Він приклав пальці до рота і теж озвався пугачем.
Зненацька почувся тупіт копит, і відразу по тому на протилежному березі з'явилися ті, кого вони так нетерпляче ждали. Раусон і Джонсон помахали капелюхами на знак того, що все скінчилося щасливо.
КОНОКРАДИ ВДАЮТЬСЯ ДО ХИТРОЩІВ. НЕСПОДІВАНКА. АЛАПАГА Й РАУСОН
— Ура! — крикнув Вестон, забувши про обережність, коли побачив чудових коней, що спускалися до води. — Ура! Оце то коні! — Ви збожеволіли? — сердито гримнув на нього Раусон. — Може, тут випадково хтось вештається поблизу, то ви хочете, щоб він прибіг на ваш гвалт? Побережіть свою радість надалі, як щасливо зробите те, що вам належить. Де ваші коні?
— Тут унизу, як ми й домовились, — відповів Вестон.
— Добре. Мерщій приведіть їх. Але дивіться не лишіть слідів на березі. Женіть коней водою.
— Знаю… У Вестона теж голова не капустяна.
Молодик побіг униз, до того місця, де лишив своїх коней, і хутко вернувся назад, ведучи їх серединою річки, що була тут ледве три фути завглибшки.
— А де човни?. — спитав Раусон.
Вестон з Котоном кинулись до очерету й за хвилину випливли на човнах.
— Стійте! — гукнув Джонсон. — Далі не підпливайте, щоб не було слідів на піску. Так, тримайтесь середини річки. Тепер беріть коней. Краще сядьте й ви в човен, Раусоне. Так, двоє у великий і один у малий. Стривайте… спочатку поміняємо коней. Ох, мені мов камінь з серця спав. Нарешті я сів на свого власного коня!
— А тепер покажи, Джонсоне, що ти вмієш їздити верхи, — сказав Раусон. — Коні відпочили, то жени їх щодуху. Пам'ятай, що кожна година, на яку ти відтягнеш переслідувачів від правдивого сліду, варта золота.
— Не бійтесь! — засміявся Джонсон. — їм треба ого як їхати, щоб мене догнати, а коли й доженуть, то я їх висмію. Я вже підготував грунт: сказав багатьом своїм знайомим, що хочу відігнати на південь штату своїх коней і ще кількох чужих, аби взяти там за них добрі гроші. Ну, бувайте!
Він шпигнув острогами коня і за мить зник у лісі.
— Ну, одне діло зроблене, — мовив Раусон. — А тепер побачимо, Котоне, як ми доправимо цих коней. Насамперед нам треба ушитися звідси й півмилі проплисти вниз річкою.
Вони швидко налаштувалися: до кожного човна поприв'язували по троє коней і за кілька хвилин були вже за поворотом річки, так що з дороги їх ніхто не міг побачити.
— Отепер мені вже легше, — прошепотів Раусон. — Скоро зовсім смеркне, і якщо наші переслідувачі справді будуть тут іще цієї ночі, то неодмінно попадуть у пастку, яку ми їм наставили. Як уявлю собі тих молодиків, то аж сміх бере! Женуться за гаданим злодієм, нарешті бачать його, підострожують своїх коней, спонукують їх до останнього зусилля, і враз — спантеличені обличчя! Прокльони! І Джонсонова невинна міна! Як він жалкуватиме, що мимоволі допоміг злочинцям уникнути такої справедливої кари — ха-ха-ха! Сама думка про це…
— Тут мілина, — перебив його Вестон, показуючи рукою до лівого берега. — Спинімось та поправмо коням вуздечки й міцніше поприв'язуймо їх, бо за цим поворотом річка буде глибока і коням доведеться багато плисти. Я сьогодні вранці, ідучи сюди, добре все обстежив.
— Коли я не помиляюся, — озвався Котон, дивлячись на берег, — десь біля цієї мілини є порожня хижка. Кущі кругом так розрослися, що її вже зовсім не видно. Так, це те місце, — повів далі він, коли човни причалили до берега. — Я пізнаю он той зломлений платан.
— Треба нам причепити менший човен до більшого, — сказав Раусон. — Тоді ми зможемо прив'язати по двоє коней з боків і двоє ззаду. Течія тут доволі швидка, тож особливо гребти не треба. Один сидітиме на веслах, а двоє пильнуватимуть коней, щоб не заплутались. До дванадцятої ми повинні дістатися до Чортового Кута. Там я висяду, а далі вже давайте собі раду самі. Не жалійте коней і уникайте великих, відкритих шляхів тільки там, де ліс рідкий і ви все одно зможете їхати швидко. Котоне, ви знаєте дорогу?
