Пан Вербовський кивнув, підсадив на коня Олену, сам на чалого злетів; легко, немов торбинку із вовною, підхопив Чіпку і посадив поперед себе на сідло.
— Ну, з Богом! — тихо сказав він, і мандрівники рушили в туман.
Невдовзі почало сходити сонце. Чіпка на всі очі роздивлявся навкруги.
Таким дивним спокоєм і затишком віяло від степу, що Чіпка почав думати, що всі жахіття, що він бачив на своєму шляху, були просто сном. А тут ще й Оксана почала, видно, за своєю звичкою наспівувати.
"Отак би їхали та й їхали..." — мрійливо подумав Чіпка. Але цю мандрівну гармонію порушив пан Вербовський.
— Припини, доню, співи свої, бо не тільки ми почути можемо.
Оксана замовкла, і далі вони їхали тихо, пильно вслухаючись у степову музику...
10. Вежа
Кам'яні баби, що деінде біліли по курганах, прозивалися серед запорожців мамаями. Іноді подорожні, проїжджаючи шляхом повз степову могилу, зупиняли коня або воза і кидали на вершечок пагорба грудку землі. Такий був звичай серед козаків і чумаків. А бувало, що якийсь сивоусий характерник із срібним хрестом на грудях сідав біля мамая, викладав на чистий рушник шмат в'яленого м'яса, окраєць хліба і флягу з калганівкою, довго про щось думав, сумно похиливши голову, плескав горілку на пошарпаний вітрами білий камінь і до пізнього вечора радився з вічним степовим вартовим. Бувало, що знімав, приторочену до сідла бандуру або легку похідну кобзу січовик і повільно ткалася дума, сплетена з колючої тирси, низьких чорних хмар, смерті і вільного вітру...
...Остап Лелека гнав коня степом, а шлях його проліг до далекої Кальміюської паланки, через яку століттями проходив кривавий фронтир між ордами ногайською й кубанською, між запорізьким і бусурманським світом, між Військом Запорізьким і Військом Донським. Жирні землі прикальміюські здавен просякли кров'ю; моторошні, темні історії розповідали чабани і перехожі кобзарі про тіні вояків давно забутих народів, що підіймалися з могил, ненаситно шукаючи собі честі й слави. Там, у Кальміюській паланці, було все — Дикий Степ, глибокі балки і таємні урочища, річки із прозорою водою і високі ліси, там був берег моря і широкі солоні лимани. Там були заховані у ярах зимівники і бурдюги, де рідко селилися гречкосії, а жили здебільшого низові козаки-характерники, звичні у будь-яку мить підхопити свою, освячену в потаємних місцях, зброю і вступитися за свої вільності. Найбільше саме про них ходило дивовижних переказів і легенд серед бувалих січовиків. Столицею Кальміюської паланки був приморський форпост — давнє запорізьке городище Домаха. Жили там козацькі майстри, що від діда-прадіда зберігали секрети будівництва згубних для турецьких галер козацьких чайок. Жили там і козацькі лоцмани, що могли по зірках визначити шлях від моря Озівського через океан до далеких берегів самої Білої Арапії...
Через декілька днів, мандруючи степом, побачив Остап височенну могилу і зрозумів, що дійшов мети, бо тільки одна така могила була в цьому Степу, бо саме про цю могилу співали бандуристи: "...А з Савур — могили видно всю Вкраїну...".
Виїхав конем на могилу Остап і озирнувся навкруги — перед ним, наскільки бачило око, розстилався у своїй дивній красі Степ. На мить забув запорожець про страшну мету подорожі своєї і замилувався дивом під синім небом. Але невдовзі вдарив коня острогами і поскакав далі, до перевозу через славну річку Кальміюс, за якій знаходилося Залізне урочище, де і жив запорожець Іван Копняк...
...Біля перевозу юрмився великий натовп. Кого там тільки не було! — солдати московських команд, бородаті кацапи у личаках, які сиділи на низьких телігах, поспішаючи на козацькі землі за своїми орловськими та смоленськими панами, іудеї у чорних скуфійках із багатоколінними сімействами, чорновусі сербини з довгими люльками, болгари у мережаних бляшанками куртасах і греки, що тягли за собою отари овець аж із самого Криму... Українці якось відразу опинилися скраю від дерев'яного помосту і тільки здивовано поглядали на всю цю гучну юрбу, що лаялася, пхалася і репетувала, не звертаючи уваги на колишніх господарів цих степів, яких хоча і було разів з десять більше ніж захожого люду, але, отетерені таким нечутим галасом і нахабством, мовчки пихкали люльками і хто зна, які думки гніздилися у їх чубатих головах.
