Це не була галюцинація (первітін - не галюциноген), це було справжнє переживання на рівні інтелектуального усвідомлення, що прострочило декоративним швом мої мізки вздовж і впоперек. Я тоді нічого не зрозумів, а згодом забув його у шаленому ґвинтовому вирі безперестанного надшвидкісного мислення, яке виснажує тебе гірше, ніж голод, спрага, секс, яке займає весь час й простір, вільний від спраги, голоду, сексу та - найголовніше - сну, бо ґвинт позбавляє природних потреб, висаджує тобі мізки, розтрощує голову.
Натомість іноді наділяє чимось на кшталт яснобачення, що зрозуміло з цього згаданого мною переживання в контексті всього, про що я потім довідався на толоці стосовно Джанніс.
Менше з тим… Я повертаюся до базікання Фа.
Коли - після перекидання контейнерів для сміття серед німого Подолу, падіння Віталіни навзнак під ноги патрульним мусорам і шмону просто на пероні, - за тридцять секунд до появи останнього потяга, - метрополітенівськими мусорами документів та особистих речей на предмет зберігання наркотиків, - Колесо з Натою, Фа, Рет, Джанніс й Лампочка- Ниточка-Тумбочка опинилися врешті цілі й неушкоджені всередині вагону, всі вони відчули неабияке полегшення від того, що разом із ментами їм вдалося позбутися Віталіни, Борюсіка енд компані. Водночас настало грандіозне попускалово в зв’язку з цілковитим неусвідомленням: якого власне біса всі їдуть останнім метром на Лівий берег Дніпра?
Ймовірно, ламанутися у протилежний від потрібного бік їх усіх змусив колективний інстинкт позбавлення від Віталіни, Борюсіка енд компані. Оскільки з усіх решти тільки Колесо мешкав на Лівому березі - у Дарниці, - вирішили вписуватися до нього. Колесо - досить дивний, як на ті утопічні часи, напівкримінальний, напівшизоїдний тип марґінала, що в такому поєднанні зустрічається досить часто тепер, - на гіпі не був схожий аж ніяк. Його божиста Ната (відома тим, що нічого не вживала, окрім трави, - навіть сиґарет, і жодного разу не матюкнулася, принаймні у моїй присутності) мала від нього страшні шрами на шиї: він неодноразово різав її ножем, що лише свідчило про закон боротьби та єдності протилежностей, себто цілковитої відповідності класичного садиста класичній мазохістці у цій садомазохістській парочці. А це вже, до речі, - в такому чистому вигляді, - зустрічається досить рідко в наш час глобального панування людей сумішей.
Перспектива вписки в Колеса сприймалася без ентузіазму вже напівпротверезілою компанією: неврівноваженість у статистично-статевому сенсі та відсутність фінансів на продовження не віщували нічого доброго. Й тут Колесо угледів якихось своїх знайомих, що вивалили гуртом по пиво. Піпли (троє хлопців та одна дівчина) виявилися надміру, - саме так визначив їх Фа, - привітними й навіть інтеліґентними трешерами (що для мене, в’язня максималістичних уявлень про субкультурний розподіл ролей, звучить як оксюморон). Вони одразу ж без зайвої матні затарилися пивом на всіх й повели цих «всіх» вписувати до себе. Оскільки метро тоді ходило до першої, була вже, вважайте, десь друга по літньому теплої ночі.
Всі ці флети - вписки - кон-хати андеґраундової пори схожі між собою, як декорації «наркоманського кишла» для малобюджетного європейського кіна. Обов’язково має бути присутня певна «промовиста художня деталь» у вигляді розкуроченого (але якимось дивом ще «живого») телефону, розбитого унітазу, розібраного до стану інсталяції чорно- білого телевізора, розтрощеного на друзки касетного магні- тофона, - коротше роз’їбашеної побутової техніки, яка неодмінно вказує на модус вівенді хазяїв так, як на це вказують порцелянові балерини, бездарні натюрморти, кришталь та килими на стінах - в нормальних квартирах пересічних совіцьких міщан. Або високі стелі, книжкові стелажі та антикваріят у поєднанні з (тепер вже - архаїчною) відеотехнікою Akai - в будинках пересічних совіцьких мажорів. На флеті, про який йдеться, були: вщент розбитий, але робочий телефон, голі вікна, магнітофон, свічки, шмаль та пиво, трохи хавчику в холодильнику й майже не було меблів. Колесо вимкнувся першим, Ната затягла його тіло до однієї з двох кімнат, замкнувши при цьому зсередини двері на клямку. Отже, для двох парочок лишилася друга кімната, а трійця хазяїв і та герла спати не збиралася взагалі. Вони майже образилися на гостей за «неодмінний атракціон факу»: вони не розуміли, чому обов’язково має все закінчуватися сексом. Я, між іншим, теж не розумів, навіщо Фа було дерти цю маленьку вар’ятку (певен, що