Раусон був стомлений, тому залюбки скористався з запрошення, і невдовзі обидва вже спали. Зненацька серед нічної тиші пролунав різкий крик пугача. Потім другий раз, треь тій. Джонсон підвівся, переступив через Котона та Раусона й пішов до дверей.
— Чого ти товчешся по хаті? — спитав Раусон, якому той настоптав руку.
— Чув пугача? — тихо спитав Джонсон.
— То й що? Хочеш його застрелити?
— Цить! — Джонсон прислухався.
Знову закричав пугач, тепер уже чотири рази підряд.
— Це Еткінс! Що його пригнало сюди серед ночі і в такий туман? Ходіть! — гукнув він, відчиняючи двері. — Ходіть, тут друзі!
Фермер переліз через низький паркан і підійшов до хати.
— Добрий вечір, Джонсоне, — привітався він. — Пізні гості, правда?
— Гості? Кого ти ще привів?
— Одного приятеля, що пригнав товар. Він хоче познайомитися з вами. А хто у вас сьогодні є?
— Котон і Раусон.
— Раусон? — спитав, підходячи, загорнутий у темний плащ чужинець. — От не сподівався, що зустріну сьогодні давнього знайомого!
— Давній знайомий? — пробурмотів Раусон з хати. — Хто це може бути?
Та як тільки чужинець підійшов до світла, Раусон вражено схопився з місця.
— Гокере! — радісно вигукнув він. — Що тебе привело знову в Арканзас? Чи в Міссурі стало надто гаряче?
— Насамперед не Гокер, — засміявся чужинець. — Мене звати Джонс — Джон Джонс, якщо тебе хтось спитає.
— Добре, добре, — всміхнувся Раусон. — Мені однаково. Але що ж тебе привело сюди?
Чужинець, котрий, як виявилося з подальшої розмови, був колись близьким приятелем Раусонові, розповів, що він покинув Міссурі через «певні непорозуміння» й переселився далі на захід. Тільки там, власне, можна було, як він казав, «підтримувати ділові зв'язки» водночас і з індіянами, і з білими. Сюди він приїхав «у справах» і гадає пробути в цій місцевості кілька днів.
Раусон слухав свого приятеля дуже уважно й тільки зрідка похитував головою. Коли Джон закінчив, він простягнув йому руку й вигукнув:
— Хочеш пристати до нашої компанії? Хочеш мати роль у тій комедії, яку ми завтра розіграємо? Тоді давай руку! Вранці починається твій виступ.
— Згода. Я залюбки вам стану в пригоді, якщо зможу. От тільки не знаю як.
— Зараз довідаєшся, — мовив Раусон і радісно потер руки. — Завтра в нас збори регуляторів, і ти повинен бути на них присутній.
— Я? Цього ще мені тільки бракувало!
— Авжеж, ти, — незворушно вів далі Раусон. — Жоден із тутешніх поселенців тебе не знає. Завтра вранці я тебе відрекомендую Браунові як «регулятора з Міссурі», що приїхав до Арканзасу налагодити зв'язки з тутешніми регуляторами, аби надалі діяти спільними силами. Так буде найлегше перешкоджати їм.
— Чудово! — зрадів Еткінс. — Прегарний план!
— Непоганий, — згодився Джоне. — Але чи повірить мені Браун і решта регуляторів?
— Не бійтесь, — мовив Джонсон. — Я сам чув, як вони казали, що хочуть налагодити зв'язок із сусідніми округами. Тож вони вашій пропозиції будуть тільки раді.
— Отже, я буду шпигуном! Справжнім шпигуном! — Міссурієць весело зареготав. — Серед самих регуляторів! Оце то штука!
— То ти згоден? — спитав Раусон.
— Ще б пак!
