Дивиться Яків на них — нема лютішої ненависті, як між рідними братами.
Ось і сам гетьман Іван Самойлович — на коні перед золотим шатром (царський дарунок), біля гетьмана чорний геній України — боярин Ромадановський. Майстер хитромудрих задумів і творець кривавих колотнеч по обох берегах Дніпра.
Гетьман Петро найзаклятіших своїх ворогів побачив, і мимоволі рука повіддя трохи притримала. Обличчя широке посіріло. Добре зрозумів гетьман думки свого ненависного суперника-переможця, відчув, як зчепив пальці навколо булави клятий Попович. Ще мить — блисне булава, і гупне залп по Дорошенку й старшині його, а далі понесуться лавою компанійці звично дорубувати в капусту недоляшків з правого берега. І тоді все. Довгоочікуваний спокій. І булава — єдина по обох берегах Дніпра.
...Старшина Дорошенка підібралася і ще більше у сідлах виструнчилась, смерті очікуючи. Яків скоса на Дорошенка оком кинув — зараз, як бувало заб'є у жилах гетьманових сила і кинуться вони із шаблями на смерть. На козацьку смерть.
Тільки мудрий боярин, князь Григорій Ромадановський м'яко і христолюбиво Самойловича за плече торкнув.
* * *
— Зламав ти мене, Іване Самойловичу. Разом із Москвою... І справу Хмеля зламали.
— Хіба ж, Петре, то справа Хмеля була на Козацько-Малоросійську Вітчизну нашу турчина навести?
— Москва при ньому теж тут багато волі не мала...
— Не може наш край нікому не підкорятись, Петре. Воля занадто сильно груди рве нашим краянам. Я правдиву силу обрав. Скільки б без неї ще смута нашу країну терзала? Моя Гетьманщина квітне, а твій берег спустошений...
— Переміг ти, Іване...
— Немов усмішку у твоїх словах чую, Петре...
— Вірно Москві служиш — ну, як Демко Многогрішний.
— Той за діло у Сибір пішов...
— Зачекай...[4]
* * *
У Москву за гетьманом Яків Горлач не поїхав. Колишній джура гетьманський у своєму житті завжди шукав силу.
І вона відшукала його.
І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від пришестя у світ Господа 1676 закінчилась Руїна...
А може тільки почалася?
7. Що залишається мертвим і що залишається живим
Більше довгих розмов дід з Остапом не вів. Тільки і крутилася у голові зловісна приповідка: "Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки".
Ще п'ять днів Остап виходив у дідів сад, із подивом відчуваючи, як швидко затягуються його рани і як його тіло наливається крицевою силою. Хіба що іноді поблизу серця на мить з'являвся гострий біль — немов у груди знов влучала гостра куля...
Ці дні Остап подовгу просиджував у саду і слухав, як німий грає на скрипці, дивні думки ятрили його душу. Діда Чорнояра він майже не бачив, але, не перестаючи, згадував розповідь, яка сповнювала його серце тяжкими передчуттями і, в той же час, піднесеним очікуванням битви, що згасить його відчай. Виніс він лежак під дерева і тепер спав на подвір'ї. Іноді вдень він сідлав коня, що вже застоявся на припоні, і виїжджав у степ. З кожним разом прогулянки ставали все довшими. Одного разу він повернувся, коли вже стемніло. Напоїв коня і ліг спати. Прокинувся запорожець від дивних звуків, що лунали у бурдюгу. Остап вскочив, спросоння не розуміючи — сон це чи яв. Здавалося, хтось захлинається від сухоти. Стурбований козак вскочив до бурдюга. Дід Чорнояр лежав на долівці і хрипів. На вусах і підборідді спеклися згустки крови. Руками із набряклими жилами дід намагався розчепити щось невидиме, що скручувалося навколо його горлянки. Велика книга валялася поруч. Очі Чорнояра були широко розкриті. Остап підскочив до діда — щось майнуло сухим і гарячим подихом в обличчя козака і просочилось скрізь стіну...
