Чіпка впав на підлогу, під ноги натовпу. Всі галасували і лаялися. Закипіла колотнеча, люто лаявся пан Вербовський, пронизливо закричала Оксана. Брязнули шаблі. Хлопець, дивом не розтовчений грубезними чоботами, вилетів на подвір'я. Яскраве сонце засліпило його. Коли він продер очі, то побачив десяток коней, біля конов'язі і людину, яка із закрученими попереду руками лежала, прив'язана до сідла довгим арканом. Із хати долітали розпачливі крики. Чіпка підхопив сокиру, що лежала біля порогу, і кинувся назад.
Хтось могутньою рукою підхопив його за шию і одним ударом вибив сокиру.
— А ти що за Аніка — воїн? — гаркнув йому на вухо злий голос. Чіпка відчув, як пальці безжально стискують горло. Хлопець захрипів, ув очах заблимали блискучі цятки. Його, немов кошеня, піднесли і закинули у світлицю.
Пан Вербовський розпачливо відмахувався шаблею від кількох харцизів. Волох кричав:
— Не вбивайте його, він нам добрий викуп дасть!
Хтось із зарізяк ізвернувся і тицьнув пана Вербовського тупим кінцем ратища у груди, той вронив шаблю і впав — із його рота потекла кров. Харцизи навалилися на нього і почали в'язати. Оксана несамовито пручалась і дряпалась у руках рудобородого.
— Облиш дівку, Малюто! — наказав йому отаман.
— Що, отамане, собі найкращий дуван хочеш? — люто захарчав Малюта, схопившись за ніж.
— От, дурне! — вишкірився отаман. — Вона ще нам згодиться, — голос його забринів залізом, — тут я керую!
Малюто вилаявся по-московськи і вискочив на подвір'я...
Оксану і пана Вербовського замкнули в коморі. Чіпку копнув попід ребра якийсь харциз і наказав:
— Нумо, хлопе, — напоїш і нагодуєш коней, і квапся, якщо жити хочеш. Більше на нього ніхто не звертав уваги. Довелося Чіпці знову набирати воду в довгі ночви і носити овес для коней... Тим часом харцизи сіли за стіл, вмить заставивши його привезеними із собою їствами.
— Давай, Цигане, на пагорб — слідкуй за степом! — наказав отаман харцизу із чорною бородою. Той підвівся, прихопивши з собою добрячий оберемок сала і пляшку горілки і за хвилину погнав у степ.
Попоївши, Волох кивнув Малюті і вийшов на подвір'я.
Чіпка вже встиг впоратися із кіньми. Щось у залитому кров'ю обличчі полоняника здалося йому знайомим. Нарешті він згадав — це був німий, якого він іноді бачив у зимівнику і про якого казали, що він служить Чорнояру у Сухій Балці.
Тепер німий, сильно покраяний канчуками, із збитими ногами лежав посеред подвір'я на сонці і тихо стогнав спеченим ротом. Над кривавими плямами роїлися зелені мухи. Чіпка озирнувся на харциза, що дрімав із мушкетом на призьбі, набрав у ківш води і підніс до обличчя німого. Той із стогоном відкрив набряклі віки і з вдячністю глянув на малого. Холодна вода потекла струмками по запиленому обличчю. Німий почав судомно ковтати воду.
— Ти куди лізеш, малий! Ти диви який жалісний! — тяжкий чобіт копнув Чіпку під ребра і він упав, випустивши ківш. Вода вмить всмокталася у суху потовчену землю. Чіпка рачки відповз і забився у куток під тином.
Харциз підхопив німого під пахви і поставив на землю. Отаман сів на опецьок і холодно глянув на бранця:
— Ну що, сердего, скажеш, де Чорноярові скарби заховав?
Нещасний мовчки дивився очима, сповненими болю.
— На дибу треба сердешного... — із удаваним жалем промовив рудий.
— А ми і так його розбалакаємо, — тихо просичав отаман і кивнув харцизу, — давай йому п'яти підсмажимо.
