— Я нічого не хочу від нього, _ прошепотів індіянин. — Поки що нічого не хочу. Але регулятори шукають його. Асоваум прийшов, щоб урятувати вашу дочку. Вже пізно?
— Мою дочку? Господи милостивий, що з нею таке? Чого ви не доказуєте?
— Маріон уже стала дружиною блідолицього чоловіка?
— Ні. А що з містером Раусоном?
— Регулятори хочуть його спіймати. То він убив Гіскота.
— Боже праведний! Це наклеп. Ганебний, підлий наклеп. Хто той негідник, що його звинувачує?
— Я сам, — тихо відповів Асоваум. — Я боюсь… що на його руках є й кров Алапаги.
— Що ви кажете! Який жах! І моя дитина… Але ж ні, того не може бути. То якась помилка.
— Де містер Робертс? Де дівчина? І де сам блідолиций чоловік? — спитав індіянин.
— Я щомиті чекаю його. Маріон і чоловік уже поїхали до його хати. Сьогодні по обіді вони мали повінчатися в судді. Ох, це щось неймовірне. Раусон, такий богобоязливий чоловік, не може бути вбивцею.
— Ви пам'ятаєте той день, коли вбито Алапагу? — Асоваум витяг з-за пояса маленький томагавк своєї скво й поклав на стіл. — Цією зброєю, тихо вів далі він, — Квітка Прерій боронилася від убивці, і того дня в Раусона була поранена рука. А цього ґудзика, — він сягнув до патронташа, — я знайшов у руці в мертвої Алапаги. Це Раусонів ґудзик. Асоваум говорив з людьми, і ті ствердили, що це так.
— То все тільки непевні здогади, а не докази, — заперечила місіс Робертс. — Я ще раз кажу вам, що такого не може бути. Раусон не винен!
— То спитайте його самі. Он він їде, — спокійно мовив Асоваум. — Чи блідолиций чоловік стане ще блідіший, коли шановна пані скаже йому, що він убивця?
Не встигла місіс Робертс відповісти, як Асоваум схопив томагавка й миттю сховався за ліжко. Ту ж саму хвилину проповідник спинив коня біля тину, скочив з сідла й зайшов до хати. Хрипко, майже пошепки він спитав, де його наречена і де містер Робертс з гістьми. Місіс Робертс відповіла, що вони поїхали наперед і чекають уже їх.
— Містере Раусоне, я хочу вас щось запитати. Ви мені відповісте чесно й щиро?
— Відповім, — сказав проповідник збентежено. — Тільки попрошу вас швидше, бо… мені треба кудись ще поїхати. Ви ж знаєте, скільки в мене сьогодні діла…
— Містере Раусоне, сьогодні вранці я чула про вас дивні речі.
— Про мене? Від кого? — злякано спитав проповідник. — Хто тут був?
— Це все тільки здогади, спокійно вела далі місіс Робертс. — Але вам треба знати, що про вас говорять, аби ви змогли захищатися.
— Я справді не знаю… Що сталося? — заникуючись пробурмотів Раусон. Він ще дужче збентежився й крадькома позирав на двері, наче хотів дременути, не вдаючись у дальшу розмову. Думаючи про своє, він грався квіткою, що лежала на столі, й несвідомо взяв ґудзика, якого лишив індіянин.
— Киньте ґудзика! — злякано крикнула місіс Робертс. — Його…
— Що з вами, шановна пані? — спитав Раусон, опанувавши себе. — Чого ви такі схвильовані? Це мій ґудзик. Я його, мабуть…
— Ваш? — вжахнулася жінка і впала на стілець.
— Що з вами?
— Того ґудзика Асоваум знайшов у кулані в Алапаги, — сказала місіс Робертс. — Він може належати тільки вбивці.
Проповідникова рука потяглася по зброю. І враз він стрівся очима з індіянином, що тримав рушницю напоготові.
— Ані руш, бо…
Раусон побачив, що йому край. Місіс Робертс, глянувши на грізного індіянина, подумала, що той хоче тут же, в кімнаті, помститися за Алапагу. Вона кинулась до нього, схопилася руками за рушницю й перелякано крикнула:
— Тільки не тут! Тільки не в мене перед очима!
Раусон зрозумів, що це остання нагода йому втекти. Не встиг індіянин вирвати рушницю з рук жінки, як проповідник спритно, мов пантера, шаснув у двері, скочив на коня й відразу ж зник у хащах.
Асоваум кинувся за ним. Він підбіг до коня місіс Робертс, що його негр тримав напоготові перед хатою, миттю скинув жіноче сідло, вихопив з рук у спантеличеного хлопця повід, сів верхи й помчав Раусоновим слідом.
