Багаті й бідні, хорі і здорові;
Одні, щоб користать з його знання,
Відзискати утрачене здоровля -
А то, щоб щедрості його благати
О дар, а то, щоб хоч побачить в очі
Такого лікаря. І всі від нього
Вертали раді, чуючи в душі,
Що бачили одного з тих людей
Немногих, вибраних, що раз в сто літ
Являються, мов ясні метеори,
Страждущій людськості для запомоги.
З спокійним, ясним, ласкавим лицем
І з чистим серцем працював Валентій,
Робив свою роботу благодатну,
Окружений подякою, любвою
І подивом премногих тисячів.
Любов людей не прикрилась йому,
А додавала сил нових до діла;
Подяка бідних не псувала серця
його, а вказувала серце щире
В нужденних лахах, - і збільшала ще
Любов його до всіх людей; а подив,
Що хвилею бурхав по всьому краю,
Не доходив до ух його, не тьмив
Душі його гордині туманами.
Аж ось одного дня, коли Валентій,
Уставши рано з ліжка пухового,
Умивши тіло свіжою водою,
Натершися олійком запахущим,
У мармуровім атріум сидів
І “Енхейрідіон” Епіктета читав, -
Явилась дивна постать перед ним.
Високий старець в драному хітоні,
З сріблистою по пояс бородою
І з босими, кривавими ногами.
Лице його гляділо якось гордо
І враз тривожно; очі з ям глибоких
Блищали острим надприродним блиском,
Раз в раз десь гублячись в далечині.
Валентій встав, і наблизивсь до діда,
І, пильно глянувши йому в лице,
Спитав: “Ти хорий, добрий мій дідусю?”
Но гордо випрямившися, сказав
Високим, аж пискливим голосом:
“Ні, сам ти хорий!”
“Я? - всміхнувсь Валентій. -
Ну, на Асклепія, коли б лишень
Всі люди так довіку хорували!”
“Ти хорий, ти! - кричав прихожий дід. -
Смієшся? Вказуєш на те м’ясиво,
На сустави пещені? Тут-то й є
Твоя хороба! Те здорове тіло -
Се той черв’як, що тлить і точить душу!”
“Безумство, діду! У здоровім тілі
Душа здорова”. -
“Бідний! Засліплений!
Скажи, які є найтяжчі хороби
Душі? Хіба не гордість чи пиха,
Не самолюбство та засліплення
На власні блуди, не упертість в злім?
Скажи по совісті: хіба ж усі ті
І многі інші ще тяжкі хороби
Не тлять твою в здоровім тілі душу?
Чи ж то не крайня гордість - уповати
На глупий розум свій, на підлі трави,
На порошки та знаряди мерзенні,
А не на волю божу, без котрої
Нам волос спасти з голови не може,
Против котрої всі ми - черви, дим?
Чи ж то не самолюбство - так пестити
Те тіло, знаряд всіх покус чортівських,
Те джерело всіх забагів лукавих?
Чи не засліплення - лічити других,
Самому бувши хорим і уломннм?
Чи не упертість непростима в злім -
Серед кадила лесті і похвал
Пишатися, отрутою розкоші
Впиватися і думати, що ти
Здоров душею, ще й добродій других?”
Немов зловіщий дзвін, прогомоніли
В душі Валентія оті слова.
Він з усміхом, замерлим на устах,
Але з переляком тремтячим в серці
Глядів на того дивного старця,
Заким з уст з трудом видобулось слово:
“Глибоко, діду, ти в душі читаєш
І в моїй вичитав таке, що там
Часом лишень ворушилося стиха,
Мов під колодою гадюка краса.
Та що, коли читаєш так глибоко,
То, певно, вичитаєш і на теє
Правдиву відповідь… Скажи лишень,
Хіба ж не щиро я людей люблю?
Не з всього серця рад їм помагати?
Чи не віддав я вік свій молодий
На те, щоб болі людські розслідити?
