— М-да, вже пів на третю…
Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак…
Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник.
Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів’ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі.
Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика.
— А де ти взяв… годинника?
Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби:
— Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте, штаб… М-да, штаб розмістився.
«Пан комендант подарували, — повторив Валько про себе. — Бач, у матері навчився!» Кулак засвербів ще дужче.
— Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько.
— М-да… Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а, то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю.
— Ясно! — сказав із притиском Валько.
— Ясно! — підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщинський, не помічаючи того, торохтів далі:
— Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і мені і вам, хлопці, — відкриють школу, щоб ми техніку знали…
— Слухай, ти! — підвівся Валько (щоки у нього сіпалися). — За що все-таки подарували тобі?..
— Годинника? Ну, я чоботи чистив, обід офіцерам приносив…
— І офіцери тебе пригощали?
— Аякже! Хлібом… Такий пахучий…
— А ти нашого не наївся? — Валько за комір підвів Адика. — Не наївся? Тоді на, стерво… добавки! — і він, розмахнувшись, вліпив «добавку» в Адикове вухо.
Тріснула кремова сорочка, з перекошеним ротом упав Адик. Хлопці навалились на нього і загупотіли кулаками, як ціпами по снопу.
— Їж до ригачки!
— Затикай пельку!
Адик в’юном звивався під ногами і щось белькотів, синіючи од страху. Раптом почувся жіночий вереск:
— О, боже!.. Що ви робите, йолопи!.. Хами!
З рогачем летіла в садок Ліщинська, ладна розтерзати хлопців на шматки…
Брати отямилися вже тоді, коли були далеко від пасіки — в густому чагарнику, на березі річки. Валько ніяк не міг заспокоїтись: «От потвора! І як земля таких носить?» Льонька слинив подряпане тіло, з тривогою думав: «Що ж тепер буде? Ліщинська не простить нізащо. Сама прибіжить до нас, а то й німців приведе на розправу…»
Ліщинську добре знали в селі, хоч вона й жила тут недавно. Приїхала з міста перед війною. Дали їй хатку, влаштували бухгалтером у контору. А вона чорно кляла всіх і все — і сусідів, і правління, і вчителів, і наші порядки. Недарма про неї казали — чорнорота. Частенько свою жагучу лють зганяла на синові. Колись, скаженіючи, так потовкла Адика, що він пролежав літо у постелі й залишився калікою — шкандибав на ліву ногу. Адик був якийсь прибитий, заляканий і водночас нахабний і жорстокий: сильніших за себе боявся, а над слабшими сам знущався з насолодою.
…Оглядаючись, хлопці проскочили тихцем понад річкою у свій сад і залягли: чи немає нікого у дворі? Ні, дома наче спокійно. А оно, на городі, мати з Лідою пораються. Картоплю копають. Дзень, дзень — сумовито обзивається порожнє відро.
Мати, болісно розгинаючи спину, раз у раз зиркає з-під руки на дорогу. Мабуть, їх, вітрогонів, виглядає. Обоє вони, Ліда й мати, як журавлі, що одбилися від свого ключа, печальні, одинокі на пожовклому від спеки подворищі. Коли хлопці виходять із засідки, мати опускає руки і мовчки, з докором дивиться на приблудних синів. Ліда стомлено хмуриться:
— Де вас носить?.. Совість би мали.
Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. Їм соромно перед матір’ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці.
Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами. Федоренка призначили старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося «начальство», а вже й бричку собі завело і нагайку… «І нагайку? Не може бути!» — «Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: „Що тобі треба, Федоренку?“ А він п’яно: „Така-сяка… більшовицька… який я тобі Федоренко? Я па-ан староста!“ Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: „На закуску буде!..“ У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: „Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!..“»
Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів… Федоренко. Чого це він знову приперся?
Староста махнув матері нагайкою:
— Гей, така-сяка… Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать!
Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село… А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю.
— Хлопці… — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли?
— Нічого. Ну…
— Ну, трохи… по пиці…
— Та отому ж… Адику.
— Гадику… Цуцику німецькому…
— Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує.
Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу.
— Ей, ти, скоріше! — прикрикнув Федоренко; вйокнувши на гарячих коней, староста повернув бричку і поцокотів новенькими колесами вздовж вулиці. Слідом за ним поснувала й мати. Маленька, згорблена, вона загубилася в хмарах сизої куряви…
В кудлатих овечих шубах виповзали із берега вечірні сутінки, замерехтіли перші зорі, а мати все не поверталася. Тривога за неньку звела дітей докупи. Вони притислись одне до одного, як осиротілі курчата, і вперше відчули, що немає такої сили, яка б розлучила їх. Не сердито, а журливо докоряла своїм братам Ліда за дурне «геройство»… «Ну, уявіть собі, хлопчики, — говорила вона, — зібралися ми втрьох… не втрьох навіть, хай пристануть ще Грицько й Володька, зібрались ми і до німців з кулаками: „Ми вас та ми вам!“ Що з того вийде? Чесонуть по нас з автомата — і кінець. Ні, кулаками їх не візьмеш. Отак Чіпка хотів боротися (Хто такий Чіпка? Дам книгу, почитаєте… Пропаща сила)… Ні, хлопчики, треба хитро, треба так, щоб вони, гади, і не здогадувались, звідки воно береться…»
Ще довго говорила сестра, не все й зрозумів Льонька, але одне затямив добре: не лізь, хлопче, як сліпе теля в яму, будь обережний і хитрий, бо німець — не такий вже й дурень; коли сам, а коли й руками таких виродків, як Федоренко та Ліщинська, буде душити нас.
