— Цур, я перший! — сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчина рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника.
— Не відсувай назад! — зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті.
Ліщинський був майже зверху — з його кулака виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхопився двома пальцями за слизький обрубок.
— Не вийде! Підкинь, підкинь! — закричали нерубаївці.
Палиця от-от могла випасти з Володьчиної руки. Невже зірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору?
Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило — він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці — розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті.
— Ура-а-а! Наша взяла! — дружно заревли табунчанці. — Вперед, на махновців!
«Махновці», цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир — Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку:
— Візьміть, хлопці, до себе… Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром…
— Е, ні! — показав йому кулак Шумило. — Зрадників нам не треба! Ти бач який — продавати своїх!
— Ви ще пожалкуєте! — пригрозив Адик. — Ми вам всиплемо!
— Давай, давай! — улюлюкали «червоні».
Зіщулившись, Адик пошкандибав до скелі.
Почалась підготовка до бою. Володька — тепер хлопці зверталися до нього: «Товаришу командир», — швидко розподілив обов’язки: Грицько Хмельовий — його заступник, Валько — кулеметник, Льонька — піднощик патронів, решта — хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох «бійців» на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім — і «білим», і «червоним». Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне.
Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: «Якщо 261 помножити на 35, скільки буде?» — він поморщить лоба і скаже: «Дев’ять тисяч сто тридцять п’ять». І не перевіряй — точно!
Дітлашня, знаючи Зінькову «слабину», треба чи не треба, смикала його повсякчас: «Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!..» І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця «соломи», віхті тої «соломи» закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався.
* * *
Загін «червоних» зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій:
— Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне — більше галасу. Кричіть «ура», дражніть їх і взагалі… Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно?
— Ясно! — гаркнули табунчанці.
Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев’яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет — щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло — двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати «білих», Валько ладний був перти на собі й цілого воза.
Грицько махнув рукою піхотинцям: «Гайда, хлопці, гайда, молодці!» — і повів своє воїнство на позицію. За ним гнувся під важкою ношею Валько, а Льонька ззаду підтримував окате і незугарне дуло, щоб воно не било кулеметника по ногах.
На узвишші Валько встромив у землю загострену ніжку рогатки, спрямував у бік Чорної скелі дуло. Потім «зарядив» кулемет сухою грудкою, натягнув гумовий пасок і з криком «Вогонь!» відпустив його. Грудка, фуркнувши в повітрі, ляснула по воді, здійнявши фонтан бризок. Злякано квакнули жаби і шубовснули з берега в темний річковий глиб.
— Ого, як дає! — роззявили роти піхотинці. Вони саме набивали свої пухкалки горохом.
— Льонько, патронів! — покотився балкою Вальків голос. Іншим разом Льонька пропустив би ті слова повз вуха, та зараз його брат був кулеметником, а наказ старшого по службі — закон. Льонька швиденько збігав до болота й там, де колись топталися коні, назбирав у картуз твердих грудок.
Коли Льонька повертався назад, за річкою почувся шум. Там щось ухкало, мекало й дирчало. Сонячні зайчики гойдались на хвилях, сліпили очі, та, примружившись, Льонька побачив: нерубаївці пішли в наступ! В рогозяних латах, з дерев’яними піками, вони були схожі на папуасів.
В ту ж мить знов пролунало грізне:
— Льонько, патронів!
«От гава! — схаменувся Льонька. — Валько сидить з порожніми руками, а я витріщив очі!»
Підняв хлопець картуз — і мерщій на позицію.
Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: «червона» піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч «білим». Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав’язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси!
В цей час із-за Чорної скелі почулося:
— Аля-ля-ля! Угу-гу-гу!
Це Володька з кіннотою вдарив по «білих» з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми «махновцю» помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки.
— Скупать його, скупать! — горлали табунчанці.
Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки.
Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і — аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду.
Всі — «білі» й «червоні» — весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням «бою», аби не зіпсував настрою Адик.
Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько.
— Дурні ви, дурні! — розмазував сльози Ліщинський. — Більше не граюсь з вами… Дурні набиті!
Схлипуючи, він пошкандибав лугом до села, залишаючи на траві мокрий слід. Хлопці одразу притихли. Стояли на піщаному березі мовчазні й здивовані.
— Кисіль, — буркнув Шумило. — Мамин синок… Аби мене скупали, хіба я скиглив би?
— Подумаєш, цяця! — знизав плечима Грицько. — Ну його, він завжди такий.
