— А ви вже до неї сватались?
— Атож, і та стара відьма сказала, що витурить за двері, коли ще раз побачить мене в хаті.
— І ви знову туди їдете?
— Аякже. Але не до хати, — засміявся Вілсон. і— Не такий я дурний. Елен сьогодні пере на річці за кількасот кроків від хати. Це нам майже єдина нагода трохи побалакати, то я вже хоч її не пропускаю. А як Елен скінчить свою роботу, я ще встигну доїхати до Боувіта. Ми вже недалеко від річки. Тут нам треба звернути праворуч, а то нас побачать від хати. Стійте, лишіть коня тут! А свого я заведу в очерет — там я його завжди ховаю.
За хвилину Вілсон вернувся й повів Брауна через вузьку кладку.
— Он вона. Але тихо, ми її злякаємо.
Вони навшпиньки підійшли ближче. Біля самого берега, всіяного жорствою, висів над ватрою великий чорний казан. Побіч нього на маленьких ослінчиках лежала випрана вже білизна, а біля дошки, прибитої до кілочків, стояла Елен. Вона витягала з казана плаття, вибивала його широким праником і дзвінким голосом підспівувала собі до роботи. Коло дівчини між двома гікоріями висіла сплетена з лубу маленька колиска, а в ній спала дитина, рум'яна, мов яблуко. Враз вона прокинулась, лупнула чорними очима й скривилася, наче ось-ось мала заплакати. Та Елен не спускала з немовляти ока. Не встигло воно прокинутись, як дівчина лишила прання й, тихо наспівуючи колискової, заходилася присипляти дитину.
Вілсон тихенько підкрався ззаду й обняв дівчину. Вона злякано стрепенулася.
— Не сердься, — прошепотів він. — Глянь, я привів до тебе свого приятеля, який…
Елен швидко озирнулася і, вгледівши Брауна, кинулась тікати. Однак Вілсон устиг її схопити за руку і благально мовив:
— Елен, він же наш приятель і знає, що ми кохаємось. А крім того, — подражнив він її, — не годилося б панночці тікати й лишати напризволяще дитину. Маю я слушність чи не маю?
— Не маєш! — засміялася дівчина. — Ти ж знаєш, що ніколи не можеш мати слушності.
— Гарний мені порядок, — обернувся Вілсон до Брауна, — просто чудовий. Проти нього й наші регулятори нічого не вдіють.
— О, ті мерзенні регулятори! — вигукнула Елен.
— Ви такої поганої думки про регуляторів? — спитав Браун.
— Авжеж. Мати й батько розповідали мені про них страшні речі. Батько присягався, що вб'є кожного регулятора, який переступить вночі його поріг із ворожими замірами.
— Вони не такі лихі, як думає ваш батько, — зауважив Браун. — А якщо й…
— Дайте й мені слово докинути, — перебив їх Вілсон. — Я не для того сюди прийшов, щоб слухати суперечку про регуляторів. Елен, ти більше не говорила зі своєю матір'ю?
— Говорила, — сумно мовила дівчина. — Вона каже, що я повинна вийти за того неотесаного Котона.
— За Котона? — здивовано спитав Браун.
— Атож. Правда, мати мені заборонила згадувати його прізвище перед чужими. А чому, не знаю. Однак я швидше вмру, аніж вийду за нього.
— Ти й не повинна йти за нього, — сердито мовив Вілсон.
— А ви того Котона давно бачили? — спитав Браун дівчину.
— Ні, недавно. Він, здається, чотири дні тому повернувся з Міссісіпі, а там був десь днів із десять. Але він до нас приходить тільки ввечері. Я його не зношу. — такий бридкий, потайний… Ви його знаєте?
— Знаю, але не дуже добре. Мабуть, він приходить… Що це з Вілсоном?
Браун здивовано витріщився на товариша. А той, як вуж, майнув в очерет і за мить зник. Та скоро Браун збагнув, у чім річ. Бо на стежці, що вела від хати, показалася огрядна постать місіс Еткінс.
— Агов, дівко! — глузливо крикнула вона, сягнистою ходою прямуючи до річки. — З парубками стоїш? Я вже чверть години не чую твого праника. Хай білизна сама преться, еге ж?
— Я дуже вас прошу пробачити панну. То я винен, — перебив її Браун і ввічливо привітався. — Я приїхав з дорученням від містерів Робертса та Раусона й хотів у вас переночувати. Я їхав лісом навпростець і загубив стежку. Аж побачив тут панну й на кілька хвилин відірвав її від роботи.
