Зразу за казармою починався узвіз. Часті й прикрі повороти заколисували гірше, ніж хвилі океану. Сер Овен Прайс дістав валер’янові капсули, сер Олівер Вебенс — лимон. Думбадзе, звичний до подібних піруетів на шляхах рідного Кавказу, весело посміхався, — місцевість взагалі імпонувала йому. Зате Коломієць заздро позирав на лимон сера Олівера.
— Ти не дивись на шлях, — порадив йому Думбадзе, — дивись довкола на далекі гори, на небо.
Справді, так було легше. Але незабаром прикрий узвіз скінчився. Машина не поїхала далі в долину, а звернула ліворуч і над глибоким урвищем тихо поповзла знов угору. Опукла й зверху плеската гора, така схожа на військовий шолом, виникла раптом зовсім близько з-за повороту. Видно було, як шлях збігав по ній на самісінький вершок ламаною лінією. Машина вже з’їхала на цей шлях. На середині узвозу, коли пасажири озирнулися, вони могли бачити позаду всю перейдену путь — ущелину в тонкому пасмі гір, плескату пустелю з дюнами й скелями, ген далі — темну пляму Мардана. Здавалося, все це було зовсім близько, не далі двох-трьох кілометрів позаду. Але це була гірська омана — позаду залягло вже багато кілометрів. Машина, торохтячи й крекчучи, здобувала шлях майже під тридцятьма градусами схилу. Холодний вітер рвав капелюхи з голів.
— Три кілометри над морем, — прокричав Яма Коломійцеві.
Це вже був вершок гори. Ще два-три повороти — і мотор легко зітхнув і замовк на рівному.
Дивний пейзаж постав перед очима подорожніх.
Верховина гори великим — кілометрів з десять в діаметрі — кільцем з гострих скель і кам’янистих урвищ обступала глибоку й розлогу западину. Здавалося, страшна катастрофа, величезний землетрус потряс масивною горою, і вона глибоко запалася від вершка вглиб. Довколишні по пругу кратера скелі й урвища стирчали, як уламки колишніх схилів, як одинокі мовчазні свідки цієї катастрофи. Загальний вигляд був величавий і урочистий. Він був страшний і похмурий.
Але варто було ковзнути оком униз, у кратер, щоб погляд ураз повеселішав і зрадів. Ні дикого хаосу з розтрощених скель, ні лавин каменю, ні покрученого в страшному сейсмічному танці грунту — всього того, чого чекало побачити там у западині око, — воно не бачило. Розкішний і чарівний пейзаж слався перед здивованими очима. В глибині кратера, в розлогій улоговині, запалій не глибше як на півкілометра від пруга кратера, лежала плідна й благодатна округла долина. Ясно-зелені поля й луки межували в ній з темними тінистими перелісками. Яскраві кольори буйних і рясних квітів цілими масивами плямилися тут і там на березі невеличкого озерця в центрі долини. Жовтава зелень виноградників укривала внутрішні схили западини й різко контрастувала з багатьма іншими відтінками зелені — на полях, луках, в лісах і садах. Це багатство відтінків зеленого кольору чарувало, дивувало й захоплювало. Білі плями будівель, розкиданих по цілій долині, - де окремими цяточками, де густими сузір’ями, — чарівно різноманітили пейзаж і оживляли його присутністю людини. Два найбільші білі висілки, — один зовсім близько, тут, угорі, під дорогою, і другий, більший, далі, по той бік озера, — наче стояли на сторожі з півдня й півночі долини.
— Нурі! — гукнув Яма, обертаючись до всіх.
Машина перевалила через пруг кратера і зовсім тихо почала спускатись у долину. Яма ще раз підвівся. Він показав рукою по черзі на висілки.
— Це Спектрарій, — вказав він на перший. — А то — Геліополь!
Сонце пекло. Але не було ні спеки, ні задухи. Колосальний басейн гірського повітря, постійно вентильованого високими вітрами, — що, проте, не могли проникнути в саму долину, — стояв над цією розкішною країною. Густа зелень рослинності допомагала цій гігантській вентиляції, озонувала повітря й постійно освіжала його. Але підтропічної отруйної вогкості тут не могло бути під цим гарячим яскравим сонцем на гірській верховині.
Досвідчені кліматологи Думбадзе й Коломієць одразу оцінили всі вигоди, всю цілющість місцевого клімату.
— Яка чудова санаторіальна зона! — захоплено вигукнули вони.
Нен-Сагор радісно усміхнувся.
