, кахлі в сортирі, комп’ютерні ігри та Енріке Іґлєсіаса!
10. Томущоморе всеоднохворевер!
Чувак підкинув мене аж до Херсона - майже прямий борт, й відсипав сиґарет, хоч я не курив. Я трохи прохиляв пішки, протинявся кілька годин біля узбічних грушок-яблучок, від самого погляду на які зводило оскоминою щелепи, подудів блюза в губну гармошку. Тако-сяко доліз до Джанкою на вантажівці, водій якої, на щастя, не цікавився моєю персоною. Прошпацерував зашуганими запилюженими джанкойськими вуличками, й завис на засміченому вокзалі в очікуванні собаки, себто електрички. Ніколи не любив собак, але була вже глибока ніч, а ніч у Джанкої - це колодязь наглої смерті, принаймні наглих пиздюлів. Мені не було стрьомно попри те, що кожен другий людський манекен (зім’яті пики з нальотом незаможності та алкоголізму) був мусором. А ті, що не були явними мусорами у формі, являли собою дивовижну джанкойську мутацію гопніків-волонтерів на варті порядку. Жодних пригод - тільки недобрі навскісні погляди і двоє рогулів, які запропонували покурити шмалі. Одного з них звали Лоренцо (тато - дипломат, мама - італійка). Я відмовився. Мені дали спокій (чому не дали пиздюлів - не знаю). Жодних пригод у Сімферополі. Їбучий тролебус до Ялти (я показав довідку з дурки - мене пустили на шару, аби лиш відчепився). Марш брудного психопата (жартую, я мирний) повз злодійкувато відчужених охлялих кримських котів скіфської зовнішності та «знеробочений пролетаріят», що так разюче вирізняється з натовпу яскравих соковитих блядів та підтоптаних тіньовим бізнесом чуваків у шортах, з барсетками, не меншими за черево, тупими чорними окулярами на лисіючих головах (о, слава, ґлорія, масним потилицям і броньованим черепам!) До Сімеїза я попер пішки, навіть не зиркнувши на брутально курортне ялтинське море (тим більше, що від автовокзалу до нього треба добряче пиздячити переповненими глянцевим курортним москалем вулицями). Пхався до Сімеїза я довго, але цілеспрямовано й неухильно, як робот. Мене не пробирали кримські краєвиди - ніби від самого Києва я три доби невпинно пересувався у вакуумі, поверхнею чистого аркуша, порожній, мов зомбі. Ніби море для мене мало початися лише у Сімеїзі, а все, що цьому передувало, було просто абстрактним Шляхом. Хтось мене підкинув до в’їзду в місто, до автовокзалу я дочвалав сам. Маленький мій гастрономчику! Тут не змінилося нічого… Я знаю тут кожний кавальчик сміття на порепаному хіднику! Як добре жити в місті, де на хідниках - крабових клешень та стулок мідій, немов лайна! Все це хрумтить під ногами… Місто неляканих ідіотів. Остання Оселя Незґраби. Мушля мого спраглого за домашнім затишком «я». Мій чарівний казковий піонертабір. Сонячна оселя моєї безвідповідальності. Небо тремтить від торохкотіння цикад та спеки… Вірмени з гарячими балабухами та спеціями біля ринку… Випустіть нишком вночі з кліток всі кавуни та дині - нехай котяться на свободу й плодяться під кипарисами. На нижньому базарчику можна так само, як і раніше, на шару напхатися перестиглими фруктами, вигнаними під прилавки яко сміття (бачили б ви, яке сміття продається в сталіце в якості фруктів!), а в їдальні № 10 - ніштяками («Ма-а-а-а- мо, я не хо-о-о-чу котле-е-е-е-ту! - Ну з’їж хоч салатик! - Я не хо-о-о-чу сала-а-атик! Я буду компо-о-о-тик!»). Кічок - найубогіший та найпопсовіший з усіх мною бачених. Сонячні плями на асфальті. Перукарня «Локон», ХА! Турецька кав’ярня, де тепер можна лежати на тапчані й пити каву (гіршу, ніж у Львові, але ліпшу, ніж у Києві). Сплюндрована всередині панками мечеть понад вулицею Совіцькою. Саманний бордюр уздовж дороги, де на розі паломницького шляху до пляжу, на розі у формі півмісяця, грузин торгує розливним масандрівським вином, а гіпі - фінічками. Вже років десять, як всі наглухо забули, що фінічки не продаються, нікого вже не шокує товарний вигляд бісеру й запроданська сутність ідей свободи, які виявилися звичайнісіньким пофіґізмом, цілком придатним до мімікрії. Платани й пальми в парку, що починається зі скульптурної тусівки бронзових їжачків. Льодяникова тінь Ксюші, обдовбаної тареном (чи назіпамом, чи каліпсолом, чи паркопаном, вже не згадаю), яка на «Палубі» розносить гопнікам пиво, а вночі сидить нахавана