Самого цього сліду було не досить. І Асоваум знову почав ходити по кімнаті, шукаючи, чи не залишив там убивця хоч чого-небудь, і нарешті знайшов закривавлений томагавк своєї коханої. Брутальна рука, видко, шпурнула томагавк у куток, і Асоваум аж тепер його вгледів.
Коли індіянин побачив кров на легкій, але гострій зброї, його вуста вперше торкнула горда усмішка. Алапага померла, як і належить індіянці. Перше ніж загинути, вона пролила ворожу кров. Але від того думка про її втрату ще дужче різнула Асоваумове серце. Він міцно стис у руці томагавка, випростався й пекучим поглядом обвів хатину, ніби хотів вистежити ворога й переможно шпурнути його на долівку. Однак холодний спокійний розум переміг. Асоваум ще раз оглянув кожний куточок маленької кімнатки, тоді вийшов надвір і обшукав кожен кущ і кожну латку моху. Та все дарма. Дощ змив сліди. Асоваум повернувся до хатини.
Тут він приготував своїй забитій дружині смертне ложе. Постеливши Алапажину ковдру, поклав на неї померлу, потім приніс від річки води, змив Алапазі кров з обличчя, підмостив під голову свою ковдру, аби небіжці було зручно лежати, й спробував скласти їй руки. Але правиця була міцно стиснута в кулак. Асоваум спробував силою розправити мертві пальці, проте вони не подавалися. Він уже хотів лишити так, як є, коли намацав у кулаці якусь річ. То був роговий ґудзик, що його Алапага вирвала в свого ворога в смертельній боротьбі.
Але що міг зарадити той ґудзик? Асоваум сумно похитав головою, однак ґудзика сховав у патронташ, що висів йому при боці. Потім знову тихо сів у ногах у дружини, ніби вона спала, а він охороняв її сон.
Так він сидів нерухомо багато годин. Все заніміло. Асоваумова темна постать усе ще чипіла коло померлої, коли прохолодний ранковий вітер струсив росу з кущів і на сході почала займатися сторона.
Аж ось надворі почувся гомін, і в тиху оселю скорботи зайшли Браун з Вілсоном.
— Ходімо, Асовауме, — сказав Браун. — Розвій своє горе, бо воно тебе згризе. Нумо до діла: спочатку поховаємо твою дружину, а потім — помстимось за неї.
Індіянин слухав його байдуже. Та після останніх слів очі йому враз запалали. Він скочив на ноги й крикнув:
— Помстимось за неї! Так, помстимось! Ходімо, брате мій!
Він узяв томагавка дружини, заткнув його за пояс і разом із Брауном та Вілсоном переніс померлу в хисткий човник, що гойдався на хвилях, припнутий до куща лози.
Вілсон запропонував Асоваумові трохи попоїсти, але той відмовився, мовчки сів на своє звичне місце біля стерна й спокійно та впевнено повів човен проти води, до Гарперової хати, до якої було миль із десять.
ПОХОРОН ІНДІЯНКИ
Гарперова хата стояла всього кроків за сто від берега Фурш-ля-Фев. Браун з дядьком тільки недавно почали корчувати біля хати ліс. Всюди лежали повалені дерева, щоправда, здебільшого вже обрубані.
На розчищене місце перед хатою виїхав гурт вершників, тих, що вчора збиралися до Малінса на моління. Робертсові зразу впало в око, що ферма якась незвично тиха й занедбана. Він швидко під'їхав до самих дверей, скочив з коня, зайшов у хату й справді побачив те, чого й боявся.
На твердій грубій постелі, скинувши з себе в гарячці ковдру, лежав чоловік, що його вся округа любила за веселу вдачу та щирість.
Робертс і Баренс, глибоко зворушені, підійшли до ліжка хворого й потисли йому руку, але він марив, не пізнаючи їх. Ту мить до низької хати зайшов Раусон — знову врочистий і спокійний, як і раніше. Угледівши його, хворий випростався й забурмотів:
— Геть… геть… вимий руки… вони в крові… Витри ножа, а то люди здогадаються… Ха-ха… Твоя куля добре влучає, глянь, яку дірку пробила… Рану буде важко вилікувати… Просто в голову.
Раусон зблід і, здригнувшись, поточився назад. Але Робертс, не зводячи погляду з хворого, тихо мовив:
— Він марить про свого небожа. Він вважає його за винного і боїться за його життя.