— Вони завтра плануватимуть щось важливе, — задумливо казав далі Раусон, — тому Джоне увечері має неодмінно повернутися до» Еткінса й послати з мулатом вам звістку. Сам я завтра до полудня повинен ще залагодити деякі важливі справи, а ввечері бути в Робертсів; однак у неділю о дев'ятій ранку я загляну до хрещатого дуба. Ви те дерево знаєте, Еткінсе. Пришліть туди обов'язково мулата — може, мені треба буде вам дещо передати. Бо їхати аж до вас я не матиму часу.
— Домовились, — відповів Еткінс. — А тепер ходімо, Джонсе, аби дома хтось не помітив, що вас немає.
— Тільки не відпускайте Брауна, аж поки я приїду, — ще раз нагадав Раусон.
— Не бійтесь, не відпущу.
Еткінс та Джонс тихо попрощалися, перелізли через паркан, і їх поглинула темрява. А в Джонсоновій хаті невдовзі всі вже знову спали.
РОДИНА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ. НОВИЙ РЕГУЛЯТОР САМ СОБІ СТАВИТЬ ПАСТКУ
Вітер, що шугав увечері, на ранок зовсім стих, і, коли перше сонячне проміння позолотило далекі гірські вершини, у лісі було тихо, як у вусі.
Лісовою стежкою простував один-однісінький вершник. То був Кук, що затемна ще виїхав із селища, аби якнайраніше попасти на збори. Він спокійно собі поганяв коня, аж раптом вражено натягнув повід і прислухався. Навіть кінь, здавалося, був спантеличений і уважно нашорошив вуха.
На три милі навкруг не було жодної хати, і все ж тут, серед лісу, бадьоро співав півень.
— Може, я заблукав? — пробурмотів Кук сам до себе. — Але ж я знаю в лісі кожен кущик, кожну оленячу стежку. Либонь, якийсь новий поселенець. Коли ж у цьому місці він навряд би чи осів. Одначе хтось таки он проїхав возом. Отже, якийсь переселенець. От добре, може, щось цікаве почую. — І, легенько підостроживши коня, він погнав його по сліду підводи.
Через кілька хвилин Кук побачив з невеликого пагорбка місце, де отаборилися переселенці. Посередині стояли два великі, напнуті білим брезентом вози й кілька пар коней. Маленький білявий хлопчина років восьми чи дев'яти бігав біля коней і тицяв то одному, то другому в рот качан кукурудзи. П'ятеро коней паслося поблизу в очереті. Самі переселенці, певне, спали вночі на возах, бо не видно було ані намету, ані піддашка, щоб можна сховатися від дощу. Вони саме лаштувалися снідати просто на землі й стелили на траві ковдри. Півень знову весело закукурікав.
Сім'я складалася з чоловіка, жінки, двох дорослих дочок, двох парубків років вісімнадцяти й двадцяти та білявого восьмирічного хлоп'яти.
— Доброго ранку! — гукнув Кук, коли під'їхав уже кроків за десять і зіскочив з коня. — Смачного вам.
— Дякуємо, — відповів фермер. — Сідайте з нами, коли ще не снідали.
— Добре я втрапив, — сказав Кук і, не церемонячись, підсів до них. — От не сподівався, що знайду в лісі таке гарне товариство й такий чудовий сніданок. Звідки ви їдете?
— Із Теннессі.
— А куди?
— До Озеркського узгір'я.
— Уже вибрали собі місце?
— Ні, ще нічого певного не маємо, але скоро знайдемо. Там у мене брат живе.
— У нас теж земля непогана.
— Так, я знаю. Але тут, на Фурш-ля-Фев, люди надто полюбляють конятину.
— Ха-ха-ха! — засміявся Кук. — Ну, з конокрадами у нас не так уже й зле. Хоч… як правду казати, таки зле. Я оце саме їду на збори регуляторів, але сподіваюся, що ми їхнім бешкетам покладемо край. Я б хотів, щоб ви сьогодні побували на наших зборах. Все одно сьогодні субота, і завтра ви навряд чи вирушите далі.