— Ще б пак, — буркнув той. — Мені нею хіба раз доводилось тікати. Якось за мною гналося аж п'ятеро. Хай тільки ми досягнемо болота, а там уже я так знаю дорогу, що нічого не боюся.
— Ну, либонь, усе гаразд, — мовив Раусон, зв'язавши човни докупи. — А тепер, Котоне, ще останнє. Вестон знає місце, де вам можна вийти на берег. А кроків за сто нижче, де впали навхрест сосна з платаном, Еткінс заховав мішок кукурудзи й ще деякий харч.
— А чого ви не їдете з нами до того місця? — спитав Вестон.
— Не хочу, щоб у Чортовому Куті побачили мої сліди. Я подамся звідси манівцями через гору і вийду в селище зовсім з іншого боку. Я побоююсь того клятого індіянина, особливо якщо вони надумають послати його по нашому сліду. Тому я такий обережний. Ко-тоне, а ви не маєте нічого попоїсти? Я голодний, як вовк.
— Там нагорі в очереті, де стояли коні, лежить моя хустина з кукурудзяником та оленячим м'ясом, — мовив Вестон. — Я її, сором навіть сказати, забув. А тепер уже, мабуть, пізно вертатися.
— Отуди к лихій годині! Треба було раніше подумати. А її хоч ніхто не знайде?
— Ні, вона схована. То ви ж хотіли йти?
— Почекаю, поки Котон полагодить вуздечку, — сказав Раусон. — Якби вона порвалася дорогою, ми б затрималися ще надовше, та й взагалі поночі не дали б їй ради.
— А як ви зловили коней, Раусоне? — спитав Котон, що морочився з вуздечкою.
— Та про те багато нема що казати, — усміхнувся Раусон. — На щастя, ми дорогою не зустріли нікого знайомого і, як почало смеркати, були вже в тому місці, де повз самісіньку загороду тече Спрінгкрік. У загороді стояли кобили. Я був спантеличений, бо розраховував, що там уже будуть і ті коні, які пасуться на волі. Але нічого не вдієш, довелося нам з Джонсоном вилізти на дерево — по-перше, щоб уберегтися від усяких несподіванок, а по-друге, часом би хто йшов, щоб ми перші побачили його. Та й добре, що вилізли, бо тільки-но ми там усілися, як сам Гасфілд… ви щось сказали, Котоне?
— Ні. Чого б це?
— Мені вчувся якийсь голос. Так от, сам Гасфілд із цілою шворою собак, вертаючись із полювання, пройшов повз те дерево. Кляті собаки почали принюхуватися й кружляти навколо дерева, аж нам морозом за спиною сипнуло. Та врешті вони таки побігли за своїм господарем, і наші страхи минулися. Відразу по тому прибігли з пасовиська коні. Поки зовсім не стемніло, ми вибрали, які нам сподобались найбільше, загнуздали, сіли на них і гайда в ліс.
— Ото лютуватиме Гасфілд, — засміявся Котон. — Такого ще скільки світ сонця не бувало, щоб у фермера вкрадено заразом аж шестеро коней.
— І під орудою побожного Раусона! — тішився Вестон.
Проповідник усміхнувся.
— Слухайте, Раусоне, — мовив Котон, — про що ви завтра казатимете проповідь? От шкода, що я не зможу почути!
— А чорт! — сердито сказав Раусон. — Я б залюбки накинув вам ту комедію. Не знаю, як я завтра впораюся: бійся за вас і за коней, а сам стій, бурмочи молитви, нудьгуй і підспівуй дурних пісень.
— І дивися, як товсті вдови кричать алілуя і мліють, — глузливо мовив Вестон і зареготався.
— І веди побожні розмови з вродливою індіянкою, — докинув Котон. — А знаєте, Раусоне, у вас непоганий смак.
— Годі, треба плисти, — буркнув Раусон. — Мені стає холодно, та й коні змерзли.
— Ну все, можна рушати! — вигукнув нарешті Котон. — А хай йому грець! — додав він пошепки. — Що то таке? За кущами щось світиться!
— Де? — схопився Раусон.
— Там угорі. Мабуть, у халупі.
— А в кущах он щось біліє! — мовив Вестон.
— Сто чортів! — закричав Котон. — Зрада!
Він, а за ним і Раусон, в одну мить вискочили на берег і опинилися перед самітною постаттю, що стояла нагорі й бачила все, що вони робили, чула кожне їхнє слово.
— Алапага! — вжахнувся Раусон.