зернятками кримського дурману (або обпита молоком, хто зна) на вершині скелі Кішка, мукає на зорі й не може злізти… вдень разом з іншими піплами краде в гастрономі батони і згущонку… ввечері підробляє офіціанткою в барєвічі «Палуба», що приліпився чавунними східцями до псевдоґотично-татарської будівлі під нєпанятною, але прекрасною назвою «Вилла Ксенія» (й це - мотивація вибору місця роботи, а, може, й самого факту роботи). Привид хирлявого донецького панка-хічхайкера, який вписався до будиночка Булгакова на екскурсію, і це було його світлим прозрінням на все життя серед «Вавілону блядського», де побував уперше, як тебе не любити, Києве мій… Небачене відшкодування кондових міфів сучасній реальності: панки прибирають узбережжя від туристичного сміття! Власник «Палуби» ставить їм на шару дорогий портвейн - Ґрінпіс хворевер! На виході з «Палуби» мусори ґвинтять і зачиняють на даху відділка усіх п’ятьох ґрінпісівців (Punks not dead!) з цеберком фарби; панки спускають донеччанина на мотузці за горілкою; відпочивальники прутеніють: на даху мусарні п’ятеро панків бухають з гарла водку і фарбують дах… ті що приходять й не покидають пірнають у сни й виходять на волю ступають у повітря легко й босо прокволо до неба в подертих джинсах знімаються з якоря у лагідну прірву плечі дреди торочки зникають у хмарах від підвіконня розходиться гирло німої ріки позамежів’я кумару зворотності кайфу простору прострацій ті що з ріки виринають навічно сміються у снах поміж двох мастурбацій так просто прозоро так… праґматично показують сутність захоплення снами з яких вийшли фактично сухими воскурені діти чиказького лами нащадки огиди у Лас-Веґасі погляди з молока диму посмішки рухи ніжна розріджена плазма у їхніх кишенях обкурені духи забули про нас на вершині оргазму… Будинки, в кожному з яких хочеться зависнути до старості із перспективою погідно голодної смерті під Новий рік у засніженому курортному містечку. Я проплив центральною веною Сімеїза, не вдаючись до капілярного кровообігу серед халупок із саманної цегли, мертвих маєтків у дусі Ґауді, терас, сходів, переговорного пункту з панорамою на Всесвіт у вигляді Сімеїзької бухти - я нарешті вийшов на гірський серпантин, який круто огинає скелю Кішка. Кішка - це тотем-оберіг Сімеїза. Морський сфінкс, занадто легковажний, але достатньо загадковий, як на справжнього Сфінкса. Ідол охоронець найсинішого і найпрозорішого на всьому узбережжі моря та найпривітнішого магічного лісу з його чаклунськими закапелками гіпових стоянок, здатністю пестити й карати невтаємничених та зухвалих. Кішка - шаманська віха, завершення й початок найзагадковішого кримського міста. Розбився кишеньковий водяний годинник колючим дротом перетято межі океану… прозора стума оповила враз Кішку ввімкнувся автовідповідач надиктував перехнябленим голосом тезисні принципи філоембріоґенезу маніакально-депресивного кохання: білою крейдою Джанніс накреслила через закопчене скло прийдешнього літа слово з п’яти незамкнених літер, слово, яке прочиняє ногою броньовані двері буднів, слово НАМІР стався прийдешній день босі крила пестить хвиля літо цілує в коліно повітря напудрене пилюкою плаїв марення глибин морських прибоєм що гойдає на долоні рінь - примірюється до кидка легкого солоний регіт шумовиння слина хвилі лиже рінь поцілунок у коліно кольору фламінґо сонце стоїть на колінах поруч із колінами Джанніс в очікуванні затемнення - корони з перлів чорного диску сонця нашкрябати стулкою мідії знак Королів Наміру!… Наріжний камінь повороту з історичним написом «Панки, ХОЙ!» поповнився свіжим, наче кров: «Верните рюкзак, гады!!!» Далеко внизу лежать у воді на пласких каменях голі хайраті піпли андрогінної статі, всотують благословенну сонячну радіацію, збирають мідій, п’ють портвейн, заїдають його кавунами, зеленим краденим виноградом та пружними пипками юних гіпових грудей, занурюють найдовший, - середній, - палець між пухкими стулками у ніжний липкий слиз молюсків, за якими не треба далеко плавати й глибоко пірнати… З Лебединого Крила готується до карколомного стрибка чиясь гола фігурка, схожа на восковий вольт або пралюдську іграшку з тіста для доньки втомленого світом бога. Чувак, ти подумав про свої яйця?