— Чому ні? — спитав фермер. — Що завтра неділя? Нам байдуже. Поки добра погода, треба їхати.
— Я думав, вам буде цікаво познайомитися з нашими регуляторськими законами.
— Взагалі-то цікаво, — сказав теннессієць. — У нас теж таке було перед п'ятьма роками. Зібралася невеличка банда негідників і орудувала в окрузі. Коли ж ми врешті добре взялися до них, вони швидко накивали п'ятами. А втім, угорі на Арканзасі теж неспокійно. Як ми на початку цього тижня їхали вздовж річки, там підступно вбито фермера, що продав свиней і вертався додому.
— Я чув про те. І вбивцю не знайдено?
— Ні, — мовив старий. — Хотів би я тільки, аби той падлюка попався мені ще раз так близько, як того разу, коли я стояв за деревом з рушницею напоготові.
— То ви його знаєте?
— Ні, не знаю, але бачив. То не міг бути хтось інший. Ми з Недом, моїм найстаршим, узяли рушниці й відійшли трохи в ліс. Думали, що вполюємо оленя, бо бачили багато слідів. Зненацька я почув, як у чагарях щось зашаруділо, і сховався за дерево, бо думав, що то олень. Але то були два верхівці. Один у чорному крислатому капелюсі. Вони жваво розмовляли й проїхали повз дерево, не помітивши мене. Я теж не озвався до них, бо не хотів розполохати дичину поблизу. Я повільно пройшов далі ^кроків із сто і раптом почув постріл. Того самого вечора нас нагнали люди на вулиці, де ми отаборилися, й розповіли про вбивство. Бідолаха дістав кулю в голову. Почувши про це, я відразу сів на свого вороного й помчав до ферми, що до неї принесли забитого. Вона була близько від того місця, де й сталося лихо. Моя підозра потвердилась. Небіжчик був один із тих вершників, що я їх бачив разом у лісі, — старший із них. Отже, негідник у крислатому капелюсі мав бути вбивцею. Я залишився там ще на два дні й нишпорив по всій окрузі. Та все дарма. Вбивця зник без сліду. Люди напевне знали, скільки забитий брав із собою свиней і яка була ціна, тож підрахували, що він мав десь із тисячу доларів. Звичайно, тих грошей теж ніхто більше не бачив.
— У нас тут теж таке траплялося, може, навіть ще гірше, аніж убивство задля грошей. Ну, ми думаємо, що принаймні цій змії, яка робить своє лихе діло в нашій місцевості, вирвемо жало, а ті, з Арканзасу, хай самі собі дають раду. А якою дорогою ви далі поїдете?
— Я ще й сам добре не знаю. Чи далеко звідси до найближчої хати?
— Найближча хата Вілсонова, — сказав Кук. — А десь за півтори милі від нього живе Еткінс. Біля Вілсона ви вже зможете переправитись на той берег. Там є добрий пором, і до річки веде широка зручна дорога.
— Вілсон — це поромник?
— Ні, Вілсон тільки живе там. Поромникове прізвище Кернелс.
— Добре, дякую вам за пораду. Я так і зроблю. Як будете колись у нашій стороні, спитайте старого Стівенсона. Я завжди буду вам радий!
— Залюбки загляну до вас, — сказав Кук, гнуздаючи коня. — А тепер мені час рушати.
Кук тепло попрощався з переселенцями й швидко поїхав лісом. Невдовзі він був уже біля Еткінсової хати, де, на свій подив, застав Брауна. Браун жваво розмовляв із вчорашнім прибульцем, що його Раусон саме відрекомендував йому, як свого давнього приятеля.
— А ось і Кук! — радісно вигукнув ватажок регуляторів. — От добре, що ви наспіли. Поїдемо разом.
— Доброго ранку, — привітався Кук. — А я думав, що ви давно вже в дорозі.