…Мати повернулась додому пізно. Не могла затамувати біль, не могла стримати сльози. Такої наруги вона ще не знала.
Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. Її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: «Лучче своє латане, чим чуже хватане»…
Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім’єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і… украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості:
— Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!..
Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: «Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?..»
— Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати.
А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: «Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся!»
* * *
Притулившись до братового плеча, Льонька почав засинати. За день так накрутився на спеці, що в голові бамкали дзвони, плутались гарячкові думки. Чомусь згадалися слова Адика: «Німці прогнали ваших уже аж до Уралу…» — «Брешеш, кривий цуцику!» — рвонувся до Ліщинського. Хоч Льонька й не був красномовним, але в думках умів завзято сперечатися. Так, він умів постояти за правду і зараз, пробившись грудьми крізь натовп, виголошував на сільському майдані запальну промову: «Бреше, кривий! — кидав розлючені слова. — Ось повернуться наші, заткнуть йому пельку!» І дійсно, за селом майнуло багряне знамено, загукали гармати. Нараз задеренчали в хаті шибки. «Хто там?» — тихо озвалася Ліда. «Це я, відчиніть…» Клацнув замок, почувся уривчастий голос Гриші: «Діда Гарбу вбили!»
З Валька й Льоньки сон як рукою зняло.
— Діда Гарбу вбили! — сказав Грицько уже в хаті. — З Володькою бачили. Це страшне було, страшне.
…Останнім часом дід Гарба ходив мовчазний і похмурий, як степ восени. З-під кошлатих надбрівок поглядав на грушевий сад, куди німці затягли артилерійську батарею. Міцно, до хрускоту в пальцях стискував сухий держак сапи. Про що він думав? Що згадував? Може, в думках, крізь туман років повертався до берегів своєї молодості? Кіннота Будьонного. Шалені атаки, пісня вітрів, свист гарячих шабель… Міцно впивалися пальці в сухий берестяний держак.
Заходило сонце. Він стояв коло хати — важкий, нерухомий, наче сіра кам’яна брила. Тільки очі були живі — дві незгасні жарини в глибоких ямах. Він дивився в сад. Німці рили під грушами траншеї. І ніби чув старий, як тріщать жили дерев, як стікає янтарна кров по гілках. А потім дзенькнули сокири. Холодна сталь вдарила діда Гарбу в серце. Ворог рубав не груші, ні, ворог рубав під корінь його життя — бо то він шумів зеленим листом, то він дарував людям свої плоди.
І гаркнув зненацька грім — блискавицею впав на ворога дід Гарба. Він був страшний в ту мить. Сяйнула в руках сапа — хруснув череп німця, що валив грушу. Струснулась земля від могутнього клекоту: «Не бери чужого — опечешся, собако!» — і другий фашист брязнув у траву. Їх був добрий десяток, фашистів, та вони заклякли од страху. Не ждали такої неймовірної помсти.
— Не бери чужого! — кинувся Гарба до гармати, де, вирячивши очі, притаїлась артилерійська обслуга. Високо звів руку — оглушливо бахнув за спиною карабін. Г-а-ах! — з кров’ю видихнув дід і розпоров сапою бридку тушу. Автоматна черга різонула повітря. Поточився Гарба, та, спершись плечем на грушу, встояв на ногах. Останні думки його були про онука Семена. Лишився хлопчик сиротою. Не догледів дитину. А втім, Семен вже дорослий…
Ще якась мить — і один з пістолетом підлетів до діда, випустив у груди йому цілу обойму…
Увечері приїхав сюди комендант. Він одхльоскав по морді переляканого командира батареї, скажено гримнув на вартових: «Арештуйте цього ідіота!» Обер-лейтенат аж тіпався від люті, його біленькі вусики стовбурчились, як наелектризовані. Комендант тикав солдатам під ніс пістолетом.
— Йолопи! Всіх пошлю у штрафну!
Він довго і жовчно лаявся. Нарешті, зморившись, наказав перевести батарею в інше місце, а діда повісити на груші.
— Я їм покажу, дикунам! — погрозив комендант у бік села.
Обер-лейтенант вліз у бронемашину і покотив до села. Але скоріше за нього полетіла в Табунчанське звістка про смерть діда Гарби.
Ніч, темна дрімотлива ніч окутала землю чорною плахтою. В небі — ані місяця, ані зорі. Тут, на дні балки, темрява така густа й непорушна, що її відчуваєш всім тілом — наче тебе обліпили вовною. Десь збоку блиснув тьмяний вогник — мабуть, закурили німецькі вартові. Грицько і Володька сторожко продерлися в сад. Весь час натикалися на купи землі, на повалені стовбури й корчі. Аж ось вона, крайня груша. Диви: ворухнувся горбик. Фашист?! Ні, хтось тихо схлипував. Семен… «Не треба, друже…» Фінкою перерізав Грицько вірьовку. Звалили на плечі важке тіло і, обливаючись потом, подалися вниз, до очеретів.