Мовчазний харциз, одягнутий у подряпаний каптан, витягнув тесак і пхнув його лезом у вогонь грубки. Побачивши це, німий смикнувся, і його обличчя вкрилося потом.
— Що, страшно? — посміявся отаман. — Ще й не так закрутишся! А ну кажи!
Німий жалібно замугикав. Харциз витягнув тесак, край леза, якого став червоним і пхнув його німому у босі ноги. Від п'ят пішов дим, по майдану тхнуло горілим. Німий здавлено закричав. Чіпці здалося, що його серце зараз розірветься, він згорнувся, немов перелякане цуценя, і закрив собі вуха руками.
— Ну що, покажеш, де скарби твого характерника? — знов крикнув отаман. Голова німого безсило звісилася набік — очі поступово згасали.
— Ну ти, падлюко! — закричав рудобородий і почав щосили полосувати німого канчуком. Від кожного удару канчуком полотняний одяг нещасного лопався, і там відразу запікалася кров. Німий раптом пронизливо крикнув, смикнувся востаннє і завмер. Отаман глянув на тіло, яке нагадувало посічений шматок м'яса, і кивнув харцизу в каптані.
— Викинь це стерво з подвір'я, — той накинув на ноги німому зашморг, вскочив на коня і поскакав у степ, тягнучи волоком за собою тіло закатованого. Коли Чіпка розкрив очі, то побачив тільки широкі криваві плями на подвір'ї.
— Ну що, товариство, перепочинемо трішки, а потім за пана старшину візьмемося ... — отаман Волох перехрестився і пішов до хати.
— І за кралю його... — додав Малюта, озирнувшись на комору, де були зачинені пан Вербовський і Оксана.
* * *
Побачивши таку смерть німого, перейнявся Чіпка великим страхом. Помітив він, що харцизи пішли з подвір'я, і став крадькома пробиратися до комори, де були замкнуті полоняники. Але і тут його угледів охоронець, що комору вартував.
— Куди лізеш, щеня! — замахнувся він мушкетом на Чіпку. Хлопець, немов в'юн, закрутився по подвір'ю, шмигнув у щілину попід тином і у степ кинувся.
— Тримай його! — закричали харцизи.
— Далеко не втече, там його Циган перехопить, — поблажливо махнув рукою Малюта...
А Чіпка щосили біг, плутаючись ногами у густих травах. І боліло його серце, що знов не нагодився він своїм друзям. Згадав він суворого пана Вербовського і веселу Оксану, і покотилися сльози із очей. Став Чіпка — далеко вже зеленіли дерева Таранового урочища, десь височила могила.
— Де ж ти, Трохиме! — гірко ридаючи закричав Чіпка і побрів навмання, розмазуючи кулаками сльози по обличчю. Захотілося йому впасти і вмерти. Сонце вже сідало. Блимнули останні промені з-за обрію і повний місяць викотився на небо.
Раптом декілька чорних галок піднялися з могили і крякаючи полетіли степом. Водночас з могили скотився вниз якийсь чоловік, стрибнув на коня і поскакав до хлопця. Чіпка перелякано застиг, вдивляючись у вершника. Встиг він розгледіти чорну бороду і блискучий довгий ніж у руці. Від цього дременув Чіпка, плутаючи полем, немов заєць від хортів. Циган швидко наздоганяв його. Вже відчував Чіпка спиною хропіння коня і свист вершника. Тікав він до невеличкого ярку, густо порослого деревами. Швидше, швидше — у рятівний лісок. Тут Чіпчина нога втрапила у ховрашкову нору, і малий покотом полетів по землі. Коли ж підняв очі — прямо над ним крутився вершник. Майнула кінська грива, чорна борода, довге лезо. Циган нахилився, намагаючись штрикнути хлопця ножем...