Разом із німим вони поклали старого на лаву, той довго харкав рудою, тяжка задуха тиснула йому на груди. Нарешті Чорнояр трохи отямився й захрипів:
— Все, синку, без Січі сили мої впали, а його вдесятеро побільшали... тяжко тобі прийдеться — вмираю я... Збирайся, козаче, — шлях у тебе довгий... Приведе тебе до Горлача куля, що біля серця твого зосталася — вона до пекельного зла тягнутися буде... А скоріше він сам тебе відшукає... Запорожця знайди, Копняка, про нього ти, мабуть, чув — той тобі допоможе... Ятаган візьми... Мене... бійся...
* * *
Швидко темніло. Остап зняв зі стіни стародавню ікону — на ній була зображена Божа Мати і чубаті запорожці, що поважно й чемно звертали на неї свої очі. Під іконою висіла почорніла срібна лампадка. Остап запалив рідину, що густіла на дні. По горниці поповзли терпкі пахощі лугових трав. Німий тим часом запалив декілька свічок. Запорожець подумав, що над мерцем всю ніч треба читати псальми. Він розгублено озирнувся навколо, бо із молитов знав тільки "Отче наш" і "Вірую". Тут козак угледів дідову книгу, яка і досі лежала на долівці. Книга була тяжка, із багатьма сторінками, обкладинка окута почорнілим сріблом із чудернацькими знаками. На великий подив Остапа цупкі замусолені пергаментні листи були порожні. Запорожець обережно поклав книгу на стіл. Раптом позаду себе він почув дзеленькіт. Остап обернувся й застиг — німий із зосередженим обличчям прив'язував мерця до лави довгим залізним ланцюгом.
— Що ти робиш! — скрикнув Остап на дідового пахолка.
Той підняв до нього бліде обличчя — темно-русявий чуб приліпився до спітнілого лоба, очі були перелякані. Він тицьнув руками у бік мерця, потім на себе й щось спробував передати на мигах.
— Це він сам тобі наказав? — здогадався Остап. Німий швидко закивав головою, і страх у його очах збільшився. Він заходився швидше обв'язувати небіжчика ланцюгом, міцно зав'язав вузол і боязко відступив углиб кімнати.
"От же ж боягуз" — подумав Остап, сів за стіл навпроти мерця, розклав перед собою книгу і почав читати молитву. Минула година. Німий порався на дворі. Запорожець запалив від свічки люльку, затягнувся духмяним самосадом і озирнувся навкруги. Вогники на лампадці й свічках наповнювали бурдюг хитким світлом. Мрець, прикутий до лави, лежав виструнчившись. Риси його обличчя, перев'язаного полотняним рушником, сильно загострилися, гачкуватий ніс задерся, закриті очі, на яких лежали мідяки, глибоко запали у почорнілі орбіти. Січовик повів очима — від мінливого блимання свічок йому здавалося, що білі вуса небіжчика ворушаться від нечутного дихання. Остап про всяк випадок перехрестився, повторив молитви.
"І добрий був січовик, мені, та, мабуть, і не одному такому, як я, життя повернув; де ж його душа зараз бродить?". Із цими думками Остап відчув, що сон поступово підступає до нього. Січовик почав куняти, а потім зовсім уронив голову на розкриту книгу і заснув.
...Снився йому дід Чорнояр, немов летів він степом на вороному коні серед інших козаків і гукав щось Остапу, але слова його відносив вітер...