— Якесь дике марення, — прошепотів проповідник і швидко схилився до хворого. — Містере Гарпере, — ласкаво звернувся він до нього й приклав холодну руку до чола. — Заспокойтеся! Біля вас друзі.
— Він таки дуже хворий, — співчутливо сказав Баренс. — Побудьте трохи коло нього. Я принесу йому води, а то в нього аж губи порепалися. Та й худобу треба нагодувати, я не можу дивитися, як вона ходить голодна й без догляду.
І, не гаючи часу, Баренс узявся до роботи. Поки прибув човен з померлою, він і худобу доглянув, і в хаті замів та поприбирав, і всьому дав хоч сякий-такий лад. Раусон г Робертс тим часом порались біля хворого, і той після цілоденного марення нарешті заснув,
Незабаром до берега пристав човен. Браун з Вілсоном винесли з нього тіло Алапаги й поклали під велетенським дубом.
— Де ми її поховаємо? — спитав Малінс, підійшовши до Брауна.
Індіянин мовчки взяв його за руку й повів до свого вігвама, зробленого з великих шматків кори та невидублених шкур, що стояв кроків за сто від Гарперової хати. Поряд з вігвамом височіла давня індіянська могила, що їх багато трапляється в Арканзасі.
— Хай Квітка Прерій спочиває біля дітей Начеза, — мовив Асоваум.
Фермери взялися копати яму. Коли вони закінчили її, індіянин вийшов з вігвама з оберемком гарно видублених шкур, загорнув у них тіло своєї дружини і з Брауновою допомогою поклав його в труну.
І ось до свіжої могили підійшов Раусон. Асоваум затулив обличчя руками, став навколішки й весь здригнувся від довго стримуваного плачу.
Тим часом проповідник тихим, тремтячим голосом почав надгробне казання над своєю ж таки бідолашною жертвою. Він звеличував її доброчесність і побожність. Він розповідав, як вона ревно молилася правдивому богові і як вірила в нього. Він хвалив її старанність і любов до свого чоловіка й пана і просив бога бути ласкавим до померлої й простити того, хто, може, засліплений гнівом, пролив невинну кров.
Раусон ще не скінчив своєї молитви, як індіянина наче вогонь пронизав. Він повільно відтулив обличчя. Коли проповідник зустрівся очима з Асоваумовим пекучим поглядом, йому аж у грудях похололо, і він замовк. Асоваум гордо випростався. Вихопивши правою рукою з-за пояса томагавк своєї жінки, він ліву простягнув до проповідника й сказав гучним голосом:
— Алапага мертва. її дух пішов до священних гаїв білого чоловіка, бо вона відвернулася серцем від Великого Духа, і він за те покарав її. Але навіщо блідолиций чоловік просить у свого бога ласки для жінки, що від усього відмовилась, аби тільки слухати його? Що відвернулася від віри свого народу й молилася білому богові? їй не треба ласки! Коли твій бог справедливий, то він повинен нагородити нещасну, бо вона задля нього забула все, що їй було любе й священне.
Раусон хотів його перебити, але спокійний, твердий погляд Асоваумів стримав його. Асоваум так само голосно вів далі:
— Твої вуста благають прощення вбивці. Ні! Не прощення — прокляття хай спаде йому на голову! Асоваум знайде його. Віднині Асоваумове життя має одну мету — покарати вбивцю.
Раусон, що на превелику силу витримав той грізний погляд, мовчки підняв руку, наче в німій молитві, і по довгій побожній паузі сказав:
— Прости йому, господи, прости нещасному, що, прибитий тяжким горем, сказав слова гнівні та ненависні. Прости йому, господи. Прости нам усім, що стоїмо тут і обурюємося вчинком, який теж прихований твоєю незбагненною мудрістю. Амінь!
— Амінь! — прошепотіли фермери.
Тільки Асоваум похмуро мовчав. Він стояв, усе ще тримаючи в правій руці томагавка, аж поки чоловіки підняли труну й повільно опустили в яму. А тоді гордість його зломилася, він знову затулив обличчя руками і вклякнув біля могили. Коли він нарешті підвівся, перед ним здіймався вже маленький горбик і Раусон ставив на нього чорного хреста.
Після похорону Браун підійшов до Раусона, подякував йому й запросив відпочити в своїй хаті. Але Раусон відмовився — мовляв, він не може гаяти цілий день, бо йому треба багато дечого зробити ще до весілля. І попрощався з юнаком з солодкими словами на устах і з глибокою покорою в погляді.