Місіс Ліліан сміялася весело й голосно, як мала дитина, побачивши весняне сонце після холоду й вогкості довгої зими.
За першим же поворотом назустріч почали траплятися й люди.
Це не були, очевидно, тубільці, - надто вже різноманітні, просто як на добір, були вони своєю конституцією, комплекцією та й усіма расовими ознаками. Думбадзе відразу сортував їх на персів, афганців, європейців, китайців, негрів.
— Це не місцеве населення? — звернувся він до Нен-Сагора за поясненням.
— Це хворі. Ми під’їздимо до Спектрарія. Спектрарій — так звемо ми наш санаторій.
Але найбільше цікавила й інтригувала нових подорожніх не так ця різноманітність контингенту хворих, — це було цілком нормально, зважаючи на саме положення Нурі між трьох країн: Індії, Афганістану й недалекого Китаю, — а їх чудна одежа.
Одежа хворих була дуже яскрава й різноколірна. Один був увесь у зеленому, другий ішов поруч нього в червоному, третій був у синьому чи блакитному, ще інший ходив у білому, той у жовтому, той у чорному, той у жовтогарячому чи фіолетовому.
Але й пошиття та вигляд одежі були не менш кумедні та оригінальні. Вони також були надзвичайно різноманітні.
Більшість хворих були вдягнуті в широкі хітони майже до п’ят, з довгими до зап’ясть рукавами. Легенький очкур підперізував тіло на стані. Але поруч походжали особи, цілком зодягнуті в щось подібне до вузького еластичного театрального трико. Інші носили тільки короткі трусики на стегнах. Але поруч із ними йшли люди з зовсім оголеними стегнами, зате руки й ноги були в довгих панчохах та рукавицях, а торс — у короткій тісній фуфайці. Дехто ходив і зовсім голий. На голові майже у всіх були невеличкі солом’яні брилі, придатні лише для того, щоб захистити очі від палючих променів сонця. Всі до одного були босі.
Цікаво було те, що не відчувалося якось різниці в туалетах чоловіків і жінок: якийсь інший принцип визначав для кожного індивіда той чи інший стрій одежі; раз у раз траплялись оголені жінки в самих трусах чи й без них поруч із чоловіками в довгих, схожих на спідниці хітонах.
Новоприбулі подорожні запитливо обернулися до Нен-Сагора і його асистента. Сер Овен Прайс висловив загальну думку:
— Скажіть, сер, у вас тут і божевільні?
— Ні. У мене є серед інших і психічнохворі, але спеціальної палати для божевільних тут немає. Це гуляє якраз палата внутрішніх хвороб і палата хірургічна.
— Але… — здвигнув плечима сер Олівер Вебенс, — що ж це за кумедні вбрання? Чи це, може, якась тубільна одежа?
Нен-Сагор і собі знизав плечима.
— Я матиму приємність про все це доповісти вам під час вашої ревізії. Навряд чи буде доцільно, коли я уривками пояснюватиму вам кожний дивний для вас факт.
— Дивіться, дивіться! — гукнув у цей час сер Освальд Кеммері.
Всі поглянули в напрямі, куди він показував. Звідти тихою ходою наближався літній уже чоловік справді в досить-таки оригінальній одежі. Він був наче тільки привезений з циркової арени. На ногах у нього були чорні панчохи, такі ж чорні й довгі рукавиці були й на руках. Зате торс його облягала коротка, наполовину жовта, наполовину синя, фуфайка, на стегнах були білі труси з густою червоною плямою на його товстому жирному череві.
За цим першим з’явилося ще кілька прибраних і одягнених, як циркачі. Число хворих взагалі дедалі зростало. Вони з’являлися з-за кущів, вибігали з алей, вставали з землі, де допіру відпочивали. Всі зривали свої брилі з голови, махали ними й захоплено вітали Нен-Сагора.
— Приїхав, приїхав! — гукали вони. — Слава! Слава!
Молодші бігли навздогін за машиною, не перестаючи радісно гукати й вимахувати капелюхами.
— Чорт забирай, — пробурмотів Думбадзе, — одначе наш патрон має тут завидну популярність.
У цей час машина виїхала на невеличку галявину, порослу густою травою з силою яскравих різноколірних і запашних квітів. Десятків зо три дітей бавилися серед неї під сонцем. Вони бігали наввипередки, плигали через мотузку, грали в м’яча, борюкалися. Майже всі були цілком голі. Тільки деякі були вдягнуті — теж у різноманітні й різноколірні оригінальні циркові одежі.