Прокинувся Остап від пронизливого пілікання скрипки. Коли відірвав голову від столу, побачив, як німий, із своїм завжди відчуженим виразом обличчя грає на скрипці. Мелодія була тягуча і химерна. Від неї на душі ставало смутно й тяжко. Запорожець нічого не сказав і потягнувся за капшучком із тютюном. Але рука його так і застигла на півдорозі... Остап розчув, що до тихої мелодії скрипаля домішується переривчасте дзеленчання. Він вдивився в обличчя німого і, з подивом, помітив, що рот того тремтить, а по чолу котяться великі краплини поту. Тепер Остап зрозумів, звідки йде дивний звук. Руки й ноги небіжчика тремтіли, немов у лихоманці, і від того ланцюг брязкав. Несподівано небіжчик завмер, і Остапу здалося, що це йому примарилося. Навіть німий заграв тихше... І тут мрець рвучко тіпнувся із силою. Потім завмер і через мить знову смикнувся, ще й ще раз. З кожним разом рухи мерця ставали все сильнішими — і все більше напинався ланцюг. Мелодія почала запинатися — у німого дрижали руки. Сорочка на спині в Остапа враз змокла, він важко сперся на стіл і глянув на ятаган, що лежав поруч. Мрець тіпнувся ще раз і рвучко підняв голову; мідяки впали на підлогу і покотилися під лаву; на Остапа глянули широко розкриті сизі очі, і від їхньої хижої байдужості, що не знала перепон на своєму шляху, кров захолола у жилах Остапових. Небіжчик із новою, нечуваною для сухого тіла силою, рвонувся, намагаючись вирватися із залізних пут. Лавка зсунулася під ним. Страшні очі мерця спалахнули червоним пекельним вогнем, із горлянки вирвалося звіряче харчання, рот вишкірив жовті зуби. Він знову рвонувся, ще сильніше, ніж попередній раз. Рухи його чергувалися в одноманітній послідовності, повторювалися із зростаючою божевільною силою. Остап протягнув руку до ятагана. Йому здалося, що ланцюг ось-ось розірветься, розлетиться на друзки. Козак напружився, ледь стримуючи дріж, готовий вступити у бій із мертвим тілом... Щось віхолою закрутилося у бурдюгу. Одна із залізних ланок лопнула. Мрець вивільнив ліву руку і потягнувся розчепіреними синіми пальцями у бік Остапа. Тоді, не тямлячи себе, Остап закричав:
— Забирайся під три чорти, бісова погань! — і з цими словами запорожець схопив ятаган і всадив його у стіл перед себе. В обличчя йому прямо із темної деревини бризнула кров. Німий щось глухо вигукнув і вронив скрипку. Із протяжним стогоном мрець відкинувся на лаву і завмер.
Остап повільно витер обличчя — на широкому рукаві сорочки залишилися руді плями. Лампадка згасала, свічки опливали білими краплями. Німий щулився біля скрипки і трясся. За вікном розвиднювалося.
* * *
Коли сонце зійшло, Остап розкував мерця, німий одяг його у чорний оксамитовий кунтуш, що лежав у скрині, звідти він дістав і дві стародавні запорізькі домахи, одну з яких протягнув Остапу. Запорожець наполовину вийняв шаблю із піхв і зачаровано замилувався темним лезом. Тим часом німий закінчив обряжати небіжчика, удвох вони підняли мертве тіло і винесли на пагорб біля Сухої балки. Поблизу посіченого вітрами білого кам'яного ідола викопали глибоку яму, мерця загорнули у червону китайку і обережно опустили на дно. Біля мертвого характерника Остап, як годиться, поклав шаблю, люльку із капшуком тютюну і велику скляну чверть із горілкою.
Коли остання грудка землі лягла на могильний пагорб, німий узяв скрипку і заграв тужливу козацьку пісню. Остап прочитав молитву і мимоволі підхопив наспів, який виводив на скрипці німий:
Чорна рілля ізорана — гей, гей,
Чорна рілля ізорана і кулями засіяна — гей, гей...
Потім Остап узяв сколочений довгий осиковий хрест, перев'язав його рушником, добряче обтесав стояк шаблею і глибоко вбив у могилу....
Вони випили горілки і повернулися до бурдюга...
Треба було збиратися в дорогу...
* * *
...І одягнув Остап стрій козацький, і припнув до боку шаблю, і запхнув за черес ятаган, і поправив низьку шапку-кабардинку з шликом, і відчув, як нова сила забуяла у нього в жилах Остап немов і не лежав він десяток днів тому напівмертвий. Його кінь струсив гривою і тривожно заіржав, роздуваючи ніздрями, коли січовик почав затягувати підпругу. Остап заспокійливо потрусив чалого по холці:
— Ну, нічого, конику, нічого Соколе, час уже до козацького хліба вертатися. Остап поклав руки на сідло й озирнувся: німий стояв із скрипкою і дивився на нього.
