Національний радник також підвівся, і тепер обидва чоловіки стояли один навпроти одного. Фон Швенді поплескав Лютца по плечі.
— Отже, вирішено, — мовив він. — Ти залишиш Ґастманна у спокої, Люціусику, ловлю тебе на слові. Список я залишу тут, він дуже точний і повний. Я впродовж ночі всіх обдзвонював, і тепер усі страшенно хвилюються. Хто знає, чи відома всім іноземна держава не втратить інтересу до переговорів, довідавшись про справу Шміда. Гра ведеться на мільйони, докторе, на мільйони! Я бажаю тобі удачі в розслідуванні. Вона тобі знадобиться.
Після цих слів він вийшов.
У Лютца залишалося ще трохи часу, його вистачило, аби переглянути список, скривитися з приводу того, що вказані в ньому прізвища аж такі відомі, і знову покласти аркуш на стіл. Він саме думав про те, що вклепався в дуже неприємну історію, коли до нього в кабінет зайшов Берлах, ясна річ, не постукавши. Старий комісар збирався вимагати від начальника офіційного дозволу на допит Ґастманна в Ламбуені, але Лютц переніс їхню розмову на пообідній час, сказавши, що зараз час іти на похорон.
Берлах не заперечував і вийшов із кімнати разом із Лютцом, якому обіцянка не чіпати Ґастманна з кожною хвилиною видавалася все більш необережною і який побоювався різкого тиску з боку Берлаха. Вони мовчки стояли посеред вулиці, обидва в чорних пальтах з піднятими комірами. Ішов дощ, але вони не відкривали парасолів задля кількох кроків до машини. їх повіз Блаттер. Дощ лив як із відра, косо стукаючи в лобове скло. Вони сиділи нерухомо, кожен на своєму місці. Лютц подумав, що мусить все розповісти Берлахові, і подивився на його спокійний профіль та долоню, що, як це тепер часто траплялося, лежала на животі.
— Болить? — запитав Лютц.
— Постійно, — відповів Берлах.
І вони знову замовкли, а Лютц вирішив, що розкаже все після обіду. Блаттер їхав поволі. Усе ніби сховалося за білою стіною, таким сильним був дощ. Трамваї та автомобілі плавали десь далеко у хвилях цього потужного водоспаду. Лютц не знав, куди вони приїхали, крізь шиби вже нічого не було видно. У машині ставало все темніше. Лютц запалив цигарку, видихнув дим і подумав, що не вступатиме із Берлахом у жодні дискусії стосовно справи Ґастманна. Потім сказав:
— Газети напишуть про вбивство, не змогли зробити з цього таємницю.
— В тому більше немає ніякого сенсу, — відповів Берлах. — Ми натрапили на слід.
Лютц загасив цигарку.
— Це з самого початку не мало ніякого сенсу.
Берлах промовчав, і Лютц, який мав бажання посперечатися, змушений був знову втупитися у скло. Дощ став слабшати. Вони вже доїхали до алеї. Кладовище Шльосгальден, оточене сірим, мокрим від дощу муром, розташувалося поміж двома рядами дерев. Блаттер заїхав за ворота і зупинився. Вони вийшли з машини, відкрили парасолі і закрокували поміж могилами. Шукати довелося недовго. Надгробки і хрести залишилися позаду, а вони вийшли на місце, яке більше нагадувало будівельний майданчик, ніж кладовище. Земля була вкрита свіжо викопаними могилами, прикритими дошками. Волога мокрої трави проникала крізь взуття, до підошов прилипала земля. Посередині цього майданчика з багатьма ще не заселеними могилами, що довкола них збирався у брудні калюжі дощ, поміж тимчасово встановленими дерев'яними хрестами та земляними горбиками, на яких згромадилися швидков'янучі квіти та вінки, довкола однієї із могил зібралися люди. Труну ще не опустили, священик читав із Біблії, а поряд із ним, тримаючи парасоля над собою і над священиком, стояв гробар у смішному, фракоподібному робочому костюмі, він змерз і переступав з ноги на ногу. Берлах і Лютц зупинилися біля могили. Комісар почув плач. Плакала фрау Шьонлер, безформна і товста посеред цього нескінченного дощу, а поряд із нею стояв Чанц. Без парасоля, у плащі із піднятим коміром, кінець пояса звисав донизу, у твердому чорному капелюсі на голові. Поряд із ним стояла