— Панну! Яка вона панна? Не забивайте дівчині дурницями голову! Мій чоловік у хаті. Де ви лишили коня? Я пошлю по нього хлопця.
— Он там біля кипариса, — відповів Браун. Він хотів заманити розгнівану жінку в хату й дати Вілсонові змогу поговорити з дівчиною.
— Ну, гаразд, ходімо, — мовила місіс Еткінс. — А ти, дівуле, зараз же берись до роботи. Ще й половини не попрала! І не соромно тобі? Дві години вже товчешся тут! Щоб до смерку скінчила! А що там моє маленьке робить? — в її грубому голосі забриніла ніжність. — Подобається моїй дитині гойдатися, еге ж? От тільки вночі потім не спить, і Елен доводиться з самого досвітку її забавляти. Ну, Елен, берись до роботи!
Вона всміхнулася немовляті й разом з Брауном подалась до хати.
ЕТКІНСОВА ГОСПОДА. НЕЗНАЙОМИЙ ГІСТЬ. ПАРОЛЬ.
Еткінсів будинок дуже відрізнявся від більшості хат у селищі, хоч так само був споруджений з тесаних колод. Він складався з двох окремих будиночків на півтора поверху заввишки, між якими простягався невеликий дворик. Усе те було вкрите спільним дахом.
Один будиночок правив тільки за спальню. Там стояло п'ятеро ліжок із цілою купою сінників та ковдр, що їх вистачило б, мабуть, ще й на десяток гостей. На стінах висіла одежа жінок, а в окремому кутку — святковий костюм господаря. До тієї кімнати гостей пускали тільки ввечері, спати, а вдень для всіх чужих то було заборонене місце. Сам Еткінс не зважувався заходити туди без дозволу жінки, яка до того ж і ключа носила з собою.
Тепер Брауна введено до тієї парадної кімнати. Там сидів господар і вирізував щось надламаним ножиком на шматку кедрового дерева. Непроханий гість перебив йому роботу. Еткінс звів очі, а коли впізнав, хто зайшов, то зблід, схопився з місця й дико зиркнув на поличку над дверима, де лежала його рушниця. І аж як побачив, що гість сам і не має нічого лихого на думці, то трохи заспокоївся.
Брауна самого спантеличив незрозумілий фермерів переляк, але він удав, що нічого не помітив, і, підходячи, сказав:
— Дуже жалкую, містере Еткінсе, що я вам перешкодив.
— О, зовсім… зовсім ні, — затинаючись, пробурмотів фермер.
— Я взагалі рідко тут буваю, — мовив Браун.
— Та що ви, містере Брауне, — перебив його Еткінс, який уже цілком опанував себе. — Ви хоч і рідкісний гість, але бажаний. Хай ця ваша гостина стане початком міцної і довгої приязні.
— Я буду тільки радий, — відповів Браун і потиснув Еткінсові руку. — Може, ця приязнь триватиме й далі, на чужині. Бо я чув, що ви хочете виїхати в Техас.
— Так, — а ви хіба теж? А мені на тому тижні казали, що ви… що ви приєдналися до регуляторів і навіть стали їм за ватажка.
— І так, і ні, — мовив Браун. — Я справді приєднався до них і тепер ватажкую, але тільки доти, доки буде розслідувано недавні вбивства й злочинців покарано. Тоді я складу свої обов'язки й виїду зі штату, щоб стати громадянином Техасу.
— А конокради? — спитав Еткінс.
— Вони мене цікавлять лиш оскільки, остільки між ними, гадаю, має бути вбивця. Звичайно, доки я стоятиму на чолі регуляторів, то буду завзято змагатися й з конокрадами, якщо ми нападемо на їхній слід. Але тепер мета в мене одна: вистежити тих убивць.
— Дивно, — задумливо сказав Еткінс, — що й досі ні на кого не впала підозра. Так, я знаю, що за перше вбивство звинувачувано вас, але багато хто не вірив з самого початку. Особливо жінки були на вашому боці. Та й ваша поведінка того ранку, коли ви засперечалися з Гіскотом, як я знаю, не показувала, що ви б побоялися стати на чесний і відвертий поєдинок. Певне, його хтось убив тільки задля грошей. Я зразу так подумав. Хтозна, з ким він взагалі водився і хто, крім наших односельців, знав, що він носить з собою гроші.
— А ви вважаєте, що тутешній ніхто не міг його вбити?
— Щиро казати, вважаю, що ніхто; бо навіть ті, — додав він тихіше, наче сам до себе, — що в інших випадках не такі вже й чесні, здається мені, не здатні заподіяти таке жорстоке вбивство.