— То я винен, — сказав Еткінс. — Власне, моя жінка, яка сьогодні страшенно запізнилася із сніданком. Мабуть, через хвору дитину…
— Нічого, ми ще маємо час, — мовив Браун. Потім обернувся до проповідника, що саме передавав свого коня мулатові, й спитав: — А ви хіба не хочете поїхати з нами? Я думав, що ви тільки задля цього прибули сюди.
— Я залюбки побував би на зборах, якби не інші важливі справи, — відповів проповідник. — Адже в мене весілля, й треба так багато всього допильнувати.
Звичайно, — погодився Браун. — То цей пан, кажете, теж регулятор? Учора він про це ані словом не згадував.
— Ви мене зрозумієте, коли згадаєте, що я ж був серед чужих людей, — сказав Джоне. — А потім я випадково й цілком несподівано знайшов свого знайомого, містера Раусона, й надумав на кілька днів затриматись тут. Я б дуже хотів побувати на сьогоднішніх зборах регуляторів. Може, ми якось поєднаємо вашу спілку з нашою на півночі.
— Отже, ви хочете, щоб я вас відрекомендував регуляторам?
— Дуже хочу і буду вам вельми вдячний…
— Я теж буду вам дуже вдячний за свого приятеля, — перебив його Раусон. — На жаль, я зараз не можу взяти до себе гостя, то чи не будете ви такі ласкаві, містере Еткінсе, прихистити його в себе ще на одну ніч? А тим часом ми щось надумаємо.
— Не турбуйтесь, містере Раусоне, — усміхнувся Браун. — Містер Джоне зможе перебути якийсь час у когось із нас. От тільки чи сподобається йому на Фурш-ля-Фев, то вже інша річ.
— Я не вибагливий, — приязно відповів Джоне. — А тепер, може, поїдемо? Бо вже пізно.
— Коня містерові Джонсові! — гукнув Еткінс мулатові, що стояв на дверях.
— Слухайте, Брауне, мені не подобається його обличчя, — прошепотів Кук, нахилившись до юнака.
— Коли приїдемо до Боувіта, мені треба вам дещо розповісти, — так само тихо відповів той.
— Може, щось…
— Цитьте, ще встигнемо.
Джоне тим часом був уже на коні. Браун саме скочив у сідло, як мулат вивів ще двох коней, одного осідланого для жінки.
— А це для кого? — спитав Кук.
— Для Елен, — відповів Еткінс, — вона має їхати до Робертсів.
Ту мить двері відчинилися й Елен вийшла з хати з клунком у руці. Браун побачив, що вона заплакана. Але дівчина відвернулася, сіла на коня й погнала його вгору дорогою. Мулат подався за нею.
— Що з дівчиною? — співчутливо спитав Браун господаря. — Мені здалося, що в неї заплакані очі.
— То пусте, — відповів Еткінс. — Вона не хотіла відлучатися від хворої дитини. Казала, що більше не побачить її, і тоді моя стара зопалу нагримала на неї. Вона часом може налаяти, але зла не має. А дурне дівчисько бере ту лайку близько до серця. Ну, нічого, скоро вийде заміж, то порозумнішає.
— Брауне, хай вам чорт, довго ви ще будете балакати? — нетерпляче й роздратовано гукнув Кук.
— Уже їду. Бувайте здорові! — попрощався юнак з Еткінсом та Раусоном і рушив на здоганяти Кука.
ГАРПЕР І МАРІОН. ЕЛЕН ПРИЇЗДИТЬ ДО РОБЕРТСІВ
Ранкове сонце тихо осявало Робертсову садибу.
Мати з дочкою були вдома самі. Робертс ще вдосвіта подався з собаками в ліс поглянути на коней. Але обіцяв до обіду вернутися. Місіс Робертс поралася біля сковорід та горщиків, а Маріон робила тістечка. Докінчивши свою роботу, вона задумливо глянула на вулицю.