Чи весь свій час, маєток, сили всі
Не віддаю на те, щоб болі ті,
Тілесні болі і суспільне горе,
По змозі сил вменшати, лагодити?
Чи ж се не добре діло? Адже ваш
Учитель мовив…” -
“Не каляй святих
Слів нашого учителя своїми
Безбожними устами! - крикнув дід. -
Учитель наш сказав: “Хто ради мене
Вітця, і мами, й брата не покине,
Той недостоїн бути враз зо мною!”
Ох, та твоя любов до всіх людей!
Заглянь лишень на дно душі своєї,
Чи там під цвітами любви тієї
Не криєсь зла гадюка самолюбства?
Себе ти любиш, стогнання подяки,
Похвал кадило і блудний огонь
Безбожної науки - не людей.
Як може той людей любить, хто бога
Не знає і не любить? О, сліпий!
І ти ще в своїм діланню безбожнім
Якеєсь добре діло бачить хочеш?
Не бачиш тільки того, що зараза,
Загибіль, пекло з твоїх рук пливе!”
Поблід Валентій, задрижав всім тілом,
В німій тривозі не зводив очей
Із дивної появи, що словами,
Немов кліщами, рвала серце в нім.
“О, так, тремти, блідній, крушися серцем!
Бо, глянь, яке добродійство ти робиш
Страждущим людям! Ті, котрих господь
Тілесним болем вигнітав, мов грожна,
Щоб золотим вином у небі стали,
Тепер, тобою видерті з тискарні
Його святої, зміняться у гній
Гріховний! Ті, котрим господь післав
Свою найвищу ласку: хрест свій, біль,
Терпіння, бідність, - твоїми руками
Позбавлені її, підуть широким
Проклятим шляхом у огонь пекельний!
І хто ж ти є, що думаєш нужденним
Обманом свого розуму й чуття
Перевернути мудрий суд господній?
І чом ти думаєш, що біль і горе
Єсть злом? Сліпий! Одно лиш є
Добро на світі - те, що нас зближає
До вічного добра, що убиває
В істоті нашій грішного Адама, -
Се біль тілесний, горе, бідність, мука!
А ти хвалишся людською любвою,
Не знаючи, що се найтяжчеє
Твоє прокляття! Бо любов ота
Стосотними таємними нитками
До розкошів, покус, отрути світу
Тебе прив’язує! Порвать, стоптати
Ту грішную любов - се перший крок
До вищої, господньої любви!”
Немов ражений громом, остовпів
Валентій. Все, в що вірив від дитинства,
З чим зжився, що любив, усе, усе
Валилось, в порох розпадалось тут
Від тих страшенних слів. Як в’яне древо,
Сокирою у корені підтяте,
Так він схиливсь і руки опустив,
А лиш безкровні губи прошептали:
“І що ж чинити, що чинити маю?”
“Шукай поперед всього, - мовив дід, -
Лиш царства божого і правд його,
А проче все приложиться тобі”.
І се сказавши, вийшов із хоромів.
“О боже мій, і де ж його шукати?
Які стежки ведуть до нього? Як
Свій ум безсильний наострити зможу
До розуміння правд тих так страшних?
О боже мій, - стогнав Валентій, - змилуйсь
І освіти мій ум, мій бідний ум!”
Но ум його вже освічений був!
В душі його під напором страшних
Старечих слів вже пукла милозвучна,
Жива струна гармонії чуття
І розуму, упала віра в себе,
І в труд свій, і в людей; на світ цілий
Він глянув враз мов іншими очима!
Із спальні вийшов батько, повітав
Сердечне і поцілував його;
Та не почув Валентій вже тепла
В повітанні і поцілуї тім,
Не радувавсь душею, не спитав
Вітця, як спалося йому, що снилось,
Не побажав щасливо день пробути.
І тихо відійшов отець від нього,
Не сміючи розпитувать, що сталось,
І в серці окривши жаль батьківський свій.
