Невже він загине такою жахливою смертю? Вовки вили чимраз ближче. Зв'язаний знову напружився, аж йому жили набрякли. Відчай додав йому сили, і все ж Джонсон не зміг порвати індіянинових пут. Раптом він завмер і прислухався, напружено вдивляючись у яр. До нього долинув поклик, знайомий, втішний поклик. То був крик пугача, що ним Джонсон та його приятелі порозумівалися між собою. Отже, поблизу має бути Еткінс чи Котон. А може й обидва разом. Вони йдуть рятувати його, а він — він лежить зв'язаний, із заткнутим ротом і не може відгукнутися. Ось уже поклик лунає ближче, голосніше. Джонсон розгледів навіть постать, що рухалася на темному тлі. Знову гукнув пугач, голосно, настирливо. Спочатку тричі, потім чотири рази. Джонсон корчився, як черв'як, та все дарма.
Нарешті він почув і ходу, але всі його відчайдушні спроби звернути на себе увагу йшли намарне.
Тоді постать підійшла зовсім близько. То був Котон. Він знову закричав пугачем і, прислухаючись, озирнувся на всі боки. Та ніхто йому не відповів. Він ще трохи постояв, потім швидко й нечутно подався в гущавину. Тепер уже не було ніякої надії на порятунок! Охоплений відчаєм, Джонсон безсило закляк у своїх путах. Він більше не зважав на голодних вовків, що вили неподалік, йому стало байдуже, житиме він чи помре. Він ще раз, востаннє, глянув на зоряне небо й заплющив очі.
РАУСОН У РОБЕРТСІВ. ПОЛЮВАННЯ НА ДИКИХ ІНДИКІВ
Було по обіді. Робертси та їхні друзі сиділи біля порога й говорили про те, про се, а найбільше про майбутнє весілля. Раусон присунув свого стільця до Маріон і тримав її за руку. Він дослухався до розмови, але сам рідко встрявав у неї.
— Буде, мабуть, громовиця, — сказав Робертс. — Надто парко стає. Ану, гляну лишень на термометр. Раусоне, знаєте, хто ті люди, що ми їх бачили біля соляниці перед обідом? — згадав він, ідучи до хати. — Теннессієць з родиною — колишній наш сусіда. Стівенсон його прізвище. Дуже добрий чоловік. Я так зрадів, коли побачив його.
— Чого ж вони до нас не заїхали? — спитала місіс Робертс. — Так рідко доводиться бачити давніх друзів. Ви також знаєте Стівенсона, містере Раусоне?
— Не пригадую його, хоч маю добру пам'ять, — відповів той.
— Він саме був на Арканзасі, коли там недавно забито торгівця, — мовив Робертс, вертаючись до хати з термометром. — І бачив убивцю.
— Як він міг бачити вбивцю? Кажуть, що той чоловік сам застрілився. Слідів же ніяких не знайдено.
— То пусті балачки, — мовив Робертс. — Стівенсон стояв за деревом і бачив двох чоловік, що проїхали повз нього. А хвилин через п'ять по тому пролунав постріл. Стівенсон божиться, що пізнав би вбивцю серед тисячі людей.
— А містер Стівенсон думає побути тут ще кілька днів? — спитав Раусон.
— Він начебто згоден і взагалі тут осісти. Але жінка й дочки відмовляють його. Бояться конокрадів.
— Ну, їх уже боятися нічого, — озвався Баренс. — Ми скоро з усією бандою покінчимо.
Раусон усміхнувся.
— Люди завжди перебільшують. Фурш-ля-Фев має набагато гіршу славу, аніж заслуговує, і…
— Чого то собаки гавкають? — схопився Робертс.
— Там унизу, на потоці, є дикі індики, тату, — мовила Маріон. — Ми з Елен їх сьогодні бачили. Цілий табунець!
— Чого ж ви відразу не сказали? — спитав Робертс. — Я вже вісім днів як не вполював жодного індика. Підете зі мною, Баренсе?
— А то ж як!
Баренс зайшов до хати, взяв рушницю, й вони з Робертсом побігли до собак, що, люто гавкаючи, гасали навколо дерев — певне, й самі до пуття не знали, на якому з них сидять індики. Аж ось Баренс вистрілив, а відразу по тому й Робертс. Дві птиці важко впали на землю.
Місіс Робертс з Гарпером тим часом пробували завести розмову з проповідником. Однак Раусон був сьогодні неговіркий і якийсь на диво неуважний.