ОБЛОГА
— Бачите, я правду казав. Ось і хата! — мовив Робертс, коли вони зупинилися на галявині перед звичайною собі будівлею. — Ну, Маріон, подобається тобі місце?
— Тут дуже тихо й пусто, — сумно мовила дівчина.
— Бо нема худоби, — озвався Баренс. — То воно й не дивно. Коли не чути теленькання дзвіночків на коровах, коли на подвір'ї не бігають кури й поросята, не гавкають собаки, то садиба здається ненасидженою й незатишною.
— А нащо б Раусон заводив худобу, — сказав Гарпер, — коли він, може, за тиждень знову кудись подасться.
— Тепер усе буде інакше, — засміявся Робертс. — Як. одружиться, то кине свої звички.
Нараз Елен скрикнула.
— Що з тобою? — спитала Маріон. — Що ти там побачила?
— О, нічого, — відповіла дівчина, крадькома позираючи на будинок. — То мені здалося, наче хтось раптом виглянув у щілину он там нагорі. Немов чиїсь очі блиснули.
— Де? Отам нагорі? — Баренс засміявся. — Навряд чи там би поселився якийсь гість. Якби хто захотів жити в цій хаті, то знайшов би собі зручніше місце. Ходімо, двері ж відчинені.
— Але ж які двері! — здивовано мовив Гарпер, що зайшов перший. — Таких грубезних я ще й не бачив. Наче тут лежать бозна-які скарби.
— Маріон! Елен! Чого ж ви не заходите? _ гукнув Робертс. — Ходіть, тут починається ваше царство. Маріон може зразу ж перейняти його під своє володіння. Ну, тепер хазяйнуйте, як собі хочете, — мовив він, коли дівчата зайшли до хати. — А ми тим часом розпалимо надворі ватру і наставимо казана, бо тут, я бачу, кухні немає.
І він, сміючись і жартуючи, разом з Гарпером та Баренсом взявся розпалювати вогонь. Як тільки дівчата лишилися самі, Маріон, не годна більше стримуватись, заплакала.
— Маріон, що тобі бракує? — спитала Елен. — Тебе щось гризе. Я вже давно помітила.
— Що мені бракує? Всього… всього. Довір'я, кохання, надії, так, навіть надії мені бракує. А тепер — тепер уже пізно. Я вже не можу відступити назад.
— Маріон, ти лякаєш мене, — прошепотіла Елен. — Що це все має означати?
— Я скажу тобі правду, — відповіла Маріон. — Але що з тобою? Що ти там набачила?
— Глянь-но, — здивовано мовила Елен. — То ж наче містер Раусон? Боже праведний, у нього кінь, мабуть, схарапудився! Дивись, як жене.
— Агов, Раусоне! — вигукнули від вогнища Робертс і Баренс, що аж тепер його помітили. — Що сталося?
— От сатана! — крикнув Гарпер і відскочив убік, бо кінь мало не збив його з ніг. — Чи ви здуріли?
Та Раусон не тільки не відповів їм, ба навіть не глянув на них. Він скочив з коня, кинувся до хати, замкнув двері на два залізні засуви, схопив з кілочка рушницю й аж тоді озирнувся по кімнаті, наче хотів застрілити першого ж, хто трапиться йому під руку.
— Містере Раусоне! — зойкнула Елен, перелякана до смерті. — Що ви хочете робити? Убити свою наречену?
— Котоне! — гукнув Раусон хрипким голосом, незважаючи на дівчат. — Котоне!
— Я тут, — буркнув той згори. — Пильнуйте там унизу. Індіянин їде.
— Злазьте швидко! — звелів проповідник. Він повитягав із щілин у стінах дерев'яні затички, щоб можна було стріляти й стежити за супротивником. — Хутчій. Зараз буде робота. Нам треба влаштувати своїх гостей.
Котон, як кішка, зліз по стіні з горища. Коли Елен побачила людину, якої боялася дужче за всіх, вона затулила обличчя руками й відвернулася.
— Що це таке? Бога ради, містере Раусоне, випустіть нас звідси, — попросила Маріон. — Пустіть мене до мого батька. Що це все означає?
— Зараз довідаєшся, — глузливо сказав Котон і схопив другу рушницю, що висіла над коминком. — Навіть завчасу довідаєшся.
— Назад! — крикнув Раусон крізь щілину. — Назад! А то вам буде смерть!
Він вистрілив, шпурнув рушницю вбік, підскочив до ліжка й скинув додолу сінник. Там лежали ще чотири наладовані рушниці.
