Команда: Не руш! До ноги! — і Співак стояв біля пана, пильно на нього дивлячись. Зараз же вони відступали: це не були лови, тільки наука, як розшукувати звірину.
3. В ЛІСІ
Найчастіше пан Вірстюк ішов до лісу не на лови, а на обхід. Він повинен був знати стан дерев, мати на увазі старі й хворі, що підлягали вирубці. Також треба було вести облік дерев, що їх продавала Управа Лісу селянам, як будівельний, або як паливний матеріял. Лісничий мусів контролювати лови, себто, щоб вони відбувалися в дозволеній порі та на дозволених тварин. На самок великих тварин, як от оленів і сарн, вільно було полювати тільки за окремим дозволом, а на ведмедя було заборонено, бо він вигибав і тому стояв під гострою охороною. Навіть для полювання на лисів був означений час.
* * *
Пан Вірстюк вибирався до лісу рано. На подвір’ї кликав Співака, і той зараз же прибігав і радісно крутився біля ніг господаря, підстрибуючи та вимахуючи хвостом.
— Підеш до лісу? — питав пан, поплескуючи пса по спині.
О, Співак знає, що значить слово «ліс». Пес стає на міцні задні лапи, а передні кладе на груди панові й теплим язиком лиже йому руки. Хвіст, закручений, як люлька, крутиться разом із задньою частиною тіла. Так Співак виявляв свою згоду йти в ліс.
По дорозі трапляється багато цікавого. Птахів Співак уже не гонить. Він знає, що це щеняча забава, не гідна старшого пса. їх не можна зловити, а гавкати на них — зайва річ. От, заяць — інша справа. Той не полетить у небо. Його можна гнати з Кечери на Кізявицю й хоча б і не зловити, але зазнати насолоди погоні та вернутися з усміхненою пащею й гарячими очима та виваленим язиком.
Зустрічається якийсь хлопець. Співак прискакує до нього й завзято бреше. Може, це знайомий, що жбурляв у пса камінцями…
Хлопець кричить, кричить і пан Вірстюк:
— Співак! Співак! До ноги!
Нерадо відмовляється пес од зведення старих рахунків. Ще гавчить, але крутить задом, дає знак господареві, що почув і зрозумів. Здається, наче Співак складається з двох частин: передня гавкає і хоче вкусити, а задня, з півколом хвоста, ввічлива, весела й слухняна.
— Не вільно людей зачіпати! — учить господар. — Інша справа біля хати, і лише вночі.
Врешті, це не належало до обов’язків Співака. На те був великий ланцюговий пес Неро. Співак, Зіка та два ямники — Рудь та Гуляй — жили в загородці, призначеній для ловецьких псів. На прогулянку з паном часом ішли всі, а часом тільки дехто.
Пан і пес входять до лісу-молодняка. Він виріс iз шишок, що їх роками родили старі смереки та ялини. Де-не-де вистрілюють угору вже досить міцні дерева. Повні соків і сил, вони вдираються в старий ліс та біля його підніжжя здобувають собі вкритий сухими шпильками терен. А ось стоять велетні. Рудіють та сіріють стовбурами й викидають свої могутні корони високо у блакить, співаючи відвічну пісню на вітрових хвилях. Тонко й гостро скриплять пні струнких ялин. Поміж ними де-не-де розсядеться коренастий бук. Крізь гущавину прокрадається золоте проміння сонця та тче латасті ясні узори на зелені моху. Іноді виринають малі галявинки. На них — розкішні кущі терличу, вкриті темносиніми квітками. Поруч — яскраві сонця арнік. Понад ними грона ожин, темно- фіолетові китиці базників і солодкий запах медунки. Волохаті чмелі збирають з медунків нектар.
Стежка йде вгору, стає все вужчою й більш кам’янистою. Обабіч неї гущавина. У ній півсутінок. Зрідка тільки крізь зелені склепіння видно крайчик неба. Внизу плутається гілля. Де-не-де лежить вітролом та порохнявіє. Але ж і на нього вистрибує молода смеречка, що закорінюється в мертве тіло. Звали каміння, порослі мохом, порохняві пні зрубаних велетнів, тиша і темінь лісових нетрів. Угорі по деревах бігають білки. Бронзові, вправні, меткі. Перестрибують з дерева на дерево й гойдаються на гілках. Часом якась вибіжить на вершечок смереки, позирає з цікавістю вниз та чистить лапками ротик. Інша гризе шишки і кидає згори шкаралущу. Понад деревами ширяють орли, а яструби квилять у верхів’ях. Безліч лісових птахів викрикує та співає в кущах.