— Може, зі мною? — запитав Остап. Німий заперечливо замотав головою. Запорожець вставив ногу у стремено і легко піднісся у сідло. Він скинув шапку, поклонився німому і крикнув:
— Прощавай, брате! Книгу бережи!
Кінь чвалом винісся із подвір'я бурдюгу. Німий довго дивився йому услід...
Тільки раз озирнувся Остап і здалося йому, що в далечі прощально тріпоче білий рушник на хресті...
8. Чіпчині мандри, або геройська загибель гніздюка Барила
А Чіпка крокував собі просто неба, приминаючи босими п'ятами посохлі від спеки степові квіти. Куди він ішов, і сам не знав, тільки билося у маленькому гайдамацькому серці одне — десь гине його побратим Трохим Шух і чекає допомоги... І Чіпка, уявляючи таке, підіймав ґерлиґу і войовниче струшував нею, погрожуючи невідомим ворогам. Повітря важко парувало, і над степом здіймався солодкий туман, від якого мав Чіпка, як і годиться гайдамакові, непереборне завзяття. Тому сповнений він був незламної віри у свою перемогу. Так промандрував він зо п'ять миль, аж поки не вийшов на битий шлях і зрозумів, що невдовзі побачить гніздюцькі зимівники. Пройшов він ще дві милі. Якби народився малий у спокійній хліборобській родині, над маківками якої пролітали вітри Історії, не торкаючи чуприн, то і пішов би далі, міряючи кроками дві вибиті колії. Але, знаючи на власній шкірі, що таке гайдамацька стежка, пильно озирнувся Чіпка і вгледів, як на обрії здіймається сіра хмара. Тоді звернув хлопець назад, у рятівне степове море, приліг між духмяним чебрецем і став чекати наближення хмари. Через півгодини повз нього вже проходило військо.
Марширували, бадьоро здіймаючи легендарні багнети, солдати у трирогатівках, у зелених мундирах із білими ременями, що хрест-навхрест стягували випнуті груди, з-під білих хвостатих перук на червоні обличчя рясно лився піт; торохтіли візки із гарматами, на конях тряслися гусари у розшитих доломанах і високих шапках із султанами, синіли мундири драгунів із червоними нагрудними бляхами, блимали ордени офіцерів...
Високо тріпотіли прапори, гуркотіли барабани, вилися бунчуки на довгих списах донців, сліпили очі начищені стволи гармат... Все це гриміло, тупотіло, тріщало, бряжчало зброєю і готове було стерти на порох будь-що на своєму переможному шляху...
"Іч які красені, — подумав Чіпка, — а чи не взяли вони Трохима у полон?"
І дійсно — десь посередині довгої колони побачив Чіпка скутих кайданами людей із козацькими оселедцями. Бігли вони, хто в обдертій сорочці, що темніла від поту, хто напівголий із могутніми м'язами, пошрамованими червоними стрічками (крутилися навколо них верхи погоничі у мундирах і добряче підганяли довгими нагаями). І що було в очах та у серці закутих січовиків, то знав тільки шар пилу, що вкривав вусаті обличчя?.. Деінде, по в'язах струнчила кров із розідраних вух, — мабуть, пішли на презенти срібні кільця запорізькі. Хто з полонених був полковником, а хто осавулом, а хто курінним отаманом, хто закликав різатися із Текелієм у шанцях, а хто христолюбиво здати зброю — вже не можна було побачити: усіх їх порівняли московські канчуки і степовий презирливий пил. Босі розбиті ноги чорніли від шматків крові... Утворили колись прадіди козацькі лицарство, щоб не гнали отак, немов отару у степ, вкраїнський люд, та самі проторили покривавленими стопами полонянські шляхи, підводячи останню крапку під страшною історією свого Війська...