дівчина, бліда, без капелюшка, із білявими мокрими пасмами волосся. Берлах подумав, що це Анна. Чанц вклонився, Лютц кивнув, обличчя комісара залишилося незворушним. Він подивився на решту людей біля могили: самі поліцейські, всі в цивільному, усі в однакових чорних плащах із піднятими комірами, в однакових твердих чорних капелюхах, в руках парасолі, схожі на шаблі, фантастична сторожа мертвого, яку ніби принесло звідкись вітром, несправжня у своїй надмірній правильності. А за ними стрункими рядами музиканти із поспіхом зібраного різношерстого оркестру у червоно-чорній уніформі марно намагаються захистити жовті інструменти від дощу, ховають їх під полами пальт. Вони оточили труну, — дерев'яний ящик без вінка, без квітів, але навіть попри це — єдиний теплий знайомий предмет у цьому нескінченному дощі. А дощ продовжував ритмічно лопотіти об землю, все сильніше, все нескінченніше. Священик давно замовк, але ніхто цього не помітив. Тільки дощ не давав про себе забути, тільки дощ було чутно. Тоді священик кашлянув, потім ще раз і закашлявся. Заскавуліли баси, тромбони, валторни, корнети, фаготи, гордо і святково, жовті зблиски посеред дощових потоків, але потім і вони зупинилися, звуки здуло вітром, усе затихло. Люди зіщулилися під парасолями, закуталися у плащі. Дощ ставав усе сильнішим. Ноги загрузали в болоті, вода цівками струменіла в порожню могилу. Лютц вклонився і зробив крок уперед. Подивився на мокру труну і ще раз вклонився.
— Хлопці, — сказав він кудись у дощ, майже нечутно крізь водяні потоки. — Хлопці, нашого друга Шміда більше немає серед нас.
А потім його перервав голосний незлагоджений спів:
Чорт колами бродить,
Чорт колами бродить,
Чорт колами бродить,
Людей зі світу зводить!
Двоє чоловіків у чорних фраках, хитаючись, брели по церковному подвір'ю. Вони були цілковито віддані на поталу дощу, ішли без парасолів і плащів. Одяг поприлипав до їхніх тіл. На головах вони мали циліндри, вода з яких стікала на їхні обличчя. Вони несли великий зелений лавровий вінок, з якого звисала і волочилася по землі траурна стрічка. Це були двоє масивних грубих чоловіків, різники у фраках, обоє п'яні, вони щомиті ризикували впасти, але завдяки тому, що хилилися то в один, то в інший бік, могли триматися за лавровий вінок посередині, який гойдався, неначе корабель під час шторму. Вони затягли нову пісню:
У мельничихи вмерла мати,
А вона все живе й живе.
У мельничихи тепер є наймит,
А вона все живе й живе.
Вони продерлися крізь траурний почет, змішалися з ним, опинившись десь поміж фрау Шьонлер і Чанцом, і ніхто їх не зупинив, бо всі немов закам'яніли, а потім ця парочка, хитаючись, пішла далі, по мокрій траві, спираючись одне на одного, в тісних обіймах, наштовхуючись на надгробки, перевертаючи хрести, у своїй непомірній сп'янілості. Їхній спів долинав з-за дощу все слабше і врешті затих зовсім.
На світі все минає,
Травою поростає.
Це було останнє, що від них було чути. Залишився тільки вінок, який вони кинули на труну, із написом на брудній стрічці: «Нашому любому докторові Прантлеві». Але коли люди довкола могили отямилися від свого заціпеніння і збиралися обуритися з приводу щойно побаченого, а музиканти від розгубленості не змогли вигадати нічого іншого для виправлення ситуації, аніж затято і голосно дмухати у свої інструменти, тоді дощ знову посилився і перетворився на страшну зливу, почав шмагати по деревах із такою силою, що всі повтікали від могили, залишилися тільки гробарі. Схожі на чорні опудала, вони намагалися опустити труну в могилу посеред завивань вітру і гуркоту зливи.
Коли Берлах із Лютцом знову сиділи в машині, а Блаттер віз їх назад до алеї крізь натовп поліцейських та музикантів, що розбігалися врізнобіч від дощу, доктор врешті дав вихід своєму гніву:
— Цей Ґастманн просто неймовірний нахаба! — вигукнув він.
— Себто? — перепитав Берлах.