він не добився нічого, окрім погано виконаних, занадто гучних рулад фальшивої пристрасті); навіщо Джанніс було злягатися з Ретом - поруч, на сусідній канапі… Коли вимкнулися ті дві хвойди, Фа з Ретом повернулися до гостинного товариства на кухню, й впродовж залишку ночі пили, курили ґанжу, терли про високі матерії (наприклад, якщо водночас ввімкнути на одному магнітофоні «Волчіцу» АукцИону з альбому «Д’Обсервер», а на іншому «Shadow Magnet» Dead Can Dance з альбому «Duality», вмазатися димедролом й зайнятися анальним сексом, то залетиш так далеко, що фіґ повернешся - якщо люди від диміка завертаються, то про яких нафіґ каракуртів з Кінбурнської коси може йтися!… або про те, наприклад, що коли кінчаєш й нюхаєш в ту мить ефір - головне не передознутися, бо потім довго будеш одночасно кінчати й блювати вже без усілякого ефіру, а при таких розкладах краще не фачитися взагалі), обливали вп’ятьох ґотичну герлу стопленим воском під «O Lacremosa» (це було, - зізнався Фа, - набагато приємнішим й «естетичнішим», ніж секс з тою тумбочкою), співали «The Doors», стоячи на табуретках голі й загорнуті на римський кшталт у прости- радла та вимахуючи пучками зеленої цибулі. Під ранок до них приєдналася Джанніс, яку ковбасило з бодуна і яка скаржилася, що ледь не врізала дуба, коли, розплющивши в суцільній темряві очі, побачила у чорному квадраті голої шиби величезне біле слово ТРУД. Як потім з’ясувалося, це слово було справді зведене на даху іншої багатоповерхівки, яка вкупі ще з одною поруч і тією, де все це відбувалося, складала оптимістичний комплекс «МИР - ТРУД - МАЙ»! Схід сонця ознаменувався прослуховуванням не менш оптимістичних альбомів О’Лаертського «Дійники зморених жаб» та «Діти ховають коня» - отупілою від неспання й бодуна аудиторією, на залитій передчасним літом та застиглим воском кухні…
Далі все просто й швидко: Фа, Рет й Джанніс повернулися на Сходи, підчепивши в гастрономі єдиного поета контр- культури - поета з великої літери й наркомана-алконавта з літери вдвічі більшим кеглем - Тараса Ліпольца, земля пухом, царство небесне й все, що ви кажете в таких випадках - він таки загорнувся у Жовтневій лікарні місяць тому (обердоз) - я звикав поступово до наближення цієї миті: стосовно таких персонажів, важких системних стирчків, приблизно двічі на рік з’являються, немов газетні качки, шняги про їхню смерть, й щоразу - «з перших рук», мовляв, такий-то кинувся, але, все одно, Тарік навіки залишився у венах київських вулиць автором славнозвісних «Кримінальних байок» (зокрема, про «лошадь блядь» та «кайф на шару»), опійних екзерсисів, балади про Free love на Гідропарку й неперевершеного:
Я отримав відповідь. Чомусь допекло до живого. Хильнув пива. Не бачив сенсу в подальшому перебуванні на Сходах. З’явився Майк із ширкою вже прямо в контейнері- інсулінці: «забодяжив мамину ікебану», яка з минулорічного Маковея простояла на шафі, безцільно - за Майковим переконанням - вкриваючись ядучою пилюкою сирецької хрущовки. Ми спустилися трохи нижче правою гілкою сходів, що веде в черево Урочища Гончарів, обриваючись у метрі понад землею, й по-братньому розділили з однієї штрикалки на двох дилетантське вариво з маминої ікебани. Ширка гальмує ґвинт. Попускає психоз й розтаскує на врівноважене підвисання. Ми пролежали на східцях майже до ночі. Мовчки.
Останнім метром, ледь тамуючи рівномірний, як метроном, прибій нудоти (приплив - відплив, накат - відкат), ми поїхали до Ципи. Там ще лишалися інґрадієнти. Майк вже був Варщиком. З його реактора вже виходила не «галіма пластмаса», а чистий прозорий розчин, розчин - убивця мозку. Майк штрикав віртуозно, не залишаючи жодних слідів, окрім ледь помітної цяточки. Майк знаходив вени навіть у Ципи, якій вен «не доклали в комплект при народженні».
2. Ікебана з трьох рослин, які містять ефедрин
Не знаю, скільки спливло часу… Нас було троє і нам було по кайфу. Нам обломилися всі мази: ґвинт, флет, «хоботи для хоботіння» - на випадок очікуваних нападів патологічної діяльності, радіво й тілівізор на випадок неочікуваних нападів клаустрофобії чи кризи жанру. Краще синиця в руці, ніж дятел в дупі. Ось дім, у якому варять джеф. А ось - герлиця, що курить траву-коноплицю, яка у коморі темній таїться в будинку, в якому варять джеф… а це - баян десятикубовий, якого вмазує гіп олдовий в централку обдовбаної герлиці, що курить завзято траву-коноплицю, яка у коморі темній таїться будинку, в якому варять джеф… Ми мали вар’яцький спокій аксолотлів.