Зате не мовчали дівчата, що, взявшись за руки, походжали по подвір'ю. А коли Робертс з Баренсом повернулися від потоку, дівчатам додалося ще й роботи — вони мусили патрати індиків.
Раусон тим часом заспокоївся. Здавалося навіть, що він надумав на цей вечір скинути з себе машкару поважного, суворого проповідника. Він став жвавий, веселий, і навіть Маріон позирала на нього прихильнішим оком. Місіс Робертс була захоплена, а господар двічі відводив Баренса вбік і по секрету звіряв йому свою надію, що проповідник, видно, переміниться. Одне те, що він ось уже шість годин гостює в них і ще не починав казати проповіді, а друге, що він не тільки розмовляє невимушеніше, але й рухається якось інакше. Таким Робертс його ще ніколи не бачив. Та все ж молитва Робертса не минула, бо, перед тим як іти спати, Раусон проказав таку довгу та єлейну проповідь, що чоловікам ледве вистачило терпцю її дослухати.
Другого ранку, снідаючи, — а то була неділя, — Робертси складали план на день. Господиня пропонувала відразу ж вирушити всім гуртом до хати її майбутнього зятя, гарно прибрати там, пообідати, а вже звідти поїхати до судді. Раусон згодився, але просив товариство почекати його з півгодини, бо він, мовляв, ще має кудись навідатися, а за півгодини неодмінно вернеться.
Він сів на коня й швидко поїхав дорогою.
ЗАСІДКА
Коли Вестон вийшов з Еткінсової хати, регулятори відчули себе вільніше.
Картіс підійшов до дверей і задумливо глянув на чорні хмари, що насувалися з заходу.
— Здається мені, що буде сьогодні буря, — мовив Еткінс. — Хоч би не знявся, ураган. Шість років тому на Вайтрівері отаке насувалось, а потім як почалося!
— А ви шість років тому жили на Вайтрівері? — спитав Кук.
— Так. Милі за дві нижче від дороги, що веде з Мемфіса на Бейтсвіл.
— Мешканці Вайтрівера твердо обстоюють своє право, — засміявся Кук. — Конокрадові зразу — як вони кажуть? — чіпляють банта на шию.
— А я їх за це й не звинувачую, — озвався Картіс. — Жодна порядна людина не стане жаліти конокрада, а насамперед той, хто має коні. Правда ж, Еткінсе?
— Ваша справедливість дуже однобока, — ухильно відповів той і перевів розмову на інше: — Ви вже, мабуть, зголодніли? Я зараз…
— Дякуємо, дякуємо, — сказав Картіс. — Ми добре пообідали, тож можем почекати.
— Ну, то я принесу світло, бо вже темніє. А хай йому чорт, який вітер надворі!
Він вийшов з кімнати, І регулятори лишилися самі.
По хвилі Кук озвався:
— Мені справді шкода, що Еткінс теж належить до цієї банди…
— Говоріть тихіше, — спинив його Картіс. — Дідько його знає, чи там нагорі ніхто не сховався. Мені теж шкода. Еткінс взагалі непоганий чоловік, мені він завжди подобався.
— Цікаво, що вони з ним зроблять, — задумливо казав далі Кук. — Я б не хотів, аби його повісили. Кару він заробив, але вішати…
— Ні, вішати його не можна, тільки…
— Цитьте, він іде, — перебив його Кук. Господар зайшов до кімнати із світлом.
— Багато людей з Пті-Жана було на зборах? — спитав він.
— Не дуже, — відповів Кук. — Завтра ж у них відбудуться свої збори. Там був один чоловік, що шукає своїх покрадених коней.
— Напівіндіянин? Він і в мене був, питався, чи не бачив я коней. Але, на жаль, я нічим не міг його потішити.
— То ви ніде не бачили їх? — пильно глянув на нього Кук.
— Звичайно, ні. Де ж би я міг їх бачити, — відповів Еткінс. — Я ось уже два тижні взагалі не відлучаюся з дому.
— Чого то собаки так гавкають? Хтось прийшов, чи що? — мовив Картіс.
— Може, — погодився Еткінс. — Зараз погляну.
Він вийшов надвір. Картіс прошепотів Кукові:
— Тихо, то Стівенсон! Але він прибув невчасно. Треба було неодмінно перечекати бурю.
— Чи далеко звідси ще до річки Фурш-ля-Фев? — гукнув голос знадвору, перекричавши гавкіт собак.
— А бий його лиха година! — пробурмотів Еткінс сам до себе й зіскочив з ґанку. — Щось надто швидко, коли це вже другий табун. Джонс казав же, що коні будуть аж через вісім днів.