13. Бандуристи
...А боги нікуди не ділися. Біліють у степу камені із висіченими на них рунами, височать кам'яні мамаї, гойдаються між могилами орли-сизокрильці — душі вояцькі... А даждьбожі онуки рищуть Полем, шукаючи собі честі, а Вітчизні слави. Прихилися, козаче до сирої землі, відчуй, як дихає вона, дочекайся, коли серце твоє заб'ється водночас із нею. Вийди тоді вечірньої години на степову могилу, підніми очі до неба і стань по той бік добра і зла, простягни свої долоні до неба, що зазирає на тебе блискучими зірками між темними хмарами... Тоді, якщо кров твоя червона, як сонце на обрії, що відчуває війну, якщо предки твої підставляли ворогам гострі клинки, а не спини, і самого тебе напуває п'янкими пахощами вітер, який б'є в обличчя, і знаєш ти, що в годину смерті буде твоїм оберегом прадідівська пісня — тільки тоді побачиш ти душі воїнів, що зійдуть до тебе із могил; і страх твій, і минуле твоє, і світ звичний твій розтопляться, як віск пасхальної свічки...
...Боги нікуди не ділися. Боги воїнів і хліборобів, боги землі і сонця. Вони живуть там. У Степу, де тисячоліттями молилися на руків'я мечів, встромлених у гарячу землю; у степу, де кожна мить ставила людей перед вибором між вірою воїна і вірою раба — в цьому степу росте Ясень Світу, плещеться море Звитяжців, на узбережжі якого відкривається для обраних Місто Воїнів; в цьому степу ґрунт зорали мечі і списи, засіяли кулі і стріли, а поливала гаряча кров, і в цьому Степу все по-іншому...
* * *
— Січовики ніколи панцирів не носили і вежі, подібно стародавнім лакедемонянам, не будували. — Копняк сидів на коні прямо, очі його у ранковій темряві блимали. Козаки вже від'їхали від Залізного урочища і прямували до ріки. Остап уважно слухав розповідь характерника: — Дух завжди вежею для Війська був — тому ніхто у світі перемогти нас не міг. Вежею цією для нас Закон завжди є — Світовий Закон, як для себе, так і для землі. Закон цей зберігали обрані Лицарі, призначенням яких є Боротьба. Де та Вежа зараз збереглася? Що нам залишається — шукати її. Були козаки-вежники, що тільки Закон осягали, були козаки звитяжці, серед них наші полководці великі — Кішка, Сагайдачний, Хмель, Гордієнко... А над ними Зберігачі були — в Літописах імена їх не записували. Але ж вони найперші Закон зберігали. Чого тебе дід Чорнояр за власне життя зі смерті врятував — бо тепер тільки ти його справу Святої Помсти здійснити можеш...
Копняк замовк, уважно вдивляючись у степ, Остап теж придивився, і йому здалося, що він бачить блимання вогника вдалечині.
— Здається, приїхали, тепер обережніше, зараз про цього Горлача довідаємося... — Проїхавши з милю, Остап і Копняк ясно побачили невелике вогнище, навколо якого сиділи сивоусі діди. У кожного в руках була або кобза, або легка козацька бандура, або ж і великий торбан. Між собою вони вели неквапну бесіду. Над вогнищем кипів великий казан, а над ним вовтузився із мішалом чийсь хлопець-поводир. Решта хлопців сиділа за вогнищем неподалік. Над травами стелилися пахощі доброго кулешу. Іноді один з бандуристів стиха проводив пальцями по струнах. Остап глянув на Копняка — обличчя того було непроникним.
— Тепер вже більше слухай, — кинув він і зіскочив з коня. Біля них, немов з-під землі, виник хлопець, який підхопив повіддя. Копняк зайшов до кола, яке креслило полум'я, скинув із голови шапку і низько поклонився кобзарському товариству:
— Моя голова, пане цехмістер Вернигоро, і ви, панове громада цехова!
— Здоров будь, пане-брате! — відповів за всіх приземкуватий сухий перебендя, підіймаючись із місця і схиляючи голову із сивим оселедцем. Потім він підняв голову і Остап помітив, що в нього на очах більма.
— Видно, що і товариш твій козак визначний, — несподівано промовив цехмістер і простягнув до Остапа долонею вперед сухорляву руку. Кобзарі поважно закивали головами. Всі вони були сліпі. Остап відчув, як щось гостро запекло у нього під серцем. Він поточився. Старший над кобзарями уважно вдивлявся у нього сліпими очима, потім мовчки сів на своє місце.