Я видерся цементними сходами повз Кішку до джерельця під Платаном, стікаючи потом під нещадним полуденним сонцем й згадуючи всю рідну пісенну лайку, якої так ретельно уникав й яку так наполегливо забував протягом залипання на своїй кататонічній аскезі. Густий дух кипарисової та соснової смоли ходив у моїх легенях, немов поршень в олії. Сльози дитинства Чіка та керуаківський піт роз’їдали мені очі, - я навіть не здолав підсвідомого ритуалу споглядання моря згори. Лише пообіцяв собі, що на зворотному шляху зупинюся й повтикаю в краєвид з висоти польоту обкуреного альбатроса. У мене ніколи не було світлого буршти нового дитинства Фазіляіскандера; у мене ніколи не було світлої охайної юності Джекакеруака; у мене ніколи не буде світлої печально мудрої зрілості Леонардакоена, - все світло мого життя виявилося фальшивим сяйвом штучного смараґда, дешевого страза, сліпучою біжутерією силуваної ейфорії за межами фолу, навішаною на ґотично-похмурий кам’яний тотемічний манекен сутінкового мізантропа. Велетні та Феї померли, казкові дива відлетіли в космос. На голому Полі Розважальних міфологій лежав антропоморфний дендромутант, і над ним кружляла зграя ґрифів… Над седой равниной моря гордо реет птеродактиль, он крылом деревья валит - он привык так приземляться, это кожаная птица - ей не нужен лейкопластырь. Я тихо не вписався в суспільство, зрушував крилом стовбури й електричні стовпи незаперечних авторитетів, шинкував на тирсу всі обов’язки перед людством, посилав на хуй ближніх. І все це усього лише - буря в баяні води, мінімальна кубатура латентно-перманентного бунту заради Експерименту. Мене не цікавлять питання бібліотечної псевдовічності «хто дізнається про мене?», «хто мене пам’ятатиме?» - мене цікавить питання, чи дізнаюся про себе я сам і чи пам’ятатиму себе, якщо зграя дозволить мені стати її законним членом? Ні, не так. Ось так: на біса мені самоідентифікація, якщо я збираюся померти? Невідомо й неважливо коли. Я - ніщо. Ви - зграя, а я - оболонка, на мить засиджена Вічністю, як люстро мухами. З цієї позиції я нікому нічого не винен. Я мав повне й невід’ємне право чинити так, як чинив, робити те, що робив, діяти й не діяти так, як діяв і не діяв. Я жив, як хотів, але я не знаю, як хочу жити зараз. Як мені дожити до смерті без сяйва, без світла, без емоцій та настроїв - без СПРИЙНЯТТЯ!? Я більше не вмію сприймати й інтерпретувати, як усі нормальні люди, - я можу тільки констатувати, спливаючи повз, дрейфуючи наскрізно вперед, до крапки в умовному просторі наприкінці вашого світу, яка всмокче мене й зітре на пил небуття, перетворить на ніщо, бо крапка є Смерть. За кожною крапкою помирає речення. Страшно бути в будинку, коли він розвалюється: у міліметрі від скроні пролітають балки, зсипається цегла й потрощене шкло… Страшно через те, що не вбило одразу: тепер є час, щоб злякатися смерті. Злякатися свого небажання жити. Злякатися фізичного болю, каліцтва. Що є напівсмерть? - життя… Смерть - це щось остаточне. Життя - щось фізичне. Біологічне. У будь-якій формі страшне, безглузде. Страшно бути в епіцентрі будь- якої руйнації. Навіть якщо вискочиш неушкоджений звідтам - вартість життя так само сумнівна… Чому я не пручаюся? Чому замість мене плаче моя оболонка? Чому я ніколи не прагнув суїциду? Чому я не вмів любити Янку? О, Янко, просочена Ґамсуном, Кастанедою й давньобілоруською поезією! Які інґрадієнти, такий і продукт - натуральна поліська відьма з похмурим лицем язичницького тотема… Чому від мене втекла Леді Ві? Навіщо я трахав Расту, Ліку, Кота, Русалку, Мерилін, Доцю, Кицю, Ципу, Дзиґу, Фенікс, Алісу, Енн, Дюшу, Настю, Марго, Єву Браун, Муху, Тоху, Джанніс? Чи задовольняв я їх, чи подобалося їм зі мною? Чому я не любив їх, чому я не піклувався про них, чому для жодної не обдирав ночами конвалії на Європейській площі, жодній не розповідав на ніч казок, не пригощав морозивом, не катав у човні на Гідропарку, не водив у кіно й на каруселі? Чому я вважав своїм обов’язком і справою честі потрапляти на шару на всі сейшни, й узагалі - жити й користуватися вашим світом на шару? Чому я не зайшов до ванної, як збирався, коли там вішався Піночет? Чому я нічого не відчував, коли знайшов його повішеним? Чому я не навчився блювати? Чому я не шкодую про те, що в мене не було батька, про свій втрачений рай народного алхіміка й соціального вуайєриста? Де мій дім? Хто я? Навіщо мені все це знати?