— Хлопці, гайда у воду! — махнув рукою Валько.
Табунчанці й нерубаївці розстелили на траві одяг, щоб підсихав, а самі знову до річки, де приємно пахло м’ятою.
* * *
Чим вище підбивалось сонце, тим лютішою ставала спека. Знесилений вітер принишк в рівчаках та байраках і звідти тяжко дихав курявою. Степ, здавалось, горів, над ним коливалось синє полум’я. Коні збились докупи, понуро звісили голови, ліниво помахували хвостами, відганяючи надокучливих мух.
«Бійці» лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь. Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо сказав:
— Ех, оце б кислячку хлебнути…
Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці — Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали:
— Ти що, сковорідку цілував?
— Питаєш… Об тебе, чорноротого, вимазався.
Погомоніли — і знов запала дрімотлива тиша. Льонька лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив’язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дригав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись. Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер.
Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула… Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п’яти, а йому хоч би що, усміхається!
Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди.
Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом:
— Може, в грушевий сад махнемо, га?
Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива — поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше за груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби — сторожа колгоспного саду.
Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба.
— Випряжіть оцих дохляк! — гаркнув старий.
Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед — і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе.
І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри — в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку, його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами… Говорили, що дід воював у кінноті Будьонного, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді.
В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома. «Дід-степовик» — з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: «Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу!»
Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: «Ого-го-го!» З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п’ять, а якщо траплявся дуже спритний — то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів.
Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька.
— Давайте на конях. Якщо той… втечемо.
Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька — теж за ними.
— Ти куди, пуголовку? — визвірився Володька.
— Груш закортіло? На! — І Валько дав щигля, аж луснуло в голові.
— Задаваки, задаваки! — запхикав Льонька. — Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас…
— От причепа! — буркнув Шумило. — Ну що з ним?
— Та візьмемо! — змилувався Грицько (він завжди жалів менших). — Хай стоїть збоку, наглядає…
Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху.
Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру.
Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: «Побачиш діда — свисни!» — а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна було визначити, де зараз хлопці.
Льонька, може, і стояв би на варті — підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався… Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку — пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева.
В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: «Стережись, стережися!» Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. «Де ж це хлопці?» — розпачливо озирнувся довкола.
І тут над садом, над берегом прогриміло:
— Ого-го-го-го!
Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, — трава і кущі никнуть додолу.
Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п’ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном:
— Ага, попався!
В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті надбрівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло:
— Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть!
— Мовчать! — струсонулось повітря.
Льоньці одразу заціпило.
Дід взяв Муху за повід, полоненого — за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька — куди там! — і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. «Що він зробить зі мною? — тремтів кожною жилкою. — Повісить на груші чи кине в трясовину?..»
Прив’язавши Муху, дід турнув малого до куреня. Поставив повне відро груш, сперся на сапку і наказав:
— Їж!
— Ой, не буду! — видзеленькав Льонька зубами.
Під кущами дідових брів блиснули холодні джерельця.
— Їж, кажу тобі!
Примочуючи грушу сльозами, Льонька почав їсти. Терпко звело йому рот, не було сил ні жувати, ані ковтати. Ледве домучив першу грушу. Ткнув голову у відро, щоб перепочити.
— Їж! — знов почулося страшне слово.
Після третьої груші напала гикавка. Тільки до рота — як смикне щось за кишки, от-от виверне всі нутрощі. Муха, дивлячись на Льоньчині муки, жалібно заіржала. Гарба ж стояв нерухомо.
— Дідусю, рідненький… Не можу…
— А красти — можеш?
Ще перековтнув Льонька кілька груш. Бридке місиво застряло в горлі, очі полізли на лоб.
— Пустіть, дідусю, більше не бу…
— Не будеш? — дід кинув до куреня сапку. — Отож дивись! І дітям, і внукам закажи: не беріть чужого — воно печеться.
Дід ляснув малого по штанцях, взяв двома пальцями за комір і, наче жабеня, підняв над собою. Льонька й не отямився, як опинився на Мушиній спині. Старенька з місця рвонула в галоп; вона так стрибала через кущі й рівчаки, ніби випорснула з вогню. Її підхльостували і гнали вперед якісь дивні звуки — схожі на вибухи грому. То сміявся дід Гарба.
Припавши до гриви, Льонька скакав без пам’яті в степ; певно, залетів би на край світу, аби із кущів терну не вигулькнули хлопці.