Коли стемніло, Асоваум узяв їжу, що йому приніс Браун, поставив у головах могили й запалив невеличкий вогник. А тоді тихим сумним голосом заспівав монотонну, моторошну поминальну пісню свого народу:
Де ти, де ти
Ділась, любко? Глянь, розквітла
Тут, в долині,
Кожна квітка, кожна — лиш тебе немає.
Де твій, де твій
Любий голос, від медів солодший?
Тут бринить їх
Всіх без ліку — лиш твого немає.
Там, на дубі,
На рясній його вершині
Сіла пташка
І виспівує тобі жалобу.
Там, на небі,
Десь душа твоя витає. О, невже ж бо
Тут, в долині,
Я ніколи не почую любих згуків?
Щільно, щільно
До землі припав я пильним вухом
Тут, в долині,
І почув з могили рідний голос
Звідти, з долу,
Твою тиху, тиху скаргу,
Ту, що кличе
Не до сліз мене — до помсти.
Чую, люба!
У ГАРПЕРОВІЙ ХАТІ. КУК РОЗКАЗУЄ ПРО ГОНИТВУ ЗА КОНОКРАДАМИ. ДИВОВИЖНІ ОПОВІДАННЯ ГАРПЕРА И БАРЕНСА
Минуло вже два тижні, а злочинця не знайдено. Дарма Браун невтомно дошукувався й допитувався, щоб напасти на його слід.
Асоваум же день за днем сидів на могилі Алапаги, і його годі було звідти забрати. Аж ось він зник, і навіть Браун не знав, де він дівся.
Та поселенці через усі ті невдачі не занепали духом. Вони тільки ще раз переконалися, що їм треба об'єднатися на захист своїх прав. Бо навіть у цьому випадку суд анічогісінько не здатен був зробити, і вбивця, принаймні досі, міг почувати себе в безпеці. Тож необхідність змусила більшість фермерів прилучитися до регуляторів. І призначено загальні збори, які заповідалися бути людними. Ті збори мали обміркувати деякі поважніші заходи. Насамперед регулятори хотіли допитати всіх найпідозріліших в окрузі, проти яких вони не мали доказів, щоб звинуватити їх у злочині. Таким чином вони сподівалися напасти на слід конокрадів, гадаючи, і таки слушно, що серед них має бути вбивця Гіскота й Алапаги.
За ці два тижні Гарпер трохи оклигав, але був дуже виснажений лихоманкою. Поки він лежав, сусіди почережно з Брауном цілі дні просиджували біля постелі, щоб йому не було нудно. Особливо часто наїжджав Баренс.
Гарпер лежав на сіннику, набитому іспанським мохом, і в його очах спалахнув давній веселий вогник, коли до хати завітали дорогі гості. То сусіди верталися з полювання на пантеру.
— Заходьте до кімнати! Всі заходьте! Ласкаво прошу, Робертсе, — ви ж мій добрий охоронець. Виходить, треба було аж пантери, щоб ви до мене заглянули. Нічого собі!
Робертсові довелося розповісти про полювання. Кук тим часом напнув шкуру й поклав сушитися.
— Містере Куку, — сказав Робертс, — це я сьогодні взагалі вас уперше бачу відтоді, як ви гналися за конокрадами по хибному сліду. Як воно так сталося?
— Мені він теж не розповідав! — вигукнув Гарпер. — А просиджував же щодня по кілька годин у мене.
— Та все було дуже просто, — відповів Кук. — Ми знайшли сліди, котрі вели через річку, бо вважали, що то й є ті, яких нам треба. Адже інших не було. Крім того, Гасфілд твердив, коли ми доїжджали до річки, що ладен заприсягтися, ніби то сліди його коней. Але, видно, він помилився. На тому березі ми швидко знайшли сліди знову, покинули смолоскипи й помчали за гаданим злодієм. «Бідні мої коні, — стогнав Гасфілд. — Той собака зажене їх. Але хай-но я його спіймаю — ось мотузка, — він мав із собою мотузку, яз нього витрушу його чорну душу». На світанку ми раптом наздогнали чоловіка з кіньми, що спокійно сидів під деревом і, побачивши нас, навіть не подумав тікати. Я здивовано глянув на Гасфілда; однак він вирячив очі на коней, а тоді крикнув: «А бий тебе лиха година, це не мої коні!». І справді, там було двоє сивих коней, яких ніхто з нас не знав, а чоловік їхав на своєму власному коні, і то був не хто інший, як Джонсон, що віднедавна з'явився тут на річці і, як мені відомо, живе з полювання. Гасфілд лютував, однак що нам було робити? Ми під'їхали ближче й спитали Джонсона, куди він жене коней. Він коротко відповів, що, на його думку, своїх власних коней він може гнати куди захоче. Шукати ще якогось сліду була марна річ, бо дощ, який лив уночі, уже все позмивав. Довелося нам повернутися ні з чим. Гасфілд уперто доказував, що коні ще десь у селищі, і ми обшукали в долині кожен закуток, та все дарма. Коні зникли, хоч я к вони зникли — для мене просто загадка.
