Смикають за руку. Обертаюся. Люб’язною товстощокою посмішкою мені киває доцент Пампушка.
— Привіт, — дихає мені в обличчя перегаром.
— Добрий день.
Безперервний натовп людей, що прямує в метро, нас розділяє, і я майже не чую його слів. Товсті губи Пампушки рухаються, а обличчя набирає запитливого вигляду, я здогадуюся, що він говорить про статтю до ювілейного збірника.
— Так, неодмінно завершу, орієнтовно до 20-го числа.
Він метушливо й поспішно прощається і біжить у своїх справах.
Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття — знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!
Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна — в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?
Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.
Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження — справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.
Читати вивіски зачинених крамниць, ресторанів і кав’ярень, ательє чи фотостудій; спостерігати за самотнім п’яничкою, який легковажно плентається додому, або ж за кількома патрульними міліціонерами, що зупиняють неспокійних підлітків і пробивають їхні кишені. Заходити у незнайомі вечірні бари, замовляти в мовчазних барменів сто грам червоного вина чи горнятко гарячого чаю, мовчки пити, уважно стежачи й прислухаючись до присутніх, відверто дивитися в оченята гарним жінкам, які, сидячи поруч зі своїми кавалерами, ніяковітимуть і відвертатимуть погляд. Слухати в підземних переходах Хрещатика випадкових музикантів, які збирають натовп до двадцяти-тридцяти чоловік, пити розчинну каву з пластикового стаканчика і дивитися на пальці, що блукають по струнах гітар, контрабасів чи скрипок.
Їхати напівпорожнім тролейбусом з «Либідської» і думати про чортзна-що, аби тільки думати, бо коли свідомість «висить» у своєму невизначеному небутті, тоді хочеться лише тихо ридати.
Може, мені потрібно знайомитися з незнайомими жінками? Але як це робити? Моя свобода може суперечити їхній. Хіба я можу бути певним, що усміхнена блондинка, яка, мабуть, думає, як прокидалася зранку в обіймах свого коханого, прагне, аби до неї вчепився незнайомий придурок із підозрілим виразом обличчя? Та в цьому є незбагненне відчуття втіхи — втіхи від таємничої, неконтрольованої свободи, яка здатна мінитися і щодня створювати непрогнозований, непередбачуваний сюжет.
Що ж робити? Що мені далі робити?
Думаю про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану. Чим більше я читаю про Канта — тим сильніше відчуваю неготовність братися за працю. В мені зростає переконання, що я не маю права писати про нього, оскільки недостойний цієї праці, оскільки не поклав на вивчення його творчості належних зусиль. А якщо візьмуся за це, то вчиню, як звичайнісінький вискочка, яких і без мене ціла купа товчеться коло науки та в університетах.
Господи, я недостойний…
— Ти кудись зникаєш, — дорікає Юра через кілька тижнів.
— Я завжди вдома.
— А я знову втратив роботу, кинув газету. Звідти всі пішли, кого ти знаєш. Знову змінився власник, такий придурок прийшов… що там казати.
— Власники змінюються, як шкарпетки.
— Щось у цьому є, — задумано відповідає Юра.
Пригадую затятого політолога, що тішився виборами, і який під час розмови любив пританцьовувати й махати руками. Симпатичні хлопці. Юра мовчить надто довго і я почуваюся незручно.
— Що зараз робиш?
— Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але все-таки заробіток. Я не жаліюся, бо маю прекрасну нагоду підтягнути французьку. До речі, я непоганий серіал переклав для «Першого національного» — про французьку аристократичну родину початку XX століття, — усміхається він.
— Цікаво.
— Є інтриґа, пристрасть, уявляєш, там показано долю аж трьох поколінь! Симпатична кіносага, — перехиляє стограмівку й ковтає шматок сардельки.
— Може, ще по сто? — пропоную йому, але Юра заперечливо хитає головою.
— Я буду одружуватися, вона сьогодні приїде потягом, зустрічаю о 18.40. Хочеш, познайомлю?
— Дякую, але я ненавиджу потяги і залізничні вокзали.
— Пробач, я просто забув…
Заходжу на пошту, повненька касирка з русявим волоссям ліниво вітається, клацаючи товстими пальцями на комп’ютерній клавіатурі. Вона вже настільки звикла до мого «будь ласка», «перепрошую», «дякую», що більше не звертає на це уваги і, зустрівшись із моїм поглядом, мовчки втуплює на кілька секунд у мене свої марудні очі й одразу повертається до своїх справ. Від неї віє неприступною зосередженістю, яку — не доведи Господи — не варто порушувати.
Мовчки купую сім конвертів.