— Треба поховати діда… Завтра…
Це сказав Грицько у Поліщуковій хаті. По голосу відчувалось — він смертельно зморений. Ліда дзенькнула дужкою відра.
— Ходімо на двір. Умиєшся, Гришо.
Льонька прислухався до темряви. Ось-ось, здавалось, рипнуть двері, зашкрьобають здоровенні чоботи, і, кашлянувши в кулак, обізветься дід Гарба:
— Чого принишкли, як на похоронах. Бачите — живий я. Хе-хе, не такий Гарба, щоб його з ніг звалити. Ми ще дамо їм чосу!..
А в сінях — гарячковий шепіт Грицька:
— Доки ж сидіти склавши руки?
«Пам’ятаєш слова Ібаррурі?»
(Сторінки з щоденника Ассоль)
«Вони вийшли на палубу. Була темна беззоряна ніч. Ассоль сказала Грею:
— Вам треба помитися. У вас кров на руках.
— Це кров Егля.[3] Вона пропікає тіло, вона не дає спокою. Ми з Бітт-Боєм[4] вирішили: завтра поховаємо Егля. І посадимо троянди. Багряні, як його смерть.
— Хлопчики, прошу, будьте обережні.
Грей різко повернувся до неї:
— Ассоль, ви пам’ятаєте слова (Ібаррурі)?
— „Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах“, — ви це хотіли нагадати?
— Так, саме це.
— І що ви хочете сказати? Кидайся в ополонку?
— Тільки те, що сказала (Ібаррурі).
Він взяв Ассоль за руку.
— Ми включили вас в свою групу…
— Дозвольте запитати: яку?
Грей непомітно перейшов на ти. Він хвилювався:
— Ти все знаєш. Майже все. Ми з Бітт-Боєм дещо зробили. На зеленому острові влаштували схованку (слід розуміти: в лісосмузі викопали з Володькою землянку). Є три (автомати). Є виб(ухівка). Треба дістати (радіоприймач). Я вже запримітив…
— Це буде штурмовий загін?
— Ну… приблизно.
— В такій справі потрібна точність. Якщо… невдача, де ховатися?
— Чого відразу думати про найгірше?
— Так, про найгірше. Щоб бути готовим до нього.
— Пробач. Готуючись до весілля, не подумав про похорони.
— Не жартуй. Ти уявляєш роботу по книжному: увірвався ескадрою в бухту, трах-бах — потопив чорні кораблі і зник у морі… А в нас кругом — пустеля. Гола пустеля. Навіть миші — і тій нікуди подітися. Потрібний (далі зашифровано) не партизанський загін, а підпілля. Глибоке, добре замасковане підпілля. Так підказують старші.
Грей ввічливо, але холодно перебив її.
— Скажи, ти боїшся?
— Скажи, ти з головою?
— Що ти хочеш, Ассоль?
— Щоб нас не передушили відразу, як сліпих кошенят.
Гнітюча мовчанка. Можна було б знову розійтись ні з чим, та Ассоль, як могла, стримувала себе. Терпіння, більше терпіння!
— Чого ти, капітане, витаєш у хмарах? Опускайся на землю. Подивись: що маємо тут? Невеличка бухта, де мале і старе знають нас, як облуплених. Кожен крок наш — на долоні. Отже, не твоє розхристане геройство, а (конспірація). Найсуворіша (конспірація). І найвірніші люди.
— Такі є, — глухо озвався Грей. — Поки що четверо (зашифровано): ти, Володька, Михайло Зінько і я.
Мало. Є ще п’ятірка в Каперні.[5]
Грей гаряче стиснув їй руку.
— І в Каперні? Здорово! Хто?
— Про це належить знати мені, як (зв’язківцю). І більше нікому.
— Не довіряєш, так?
— Ні, починає діяти закон (конспірації).
Грей ревниво заглянув їй в очі і в темряві помітив: вона не одвернулася, дивилась прямо, спокійно.
— Слухай, Ассоль. Ти говориш чужими словами. Хто наставляє тебе?
— Наш старший друг.
Видно, таємничість, загадковість того нового, до чого вони готувались, передалася і Грею. Він ожив, він запалився: в їхньому житті трапилось щось важливе.
— Хто в нас за старшого? — спитала Ассоль.
— Думаю (Володька).
— Добре, дуже добре! Я згодна. Цілком.
Так і стояли вони на палубі, тримаючись за руки. Густа темрява не могла роз’єднати їх. Навпаки, вони вперше відчули, як потрібні їм суперечки, безжальні, відверті — без них вони просто задихнулися б; і, може, тому, що нелегко дається їм кожен крок до зближення, до взаєморозуміння, вони усвідомлювали, що сьогодні, в цю темну ніч, стерто ще одну грань, і серця їхні торкнулися одне одного…