Співак уже вивчив ліс досконало. Він вишукує навіть найвужчі стежечки, знає всі проходи чи пролази через каміння й зрубані пні серед дороги. Пан оглядає дерева й нотує собі щось у книжечці. Виходять на гору. Шумлять смереки й танцює вітер. Два яструби кружляють низько понад деревами. Співак шкірить зуби, грізно погаркує. Яструби поринають у зелень лісу. Пташки цвірінькають, а дятель, у смокінгу з червоною камізелькою, вистукує дзьобом.
Відпочинок. Пан Вірстюк сідає на камені та щось вираховує в своєму записнику. Співак лягає близько й закриває очі, але так, що в них залишаються чорні, видючі смужки. З пащі звісив язика й хекає голосно, як машина… Він наче дрімає, але вуха чуйно нашорошені й ловлять кожен звук у лісі. Раптом Співак перестає хекати, замикає пащу й розплющує очі. Це на одну мить, щоб послухати. Вуха й ніздрі працюють. Видно, нема нічого цікавого, бо Співак знову хекає й відпочиває. Рожевий язик перекладається то на праву, то на ліву сторону.
Час від часу Співак устає, підходить до пана, обнюхує його та торкає вогким носом. Рад би лизнути. Пан гладить розумний лоб свого друга, плескає по його гладких боках і каже, що зараз вони ідуть. Співак розуміє: крутить задом, махає хвостом і знову лягає під кущ. Все ж йому не спиться. Вів устає, обходить вершок гори, шукає щось під кущами і, заспокоєний, вертається назад.
— Час нам іти, приятелю, — говорить пан Вірстюк до Співака. — Мусимо оглянути зруб у Погарі.
І знову пан і пес ідуть лісом, проходять яр, що в ньому журкотить прудкий, гірський потічок, та опиняються в Погарі. Уже здалека чути сухий скрип пили. Лежать зрубані дерева. Одно, друге, безліч. Довгі, з відрубаним віттям, скапані живицею. Ще вчора вони шуміли молодою, свіжою чатиною, і на них співали пташки.
Лісоруби працюють. Пила ходить туди і назад. Дерева скриплять боляче й жалісно. Дорізавши майже до кінця, виймають пилу. Ще стоїть на пні струнка могутня ялина. Але один удар обухом, і вона хилиться та падає з гуркотом, звалюючи по дорозі дві молоді смеречки. Зелена густа її чатина розкинулась широко по землі. Шишки обсипались довкола.
— Сто п’ятдесят сім! — вигукує Гриць, та синім олівцем позначає це число на зрізаному стовбурі.
— Слава Ісусу Христу, газди! — вітає пан Вірстюк.
— Слава навіки! — відповідають газди.
— Як робота, матеріял?
— Добрий матеріял, нема що казати. А недавно ж тут ще був молодий ліс…
— Так, ліс росте, дерево кріпшає. Тільки ми старіємось, Іване. Наші ровесники — дерева молоді, а ми будемо вже в могилі, коли вони стануть такими ось деревами…
— То правда, таке право в світі. — І Іван чвиркнув крізь зуби.
Пан Вірстюк сів на пень та обговорював вируб з Грицем. Швидко вони перейшли до другої справи — дичини.
— Диків, пане лісничий, намножилася сила силенна. Тут, як почали рубати, то виполошили цілу зграю, пішли врозтіч. Але бо дуже ґаздам шкоду в полі роблять. Щоночі вартують, палять огні. Десь помагає, а десь не дуже.
— Як там ваш Бер, Грицю, на лапу вже стає?
— Вилизується. Він уже не один гостинець дістав від дика й якось з того лиха виходить. Коли пан лісничий вибираються на полювання?
— Десь з неділі. Візьму перший раз Співака. Піде він з Рибаковим Розбоєм.
— Та певно, най привчається. З него пес файний, груди он які має міцні, а лапи, як у ведмедя. І дурний теж не має бути.
Гриць оглядає Співака оком знавця.
Співак, як би знав, що розглядають його прикмети, наче розуміючи, що мова йде про нього, махає хвостом і дивиться людям пильно в очі.
Так, для нього незабаром почнеться нове цікаве життя.