Остап зіскочив із коня і здивовано дивився на цей гармидер. Тільки він спробував упхнутися до пристані, ведучи коня у поводу, як на його голову сипнулася кипа обурених побажань:
— Куди лізеш, хахол!
— А що тут цей горлоріз робить!
— Тут тобі не Україна, а Новоросія!
Остап уже подумав, а чи не довести шаблею, чия це земля, як побачив, що з десяток солдат, скидаючи рушниці, пхаються до нього. Остап плюнув і вибрався з натовпу.
— Е, чоловіче, тут до другого пришестя скніти прийдеться, хіба з неба вся ця заброда валиться? — похмуро заявив насуплений козак у солом'яному брилі. — Нашому брату і не протовкнутись...
— Та вас же тут як трави! Пхнули б куди подалі. — Кинув Остап, якому образа гостро ятрила серце. — Чи ви вже не козаки, чи не ви тут учора панували?
— Ні, пане, ми тепер уже не козаки, а хлібороби, і може, подамося у чорноморські степи, або і тут не пропадемо, а сунути їх — то набіжать солдати, та вдарять у барабан, та так тебе пхнуть, що очі з вух вилетять, — розважливо додав ще один селюк із звислими вусами...
"А дійсно, прийшов гаплик Війську," — сумно подумав Остап. Думка ця так його зачепила, що сунувся він знов, сповнений рішучості, прокласти собі стежку, хоча б і своєю шаблею. Тим часом битим шляхом запилило з десяток комонних. По бородах і розшитих зипунах, розчахнутих на широких грудях, по легких напівлежачих посадках на низьких конях і довгих списах враз пізнав Остап донських козаків — вічних братів-суперників запорожців. Донці, не церемонячись, почали прокладати собі шлях довгими нагаями із вплетеними на кінцях мідними кулями. Яскрава юрба із зойками кинулася врозтіч. Капрал щось крикнув солдатам — і ті знов схопилися до зухвальців. На це донський ватажок із довгим накрученим чубом, смоляною бородою й урядницьким пірначем за поясом гаркнув:
— Куди лізеш, сіпа кацапська! Хіба не бачиш, що ми по військовому ділу з пікету їдемо!
— Мені велено за порядком на перевозі слідкувати... — трохи запинаючись проговорив солдатський капрал.
— Іди і не заважай, — крикнув донський отаман, — а то ми тобі зараз такий порядок встановимо, що і Пугач на тому світі порадується!
Пором вже добрався до берега, і донці почали заводити на нього своїх коней, не зважаючи на прокльони й скиглення інших.
— Огей, панове-молодці, а чи не забагацько місця для вас буде? — почувся спокійний голос.
— А це, що за Бова — королевич? — отаман донців обернувся.
Остап теж зацікавлено подивився на високого худорлявого козака, який щойно з'явився біля перевозу. Козак був одягнутий у сині козацькі шаровари, перепоясані широким поясом, і жовтий бешмет. Обличчя козака було трохи виснажене, очі глибоко запали, а високе чоло під світлорусявою короткою чуприною суворо насуплене. Тримав він у руках короткий подорожній патик.
— Хіба не бачиш? — запорожець я, із дороги далекої вертаюсь — нема в мене бажання тут ночувати, — відповів донцю подорожній.
— Кінчився ваш час у цих степах, — гордо відповів донець, — хіба мало ми з вами за рибні коси та лимани чубилися? Тепер наша черга тут панувати!
— Допануєтесь, поки і вам Москва карк не виверне, — відказав на це запорожець.
— Що ж ти за всю Москву розпинаєшся! — засміявся донець.
— Панове добродії, я паром зрушу, бо вже година пізня! — втрутився у суперечку сивобородий перевізник.
— І то правда! Годі базікати! — суворо промовив подорожній січовик, — давай таке діло: я п'ятьох твоїх козаків навкулачки здолаю або, якщо хочеш, шабельним боєм, а ти мене із собою на перевіз візьмеш.
Донці глянули на сухорляву постать зухвальця і зареготали:
— Нехай по-твоєму буде!
Із цими словами донці відвели коней углиб порому, відкриваючи місце для бійки. Натовп на березі стихнув, із зацікавленням, поглядаючи, як п'ятеро здоровенних донців скинули зипуни і, весело переморгуючись, почали сукати рукава сорочок.
Козак обережно відклав патик, зняв шапку, хруснув п'ястуками і пішов назустріч противникам.