— Вона ось тече за хатою, — сказав він уже голосно до чоловіка, що сидів на коні, загорнутий у широкий дощовик. — Хто ви такий, добродію? Мене звати Еткінс.
— А пасовиська у вас добрі? — питав далі прибулець.
— Звідки ви приїхали? — перейшов на шепіт Еткінс.
— Дайте мені напитися води.
— От чорт! Джоне мені казав, що аж через вісім днів…
— Нумо швидше заженемо коней у сховок, — прошепотів прибулець. — Зо мною син, а насувається страшна буря.
— Нічого йому не станеться, коли й змокне, — відповів Еткінс. — Я маю гостей і не можу зараз відлучитися.
— Але ж дощ тоді змив би сліди, — наполягав той.
— Ви маєте слушність. Скільки у вас коней?
— Троє.
— Тільки троє? Джоне казав, що буде семеро.
— Решта прибудуть завтра ввечері. Ми боялися лишати дуже широкий слід.
— А хлопець лишиться тут, щоб гнати коней далі?
— Хлопець? А… Так… Він це діло знає.
— Гаразд. Зачекайте хвилинку. Я скажу тим у хаті, що ви шукаєте свого коня або щось таке. Агов, хто це?
Якийсь чоловік перелазив через паркан. Коли він підійшов ближче, Еткінс побачив, що то Вестон.
— Ви саме вчасно нагодилися, Вестоне, — зрадів Еткінс. — Тут ось чоловік пригнав коней. Та ви знаєте. Відведіть їх, куди треба. А потім заходьте до хати. Бо ж я не можу лишити регуляторів самих.
— У вас у хаті регулятори? — злякано спитав вершник.
— Вони просто заїхали до мене переночувати, — заспокоїв його Еткінс. — Але вам справді доведеться перечекати, поки мине буря. Вона зараз перешумить. Коли коні стоять у потоці, то їм дощ не вадить.
— У потоці? — перепитав прибулець. — Я їх лишив не в потоці, а край поля.
— Отуди к чорту! Чого ж ви їх не пригнали на давнє місце?
— Я тут уперше.
— Ну, то давайте швидше заженемо їх, — сердито сказав Еткінс. — Я не дуже хочу, щоб узавтра вранці там хтось побачив кінські сліди. Той напівіндіянин і досі вештається десь поблизу. Проведіть чужинця до задньої хвіртки, Вестоне. Я на хвилинку загляну до хати й зараз же вийду.
Еткінс зайшов до кімнати й причинив за собою двері.
— Даруйте, панове, — мовив він до регуляторів. — Там приїхав якийсь чужинець, дуже дивний чоловік, хоче неодмінно сам поставити коня до стайні. Зараз він зайде. Надворі вже почалася буря. Таке реве, що аж страшно.
— А куди ви хочете йти, Еткінсе? — спитав Картіс.
— Та треба навідатись до дружини. Жінки бояться лишатися самі в таку негоду. Я зразу ж повернуся.
Він хутко вискочив надвір і хряснув дверима.
Кілька секунд регулятори сиділи непорушно. Потім Кук схопився й прошепотів:
— Я вже не можу дочекатися, Картісе. Та ще й така ніч! Блискавки смалять, аж сіркою смердить. Наші в очереті змокнуть до рубця.
— Нічого не вдієш, — сказав Картіс і озирнувся по кімнаті. — Он там лежать дві рушниці, а над дверима ще одна. Оце то передбачливість! Найкраще буде, як ми їх роз-ладуємо. — Він став на стілець і зняв спершу одну, а потім і другу рушницю. — Справді, обидві наладовані. Що, здмухнемо йому порох з поличок? Нового посипати він навряд чи встигне. Є ще яка зброя?
— Наче не видно. Хіба що десь схована…
— А гляньте лишень у ліжку. Унизу там нічого немає?
— Ні, немає. Але стривайте! Два пістолі. Непогано! Якраз напохваті, коли треба. Ну, чекай, Еткінсе, тобі й тут не поталанить. Ось так — пістолі тепер теж не страшні.
— Ви нічого не чуєте? — спитав Картіс, прислухаючись.
— Ні. Хіба в таку бурю щось почуєш! Мені справді шкода бідного Стівенсона. А його хлопець! Що вони подумають про Арканзас!
— Канадець також в очереті? Чи в лісі? — спитав Картіс.
— Він з тими, що нападатимуть. Путящий чоловік! Слухайте, наче хтось свиснув?
— Я нічого не чув. О, а це вже справді посвист! Ну, почалося!