3. ОСІННЬОЮ ПОРОЮ
Жовта стерня прослалася аж ген під ліс Де-не-де стоять вівси на горішніх полях. Картопля ще не вибрана, її матина жовкне й засихає. Запах в’ялости пливе в повітрі, навкруги — осінь.
Вітер дме. Білі пушинки бодяків та опале листя біжать кудись у далечінь. Ліс глухо гомонить. Скриплять стовбури ялин, свище, співає молодняк, грізно воркочуть старі велетні. Здається, що ліс зрушив із своїх підстав і зараз почне ступати й нищити все на своєму шляху. Чорні хмари низько налягають над землею. Хай тільки стихне вітер, і з них сіятиме холодна осіння мжичка.
* * *
Жовтневі ночі глухі і темні. Навіть, як зорі світять, на землі нічого не побачиш. У таку ніч з лісу виходять дики. Інколи йде їх ціле стадо. Чути, як хрустять гілки під їхніми ратицями. Час від часу рохне матка, кличучи за собою молодих. Дики знаходять картопляне поле й починають там поратись. Уранці господар тільки ахне, побачивши шкоду. Тож треба доглядати полів, якщо вони поблизу лісу. Люди ставлять з кори, або з чатини буди і в них проводять ночі. Перед будою палять вогонь. Палахкотить сухе бадилля та хмиз. Яскраві, фіолетово-червоні язики то повзуть низько, то стріляють стовпами вгору.
У буді двоє людей. Інколи два чоловіки, часом хлопець і дівчина, найчастіше такі, що не байдужі одне одному. Вони по черзі розповідають про різні, здебільша фантастичні, події. Потім одне спить, а друге певний час вартує.
Врешті, не люди відстрашують диків, а вогонь. Завданням цієї сторожі є доглядати ватру. Дики загалом боязкі, на людей не нападають, хіба матка може кинутись, обороняючи своїх малих. Небезпечним є лише дик-одинець, хоча й він у таку ніч зацікавлений більше картоплями, а не людьми. Тож сторожа може собі спокійно розповідати байки, або й спати. Тільки треба, щоб палахкотів вогонь.
4. ЛОВИ
На полі товкся осінній вітер. Шелестів засохлим бадиллям, гнав перед собою клубки бодяків та співав тонко в лозах над річкою. У лісі тиша. Тільки верхів’я смерек шумлять та гоготять високо під бурим небом.
Люди й пси йдуть лісом. Два жовті ямники пана Вірстюка, сторожко піднявши вуха, нюшать. Співак, який ще не ходив на лови, біжить за ними, але ж пан Вірстюк кличе його до ноги. Пес ще не знає поведінки на ловах. Він мусить учитися від оцих ямників.
Попереду йде Дмитро Рибак. Без нього не можна собі уявити ніяких довів. Та й Дмитро сам радше не їв би й не спав би, але лови йому ввійшли в плоть і кров. Попереду нього біжить латастий Розбій і нюшить. Раптом пси натрапили на слід звіря й подались бігом у гущавину. Зараз же десь з нетрів почулося гостре скавуління й пронизливий гавкіт.
— О! Допали!
Пан Вірстюк подався за псами.
Продираючись через гущавину знайомими пролазами, лісничий ішов на голос псів. Тут побачив: обпершись задом об стовбур великого дерева, стояв дик. До нього підбігали ямники та старалися його вкусити за ногу, чи за стегно. Дик боронився від них зубами. Пси зручно підскакували й відскакували, невпинно гавкаючи. Так, вони повинні були тримати звіря, аж поки не прийде ловець. Та це вимагає від псів досвіду й великої обережности. Один хибний рух, і дик страшним своїм іклом розпоре живіт тварині, та, як ганчірку, відкине її набік. Гра ця небезпечна, але пси люблять її. Зокрема люблять її ямники, що хоч малі та кривоногі й здавалось би незграбні, проте дуже добре справляються в такому випадку.
Тепер вони вміло тримали дика.
Стріл. Дик стрибнув у повітря та побіг, уже не звертаючи уваги на псів. Але вони кинулись навздогін.
Утеча дика, проте, не триває довго, він слабне. З його шлунку дзюрчить кров.
Ранений звір так само небезпечний, і коли обережність псів зменшилась, не один з них платить життям.
Друга куля лісничого поклала дика на місці.
Співак увесь час мусів триматися ноги пана Вірстюка. Він тільки слідкував за дією та помагав виполохати звірину. Завтра він піде знову на лови, і його вже випустять на конаючого дика. За інстинктом ловця, пес відскакуватиме, захищаючи своє життя. Врешті, він і сам ходитиме на лови та ще й на одинця. Це його призначення.