— Індіянка! — заскреготав зубами Котон, так само здивований, як і наляканий.
— Ти сама? — швидко спитав індіянку Раусон. — Де Асоваум?
Алапага не здобулася на відповідь. Хвилину вона стояла, немов закам'яніла, й дивилася на викритого проповідника так суворо, що той опустив очі — не витримав її погляду. Але так тривало тільки коротку мить — то горда дочка лісів давала присуд людині, що вкрала в неї віру в її бога і любов до її чоловіка. Потім її зломила думка про безмежне, страшне горе — про те, що вона зреклася Великого Духа, який ще для її батьків жив у шумі могутнього пралісу й дзюрчанні тихого струмка, що вона дослухалася до слів чоловіка, якого вважала за святого і який був злодій і грабіжник.
Вона затулила обличчя руками.
— Коні стають неспокійні, — сердито сказав Котон. — Що ми з нею робитимемо?
— Ідіть до коней! Я сам із нею впораюсь, — шепнув йому Раусон, і його очі дико блиснули.
— Що ви з нею зробите?
— Не бійтеся, — тихо сказав Раусон. — Якщо її свідчення кому й загрожують, то тільки мені.
— То йдіть к чорту і… швидше вертайтеся, — буркнув Котон. — Якщо ми загаємось, то ви будете винні.
За хвилину човни й коні розтанули в темряві.
ІНДІЯНКА ВИКРИВАЄ ПРОПОВІДНИКА. КОНОКРАДАМ ЩАСТИТЬ
— Де Асоваум? — тихо, але твердо спитав проповідник, коли зостався сам з молодою індіянкою.
Вона стояла й плакала.
— Де Асоваум? — удруге спитав він і схопив її за руку.
Індіянка вирвала руку й відсахнулась назад, наче до неї доторкнулася змія.
— Геть! Твій подих отруйний, дотик смертельний, а язик облудний. Твій бог брехливий, а то б він давно послав на тебе блискавку, щоб спопелити тебе, проклятого. Геть!
— Де Асоваум? — знову спитав проповідник хрипким голосом.
— О, якби він був тут, щоб покарати тебе! — палко мовила індіянка. — О, ти ще не бачив Асоваума в його бойовій красі! — гордо мовила вона, помітивши зневажливу посмішку проповідникову. — Ти ще не бачив, як він кидає томагавка, що влучає, мов блискавка, як з його вуст зривається бойовий поклик, як палають його очі, обіцяючи смерть ворогам! Але він прийде, він повернеться.
— Коли? Коли? — швидко спитав проповідник, і рука його злякано сіпнулася.
— Коли? — індіянка переможно засміялася. — Коли? Швидше, ніж тобі хочеться. Перш ніж сонце двічі встане на сході, він буде тут, і горе тобі, якщо ваші стежки схрестяться.
— А де він зараз?
— Де він зараз? Він повернеться не сам — з ним буде дужа рука, що вб'є того, хто його образив.
— Ага! — Раусона пойняла диявольська радість. — Значить, він пішов привести собі товариша! Я так і думав. Добре! Тоді ти моя, і ні бог ні чорт не вирвуть тебе в мене.
— Геть! — злякано крикнула індіянка, відсахуючись від нього, і кинулась до халупи. — Геть, дияволе!
— Ти моя! — дико зареготав Раусон. — І я вже подбаю, щоб твій язик ні про що не бовкнув.
— То хай же дасть мені силу Маніту мого народу, до якого я від цієї хвилини знову вертаюся, — крикнула Алапага й схопила томагавк, що висів їй при боці. — Умри, нещасний!
Раусон злякано поточився назад.
Алапага підскочила до свого ворога, і був би йому край, якби вона не спіткнулася об зірвані з завісів двері й не впала. Ту ж мить Раусон схопив її за шию.
— Якщо Раусон не заткне їй рота, — невдоволено пробурмотів Котон, — то накличе когось на свою або на нашу голову.
— Коли б він швидше вже вийшов, — сказав Вестон теж сердито.
Вони замовкли, дослухаючись. Серед тихої ночі знову почувся пронизливий крик.
— А чи він її не вб'є? — спитав Вестон і здригнувся.
— Дурню, — буркнув Котон. — Хочете засунути свою власну шию в петлю? Маєте охоту, щоб вас регулятори повісили десь на дубі? Раусон зробить усе, що треба. Якщо йому не доведеться пролити крові, тим краще. Я сам не дуже полюбляю таке. Однак коли інакше не можна буде…
— О, тільки не це, — злякано мовив Вестон. — Я ввійшов з вами в спілку красти коней. То не злочин. Але крові я не хочу мати на своєму сумлінні. А це ж іще й жінка.