— Хотів би, щоб було по-вашому. А втім, я з дня на день чекаю назад індіянина. А він уже, напевне, принесе якусь звістку.
— Звістку, кажете? — мовив Еткінс. — Так, індіянин дуже хитрий. Але ж тоді, з тими кінськими слідами, навіть він не міг нікого знайти.
— Бо не шукав, — відповів Браун. — Смерть Алапаги так приголомшила його, що я боявся, аби він не наклав на себе руки. Крім того, він прийшов на день пізніше; злодії тим часом утекли, а дощ змив сліди.
— Халепа з тим дощем, — мовив фермер і за спиною в гостя задоволено потер руки. — Він уже багато змив слідів і не раз допомагав тим шельмам. У мене вони торік теж украли кілька добрих коників.
— Вам давно вже треба було взятися як слід до тих мерзотників. Вони так знахабніли, що скоро крастимуть коней у вас на очах. Кажуть навіть, що тут десь на річці вони мають людину, яка в безпечному місці переховує крадених коней.
— Хто каже? — швидко спитав Еткінс.
— Та хтось згадав на наших останніх зборах, — відповів Браун. — Якщо крадіжки не припиняться, доведеться робити обшук. Може, тоді щось довідаємося.
— Не кожен дозволить, щоб у нього робили обшук, — невдоволено заперечив Еткінс. — Я всякого, кого не бажаю бачити в своєму обійсті, пошлю до чортової матері. А якщо він не піде, зніму з кілка свою рушницю.
— От бачите, містере Еткінсе, — сказав Браун, — того ми, регулятори, й збираємось.
— Навіщо тоді ми маємо закони? — сердито спитав Еткінс. — Навіщо, коли вони такі безсилі?
— Закони не безсилі, — заперечив Браун, — але їх не можна виконати. Допустимо, ми спіймаємо й засудимо злочинця. Де ж ми його триматимемо, поки доправимо до в'язниці штату? У якій-небудь хатчині, звідки друзі першої ж ночі визволять його? Якщо ж держава й посадить його за грати, то тільки на один, щонайбільше на два тижні, бо злочинці, які втекли звідти, самі казали, що судді важче було запроторити їх, ніж їм утекти. То що ж нам поможе, як ми слухатимемо закону, відправлятимемо злочинців у штат і думатимемо, що вони відбувають кару, а вони за два тижні повернуться й знову крастимуть наше добро?
— Та буває й таке, — всміхнувся Еткінс, — я знаю, що Котон…
— А де тепер Котон? — швидко спитав Браун.
— Котон? — перепитав Еткінс, збагнувши, що ляпнув зайве. — О господи, хто може знати, де він тепер волочиться.
— його бачено в цій місцевості, — сказав Браун. Він не хотів посилатись на Елен, аби не зашкодити їй, але тепер уже запідозрив, що господар бреше. — Навіть на цій дорозі.
— Дуже можливо, — погодився Еткінс. — Він часом проїжджає цією дорогою, але до нас не заглядає. А люди люблять плескати язиком.
— Я, власне, приїхав до вас із дорученням від Робертса й Раусона, — сказав Браун, що хотів звести розмову на інше. — Містер Робертс… о, ось і мій кінь, — перебив він сам себе, бо ту мить мулат під'їхав до дверей на його гнідому.
Побачивши, що гість хоче вийти, Еткінс затримав його.
— Сидіть, прошу вас! Коня доглянуть. Відведи гнідого до стайні, дай їсти, а збрую поклади в дворику! — гукнув він мулатові. — А як упораєшся, то… — він вийшов і докінчив свої вказівки вже тихіше, так що Браун нічого не почув.
— Ви казали, що маєте якесь доручення? — спитав Еткінс, повертаючись до хати.
— Так, — відповів той, видно, думаючи про щось інше. — Містер Робертс із… із своїм зятем приїдуть у понеділок уранці або опівдні подивитись на ваше обійстя й просили, щоб ви були вдома.
— Добре! Дуже добре! — зрадів Еткінс. — Я думаю, що ми домовимось. Весілля, либонь, буде завтра?
— Так, здається, завтра.
— Ви теж будете в них?
— Хто — я? Ні, мабуть, ні. Наші збори, певне, затягнуться аж до вечора, і я лишуся в Боувіта.
— У вас завтра збори? Ви їх тримаєте в такій таємниці? Я не чув про них ані слова.