— А куди — не загадка? — спитав Варене.
— Ну, не така — мабуть, у Техас. Треба буде якось самому мені податися в Техас, щоб подивитися на тамтешніх мешканців. Якщо я там і не знайду знайомих людей, то знайомих коней напевне побачу.
— Це було того самого вечора, коли забито індіянку. Ви часом нічого не чули? — спитав Робертс. — Ви ж мали переїжджати десь біля того місця.
— Здається… пригадую, хтось казав, що чув крик. Це було саме тоді, як ми доїжджали до броду. То, мабуть, справді кричала бідолашна жінка. А ви не знаєте, де тепер індіянин, Брауне?
— Не знаю, — відповів той. — Через чотири дні після похорону він десь пішов і принаймні в нас більше не показувався. Проте я з дня на день чекаю його, бо не вірю, що він пішов би звідси, не виконавши своєї присяги — не помстившись.
— Але де ж він може бути? — спитав Баренс.
— Не турбуйтесь за нього. Він десь нишпорить в околиці й вистежує злочинця. Хто-зна, чи скоро він з'явиться. Може, він уже напав на якийсь слід. Регуляторам кращого помічника, як індіянин, годі й бажати.
— Правда, Брауне, що вас вибрано ватажком регуляторів замість Гіскота?
— Гасфілда й мене, — відповів юнак. — його на Пті-Жані, мене на Фурш-ля-Фев. Але я зразу ж відмовлюся від такої шани, як тільки виконаю свою присягу — знайду та покараю вбивцю Гіскота й індіянки. Проте я чув, що містер Раусон завзято виступає проти спілки регуляторів, бо вона, мовляв, не тільки не законна, але й не християнська.
— Він вісім днів уже як поїхав, — мовив Робертс. — Казав, що навідається на Міссісіпі і в Мемфіс, аби там дещо купити. Але цього тижня має вернутися. Скільки мені відомо, він надумав придбати в Еткінса землю.
— Еткінс хоче спродатись? — здивувався Малінс. — А я навіть не чув про те. І вже, значить, має покупця?
— Раусонові начебто сподобалась його садиба, — сказав Робертс. — І я нічого не маю проти; принаймні Маріон буде не дуже далеко від нас.
— Присувайте стільці до столу й пригощайтесь, чим наша хата багата, — перебив їхню розмову Браун, що тим часом приготував з Куком скромний обід.
— А чи не скуштувати нам шматок пантерячого м'яса? — запропонував, сміючись, Робертс.
— Красно дякую, — мовив Баренс. — Я вже колись куштував, і мене так нудило з відрази, що мало дуба не врізав.
— А ви коли-небудь їли гримучу змію? — спитав Малінс.
— Ні, дякую, — мовив Гарпер, що сьогодні вперше за стільки днів почував себе добре. — Правда, їхнє м'ясо на вигляд дуже приємне, наче куряче, але ж смердюче яке!
— Тільки тулуб смердючий, — зауважив Малінс, — а хвіст — то делікатес.
— А отрута хіба не шкодить? — здивувався Баренс.
— Ні, якщо її проковтнути, — сказав Браун. — До того ж, у м'ясі немає отрути. Воно тільки смердить, але не шкідливе. Я знав одного чоловіка, що з'їв добрячий шмат рогатої змії, і йому анітрохи не зашкодило. А відомо ж, що рогата змія ще отруйніша.
— Ще б пак! — вигукнув Гарпер. — Я колись бачив, як рогата змія гралася на великому дубі, й хотів її застрелити. Тоді вона розкрутилася й люто вкусила маленький пагінець. Потім начебто заспокоїлась, і я їй ту мить відтяв кулею голову. А дуб за місяць усох. Та маленька гіллячка, яку вона вкусила, зовсім почорніла, і навіть ліани, що повилися на дуб, пов'яли й пообпадали.