— Дитячий майданчик? — запитав Коломієць.
— Ні, дитячий відділ палати внутрішніх хвороб, — відповів Яма.
З-за гущавини кущів і дерев показалися перші будівлі.
— Корпуси Спектрарія, — сказав Яма. — Тобто наш санаторій.
Всі повернулися до них.
І тут було з чого дивуватися.
Авто перетинало велику площу з густими, але низенькими зеленими насадженнями. Вся площа густо поросла високою, соковитою травою, засіяною плямами різноманітних квітів. Вузенькі стежечки для пішоходів розбігалися по ній в усі боки. Низькі підстрижені дерева росли скрізь вподовж алей і стежок, але жодне з дерев не підносилося вище метра від землі. Перехожі були примітні над верхів’ями цих дерев від пояса. Велика, гектарів на вісім, площа рясніла зеленими насадженнями, але ніде не мала тіні. Тінь мали лише ноги людей, що проходили стежками.
Між галявок і клумб були систематично розставлені кілька будівель. Вони були різні на розмір, але форма їхня й архітектурні принципи були для всіх однакові. Це були більші чи менші, але суворо точні шестикутні призми. Наче якийсь примхливий і чудний геометр прикрасив свій сад улюбленою геометричною фігурою. Самий обрис площі й розташування на ній шестикутних призматичних будівель також були витримані в формі шестикутника.
Але марно силкувався б новоприбулий подорожній спинити свій зір на якомусь непрозорому предметі, на якійсь рівній, для ока непроникній площині: таких не було. Все довкола було прозоре, безколірне: скло, слюда. Тільки велетенські кістяки будівель, — капітальні, але легкі й прості конструкції із сталі й алюмінію, — велетенськими мереживами бовваніли в шести кутах площі. Скло заповнювало вільні квадрати вікон-стін, вікон-стель і вікон-підлог. Цілі будівлі стояли, як гігантські ліхтарі, виготовлені суворим і педантичним геометром: тільки рівна й пряма лінія панувала тут…
Дивувала й сама чудна та незбагненна “прозорість” усіх прозорих частин будівель. Сонячний промінь, кольори й тіні вільно проходили скрізь, пронизували цю прозорість. Якісь пофарбовані в свій, притаманний їм колір тіні постійно ворушилися там, усередині гігантських ліхтарів-домів: то рухалися люди всередині будівель, то ворушили віттям дерева позад будівель, то пропливала небом молочно-біла хмара. Але марно хотів би хтось розглядіти крізь цю прозорість обрис постатей чи збагнути їхні вчинки й рухи. Кольори, світло й тіні постійно міняли свою форму, постійно розпливалися в контурах і плямилися за чудним склом. Це скло не було матове, бо матовість знищила б розмаїтість, — воно було якесь чудне, безколірно-прозоре, наче гофроване.
Детально подорожні не встигли розглянути чудці будівлі Спектрарія: машина вже проминула шестикутну площу.
Але безпосередньо за нею, за густою алеєю високих і густих дерев, знову виникла друга площа, теж засаджена зеленим і шестикутна, тільки менша. Сім, а не шість алюмінієво-скляних будівель стояли на ній. Проте будівлі ці були значно менші. Коли на першій площі стояли триповерхові призми, то тут призми були й площею менші і нижчі: вони всі були на один, правда, високий поверх. Але не були вони й безколірнопрозорі. Навпаки, вони всі були яскраво-колірні. Центральна, найбільша призма була прозоро-зелена. Інші, теж прозорі, розташовані по радіусу довкола неї, були червона, помаранчева, жовта, блакитна, синя й фіолетова.
Машина проминула й цю площу. З-за густої і високої зеленої алеї постала самотня висока біла будівля із каменю й полотна. Тут здивоване око могло цілком спочити: будівля була цілком непрозора — в чотирьох поверхах дому не було жодного вікна, тільки рівні білі стіни. Два нижні поверхи були із кам’яних стін, два горішні — із стін полотняних. Одним одні широкі двері вели на стежку від цього похмурого, дарма що білого й високого дому.
— Здорово! — тільки й міг промовити зачарований Коломієць.
— Ваш санаторій, чи як ви його там звете — Спектрарій, таки чималенький, — милостиво промовив і сер Овен Прайс.
— Ми хіба не спинимось тут? — розчаровано схопився Думбадзе, помітивши, що машина, не спиняючись, проминула Спектрарій.