Підходжу до своєї абонементної скриньки, на яку дивився ще знадвору, через вікно, бо вона крайня зліва, третя згори і її добре видно. Поштовий ключик пітніє в пальцях. Відчиняю. Лист! Знову довгоочікуваний лист! Я ніяк не навчусь охайно розкривати конверти, лише незґрабно надриваю нерівну смужку з боку. Старенький жовтий папірець. Трохи дивний, нерівномірний, схвильований і по-дитячому нахилений почерк: сонце сни віддай Богу і він тобі скаже правду а мені снився ліфт це погано а ще обман не обмани нічого що я не можу себе змусити ставити коми? Здається коми дуже брехливі а крапки злі один знак питання не бреше і сни теж а тире це рука простягнута правді хочу вірити а ти взагалі хто я нічого про тебе не знаю і спитати боюся очі мені не скажуть бо далеко невже out of siqht[5] а ти англійську розумієш? гадалка та ясновидець сказали одне й те саме вірити? сни кажуть інше тобі того знати не треба дуже болить а мене так боліти не може звикла і зіпсута пробач якщо клинопис цілую і хочу вірити і нехай загубиться чортова крапка не сердься за ідіотський лист люблю просто боюсь.
Як приємно ти вмієш заповнювати собою мою німу порожнечу! Відчуваю в собі життя, відчуваю, як воно весело тече у венах, збуджує до діяльності, лікує очі, які завжди дивилися в нікуди. Лист зовсім маленький, бережно тримаю конверт у кишені пальто, тримаю за грані, боюся зібгати.
Тепла вода ніжно стікає тілом. Заплющивши очі, насолоджуюся струменем, що б’є в обличчя, губи, груди. Тіло покидає втома, наповнююся легкістю, таке враження, ніби моє внутрішнє почування повертається в юність. Прийнявши душ, падаю на диван із книжкою, але чтиво не йде. У кімнаті холодно, одягаюся тепліше.
Несподівано озивається телефон, від його пронизливого та гучного дзвінка щоразу здригаюся. Оля з Брюсселю. Спершу її голос радісний, але з кожною хвилиною стає сумнішим. Оля важко стогне і зітхає, мабуть, через мої ліниві і скупі відповіді.
— Куди пропав? — чую відсторонений голос, ніби його змусили вимовити запитання. Як завжди дратуюся від цього голосу, від нудних інтонацій, порожніх беззмістовних речень, банальних зітхань. Оля прагне побачитися, каже, що часто думає про мене, що серед незнайомих людей і в чужій країні їй дуже самотньо.
— Навіщо? — несподівано запитую й одразу прикушую язика, бо це вийшло механічно — ніби мимоволі.
Кидає слухавку.
Ночі все далі суворішають, батареї холодні, парове опалення увімкнуть лише з другої половини жовтня. Снігу поки нема, але ніс уже червоний. Несподівано прокинувся, згадавши про тебе, маленька дівчинко. Від холоду ніби загострюється почуття самотності, тіло меншає, сконцентровується на собі свідомість і навколишній світ ще більше стає чужим і непривітним. Можливо, це тільки через клятий холод? Має ще прийти останнє тепло, лагідне й повільне, ніби непомітне, останнє тепло перед сухим і неприємним листопадом. Найбільше не люблю середину осені, коли приходить перший дикий холод, значно аґресивніший від зимового. Його треба перетерпіти — це єдина неприємність між двома великими й прекрасними осенями: ранньою, сонячною, щедрою на овочі та фрукти, і пізньою — передзимовою, напівсонною, коли дерева стоять звільнені від золотисто-червоного листя, що укриває поверхню землі, і двірники нещадно згрібають його в купи й спалюють. Лише ностальгійний запах диму нагадує про їхнє нещодавнє існування. О такій порі мені кортить бути на свіжому повітрі, на вихідні я люблю вештатись у затінку дерев Голосіїва, де не чути шуму транспорту з проспекту.
Тіло ніби ціпеніє, хочеться згорнутися в кокон і спати, спати, бути в позасвідомому стані, лише б тільки ти була поруч. Думки тоді належали б тільки тобі, а не планам дурненьких статей чи роботі над брошуркою про Канта. Я прагну нічого не уявляти, тільки твою усмішку, сховану за дощем твого волосся, щоб занурювати в нього руки і вмивати своє обличчя. Відчуваю, як повільно заспокоюється кров, яка до цього часу значно імпульсивніше рухалася моїм тілом. Ця улюблена пора невдовзі мине.
Майже тиждень у вільний від роботи час тиняюся вулицями, київськими пагорбами, де на очі попадаються лише компанії студентів, випадкові пари коханців (одного разу я бачив шістдесятилітніх; вона поважна й спокійна, а він постійно шастає очима навколо, ніби боїться, що його застукають випадкові знайомі), а ще невелику групу веселих заробітчан (судячи з говірки — галичан), які розпивали горілку й гомоніли.
Перший важкий лапатий сніг. Навіть не віриться, що все так швидко змінюється: лягаєш спати — за вікном сухо, спокійно, димлять купи опалого листя, а прокидаєшся — навколо біло-біло, ніби потрапляєш в інший світ, в інше життя. Виходжу на балкон і довго вдихаю холодне повітря, хоча знаю напевне, що можу підхопити ангіну. Хвороби не боюся, навіть кортить занедужати, щоб кілька днів не виходити з дому, пити малиновий чай, вживати «бісептол», міряти температуру, а головне — слухати себе, принагідно читати одну з цікавих книг і згадувати тебе.