— Гех! — закричав перший донець і щосили зацідив кулаком у голову запорожця. На диво, кулак свиснув у повітрі, а січовик, який ще хвилину тому кволо зійшов на паром, блискавичним рухом упав назад на руки і тицьнув ногою донця у коліно. Той немов підкошений шваркнувся на дошки. — От же ж, падлюко! — вигукнув другий донець і кинувся уперед. Січовик, не встаючи, крутнувся навколо себе, виставивши ногу і, немов мітлою, підкосив супротивника. Донець високо підкинув ноги у плисових шароварах і гепнувся біля свого односума. Тепер не витримали троє інших і стрибнули на запорожця. Січовик, мов в'юн, прослизнув між ними, блискавично стусонув ліктем одного під ребра, хвацько підстрибнув і гепнув обох носаками легких чобіт у груди. Від удару один ослизнувся й полетів сторчма через перила у воду, другий заточився, тримаючись за груди і натужно ловлячи ротом повітря... На все це січовику знадобилося не більше хвилини. Побиті козаки почали підводитися, збираючись продовжити бійку.
— Що, соколики, надер вам оселедець чуби! — зареготав урядник. — Годі ніздрями пихкати, краще Євстахія з річки витягуйте.
Січовик поважно вступив на пором, підхопивши свій патик і торбу.
Здогадка майнула у голові Остапа.
— Як звуть тебе, козаче? — крикнув він до січовика.
Той уважно подивився на Остапа і відповів:
— Звуть мене Дмитро Копняк, а ти хто такий?
Остап гукнув:
— Козак з Поля! Звістку тобі несу!
— Ну так заходь на пором, побалакаємо! — запропонував Копняк.
— Ні, друже, — покрутив головою Остап, — я до чужої слави не чіпляюся... Сам до тебе у гості доберуся! — із тими словами заскочив він на коня і поскакав шукати броду.
* * *
До Залізного урочища добрався Остап, добряче промокнувши в холодних водах кальміюських, лише під наступний вечір. Високі дуби, що рослі в урочищі, затіняли своїми розлогими верхівками небо. На козака відразу повіяло прохолодою. Тупіт копит гучно лунав між деревами. "Жодної сторожі не треба, тут і кішка чхне — так на п'ять миль почути можна..." — подумав Остап, нахиляючись під низькими дубовими гілками. "А це що за чудасія?" — Остап здивовано побачив декілька великих кіл, які були старанно викладені камінцями.[5] Сокіл, обережно переступаючи копитами, пройшов між колами, і запорожець угледів високий тин та міцні, окуті залізом ворота. Остап постукав у них канчуком, підвівся на стременах і загукав за січовим звичаєм: — Пугу! Пугу! — Козак з Лугу!
— Пугу! пугу! — раптом почув Остап за плечем і озирнувся: Копняк стояв позад нього, немов зіткавшись із неба.
— А я вже думав, що всі козаки за Дунай подалися... — промовив Копняк, опускаючи мушкет.
— Та і ти щось тут забарився... — неспішно відповів Остап.
— Ще встигну... — сказав козак і знову спитав: — Так хто ж ти такий?
Остап зіскочив із коня:
— Я запорожець Остап Лелека з куреня Новодерев'янківського...
— Де ж теє Запорожжя? — Дмитро Копняк сплюнув. — Але козаку з Лугу завжди радий, пішли до оселі ...
Навколо бурдюга розкинувся традиційний невеличкий сад. Між дерев роїлися бджоли. Під деревами стояв стіл і дві лави. Тут і пригощав Остапа козак Копняк. Випили по чарці оковитої, почали сьорбати гарячий куліш. Порозмовляли про те та про се, розмова точилася повільно.
— Ну так кажи, козаче, яка справа тебе сюди занесла? — нарешті запитав Копняк...
Коли Остап завершив свою розповідь, Копняк довго мовчав, потім здивовано покрутив головою:
— Еге ж, брате, тяжке діло тобі старий доручив... Що й казати — не часто козакам приходиться прямо з ним мірятися. Але ж недаремно кажуть — козак не боїться ні тучі, ні грому...
— ... ні хмари, ні чвари! — додав Остап.
— Так то воно так, і боєць із тебе, бачу я, не останній.
— А що, пане Копняче, перевірити хочеш? — несподівано для себе спитав Остап.
— Та тебе вже москалі перевірили! — дивлячись прямо у вічі козакові, промовив Копняк.
Остап зчепив зуби:
— Подивився б я, що б з тобою було, якби тебе так у спину поцілили!
— А мене не поцілять, — спокійно мовив Копняк і додав: — Хочеш перевірити?
Не чекаючи відповіді від Остапа, він пішов до хати і повернувся з оберемком самопалів і пістолів.