— Шмід з'являвся в будинку Ґастманна під прізвищем Прантль.
— Тоді це мало би означати попередження, — сказав комісар, але далі не розпитував. Вони їхали через Мурістальден, де жив Лютц. Лютц подумав, що настав відповідний момент поговорити про Ґастманна і про те, що його не можна чіпати, але промовчав. Він вийшов із машини в Бургенцілі, і Берлах залишився сам.
— Відвезти вас до міста, комісаре? — спитав водій.
— Ні, вези мене додому, Блаттер.
Блаттер поїхав швидше. Дощ трохи вщух, і раптом в якийсь момент у Мурістальдені Берлаха освітив різкий промінь світла. Сонце на мить продерлося крізь хмари і зникло, потім знову відірвалося від переслідувань і продовжувало гру із туманом та хмарами, цими чудовиськами, які примчали із заходу, зібралися біля гір і відкидали велетенські тіні на місто над річкою, що розпростерлося, ніби безвладне тіло поміж лісами та горбами. Втомлена рука Берлаха провела по мокрому пальті, його очі блищали, він жадібно вбирав очима цю виставу: земля була дуже гарна. Блаттер зупинився. Берлах подякував йому і вийшов зі службової машини. Дощ припинився, і тільки вітер дув, мокрий, холодний вітер. Комісар постояв ще трохи, зачекав, поки Блаттер розверне важку машину, ще раз помахав йому на прощання. Потім підійшов до Ааре. Вода в річці піднялася і стала брудно-брунатною, аж рудавою. За течією пливли старий, заіржавілий дитячий візок, гілки, невеличка ялинка, а далі крутився на місці, немов танцював, невеличкий паперовий кораблик. Берлах довго дивився на річку, він любив її. Потім пішов через садок до будинку.
При вході взувся в інші мешти і зайшов до коридору, але зупинився на порозі. За письмовим столом сидів чоловік і гортав папку Шміда. Його права рука бавилася турецьким ножем Берлаха.
— Це ти, — сказав комісар.
— Я, — відповів той другий.
Берлах зачинив двері і сів у крісло за свій письмовий стіл навпроти відвідувача. Він мовчки дивився на свого гостя, який продовжував гортати сторінки в теці Шміда. Чоловік мав майже селянську зовнішність, виглядав спокійним і замкнутим, мав глибоко посаджені очі на кістлявому, хоча і круглому обличчі, коротке волосся.
— Отже, тепер ти називаєш себе Ґастманном, — врешті сказав Берлах.
Гість витягнув люльку, набив її, не відриваючи погляду від обличчя Берлаха, запалив і відповів, постукуючи вказівним пальцем по теці:
— Ти добре про це знаєш і знаєш давно. Ти прислав до мене цього хлопця і повідомив йому всі дані.
Потім він знову закрив теку з паперами. Берлах подивився на письмовий стіл, де лежав його револьвер, повернутий ручкою до комісара, варто було лише простягнути руку, і сказав:
— Я ніколи не перестану переслідувати тебе. Колись мені таки вдасться довести твої злочини.
— Мусиш поспішати, Берлах, — відповів чоловік. — У тебе залишилося не так багато часу. Лікарі дають тобі ще рік, якщо зараз ти погодишся на операцію.
— Це правда, — сказав комісар. — Ще один рік. Але я не можу зараз лягти на операцію, мушу залишатися на ногах. Це мій останній шанс.
— Справді останній, — підтвердив співрозмовник, і вони знову замовкли, сиділи один навпроти одного і мовчали.
— Минуло вже понад сорок років, — почав говорити чоловік. — Відтоді, як ми вперше зустрілися у якійсь напіврозваленій жидівській кнайпі в районі Босфора. З неба замість місяця світило щось схоже на безформний уламок швейцарського сиру, пробивалося крізь хмари, крізь прогнилі балки і освітлювало наші голови, я дуже добре це пам'ятаю. Ти, Берлах, був тоді ще юним поліцейським зі Швейцарії, присланим до Туреччини, тебе прислали, щоб реформувати тамтешню поліцію. А я був блукальцем, шукачем пригод, як і тепер, жадібним пізнавати життя, яке дається тільки раз. Пізнати цю планету, яку більше ніколи не випаде побачити. Ми сподобалися одне одному відразу, з першого погляду, тоді, коли сиділи за одним столом поміж євреями в лапсердаках та брудними греками. Але ці кляті шнапси, які ми пили тоді, цей сік, що перебродив із бозна-яких фініків, це вогняне вариво з чужоземних нив, десь під Одесою, яке ми заливали собі в горлянку, і воно пекло, починало діяти, наші очі світилися в темряві турецької ночі, як вуглинки, і розмова була жвавою. Я так люблю пригадувати ту хвилину, яка змінила життя кожного з нас!