— Ну стривай же, червоношкіра мавпо, — пробурмотів він стиха. — Я тебе відучу шпигувати. Геть від дверей! — гримнув він на дівчат. — Я з вами не буду панькатися! Геть, як вам дороге життя!
— Що нам робити з ними? — сердито спитав Котон, показуючи на дівчат.
— Будемо тримати їх як запоручниць, — сказав проповідник. — Вони своїм життям оберігатимуть наше. Якщо протримаємось до вечора, то ми врятовані.
— Яким чином? — недовірливо спитав Котон. — Увечері вони розкладуть вогнище навколо хати або й зовсім підпалять її.
— На те нам і стануть у пригоді дівчата, — засміявся Раусон. — Глянь, он іде Робертс, сам, без зброї. Хоче визволити свою дочку. Нічого не вийде, старий.
Чоловіки надворі вражено дивилися, як Раусон примчав до хати, й спершу теж подумали, що йому кінь схарапудився. Та тільки-но проповідник, завжди такий стриманий, вскочив до хати, як на стежці знову зацокотіли копита. Чоловіки всі враз обернулися н побачили індіянина. Тримаючи в правій руці рушницю, а в лівій повід, він майже звісився з коня, пильнуючи сліду.
— Асовауме! — вигукнули злякано старі мисливці. — Що ти хочеш від проповідника? Що він заподіяв?
— Я хочу його життя, — відповів індіянин, скочив з запіненого коня і вже хотів був перелізти через тин, коли пролунав постріл. Асоваум упав додолу. Не встигли Робертс та його приятелі отямитися з переляку, як він схопився й сховався за товстим деревом. Звідти Асоваумові кулі досягали й за хату, тож шлях утікачам до річки теж був відрізаний.
Робертс рушив до дверей, твердо поклавши собі будь-що вирвати дочку з Раусонових рук. Він ще не знав, у чому звинувачувано проповідника, але з його дивної поведінки бачив, що йдеться про якийсь злочин.
— Назад! — крикнув Раусон з хати. — Назад, коли вам дороге життя!
— Доню моя! _ гукнув Робертс. — Випустіть дівчат із хати!
— Назад! — знову погрозив Раусон і націлився рушницею.
Маріон ухопила його за руку й благально сказала:
— Бога ради, невже ви хочете вбити мого батька?
— Заберіть від мене дівчат, Котоне! — сердито крикнув проповідник. — Чуєте, як той дурень під дверима скиглить? Треба зв'язати дівчат, а то вони тільки заважатимуть. А. як не мовчатимуть, то й роти їм позатикаємо. Ми маємо ще кілька хвилин, тож треба їх не згаяти.
— Розбійник! Падлюка! — лютував Робертс, зачувши, як закричали пробі дівчата, і у відчаї рвонув дубові двері.
Баренс кинувся на допомогу приятелеві. Навіть Гарпер, що мався не дуже на силі, хотів пособити Робертсові й схопив дрючка. Та не встигли вони добігти до дверей, як Маріон з Елен були вже зв'язані і Раусон загрозливо сказав:
— Як ще мені хоч раз крикнете, то я застрелю того плаксивого дурня, мов собаку.
— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — тихо хлипала Маріон. — Майте бога в серці!
— Ану стрельни, Котоне, тільки нікого не порань, — звелів проповідник. Сам він підійшов з рушницею до задньої стіни й припав до щілини, шукаючи індіянина. Проте Асоваум угадав його намір і не хотів дурно важити своїм життям.
Котонова куля збила капелюха в Баренса з голови й нагадала старим про небезпеку. Тому Робертс утримав своїх друзів від спроби висадити важкі міцні двері.
— Я піду до нього сам, неозброєний, — мовив він. — Проповідник стільки зазнав у моєму домі добра, що тепер не відмовить мені в єдиному проханні. Лишіть, — попросив він іще раз, побачивши, що Баренс вагається. — Ідіть до вогнища. Я ще не втратив надії, що владнаю все по-доброму.
Коли Баренс і Гарпер відійшли, він повернувся до щілини, з якої начебто щойно чув проповідників голос, і хотів знову просити, аж Раусон глузливо озвався:
— Марні ваші заходи, шановний пане. Я надто довго сам проповідував, щоб мати втіху з вашої балаканини.
— Нехай це буде не останнє ваше слово! — схвильовано вигукнув Робертс. — Ви, певне, вчинили щось жахливе, і все-таки я сам поможу вам утекти. Беріть мого коня, беріть гроші, але віддайте мою дитину! Віддайте мені обох дівчат!
— Приставайте на його пропозицію, — сказав Котон. — Це буде нам якраз до речі.