— Ми будемо оглядати все послідовно, — сказав Нен-Сагор, — тепер же вам треба спочити з дороги.
— Хіба ми спинимось не тут?
— Тут тільки хворі. Всім іншим хід сюди абсолютно заборонений, — пояснив Яма. — Медичний персонал приходить сюди тільки на чергування.
— Куди ж ми їдемо зараз?
— В Геліополь. Там живуть усі місцеві мешканці. Там же й дім патрона.
Коломієць і Думбадзе нетерпляче завовтузилися на своїх місцях.
3 сер О, що сиділи поруч на задній канапі автобуса, перезирнулися. Ні один з них нічого не зміг прочитати з фізіономій своїх двох колег.
Тільки Овен Прайс багатозначно покрутив головою й розчаровано буркнув стиха:
— Він повинен бути з біса заможний, як раджа, цей індуський ескулап! Який же в чорта з нього комуніст?
16
Нарешті за густим старим переліском, що, наче стіна, постав зразу ж за Спектрарієм, заясніли силуети перших будівель. Це був Геліополь.
Автобус виїхав з лісу на широку торовану дорогу. Це була вже вулиця. Скальований, нещодавно залитий рідким гудроном шлях стелився по середині рівної розлогої вулиці. Бордюри вузьких бульварів з свіжим газоном і акуратно підстриженими трояндовими кущами бігли обабіч вздовж шляху. Позад бульварів тяглися широкі стрічки м’яких піщаних тротуарів. Рівна лінія струнких залізних стовпів із кулями матових електричних ліхтарів розділяла шлях надвоє, на дві смути для організованого вуличного руху. Проте в цей час ніякого руху на вулиці не було: автобус приїжджих був одинокий.
Подорожні теж траплялися рідко. Містечко дрімало в ранішньому спокої. За низькими штахетами, в миловидних садках, на невеличких галявинах, на високих фундаментах рівно стояли майже однакові, різні лише розмірами, невеличкі будівлі. Всі вони були двоповерхові, з плескатим дахом-терасою. Конструкцією і архітектурою ці будівлі нагадували санаторіальні корпуси. Вони теж були шестикутні, в конструкціях домінували пряма, рівна лінія й кола. Але скла тут було значно менше. Ні стін, ні стель, як суцільних площин із прозорих матеріалів, тут не було. Стіни й стелі були з каменю чи дерева, пофарбовані в жовтаво-білий чи блакитно-білий колір. Але величезні, від самої підлоги й до стелі, широкі клітчасті рами вікон робили з цих домів мініатюрні й стримані копії санаторіальних будівель. Скло на вікнах було, як звичайно, прозоре, тільки в деяких вікнах другого поверху воно було матове чи блакитно-матове.
Перехожі траплялися рідко, але все ж таки, що ближче до центру, вони траплялися частіше. Їх зовнішній вигляд міг дещо стурбувати незвикле око: всі перехожі, чоловіки й жінки, були голі.
3 сер О нишком перезирнулися й здригнули плечима. Дивуватися вони вже перестали. Сер Овен Прайс сам собі подумав: “Яка це все ж таки ще дикунська країна”. Сер Освальд Кеммері подумав, навпаки, що ця країна надто вже цивілізована й розпуста в ній цвіте, як маків цвіт. Сер Олівер Вебенс не встиг подумати нічого, — він не міг ніяк одірвати очей від дівчини, що допіру пройшла тротуаром: вона була з дуже привабливих. Треба, крім того, сказати, що тіло всіх стрічних тубільців було темне й смугляве, майже чорне.
Думбадзе стиха торкнув Яму.
— Скажіть, — сказав він, силкуючись не виявляти особливої цікавості, - скажіть, місцеві мешканці завжди ходять тільки голі?
— Ні, - просто відповів Яма, — у нас ходять голі тільки до одинадцятої години ранку і від п’ятої по обіді до захід сонця. В інші години вони вдягаються. Вдома ж у хаті ми завжди ходимо тільки голі.
Думбадзе був цілком задоволений.
В цей час у кінці прямої вулиці виник силует високої і великої будівлі. Циліндровою чотириповерховою білою баштою височіла вона й панувала над околицями.
— Сольготель, — сказав Яма, — ми приїхали.
— Як ви сказали?
— Сольготель. Це наша управа й готель для приїжджих. У першому поверсі міститься наша урядова громадська установа, в другому — зали, де відбуваються всякі громадські зібрання, в третьому й четвертому — помешкання для приїжджих, готель.