— Не йде ще? — спитала мати.
— Хто? — злякано кинулась дівчина.
— Як хто? Сем — ти ж сама послала його запросити на сьогодні містера Гарпера. Хоч той Гарпер не заслужив такої шани. Давно б уже міг заглянути до нас.
— Він же був хворий.
— Ну то його хвалений небіж, що тепер пристав до регуляторів. Ми ж його завжди так ласкаво приймали, і робити йому дома нічого.
— Він доглядав свого дядька, — тихо мовила Маріон.
— Та я нічого не хочу поганого сказати, доню, — вела далі мати. — І взагалі нічого не маю проти нього. Він гарний хлопець, того я й зла на нього, що не заходить. Щоправда, та пригода з Гіскотом…
— Ну, мамо! — дорікнула їй Маріон.
— Я знаю, що ти скажеш, — правила своєї місіс Робертс. — А чому ж бо він відколи вже не з'являється до нас, якщо в нього таке чисте сумління? Містер Раусон он теж тієї думки.
— Якраз містерові Раусонові годилося б якнайбільше його захищати. Оце мені в ньому й не подобається.
— Містер Раусон його захищав, ще й як захищав. Однак що він може вдіяти, коли сам Браун не годен цілком відвести від себе підозру.
Маріон відвернулася. Мати саме різала м'ясо, яке хотіла приготувати ще до полудня. Випадково вона підійшла до маленького віконця, що за арканзаським звичаєм було засклене однією суцільною шибою, і нараз побачила трьох верхівців, які швидко під'їжджали до хати. То й був Гарпер із своїм сусідом Баренсом, а з ними й Робертсів негр-служник.
— О господи! — злякано вигукнула місіс Робертс. — Уже їде Гарпер, а я ще не готова. Він же мав бути аж о дванадцятій.
— Та нічого, мамо, — мовила Маріон. — Гарпер і Баренс не дуже зважають на час. Сем зустрів їх, певне, уже дорогою.
— Ласкаво прошу, містере Гарпере. Вернулися вже з того світу? — сказала місіс Робертс, подаючи гостеві руку. — Заходьте до хати, панове. Мій чоловік теж скоро повернеться.
— А я, місіс Робертс, пришелепався сьогодні до вас непроханий, — засміявся Баренс.
— Я думала, що ви на зборах, — мовила місіс Робертс, — а то б давно до вас послала. Та заходьте ж.
Гості вступили до хати.
Господиня взяла ножа й пішла на город урізати салату, Баренс набився їй у помічники, і Гарпер лишився сам з Маріон.
Дівчина цілий ранок ждала, коли зможе хоч кілька хвилин побалакати з Гарпером про Брауна, але тепер мовчала.
Нарешті Гарпер порушив тяжку мовчанку:
— Як ся маєте, Маріон? Либонь, добре? Так і треба. Мене тішить, дуже тішить, що ви здорові й… задоволені. Містер Раусон дуже поважний чоловік, і ви, напевне, будете з ним щасливі. А… Біл — то шалапут, і… може, так воно й краще. Він тепер пристав до регуляторів, щоб викрити вбивцю.
— Він не винен, правда ж? — спитала дівчина.
— Винен? Хіба є ще хто, що вважає його за винного? Ні, на його сумлінні немає крові. Може, якийсь випадок наведе на слід справжнього вбивці.
— Регулятори, ви казали, на те ж і збираються, — мовила Маріон.
— Ох, навряд чи вони щось довідаються. От якби Асоваум був тут! Одначе він кудись подався, і нічого про нього не чути. Біл, правда, й досі твердить, що Асоваум повернеться.
— Містер Раусон недавно казав, що індіянинова таємна втеча свідчить проти нього, — озвалася Маріон.
— Хай містер Раусон менше балакає про свої підозри, — розгнівався Гарпер. — Індіянин до тих злочинів непричетний, голову даю до пня!