Ми лежали на підлозі - на межі чергового «виходу» - й дивилися по телеканалу ТЕТ музичну програму «Пост». Трохи трясця проймала, змушуючи час від часу сторожко дослухатися своїх відчуттів. «Елеґантний, як вампір» Льоша Ковжун показував і протирав таке, чого не писали навіть в «Ізі Райдері» та «Забріскі Райдері», він курив сиґарету просто в кадрі й просто в кадрі пив коньяк, спираючись на чорний концертний рояль! Ми вперше побачили «живих» Тома Вейтса, Боба Марлі, Ґрейс Слік, Дженіс Джоплін. Ми побачили найгеніяльнішу кіномістифікацію всіх часів та народів - автобіографію гурту «Спайнал Тап»! Наші пошматовані й розладнані синапси отримали цілу годину смаколиків музичного андеґраунду!
В кухні було увімкнене радіо. Вчора Майк в розпалі патологічної діяльності намагався впіймати 69ФМ. Я так і не в’їхав, чому саме цю хвилю він так вперто шукав. Та й не намагався, бо ґвинтові маніяки рідко знаходять порозуміння між собою. Радіо лишалось увімкненим цілу добу. Я почав реаґувати на нього зараз. Я продовжую втикати у «Пост», але радіо все відчутніше забурюється в мозок. Після виснажливої боротьби (це замість того, аби просто зробити кілька рухів й вимкнути його нафіґ!), під час якої я ледь не сягаю абстинентних конвульсій, радіо захоплює мій слух, і я дивлюся телевізор в супроводі «радіо - діскацекі»: Modern Talking, Kris Rea, Queen, Madonna… без жодного переходу… після джинґлу, змікшованого із хтивих стогонів Def Leppard: «are you excitable?» й не менш хтивого вигуку наприкінці у пароксизмі жіночим та чоловічим голосами: «Сьомий клапан!!!», я в перших же фразах упізнаю… голос Джанніс!
Творча група «Сьомого клапану» очманіла від шаленого весіннього потепління та оголосила тиждень, що минув, Тижнем Автостопу, себто майнула собі разом зі стріхою та вежею до славетного міста Бердянська - історичної батьківщини сумнозвісного завдяки своїм численним безпритульним нащадкам героя революції лейтенанта Шмідта. Категорично неоковирне враження справило на нас це маленьке індустріально-курортне містечко, з першої хвилини перебування в якому ми зрозуміли, що приїхали сюди не даремно, хоча чому саме сюди, залишається для нас загадкою і понині… Менше з тим, з вами радіо «Русь» на хвилі 69ФМ, в ефірі «Сьомий клапан» і - для заповзятих хітч-хайкерів лунає - також неоковирний - Том Вейтс з пісенькою «Дощові собаки».
Я прослухав «Rain dogs» у стані цілковитого спрутеніння.
Отже, Майк таки видрочив з клятого радіва 69ФМ. Отже, Джанніс встигла влаштуватися на якесь вар’яцьке радіо й має нахабство триндіти в ефірі про свої походеньки! Дію бажання Джанніс на тканину реальності можна порівняти з дією снайперської гвинтівки: випадковий приціл… бац! і як у бородатому анекдоті: стіл у піхві, публіка в шоці, хвойда - у захваті! Я згадав: Джа якось говорив мені про нову цілком дику тематичну програмку на радіо, де розказують гіпові байки про дурку, венеричні хвороби (центральною фігурою постає львівська Казя Базя на фестивалі «Тарас Бульба), коноплі (наприклад, озброєний загін омоновців із собаками просто в полі зґвинтив піонерський загін на чолі з учителькою ботаніки під час збирання екземплярів для шкільного гербарія) й «закоси від армії» (у Майковому паспорті на «мілітариській» сторінці красувалася трафаретна жаба, схожа на водяний знак; коли менти запитували Майка, що це таке, Майк відповідав: «Жаба душить йти до армії»), авто- стоп та життя тусівки і крутять ту музичку, яку можна почути лише на флетах та по гуртожитках (зауважте, це був початок дев’яностих)… отже, це, напевно, воно… й існує «воно», якщо я не помиляюся, десь більше місяця… Джа не знає Джанніс (він взагалі майже не тусує), а Джанніс ніколи не казала мені, що робить з кимсь програму на радіві… Правда, за останній місяць ми не так часто бачилися, а ще рідше розмовляли про щось удвох - я радше вистежував її на толоці й, гадаю, неймовірно діставав її своїм похмурим нависанням… Чи зробив Майк це навмисне? Ця думка - поки лише зародок, але я відчуваю як швидко вона перетворюється на манію!