Він засміявся.
Берлах сидів і мовчки дивився на нього.
— Тобі залишилося жити ще рік, — вів далі чоловік. — А сорок років ти старанно шпигував за мною. Такий рахунок. Про що ми сперечалися тоді, в тому брудному шинку передмістя Тофани, в диму турецьких цигарок? Ти стверджував, що більшість злочинів скоюються через те, що людська природа недосконала, що ми ніколи з певністю не можемо передбачити дії інших, а крім того, не враховуємо у наших роздумах роль випадку, який так багато вирішує. Ти вважав скоєння злочину дурістю, бо не можна поводитися з людьми, як із шаховими фігурами. Я натомість висловив думку, більше для того, щоб заперечити, ніж із переконання, що саме заплутаність стосунків між людьми уможливлює скоєння злочинів, які не розкриваються, і саме через це велика кількість злочинів так і залишається в таємниці, люди навіть не здогадуються про їх скоєння, не кажучи вже про якесь розкриття. І ми продовжували сперечатися, наша кров підігрівалася пекельними напоями, що їх підливав нам корчмар, наша юність додавала нам упевненості і спокушала продовжувати розмову, і тоді ми побилися об заклад. На ту мить місяць уже заховався десь у Малій Азії, наші слова самовпевнено полинули до неба, так по-богохульськи ми пожартували тоді, але нам страшенно подобалася ця диявольська спокуса духа духом.
— Це правда, — спокійно погодився комісар. — Тоді ми справді побилися об заклад.
— Коли наступного ранку ми прокинулися із важкими головами в цьому брудному шинку, ти на обдертій лаві, а я під столом, ще вологим від горілки, ти не думав тоді, що я дотримаю свого слова.
— Я не думав, що людина може дотримати такого слова, — відповів Берлах.
Вони помовчали.
— І не введи нас у спокусу, — знову почав гість. — Твоя правильність ніколи не наражалася на загрозу спокуси, але ця твоя правильність спокушала мене. Я дотримав слова і здійснив у твоїй присутності страшний злочин, але ти не маєш змоги довести мою провину.
— Через три дні, — тихо сказав комісар, занурившись у спогади. — Коли ми їхали із німецьким купцем через міст Махмуда, ти на моїх очах зіштовхнув його у воду.
— Цей бідолаха не вмів плавати, і ти також не надто впевнено почував себе у воді, тому після невдалої спроби врятувати його тебе самого ледь витягли на берег із брудних хвиль Золотого Рогу і привели до тями, — незворушно сказав гість. — Вбивство трапилося чудового сонячного літнього турецького дня, з моря віяв приємний вітерець, по мосту прогулювалися закохані з європейської колонії, чоловіки-мусульмани, місцеві жебраки, але попри це все ти так нічого і не зміг довести. Ти кинув мене до в'язниці, але це не допомогло. Багатогодинні допити теж виявилися безрезультатними. Суд повірив у мою версію, згідно з якою купець скоїв самогубство.
— Тобі пощастило довести, що на нього чекало банкрутство, а спроба врятуватися за допомогою обмана тобі не вдалася, — сухо додав комісар, його обличчя було блідішим, ніж завжди.
— Я старанно обирав свою жертву, мій любий, — засміявся гість.
— Так ти став злочинцем, — відповів комісар. Його гість розсіяно бавився турецьким ножем.
— Я не заперечую, що мене можна назвати кимось на кшталт злочинця, — недбало мовив він. — Я ставав щодалі кращим злочинцем, а ти — щодалі кращим слідчим. Але я був на один крок попереду, і ти так і не зміг мене наздогнати. Я часто з'являвся у твоєму житті, як сірий привид. У мене знову і знову виникало бажання скоїти у твоїй присутності якийсь сміливий, жорстокий, блюзнірський злочин, і ти жодного разу так і не спромігся довести мою провину. Ти легко перемагав дурнів, але я перемагав тебе.