Валентій чув се все і добре знав,
Що батько буде мучитись весь день
Отим його повітанням холодним;
Щось наче шарпнуло його за серце:
Біжи і кинься батькові на шию,
Сльозами змий той холод неприродний!
Но тут згадалися слова старця:
“Хто ради мене не покине батька,
Той недостоїн бути враз зо мною”, -
І він оставсь, мов кам’яний, на місці.
Ввійшов невольник і на золотій
Тарілці з смирним поклоном подав
йому препишну, пурпуром горючу
Лікійську рожу. “Сільвія Мамілла
Поздоровляє вранці друга свого,
Бажаючи, щоб день його днесь був
Приємний, наче запах сеї рожі”.
Оті слова, люб’ячою рукою
Начеркнені на звитку паперовім,
Котрим обвитий був бадильок рожі,
Мов острий ніж, ударили у серце
Валентія. Поблід і задрижав
Нещасний. Сільвія Мамілла! Ах,
Мов сон чарівний, мов яка неземна
Поява, ціль, бажання всіх людей,
Мов квітка з раю - стала перед ним
Та дівчина, напів іще дитя,
А вже і вповні женщина. Допоки
її не бачив, доти і не думав,
Що може женщина так сильно, ціло
Заполонити ум, мислячий ум.
А як її побачив - рік минув, -
То й сам не стямив, що се дієсь з ним…
Та ні вже! Не до споминок любовних
йому в тій хвилі! Мов рожева хмара
В палкім промінні сонця, промигнула
В душі його щаслива та й болюща
Доба любовних зітхань, сліз, надій
І розчаровань, болів і утіх,
Таємних, страсних поглядів, случайних
Хвилевих стріч, німих запитань, признань.
Уриваних в півслові, - та щаслива
Доба святої першої любви!
Вона минула. Нині всі його
Надії й сни сповнились; та, котру
Він полюбив, його взаїмно любить
І гідна щирої любви; ще місяць,
І він на все назве її своєю.
Ох, аж до нині рана як же він
Щасливий був! Які рожеві думи
Снував він про своє й її будуще!
Тепер змінилось все, мов грім ударив
І в пил розбив пречудную будову.
“Любов ота стосотними нитками
Тебе прив’язує до злого світу!
Вона - покуса до гріха, сам гріх!
Порвать, стоптать її - се перший крок
До вищої, господньої любви!”
Оті слова, мов колесо млинське.
Загуркотіли в голові його, -
І він дрижачими руками взяв,
Пошарпав на шматочки пишну рожу,
Роздер письмо, зложив все на тарілку
І грізно приказав слузі: “Іди,
Озьми і занеси се пані своїй!”
Слуга глядів хвилину остовпілий,
З рознятим ротом, мов не розумів
Тих слів; но, бачачи зловіщу хмару,
Навислу на Валентія чолі,
Пішов понурившись, неначе чув,
Що вість несе страшну, убійчу, люту.
В німій розпуці вів за ним очима
Валентій; серце рвалось в нім, всі нерви,
Всі сустави кричали: “Зупини
Раба! Перекажи йому прихильне слово!
За що вбивать невиннеє дівча,
Що віддало тобі свою любов?”
Но стать старця йому явилась знов,
Згадалися його слова, - і ум
На ретязі залізнії замкнув
Страждуще серце, щоб не доступило
До нього розбунтоване чуття, -
І він оставсь, мов кам’яний, на місці.
Но вже недужі облягли палату.
Їх сотні йшли: у лахах і в порфирі;
Мов гомін галичі, так стопи їх
І зойки висіли у воздусі.
Здригнув Валентій, вчувши стони ті.
В душі його рвонулось щось, немов
Навикнення неодолима сила
Тягла його до любої роботи.
Но враз згадалися слова старцй:
“І чом ти думаєш, що біль і горе
Єсть злом? Вони - одно добро на світі!
На людях тих господній суд; господь
Їх тисне болем, мов вино в тискарні…”
І він почув, як звільна замикаєсь
У нього серце на їх біль і муку.