— Ми повідомляємо тільки тих, хто належить до регуляторів, — мовив Браун і не проминув нагоди замовити слово за бідолаху Вілсона. — Мене тільки дивує, що Вілсон вам нічого не сказав.
— Містер Вілсон дуже давно не був у моїй хаті, — відповів Еткінс, якому, видно, сама згадка про юнака була неприємна. — Ну, та я вашими справами й не цікавлюсь. Я не регулятор, то мені й нема ніякого діла до зборів.
— Так, — погодився Браун, який, проте, не хотів відмовлятися від свого наміру. — Але я вам ось що скажу: Вілсон, здається, думає осісти в цій місцевості назавжди. Я гадаю, що кращого сусіда вам годі й бажати.
— Ви забуваєте, що я навряд чи лишуся в Арканзасі, — заперечив Еткінс.
Браун побачив, що говорити далі про те — марна річ, принаймні зараз. Тим паче, що до хати зайшла місіс Еткінс, а невдовзі по тому й Елен з дитиною.
Тепер мова пішла про звичайні речі — про пасовиська, лови, про поділ землі в околиці й про суперечки між фермерами з цього приводу; про те, що ось уже днів п'ять, як на тому березі Арканзасу вбито перепродувача свиней і забрано в нього з гаманця близько тисячі доларів, а вбивці й досі не знайдено; про теперішні законодавства; про вибори судді та губернатора й про багато іншого, аж поки дзиґарі на коминку пробили восьму. Тоді немовля, що досі собі спокійно спало в колисці, почало плакати. Елен узяла його на руки й стала носити по кімнаті, заспокоюючи. Але воно кричало дедалі дужче — видно, йому щось боліло. Жінки, перелякані до смерті, заметушилися, шукаючи в хаті всіляких ліків.
Мати верещала, як причинна, докоряючи бідній Елен, що та навмисне недогляділа дитини, хотіла зжити її зі світу, аби розв'язати собі руки.
Браун був обурений усім тим і поклав собі зробити все, що тільки зможе, аби допомогти своєму другові вирвати дівчину з цієї сім'ї.
А гармидер був такий, що хоч вуха затуляй.
Зненацька надворі завалували собаки й почувся чоловічий голос. Хтось просив пустити його до хати.
— Агов, хто там є! Можна мені у вас переночувати? — вдруге гукнув голос. — А хай їм чорт, тим собакам, ніяк їм не заціпить!
Еткінс відчинив двері.
— Цить, Гекторе! Цить, Дейку! — сердито гримнув він на собак. Потім звернувся до незнайомця: — Злазьте з коня! Мій служник догляне його.
Елен тим часом заходилася колоти скалки засвітити в хаті. Скоро блиснув вогник, і Браун зміг розглядіти незнайомця, що зайшов до кімнати.
То був присадкуватий чоловік, веснянкуватий, із жвавими сірими очима та довгим білявим волоссям, вбраний у бавовняну куртку й такі самі штани. Він поклав біля коминка старі сакви, в яких, либонь, було все, що могло знадобитися верхівцеві в дорозі серед дикого пралісу. Погляд його неспокійно перебігав з Еткінса на Брауна. Він, мабуть, ніяк не міг вирішити, хто з них господар і до кого йому звертатися.
Місіс Еткінс, певне, була не дуже вдоволена новим гостем, який додавав їй ще більше мороки, бо взяла дитину на руки, загорнула в ковдру, звеліла Елен захопити скіпок та жару і йти за нею в другий будиночок, щоб відразу запалити там вогонь у коминку. Елен швидко зробила, що їй наказано. З усього було видно, що господиня цього вечора більше не вийде до гостей.
— Вітер надворі скажений, — мовив нарешті чужинець.
— Так, погода не дуже добра, — озвався Еткінс, допитливо позираючи на гостя. — Ви, мабуть, здалека їдете?
— Ні, не дуже. З Міссісіпі.
— І хочете далі на захід?
— Атож. До форта Джібсона. А далеко ще звідси до Фурш-ля-Фев?
— Я живу на річці, — відповів Еткінс і перезирнувся з чужинцем.
— Тут можна їхати півдня попри річку й не побачити її, — втрутився в розмову Браун, — бо вздовж берега тягнуться густющі зарості очерету на чверть милі завширшки.
— Я так і думав, що річка має бути близько. Гарний очерет — є чим годувати худобу. Тут, мабуть, і пасовиська добрі?
— Дуже добрі, — відповів Еткінс і знову перезирнувся з чужинцем, що водночас краєчком ока позирав і на Брауна. Але Браун задумливо дивився на вогонь у коминку, наче пригадуючи щось напівзабуте.