— Жінка ще небезпечніша, — заперечив Котон. — Принаймні там, де треба мовчати. Але не бійтесь! Раусон усе владнає. Пильнуйте коней. Вони відчувають дно і хочуть на берег. От чорт, он там у намулі відбилося копито. Будьте обережні, Вестоне. Ми не знаємо, хто ще йтиме по нашому сліду.
— А хай їм усім трясця в печінки! — сердито сказав Вестон. — Чого той Раусон так бариться? Коні не хочуть стояти, а я вже не вдержу їх. Мені руки геть затерпли.
— Он те місце, де він має до нас прилучитися, — мовив Котон. — Бачите, де коріння стирчить з води?
— Там, біля коріння, хтось стоїть, — прошепотів Вестон.
Ту мить Раусон крикнув пугачем, зіскочив з каменя, на якому стояв, і побрів по мілкому до човнів.
— Ось вам харч, — сказав він хрипким голосом і кинув у човен пучок порізаного на стяжки копченого м'яса. — Дичина — кращої не треба.
— Ну як там індіянка? — спитав Вестон.
— Уже замовкла, — коротко відповів Раусон.
— Замовкла? Ви не заподіяли їй лиха?
— Не балакайте дурниць! Дбайте про свої власні справи. А до моїх зась. Давайте мені коней, а самі сядете трохи до весел. Тут буде глибоко, і ми попливемо швидше.
— А далеко ще до того місця, де ми причалимо? — спитав Котон.
— Три милі, а може, трохи більше.
— А ви доки плистимете з нами?
— Ще милі зо дві. Вестоне, потримайте-но ще хвильку коней. Котоне, ви не маєте якоїсь старої хустки абощо?
— Маю, на шиї.
— Перев'яжіть мені руку, ось тут угорі.
— Добре, але ж вам треба скинути куртку. Ой, човен хитається. Небезпечно. Ще перекинемось.
— Тоді я почекаю, поки випливемо на мілке, і стану у воду.
— А що у вас із плечем? — спитав Котон, коли Раусон нарешті скинув-таки куртку й закачав рукава.
— Та ота відьма, і сам не знаю як, схопила томагавка. Ну, та годі про те. Он там унизу, де мерехтить вода, кінчається глибоке, і тоді ви мене перев'яжете.
Далі вони пливли мовчки. На мілкому Раусон обережно намацав веслом дно, потім виліз і поволі пішов поряд з човном, тримаючись за нього здоровою рукою. Котон тим часом перев'язав йому рану, що була досить-таки глибока.
— Аби ми хоч не пропустили того місця, де нам причалювати! — журився Вестон.
— Вам би хотілося, щоб іще й місяць світив! — буркнув Котон. — А то вже все є! Про мене, то хай би дощ лив як з відра.
Вони саме минали ряд стрімких горбів, що своїми скелястими відногами сягали аж до води.
— Нам уже недалеко, — сказав Раусон, знову сідаючи в човен. — Ось трошки нижче я вас лишу, і… Котоне, ви знаєте місце, де вам висідати?
— Не бійтеся, не пропущу. А якби й пропустив, то за чверть милі нижче знову є зручне місце. Але стривайте… що то? На березі вогнище? Там хтось отаборився.
— Спокійно, — прошепотів Раусон. — Ми пропливемо під деревами, і нас ніхто не помітить.
На березі загавкав собака, і вони навіть почули голос, що втихомирював його. Човни, ані шелеснувши, попливли далі.
— Гляньте, коні вже ослабли, — по хвилі прошепотів Котон.
— Час би їм уже вийти з води, — відповів Раусон. — А ось і місце, де мені висідати. Так… трошки ближче, щоб я міг вискочити. Ну, дивіться, щоб не попалися.
І він стрибнув з хисткого човна на камінь, що виступав у воду. Потім ще помахав їм рукою і зник у темряві.
Котон і Вестон мовчки допливли до місця, яке їм визначив Раусон. Там вони стали й вивели на берег коней, що форкали й нетерпляче били копитами.
— Бийте, бийте, — засміявся Котон. — Скоро вам аж гаряче буде. Вестоне, потримайте їх хвилинку, мені треба затопити човен, щоб ніхто не знайшов і нічого не запідозрив. А другий хай собі пливе, його ніхто не знає, а якби й знав, то подумав би, що він одірвався.
Котон швидко роздягся, щоб легше було плисти, накидав у човен каміння, виїхав на глибоке й затопив його.