Останнім часом у своїх спогадах і мріях я не на жарт віддаляюся від тебе, твого образу, все менше з тобою спілкуюся і майже не бачу твого обличчя. В моїй уяві й пам’яті ти більше до мене не говориш і я не знаю, що робити, як жити далі. І листів більше не отримую, оскільки протягом місяця полінувався купити конверти, запхати в них твої дорогоцінні листи, заклеїти їх і надіслати на власну адресу.
Промерзаю до кісточок, але холод мене не бентежить.
Їду в метро і слухаю розмову двох сержантів-міліціонерів. Менший, із вусиками розповідає на суржику високому напарнику з гачкуватим великим носом, що на днях біля посольства Ватикану патруль впіймав босого чоловіка, який бігав по засніжених дахах автомобілів і співав псалми. Коли запитали про його ім’я, він назвався «янголом», а у відділку ж з’ясувалося, що він разом зі своїм приятелем випив чотири пляшки шампанського та дві пляшки горілки. Високий каже, що зараз будь-який поц набухається і з ним треба поводитися виховано, а раніше за таке просто б ідіота віддубасили. Я ліниво прислухаюся до їхніх нерозбірливих слів, які деколи заглушує монотонний гуркіт коліс і голос із вагонного динаміка, що сповіщає зупинки.
Навколишній шум і випадкові бесіди не можуть прогнати мого важкого переживання своєї самоти: ще буквально годину тому я заходив в Інтернет, перевіряв електронну скриньку — але там жодного повідомлення. Я все прекрасно розумію. Оля, мабуть, знайшла собі іншого, а наші химерні зустрічі — це не менш химерна випадковість, яка прийшла на зміну таким самим незначним дурницям. Ну що ж, і таке буває, до всього треба бути готовим. Зрештою, а може це й на краще, що ми так і не звикли одне до одного? В мене завжди є безпрограшний варіант — завжди бути самому, бо це ґарантує тривання речей як раніше.
Янгол, мабуть, усе це дуже добре розумів, розумів аж до болю, якщо зважився на таке. Його, певно, все це конкретно дістало. Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, — наслідок.
Виходжу зі станції «Вокзальна» і потрапляю у вир: на платформі залізничного вокзалу юрмляться люди, вантажники на великих тачках перевозять великі ящики і торби, вигукуючи до пасажирів, аби звільнили прохід. Потяг подадуть через десять хвилин. Стою злий і пригнічений, бо їхати у провінційний коледж не маю жодного бажання, перед моїми очима й досі стоїть сухорляве обличчя проректора, який змусив мене це робити. Тиждень доведеться провести поза своїм звичним темпом, в оточенні інших людей, хоча в тому коледжі в мене є кілька непоганих знайомих. Як це несподівано, навіть цинічно: мене смикають їхати аж за п’ятсот кілометрів, брутально вриваються у моє звичне життя, вибивають зі звичної колії і змушують робити те, чого я не планував. Лише тиждень, один тиждень — заспокоюю себе — прийму екзамени, розвіюся. Мабуть, знову почне клеїтися Зоя. Непростий буде тиждень.
Подають потяг. Люди, які кілька хвилин тому були спокійні, тепер метушаться, хапають важкі торби й валізи, скупчуються. Повна жінка проходить праворуч і великим пакунком зачіпає мене за ногу. Гамую свій гнів. Вона, мабуть, отак і живе: пре, як танк, і не зважає на тих, хто поруч. Разом з іншими пасажирами показую провіднику квитка, заходжу у вагон, віднаходжу своє місце і чекаю, коли нарешті рушимо, коли нарешті принесуть постіль, аби я швидше заснув.
Стук коліс і розмови в купе моїх сусідів — п’ятдесятилітнього інженера з київського заводу «Авіант» і сорокарічної викладачки хімії з медичного університету імені Богомольця — постійно проганяють мій сон. Я би міг їх попрохати, щоб вони вже влягалися — на годиннику, як не як, 02.10, — але не можу цього зробити, бо розумію, що між ними виникла симпатія. Він півтора роки тому поховав дружину, яка до смерті страшенно мучилася від якогось страшного захворювання спинного мозку, в нього два сина — один у Канаді, працює єгерем у національному заповіднику, а інший — моряк дальнього плавання і має російське громадянство. Словом — сам як перст у цьому світі. Вона — розлучена, з десятилітньою донькою, живуть у двокімнатній хрущовці на Нивках. Мене вражає, наскільки швидко — за незначних дві-три години — їх зблизили життєві труднощі та самотність. Навмисне не перебиваю, лежу, затаївшись на верхній полиці, слухачем їхньої історії стаю ніби мимоволі.