— Ви збожеволіли! — гримнув на нього проповідник. — Гадаєте, індіянин теж згодиться з тим, що пропонує цей йолоп? Ні, вони лиш хочуть заманити нас у пастку. Треба почекати, поки стемніє.
— А чому б нам не пробитися силоміць? Адже ті троє не мають зброї.
— Хіба ви не бачите, що індіянин весь берег тримає під обстрілом?
— А коли ті регулятори приїдуть?
— Дивно, що їх досі немає. Хай би їх чума взяла. Однак я їм у руки не дамся.
— А як же ви думаєте втекти вночі, коли вони оточать будинок?
— Чатових вогнів вони не запалюватимуть, бо нам було б легко брати регуляторів на приціл, — прошепотів Раусон. — А якщо вони сидітимуть потемки, то ми врятовані. Під цією кімнатою є вузенький хід, що веде до того місця, де сховано човен. Ми його з Джонсоном насилу видовбали.
— То чому ж ми зразу не скористалися ним?
— Ви таки дурень! — розгнівався Раусон. — Червоношкірий же причаївся якраз над тим місцем, де в очереті стоїть човен. Хай йому навіть не видно човна згори, все одно ми зараз не змогли б відплисти. Нас би помітили ті троє.
— Але ж регулятори!
— Вони робитимуть, що зможуть. Але напасти на будинок не зважаться, доки ми маємо оці рушниці й дівчат як запоручниць.
— Ну, — гукнув Робертс знадвору, — ви обміркували мої пропозиції? Я чую, вас там кілька. Тікайте всі, скільки вас є. Ми нікого не зачепимо. Ще є час — поки не прибули судді. О боже! Вже пізно. Он їдуть регулятори…
Уже було чути тупіт копит понад двадцяти коней, і за хвилю на галявину вискочили з лісу регулятори на чолі з Брауном і Гасфілдом. Коли вони оточили хату, індіянин радісно вигукнув:
— Тепер він мій!
Раусон добре знав, що йому загрожує, коли він попаде в руки свого ворога. Навіть регуляторів він не так боявся. Як індіянин, зрадівши, трохи виступив з-за дерева, Раусон удруге натиснув на гачок. Однак куля лиш трохи зачепила Асоваума.
Розлючені регулятори зіскочили з коней і вже хотіли розламати тин, коли Робертс заступив їм дорогу і розповів про все, що тут сталося.
— Боже праведний! — скрикнув Браун. — Маріон у руках того мерзотника! Що ж нам тепер робити?
— Брати хату штурмом! — вигукнув Гасфілд. — І витягти заручинців звідти силоміць. Будуть вони гірко каятись, якщо хоч пальцем зачеплять дівчат.
Раусон почув ті погрози й зневажливо зареготав.
— Побережіть свої гучні слова, — сказав він. — Кожному, хто підійде на десять кроків до хати, буде смерть. Нас тут шестеро, і ми маємо вісімнадцять рушниць. А якщо вам не дороге життя — справа ваша! Але я присягаюсь господом богом, якому ви щонеділі молитесь і скиглите: спершу помруть дівчата. Я не жартую!
— А щоб його дідько схопив, того хвалькуватого мерзотника! — вилаявся Гасфілд, зриваючи лату з тину. — За мною, друзі! За п'ять хвилин ми з ними поквитаємось.
— Стривайте! — закричали Браун, Вілсон і Робертс. — Ми так тільки погубимо… погубимо невинних дівчат.
— То ви хочете лишити їх ще надовше в руках тих падлюк?
— Треба знайти якусь раду! — вигукнув Браун. — Де індіянин?
— Дайте нам вийти й не женіться за нами принаймні добу, тоді дівчата будуть вільні.
— Згода, — швидко озвався Браун.
— Ні, заперечив Гасфілд. — Мати нарешті в руках убивцю бідолахи Гіскота та вбивцевих поплічників і не покарати їх, як вони того заробили! Злегковажити нашою помстою? Я проти. А втім, ми можемо проголосувати. Отже, я вас питаю; чи хочете ви, щоб злочинці втекли? Тільки через те, що вони можуть убити якихось там дівчат? Чи…
— Ні! Ні! — закричали регулятори. Лише Браун, Вілсон і Робертс мовчали.
— Подумайте про своїх дітей, — благально мовив Робертс. — Чи ви теж отак би важили ними?
— Робертсе! — сказав Стівенсон, що досі мовчав. — Не бійтесь. Вашій дочці нічого не станеться. Проте було б безглуздо через таку погрозу випустити на волю злочинців. Послухайте, що я пораджу. Однак спершу поставте варту, щоб, поки ми тут сперечатимемось, хтось із них не втік.