* * *
Убитих диків зносили в одне місце, прив’язавши їх попередньо до дрючка. Тут кожен, хто поклав дика, брав собі ікли та долучував дома до своїх ловецьких трофеїв. Туші ж відправляли до Головного Лісництва.
5. НЕБЕЗПЕКА
Співак був уже невідступним товаришем свого пана. Ліс він знав дуже добре, як і кожну звірину. На ловах не раз зазнав покалічень, та це були рани невеличкі, до того ж набуті в чесному бою.
* * *
Полювання на диків-одинців не належало до звичайних у лісництві. Це була аматорська гра. Польські панки, діставши дозвіл, радо вибиралися на такі лови.
Правда, тут було більше шуму, паради та пихи, як справжнього мисливства. Такий панок приїздив, прекрасно одягнений, усе на ньому так і сяяло. Новенькі високі чоботи з хромової шкіри, блискуча рушниця, і що ви хочете. Ще й кухаря з собою віз, і льокаїв. А вже чи вмів він стріляти, чи не вмів — інша справа. Для того були лісничі.
Перед в усьому вів Рибак, що доглядав за порядком та був незаступний через свій великий досвід. Правда, пани привозили й своїх псів, інколи закордонної, славної раси, але далеко їм до наших простих, доморослих псів.
Починалися лови, пси гавчали, в лісі стояв гамір і шум. Часом лунали постріли, і луна стоголосно розносила їх по всіх закутинах.
Цим разом Співак ішов у парі з Розбоєм. Зникли в гущавині. Раптом пан Вірстюк почув жалісне скавуління свого пса.
— Ого! Чи не сталось чогось злого?
І лісничий побіг у напрямі скавуління.
Могутній дик боронився перед Розбоєм. Довгі й гострі ікли раз-у-раз пороли повітря, шукаючи псового живота. Та Розбій зручно наскакував і відскакував.
Але ж що діялося з Співаком? — Він лежав кілька кроків оподалік, відкинутий ударом іклів. Його живіт був розпоротий, лилася кров, кишки вилазили з черева. Смертельний страх був у очах пса. Він безперестанку скавулів.
Побачивши пана, він хотів піднести голову та спробував помахати хвостом. Але голова безсило впала на землю.
Зручним пострілом у серце пан Вірстюк поклав дика і зараз же підійшов до Співака, та став біля нього навколішки.
— Бідний песику! — пестливо говорив господар. — Невже ж тут твоя смерть? Але не піддавайся, якось будемо рятувати.
Пан Вірстюк тричі затрубив у ріжок. Зібралися люди, а з ними й польський граф, що полював на того одинця.
На землі лежала забита тварина. Велике тіло простягнене в смертельному корчі. Могутня голова, два міцні ікли стирчали з пащі. З грудей ще сочилась кров. Її багряні краплі падали на зелень моху та виглядали, наче б хтось розсипав калину.
— Але ж то оказ, пане дзєю! — говорив граф по- польськи, спираючи свою ногу, обуту в блискучий чобіт, на тіло дика. — Гляньте на ці ікли! Скільки йому літ може бути, пане Рибак?
Хоча Рибак не дочував, проте він дуже добре знав, про що може йти ловцеві в такому випадку. Він же ж хвалитиметься своїми ловецькими трофеями.
— Е, йому певне з десять літ. Подивіться на ці ікли. Щось вони вже проробили в свойому житті.
— Шкода тільки, що не я його поклав, та це врешті не таке важне. Зараз ми сфотографуємо нашого дика.
— Грицю, ходіть-но сюди! Прошу тримати апарат, і як скажу: раз, два, три, потягнете за оцей гудзичок.
— Слухаю ясного пана, — говорив Гриць, — я вмію поводитися з апаратом, бо на кожних ловах фотографую панів.
— Ну, то добре.
Граф став біля дика, спер ногу на його карк, гордовито закопилив губу, рушницю злегка похилив, на знав, що якраз вистрілив з неї.
Хто міг би сумніватися, бачучи цю картину, що пан не забив оцього звіря? Мало того, що не сумніватимуться, але ж у найновішому випуску «Нови Свят» чи якогось іншого журналу, що появлявся в Кракові, чи Варшаві ще й буде опис цих ловів та зручного пострілу, яким граф поклав небезпечного звіря. Ще й фото забитого пса буде долучено, бо й його сфотографував пан…