— Б'ємося на шапку червінців, що жодною кулею у мене не влучиш?
— Чи ти багато горілки випив, пане-товаришу? — ошелешено запитав Остап Копняка. — Я мідний п'ятак посередині проб'ю, а твій хребет — він побільше буде.
— Згода! — вигукнув Копняк. — Давай!
— Отямся, чоловіче... — мовив тихо Остап, — нас і так мало залишилося, щоб ми ще один одного за шапку червінців стріляли.
— Тебе що до мене дід Чорнояр горілку пити прислав? Роби, що кажу!
— Ну, дивися, вражий сину, — спересердя кинув Остап і став біля столу, розкладаючи зброю. Копняк відійшов метрів на двадцять під тінь зелених гілок.
— Може, передумаєш? — крикнув йому Остап, але Копняк кинув рукою і повернувся спиною.
— Давай! — почув Остап.
Козак перевірив мушкет, клацнув затвором і прицілився. Копняк стояв спокійно — здавалося, він прислухається до цвіркання птахів.
"Ну ось, — подумав Остап, — приїхав і першою справою господаря до праотців відправив!". Із такою думкою він підняв мушкета, прицілився у гілку над головою Копняка і натиснув на курок.
Куля рівно зрізала дубову гілку — та впала під ноги Копняку, який і не здригнувся при цьому.
— Чи ти справді стріляєш, як московський гренадер, чи шапку червінців мені відразу подаруєш? — донеслися до Остапа образливі слова. — Як узявся за зброю, то губами не плямкай!
"Ну постривай, дотепнику!" — подумав Остап і націлив ствол мушкета прямо межі плечі Копняку. Той стояв, спокійно опустивши руки. Остап натиснув на спусковий гачок. Тріснув постріл. Остапові здалося, що Копняк зник. Розчинився у вологому повітрі діброви. Козак продер очі — Копняк знову стояв на місці.
— А ну спробуй з пістоля — він не хибить! — крикнув характерник.
Тепер вже Остапа розібрав гнів. Він узяв пістоль із срібною насічкою на рукояті, перевірив кремінь і прицілився. Луна пострілу глухо понеслася між деревами. І знов Остап побачив, як Копняк зник...
П'ять разів стріляв Остап — і кожен раз характерник залишався неушкодженим. Врешті–решт козак розізлився, кинув зброю на лаву і гукнув:
— Все, братчику — бачу, що твоя взяла! Може, і мене навчиш, як кулі долонями ловити?
Копняк наблизився до нього, уважно подивився у вічі і відповів:
— А тобі і не треба кулі боятись... Твоя смерть не від кулі трапиться...
* * *
Ліг спати Остап під високим дубом, що ріс на дворі біля копнякової хати. Розлоге гілля, немов величезне шатро, звісилось над ним. Крізь широке листя блимали розсипи зірок. Остап звично перевірив шаблю й пістолі, хоча здавалося, що жоден ворог не наважиться підібратись до похмурого Залізного урочища. Уже засинаючи, запорожець згадав свій шлях. Але вирій сну швидко закручував його у свою солодку темряву. Останньою думкою Остапа була здогадка про те, що від смерті характерника минуло вже дев'ять днів...
...Пробудився він від задушливого диму згарища ...А може, і не від диму, а від дрібного торохкотіння військового барабану...
...І чорний дим від палаючих куренів та тисяч пострілів жирно стелився між заваленими мертвими тілами провулками Січі Запорізької Чортомлицької. А навколо січової церкви городилися за лічені години викопані шанці, вали громадились дерев'яними лавами, уламками обгорілих стін, мідними казанами, а найбільше мертвими тілами. Так, найбільше було мертвих. Мертвих тіл у синіх мундирах. Роздуті сині мерці густо випливали у річці і м'яко гойдались у хвилях навколо стін Січ, разом із порожніми човнами, в яких так зухвало день тому намагались ухопити перемогу, чимало лежало їх вздовж берега, майже рівними шерегами — прямо, як вибивала їх поротно запорізька картеч, а найбільше лежали покотом сині солдати між обгорілими остовами куренів, де вирізали їх десятками січовики, звичні до подібних герців у тісноті... Майдан перед шанцями був вщент вкритий вбитими. За шанцями наїжачились рушницями та гаківницями останні із січової залоги. Перед майданом шикуються шереги солдат, іржуть коні драгун та ґалаґанових... Остап тримав у руках довгий мушкет, сорочка була скривавлена і чорна від густої кіптяви, яка неспішно пожирала Січ. Втомлені запалі очі різало яскраве сонце, що іноді пробивалось між чорних порохових хмар. Суху гортань пекла гостра спрага...