“Нехай терплятьі їм бог свій хрест дає!”
Но ось зближаєсь гомін і змагаєсь.
Не можучи дождатись лікаря,
Товпа валить у двір, реве, благає:
“О, змилуйся, не покидай болющих!”
І знов щось рвесь в душі його могуче
Здоровеє чуття перемагає,
Не думаючи - він іде до них.
Но - боже! - як відмінними очима
Глядить він нині на ті купи болю
І нужди, що, неначе чорна хмара,
Перед його очима переходять!
Він досі бачив тільки біль і нужду
І на їх дно очей не запускав.
Зато як много власної вини,
Розпусти, злоби, брудноти і зради
Побачив нині! Як гидкими нині,
Як низькими, фальшивими, з джерел
Брудного самолюбства йдучими,
Здались йому похвали і подяки,
Поклони, стони й сльози тих людей!
І він міг досі дихати тим чадом,
Міг жити в нім і любуватись ним
І ще себе здоровим уважати!
О горе, горе! Людська сліпото!
Немов ростина, у котрої корінь
Хробак підточить, голову схиляє,
Опустить листя, в забутті тупому
Жде смерті, - так Валентій похиливсь.
Невтішені ішли від нього хорі,
І сам він гриз себе за те, но чув,
Що усихає найважніший нерв
Його роботи: віра в ї хосенність
І беззавітна для людей любов.
Утомлений, сумний і нещасливий,
Скінчив Валентій вечором свою
Роботу. “Ні, не можу більш, не хочу!” -
Товкло щось в голові його, мов молот,
І мисль якась рішуча дозрівала.
А в мармуровій залі стрів його
Отець старий із виразом такої
Глибокої любові на лиці,
Що аж усе болющеє нутро
Валентія перевернулось. Поруч
Вітця сиділа схилена, з лицем
Відверненим і ледве ще від сліз
Обсушеним, тремтяча, мов мімоза,
Його кохана Сільвія Мамілла.
“Мій сину!” - рік отець неначе строго.
“Недобрий!” - прошептала Сільвія
Крізь сльози; но Валентій мов не чув
І, німо повітавши їх обоє, сів.
І бачачи великий біль, і сум,
І втому на лиці його, отець
Відразу скинув строгість і припав
До сина, щоб сердечно розпитати,
Розважити, розрадити його.
Припала і Мамілла, мов голубка.
“Мій друже, пане! Ти недужий щось!
Тебе щось мучить, щось болить, гризе!
О, розкажи мені! Усе, що маю,
Життя моє віддам, коли потрібно,
Щоб ти лиш був веселий і щасливий!”
Но ті слова, і погляди, і ласки
Не втішили Валентія - противно,
Ще більшу в душу навели тоску.
“Отеє ті пута, про котрі казав
Старий! - гадав він. - Ось покуса та,
Що серце й ум приковує до світу.
Ось той ланцюг, котрий поперед всього
Порвати треба!”
І, мов темна хмара,
Сидів він, а сердечнії слова
Зісковзувались із твердого серця,
Мов теплий дощ зісковзуєсь з гладких,
Ополірованих плит мармурових.
Заблисли сльози в Сільвії очах;
Зітхнув отець, та не сказав нічого.
Настала ніч. Заснуло в домі все.
Лишень не спить Валентій. Наче тінь,
Він вийшов з дому, сиротами кинув
Усіх, що так його любили. В тіні
Домів, крутими уличками він
Спішив за місто, оглядавсь тривожно,
Чи хто його не здоганя; два рази
Ставав, надслухував, бо му здалось,
Що за собою чує таємничі,
Тихенькі кроки, наче дух який
Бездушними стопами йде за ним.
Та ні, - довкола пусто, самота,
І величезне місто мов завмерло;
Лиш десь далеко, в пишних лупанарах
Та в винних склепах роздавались крики
Та співи пізніх гостей, а над Тібром