— Сідайте, панове запорожці, до нашого кола, — запросив козаків інший, широкоплечий і, видно, досить могутній як на свої роки кобзар.
Остап сів поблизу вогнища, Копняк примостився поблизу. Тим часом кобзарі загомоніли собі далі. На диво, Остап нічого не розумів з їх розмови. Балакали вони, немов і українською мовою, але такими чудними словами, що козак нічого не міг собі второпати.
— Це мова таємна, кобзарська, — прошепотів на вухо Остапу Копняк і протягнув йому пляшку–гарбузянку, — ось спробуй, мо', допоможе.
Остап ковтнув пекучу рідину із сухої горлянки — на мить йому здалося, що вогнище спалахнуло в очах яскравим синім полум'ям. Втім, те, що казали між собою перебенді, стало йому зрозумілим. Говорив кобзар у подряпаній чорній свитині:
— ...За гріхи наші Лицарство занепало, і тепер Степ пропадає. Недобрі звістки звідусіль йдуть — погань різна силу швидко набирає. Пропала Вкраїна... — кобзар сумно рукою махнув і похилив старечу голову.
— Найгірше те, панове кобзарі, що і наша сила слабішає — ми і Військо завше одного трималися, а тепер єдині ми залишилися, але ж і нас мало — частина нашого цеху кобзарського за Дунай із запорожцями подалася, частина по Вкраїні розійшлася, людські душі охороняти... — додав інший кобзар.
— Що ж, панове, — суворо заговорив цехмістер Вернигора, — поклав на нас Бог честь велику в тяжку годину зберегти славу лицарську до кращих часів. Братчик наш, Гайдабура, нещодавно із Гетьманщини повернувся, чую я, що із недоброю звісткою.
— Правду пан цехмістер каже: не можу я вас, панове, нічим порадувати, — почувся із темряви старий голос, і Остап побачив кобзаря, що сидів, втомлено поклавши сухі долоні на старосвітський торбан. Інші повернули голови до старого. Той помовчав, задля порядку, і продовжив:
— Був я у старому полковому місті Булавному — страшні діла там творяться. Добре відаєте, панове, що один із лицарства січового у Гордієнкові часи Святу Помсту над зрадником Війська вчинив. Поховали того зрадника на ймення Горлач біля палацу бурмістерського. Тільки щось не було охочих до цього палацу селитися — різне страхіття там творилося, і хто з панів вельможних там селився, той або гинув таємничою смертю, або божеволів, бо чимало кривавого злодійства той Горлач за життя вчинив і проклятий був Богом і лицарством. Останніх років тридцять вже ніхто там не жив — ні в палаці, ні поблизу нього. Коли гетьман Розум гетьманщину, немов гаманець із червінцями, цариці віддав, бачили люди, як земля на могилі, де Горлач лежав, затряслася, немов мрець там тяжко повернувся. А ви панове знаєте, що земля на могилі два рази труситься, а на третій день після цього мрець підіймається. Мерця того, немов ланцюгами, у землі закляття військове тримало. Тепер Війська немає.ж і вдруге земля струснулася, коли довгов'язий сербин Текелій Січ зруйнував. А потім вночі вулицями міста Горлач проїхав у кареті — тягнули ту карету чорні упирі, а за нею його слуги мертві на страшних конях, що людським м'ясом живляться, їхали. З того часу почали люди у місті пропадати і вмирати дивною смертю, а особливо дівчата і жінки молоді. Півміста розбіглося, а решта міщан від переляку позачинялася у домівках, і тільки звечоріє, то бояться і носа на вулицю виставити...
— Да, братчику, якщо правду розповів ти, то у Книзі Низовій пророцтво про Мерця є —
* * *
Сонце вже пекло, коли Остап і Копняк добралися до річки — на березі біля броду стояв осідланий сірий кінь.
— Де ж цей ледар пробуває? — бурмотів Копняк, озираючи порожній берег. Остапу здалося, що він чує чиєсь могутнє хропіння.