Відповідь на всі ці запитання одна. Приблизно така: «апельсин». Або така: «сорок два». Або така: «тисяча йобаних кашалотів тобі в рот». Або: «Упс!»
Й раптом щось уривається в мені. Ніби мій внутрішній гучномовець, - брутальну смердючу пащу, яка невпинно все це проголошувала, - хтось м’яко затулив великою теплою долонею й ніжно прошепотів на вухо: «Ш-ш-ш-шш…» Склепіння велетенського Платана всмоктало мене у свій кокон, як лагідна Смерть, і змусило замовкнути. Моє Сприйняття видиралося з мого дворічної давності трупа мелодією гірського потічка, що жебонів між девонськими коренями неосяжного і незбагненного і нескінченного Дерева. Платан вивів мене у живий світ, неначе власну дитину з плідного міхура своєї крони, пронизаної розпорошеним сонячним сяйвом. Я опустився на шерхлу динозаврову спину кореня й притулився потилицею до могутнього стовбура. Я - сухопутний дельфін. Я - вакуоля Всесвіту. Я - прозора тінь повітря на платиновій корі деревної мудрості. Я - лушпайка Вічності, просякнута сонцем.
Я врешті знову відчув свою оболонку, але не як тару для суті, а як єство сутності, знову став людиною. Первісною істотою, яка не вміє сумніватися, коли бачить Бога. Жодної думки не було в прозорій плазмі мого усвідомлювання. Коли я звернув на це увагу, я знову почав думати. Внутрішній діалог брутально увірвався до мого мозку й оглушив мене. Здалося навіть, що зараз луснуть барабанні перетинки. Це була остання (не найприємніша) мить приголомшливого Життя поза склом. За хвилину я вже хлебтав у собачій позі воду просто з прозорої кринички між коренями й уповні відчував себе - такого, яким я завжди був. Щоправда, роздивляючись мозаїчну рінь та декілька крихітних мушель серед моху й ґрунту крізь тремку вологу (дві пригорщі завглибшки, й у три пригорщі заглиблення, де вода сочиться з- під каменя просто з гори), я ще деякий час не відчував своєї ваги. Гадаю, якби мені вдалося вчасно запобігти дефрагментації мозку, я злетів би. Я оселився на планеті Платан у вигляді божої корівки. Я опустив лице у воду, не заплющуючи очей. Мені хотілося й вуха так само занурити у звук маленького струменя, - нащадка густих туманів та чаклунських злив у високих горах, - й чути лише цю загадкову привітну вологу. Повільно просотуватися разом із нею в ґрунт, насичуючи Дерево Бога своєю прозорою невагомою й безособовою Любов’ю. Оселитися в капілярах Бога. Вихмаритися з теплої поверхні Його листя. Зникнути у Безмежності разом із останнім пелюстковим полиском заходу сонця на поверхні Моря.
Забагато пафосу. Забагато сліз. Напевно, накопичувалися аж від часів дитинства. Boys don’t cry! Такий великий хлопчик, і плачеш! Жінка пахне сирою рибою там, де за Кама- Сутрою, мала б запашіти лотосом, а молоко її водянисте й гіркувате, з присмаком чоловічого сімені. А кров, що видоюється природою на потреби магічного Ока - солодка, хоч, ніби й така ж сама, як у венах, але та, у венах, - солона, мабуть, від невиплаканих сліз та герметичності колообігу. Адже в усіх нас багато невиплаканих сліз, бо з дитинства чуємо: «Не рюмсай, ти вже дорослий(а)!», «Чоловіки не плачуть!», «Ой, тільки не треба мене брати на понт жіночими сльозами!», «Я все зроблю, тільки не плач!», «Чого це я реву, як дурний(а)…», - ніби найгірше, що може зробити в житті людина - заплакати! У долоньках внутрішньої дитини накопичується гіркота невиплаканих сліз, доки ми споруджуємо й споруджуємо довкола неї мури, в’язниці, броньовані двері, ґрати, божевільні, камінні мішки, бетоновані склепи, громіздкі захисні саркофаги - годі їй вирватися звідтам коли-небудь на волю! Боїмося себе-дитини гірше ніж Чорнобиля! Ґотичні сутінки незмінно перебудовують структуру ДНК в організмі дитини асфальта й бетону…