— Ходіть швидше! — прошепотів Еткінс прибульцеві й Вестонові, що чекали біля огорожі. — Але ж Джоне казав мені, що ви прибудете через вісім днів!
— Почекайте з своєю балаканиною, поки ми будемо в сухому, — буркнув старий.
— То де саме стоять коні?
— Десь там угорі на завороті. З ними мій хлопець.
Він заклав пальця до рота й тихо, але пронизливо свиснув.
— Що ви робите? — злякався Еткінс.
— Чуєте? Він відповідає.
— Коли будете повертатися, то заїдете кроків за сто нижче в потік. Он там, бачите?
— Що я можу бачити в таку негоду? Руки перед очима не видно, хіба що як блискає. А он і хлопець з кіньми. Неде, їдь сюди. Ти ще живий?
— Живий, тату, — прошепотів юнак. — Але ж і погода. Аж моторошно.
— То все дурниці. Скоро висохнемо. Ходи за нами. Коні стояли спокійно?
— Та стояли, тільки вороний лякався блискавок.
— Воно й не дивно, яка худоба не наполохається такої громовиці! Що це ви робите? Валяєте огорожу?
— Так, — відповів Еткінс. — Я навмисне не зробив тут угорі хвіртки, а підпер огорожу коритами. Надто в нашій окрузі багато підглядачів. Заїжджайте. Тільки обережно, там лежать зрубані дерева.
— А далеко звідси те місце, де ви ховаєте коней?
— Кроків за сто, не далі. Хай огорожа лежить, поки ви повернетесь. Так, тепер їдьте за мною. Оце і є те місце.
Ту мить знову спалахнула блискавка, і Стівенсон побачив, що вони стоять перед другою огорожею. По той бік огорожі очерет був спашений.
Зачекайте хвилинку, — швидко сказав Еткінс. — Я тільки відсуну засув і зніму нижні лати. Ну, тепер женіть коней. Там їх ніхто не шукатиме. А тоді заходьте до хати. Що ви робите, трясця вашій матері? Зрада!
Еткінс мав чого злякатися, бо тільки-но він відгородив ухід до потаємного сховища, як Стівенсон пронизливо свиснув. Спалахнула блискавка, і Еткінс, напівзасліплений, побачив багато темних постатей, що кинулись до нього, відчув, як дужий теннессієць простяг руку, щоб ухопити його за коміра.
Однак після блискавки стало ще темніше, і то було Еткінсові якраз до речі, бо він, мов змія, ухилився від грізної руки і майнув геть. Замість нього Стівенсон схопив свого сина, що теж кинувся ловити злочинця.
Але в спалахові нової блискавки вони вгледіли, як Еткінс біг до хати. Вестон теж, як тільки трохи отямився, кинувся навтікача і мало не попав в обійми двом іншим регуляторам, що вискочили йому назустріч. Він вчасно помітив небезпеку й звернув до огорожі, щоб перескочити її і втекти в ліс. Але й там була засідка. Тоді він збагнув, що напад добре підготовлено й тікати нікуди. Може, він ще сховається в хаті?
Та коли Вестон прискочив на подвір'я, то почув у кімнаті праворуч колотнечу й лайку. Охоплений відчаєм, він кинувся в кімнату жінок, налякавши їх до смерті.
ЖІНОЧЕ ТОВАРИСТВО. НЕСПОДІВАНКА
— О місіс Малінс, ви не наллєте мені кухлик кави? — попросила вдова Фулвіл і взяла з колиски дитину, що жалібно стогнала. — Яка в нього гаряча голівка! — вигукнула вона.
— А що то за сині плями? — спитала місіс Боувіт, нахиляючись до дитини.
— Де? — злякано крикнула мати. — Які сині плями? Це щось небезпечне? О боже, помре моя дитина!
Гримнув такий грім, що аж хата здригнулася. Жінки злякано зіщулились.
Місіс Еткінс схопилася й прислухалась.
— Хтось наче гукає надворі? — спитала вона й зблідла.
— То вам учулося, — мовила місіс Фулвіл. — Хто б у таку негоду був надворі. Що я вам ще хотіла сказати…
Ту мить двері відчинилися і до кімнати влетів Вестон.
— Сховайте мене, а то я пропав! — вигукнув він, кинувся в найдальший куток і причаївся за ліжком.
— О господи, Вестоне, що сталося? — злякано спитала місіс Еткінс.
Та Вестонові ніколи було відповідати, бо відразу ж у дверях з'явився його переслідувач, канадець, і крикнув: