Ліниво їм, шлунок капризує, ніби йому не подобається те, що пропоную. Тільки кава бадьорить, до тіла одразу вливається свіжа порція енергії, внутрішньо я ніби випрямляюся, підтягуюся. Як добре, що існує кава. Якби її не було, то десятки, а може, сотні мільйонів людей щоранку йшли у своїх справах із приреченим, кислим виглядом. Колись у Європі за каву карали, от йолопи — карали за таку радість життя! Дрібними обережними ковтками п’ю каву, з горнятка лине легка пара, торкається мого обличчя. Після спекотної ночі моє тіло липке і неприємне, хочеться пірнути в басейн чи озеро. Душ рятує лише на незначний час. Такого спекотливого серпня не пригадую, о цій порі мали би бути набридливі дощі, а після них — лагідно-теплий і безхмарний вересень. У світі все докорінно змінюється, навіть погода й пори року: не зрозуміло, літо чи осінь, зима чи весна. Вирішую зараз же їхати на Дніпро, поки нема обідньої спеки, поки не придумав собі ніяких проблем чи нагальних справ. Адже наше життя — непередбачена річ, може зателефонувати або зайти знайомий, маючи до мене справу, а тоді… тоді не знати, чи згадаю про Дніпро. Зрештою, не знати скільки часу ще протримається така прекрасна погода. Нашвидкуруч збираюся, беру все необхідне. Довго шукаю плавки, не пригадую, де міг їх закинути, на полиці у шафі перевертаю купу футболок, светрів, сорочок. Нарешті знаходжу.
Тролейбусом добираюся до «Либідської», сідаю в метро й їду в Гідропарк. Вода тут, кажуть, гидотна, але мені ліньки пхатися на Труханів острів, де вона чистіша. Людей — як тарганів на комунальній кухні: переважно похилі пенсіонери та підлітки, які великими ватагами пиячать (як можна пити в таку спеку?) і горланять на пляжі. Кілька гарних дівах скидають купальники, я любуюся білосніжними грудьми. Ну просто сексуальна революція в Києві! Неподалік у невеликому лотку купую в смаглявої продавщиці тепле пиво, бо холодного нема, вона виправдовується, що в холоднику пиво не встигає охолонути — його тут же купують. Знаходжу вільне місце між двома гучними компаніями підлітків, серед яких є кілька симпатичних кицюнь і одній із них, фарбованій під баклажан, показую язика. Вона спершу здивовано кліпає очима, а потім усміхається. Один із коротко стрижених шмаркачів, схожий на гопа, зиркає по боках. Пиво геть погане, недопиту пляшку викидаю в смітник. Без особливої охоти заходжу в брудну воду, кілька разів пірнаю.
У воді думаю про тебе, стає сумно, що я тут сам. Одягаюся й прямую до метро. Ще один день накрився — думаю про себе, мляво придивляючись до виснажених спекою пасажирів. Вдома я знову ліниво читатиму, розвалившись на дивані з олівцем у руці, і нічого не відбудеться. В книзі підкреслю з десяток цікавих думок, ідей чи рядків, деякі візьму на озброєння до майбутніх статей, переписавши їх у записник, і — все.
Пообіднє сонце добряче припікає. Останні потуги теплої пори.
Я так стужився за тобою, що не знаю, чи вистачить терпцю щодня, щогодини, щомиті думати про це. Інколи уявляю: відверто, ніби на сповіді, розповідаю тобі, як увесь цей час жив, що думав, що зі мною відбувалося, з ким спілкувався, що прочитав. Мабуть, ти лише б голосно сміялася з моїх розповідей. Мені здається— і я цього трішки боюся, — що ти б мене більше не кохала, бо я не такий, яким був за першої нашої зустрічі. Господи, ти навіть не знаєш, який я тепер, про це навіть я не здогадуюся. Минуло небагато — тільки півтора року, а пережито — ніби добрячий шматок життя. Всередині нас, у наших почуттях час може протікати довго й непомітно, а нам, вічним невдахам, здаватиметься, що минула ціла епоха. Насправді — це насміхалася над нами мізерна, куца мить, котра ніби насолоджувалася своїм обманом.
Зізнаюся: я став менш романтичним і легковажним, аніж тоді, коли ми вперше зустрілися, коли дивився на тебе — незнайомку з зосередженим виразом обличчя — й хотів дізнатися — про що ж вона думає? Ти навіть і не підозрювала, що за тобою стежать мої очі, бо твій погляд — із приворожливими маленькими чисто-синіми світами — рівномірно переходив від співрозмовника до співрозмовника, котрі проголошували тост, жартували, а на твоїх устах з’являлася легка усмішка й обличчя набувало трішки відсутнього виразу, ніби ти нудьгувала й хотіла чимшвидше покинути товариство. Коли наші очі зустрілися — в мені все завмерло, зупинилося, ніби раптово знеструмлене місто.
Мабуть, неможливість змінити бодай частково свою природу і є тим, що називають звичкою, яка з роками поглиблюється, загострюється, наповнює зсередини, розпирає, і, непомітно для тебе ж, виповзає назовні, показуючи всю свою потворність, вульгарність і ницість, що власне деколи й шокує ближніх. Що це: остаточна капітуляція молодості, енергійності, романтизму? Капітуляція перед повільним, ледь рухомим, тьмяним, невиразним уповільненим царством старіння, котре поступово проникає в тебе з роками, запускає свої тонкі й незримі щупальця в думки, сонливими нитками обплітає їхній запал, наче павук свою жертву-муху в тісний локон, і вже ні дихнути.
Знаю, що ти відчувала подібне. Я дивився в твої сині, небесні очі й бачив у них сумну, осиротілу пустку, яка прийшла, як раптова зміна погоди, пустку, в якій, проте, бився ледь зримий непримиренний вогник. Хотів би зробити божевільний вчинок, як у добрі часи юності, але застережливий розум шепоче: а, може, не треба? що це дасть? світ і далі стоятиме таким, яким є зараз, — нудним і чужим. Твоя поява стала найрадикальнішим запереченням цього стану, в якому мій внутрішній голос шепоче знову те саме; твоя поява була схожа на землетрус. За незначну мить усе докорінно змінилося — свідомість переколошматило, від чого навколишнє раптом ожило, розцвіло, забуяло, відкрилося моїм прозрілим очам, і я, на повні груди вдихнувши повітря, радісно відчув, як світ став інакшим і незвичним.
Телефонував доцент Пампушка — Ігор Спиридонович, п’ятдесятилітній товстун низького зросту, викладач релігієзнавства і мій кафедральний колега. Пожмаканим, захриплим, ледве живим голосом він жалівся, що дружина і донька зачинили його у квартирі. Пампушка, як ми його називаємо за очі, інколи потрапляє у важкі, виснажливі запої, протягом яких різко втрачає вагу. Зі 110 кілограм він може схуднути до 90. Доцент Пампушка пробував «зашивати» собі ампулу від алкоголізму, але це його не рятує.
Він просив мене приїхати до нього на Теремки, оскільки я живу найближче, стати під вікнами його квартири, а він спустить мені на мотузочці торбинку з грошима.
— Полікуй мене, — благав він.
Я приїхав і полікував: з торбинки витягнув гроші, пішов у магазин і купив пляшку горілки, потім запхав її в торбинку, ретельно обмотавши горлечко, і гукнув, щоб тягнув.
Пампушка високо цінував мої «санітарні» послуги, і щоразу підміняв мене на лекціях або позичав гроші, коли я був на нулі. Але за це я змушений був вислуховувати нудні, безбарвні, монотонні сповіді про його наукові плани та погляди, побутові та сімейні проблеми, а також обурення діями недругів і ворогів, які, як він завжди з прикрістю цідив крізь зуби, «все життя ставили палки в колеса».
Інколи мені здається, що так звана історія будь-яких ідей — видатних, ґеніальних, посередніх, вторинних, — це невпинні обрaзи самітників, яких так і ніхто не намагався зрозуміти. Одні з них непримітно згорають, марнуючи своє життя на інтелектуальні дурниці, а інші, згораючи та постійно зневажаючи подібні дурниці, після своєї смерті стають поживою для них, їх основними героями. Грифи завжди отримують свою падлятину.
З редакції одного химерного гуманітарного бюлетеня телефонує журналістка Аніта. Вона турбує мене лише тоді, коли замовляє матеріал. Я завжди в таких випадках пишу їй невеликі некрологи на 2–3 тисячі знаків, коли помер хтось із «великих», «відомих» чи «авторитетних». У своїх сконденсованих матеріалах я намагаюся поєднувати скупу людську скорботу та співчуття рідним і близьким з елементами оглядового аналізу основних віх життя і творчості покійного. В минулому році урожай смертності був невисокий — лише 3 некрологи, та й то на посередностей. Але цього року — все набагато сумніше. Інколи світ покидають справжні особистості.
— Хто тепер? — запитую в Аніти.
— Якийсь Воскобойніков, — каже вона і мене відразу дратує її механічний і байдужий голос. Йопсель-мопсель, та це ж сам Воскобойніков!
Старенький професор Воскобойніков вертався в Київ фастівською електричкою з дачі, зморений тридцятиградусною спекою та фізичною працею під палючим сонцем. Але так і не доїхав — помер від серцевого нападу у вагоні, на очах інших пасажирів.
Воскобойніков усе життя займався екологією, екомоделюванням сучасного наукового поступу, етичними питаннями екомислення. Мій знайомий з Інституту філософії казав, що покійний був особисто знайомим із Гансом Йонасом, учнем Гайдеґґера, розвивав його ідею онтологічної відповідальності за людину. Діти Воскобойнікова забули про нього й залишили його напризволяще. Пригадую, як одного разу він випадково потрапив мені на очі: згнічений, згорблений, із втягнутою в себе голівкою, професор обережно і з острахом, ніби за це накричать, збирав у Ботанічному саду пляшки з-під пива й горілки, ходив у тому ж самому засмальцьованому й пожмаканому коричневому костюмі, який одягав, мабуть, ще двадцять років тому, жив із городини своєї дачі і постійно жалівся, що ніхто не друкує його рукописів.
У такі повільні вечори, коли повітря пахне пізнім літом і першою осінньою прохолодою, люблю спостерігати за поодиноким шумом самотнього тролейбуса або таксі, що прямує вбік «Либідської» чи у протилежний — до Виставкового центру. Найприємніші миті — на балконі, коли сам на сам із вечірнім повітрям, коли відчуваєш його порухи, відчуваєш його безмежність, яку неможливо охопити поглядом. У такі хвилини я заспокоююсь, ніби перед тим робив копітку, зосереджену роботу. Якби за останні кілька місяців відбулися бодай незначні зміни, я б неодмінно здивувався, бо вже давно не відчував радісної та непримітної людської здатності — радіти новому. Затягуюся, дим приємно наповнює легені. Я згадаю наші зимові дерева, випадкові й чужі обличчя перехожих, рух транспорту, наше січневе повітря, коли ти була поруч. В думках оживають приємні миті минулого і, таке враження, що оживає все навколо. В сірому з’являється промінчик світла, в темному — лагідність, у тиші — спокій. Мабуть, це і є тим, що називають «щастям».
Я курю із заплющеними очима, занурений у свої солодкі спогади. Ось ти ідеш разом зі мною вниз до Майдану Незалежності повз готель «Україна», ось ми обіймаємося, ніби підлітки перед незнайомими людьми; твоє обличчя на морозі бліде, а носик почервонілий, я хукаю на твої пальці, цілую їх, щоб зігріти, твої очі сяють у темряві, ми впиваємося холодними губами в одне одного і потім ідемо далі; вже в метро ти грієш долоні під моїм кожухом і з сумом шепочеш, що не хочеш повертатися. Ти мене пестиш там, і я збуджуюся. Потім кажу тобі:
— Одного разу, на кримському дикому пляжі я бачив, як до лежачих голих дівок підійшов віслюк. Звідки він узявся — навіть не знаю. Уявляєш, віслюк витріщився на одну з них і в нього встав член. Я так реготав, що мало не луснув.
— Фу! Який же ти збоченець!
— До чого тут я?
— А знаєш, у якої тварини найбільший «орган»? Це я бачила в передачі про дику природу.
— В якої?
— У синього кита. 2,5 метра.
— Круто. Таку ковбасину можна на руку намотати, ходити й усім показувати.
— Фу! Що в тебе в голові?
— Мухи, здохлі мухи, — шепочу я і цілую тебе далі.
Відчуття змін, відчуття хоча б повільного руху, приємна зосередженість на тому, що поза тобою, — в цьому є те важливе, що ми не здатні пояснити і що поступово минає ще з нашого народження й аж до смерті. Щоправда, в таких міркуваннях мене постійно зносить течія до ще більшої старості, так і дідом вошивим скоро можна стати; смішно трохи — ще не маю Христового віку, а думаю про чортзна-що, немов збираюся померти вісімдесятилітнім. Дякувати Богу — все нормально — все, що я можу сказати. Робота, сяка-така заробітна платня, студенти і викладачі, декілька творчих приятелів, які за кожною пиятикою нарікають на життя (мабуть, через невизнання їхніх творчостей), хаотичне й непостійне коло інших близьких, вірніше тих, хто випадково чи епізодично буває поблизу. Подібне відбувається в житті кожного. Людина як істота соціальна завжди має кому поскиглити у камізельку, має кого любити чи ненавидіти. Чи здатна вона бути самотньою, самотньою в буквальному розумінні? Якщо все, що не робить людей самотніми, в них забрати, то крім відчаю залишиться найважливіше — те, що не дозволить зациклюватися на невдачах.
Добре, що ти, моя ніжна дівчинко, більше не знаєш цієї марудної тиші з випадковими невиразними звуками за стінами, шумом поодиноких автомобілів. Часто думаю, якою ти можеш бути поза моєю уявою: в ті миті твого життя, про які не мав жодного уявлення.
Цікаво було би бачити тебе по-шпигунському (аби ти не знала, що за тобою стежать), як ти поводилася, скажімо, на кухні чи коло дитини, як кохалася зі своїм чоловіком, про що думала, дивлячись у вікно; я кажу що найсамотніша людина може бути щасливою я кажу що найбагатша людина може бути нещасною найвеселіша людина навколо якої щодня товчуться радісні приятелі й подруги може жахатися себе коли залишається наодинці я кажу що найзаможніша людина яка може багато чого купити собі з індустрії задоволень і до якої завжди будуть клеїтися в панібрати одного разу відчує свою ницість і бідність проклинаючи той день коли доля обрала саме таке життя саме такий шлях ти погоджуєшся з цим? мабуть — ні скажеш що я фантазую що не маю жодних уявлень адже все це не пережив як свою долю те що мені належить у моїх помислах думках і уяві сповнює радістю тільки мене одного освітлює промінчиком мою внутрішню темряву коли я пірнаю в чорні роздуми у час відчаю кажу я щасливий кажу я нещасний кажу я самотній кажу несамотній я не знаю чи кажу правду бо все перемішалося за останній рік усе втратило свою звичну логіку але якщо я кажу так значить для цього є підстави кожна думка і фраза мають свої мотиви як кожна кров має свою пульсацію кажу не знати що я не розумію слів якими користуюся кажу вже не знаю що казати.
Цього ніхто не знатиме, що в мені коїться, бо це належить тільки моєму серцю, моїй тривозі; це моя внутрішня приватна територія, якої ніхто не бачить і не може запхати туди свого носа. Хіба це не є найбільшим щастям людини — завжди мати в собі таке, чого ніхто не знатиме? Так само ніхто не знатиме, як нам було добре. Це тільки твоє й моє. Твої губи злегка блукали по моєму обличчі — і я тремтів, ніби прапор на полі бою, твоє волосся торкалося моєї шкіри — і я шепотів заплющеними очима слова ніжності й подяки, які можуть народитися тільки в нестямно закоханого чоловіка, слова, що багато років уперто дрімали, поволі росли, як весняні квіти, аби в підходящий момент постати в усій красі.
Господи, мені, здається, деколи все одно, що я собі говорю…
Неквапно курю й дивлюся на південь, де темний парк повільно виростає, підіймається вгору, як масивна чорно-зелена плита, що з розгону накладається на нижній шар, від чого її трохи закидає. Там видно верхні поверхи цегляних п’ятиповерхових будинків, в окремих вікнах світиться, там також марудяться, курять на балконі і дивляться на північ, де живу я. Мабуть, мій житловий масив звідтіля виглядає маленьким, будинки майже не помітні, ледве визирають з-за дерев, ніби підводяться на пальчиках. Унизу повз проспект прямує п’яна ватага, що підіймає несамовитий і брутальний шум, горланить пісні. Вони помічають перед собою сорокарічного чоловіка в костюмі з портфелем. Вигукують на його адресу непристойності, один із п’яних виривається і підбігає до нього з криками «начальство, мать вашу, саме начальство, суки, на-ча-льство!» Чоловік не озирається й прямує далі, а за його спиною вже кілька голосів репетують, насідаючи йому буквально на п’яти. Чоловік іде напружено, але намагається цього не показувати й не пришвидшує крок. Урешті-решт ватага від нього відстає.
Наближається тепла ніч. Доливаю в горня «Чорний мускатель» і продовжую винно-невинну насолоду. Думаю про свою печінку, про свою терпеливу й рідну печінку, яка останнім часом про себе інколи нагадує, ніби хоче сказати, пора зав’язувати, я ж не вічна. Її можна заспокоїти, за тиждень-другий я вип’ю все вино і кину.