І кров’ю зайшлі очі так благальне,
Так жалібливо вперли погляд свій
В Памфилія, що той, мов духом пертий,
Прикляк і тихим голосом тремтячим
Зачав співати: “Упокой, владико,
Созданіє твоє!”
Немов таємна сила
Розбила лід на серці батька й діви, -
І розляглися голосні ридання,
Нарікання, мольби й закляття ніжні, -
І серед тої сутолоки звуків,
Посеред тих, що так його любили,
Мов свічка, тихо, звільна згас Валентій.
Та демон той, котрого випросив
На себе він, з ним разом не помер,
Але піщов по світі. В нерви, в кров
І кості своїх жертв засіяв він
Страшнеє сім’я. Батько, і Памфилій,
І Сільвія, і все потомство їх
Погибли тою ж смертю, що й Валентій.
І потяглась страшенна нитка муки
Від них по всьому світу. І прозвали
Ту таємничу, лютую недугу
Недугою Валентія святого.
Століття йшли, лавиною тяжкою
Котилось горе по серцях людей,
Котились муки, болі і терпіння,
То слабнучи, то зміцнюючись знов.
Царила тьма, світало світло правди,
Боролось зло з добром, а людський дух
Боровсь з терпінням і чимало мук
Улагодив, усунув, лиш на ту
Недугу досі не найшов ліку.
Но він найде його! Століття йшли,
І кров лилась під зубцями коліс,
В огні кострів живе шкварчало тіло,
В ім’я любви господньої царила
Ненависть до людей і до природи.
Тоді Валентія святого демон
Багате жниво мав! Сотками тисяч
В його страшнеє царство перлись люди.
А другі тих, котрих він катував,
Домучували як чарівників, -
Страшні картини, від котрих повік
Стинатись буде кров у людських жилах!
Століття йшли, світало світло правди,
Пануюча ненависть, наче тьма
Нічна - поблідла, власть втеряла, розійшлась,
І віджила погорджена любов.
А разом з розсвітом нового дня
Ослабла й сила демона страшного.
Мов тінь іще волочиться він нині
По світі, та рука його не здужа
Такі могучі завдавать удари,
Як за панування ненависті.
Він жде пори, коли в новій красі,
Мов сонце ясне й теплеє на небі,
Любов всеоб’ємлюща і вселюдська
Поміж людьми вцариться на землі, -
І буде се його послідня хвиля,
Бо рани, що ненависть завдала,
Одна лишень любов згоїти може.
Грудень 1885
1886
***
У темну ніч я містом тихо брив
І в серці ніс своє таємне горе.
Кругом життя кипіло, наче море,
І блискіт ламп мене дразнив, тіснив.
Кай мене шугали швидкії тіні
В театр, на бал, у клуб, в шинок, домів,
Фіакри гуркотали по камінні,
А в далі дзвін понуро щось гримів.
Втім тінь одна шугнула поуз мене:
Вся в чорнім, тихо, звільна йшла вона.
Зирнула - і з душі з самого дна
Знов піднялось все горе утаєне.
Лиш раз зирнула, і крізь пітьму ночі
Той погляд вбився в грудь мою, мов ніж.
О, щоб були мої осліпли очі,
Було б в душі ясніш і спокійніш!
1887
МОЇЙ ДРУЖИНІ
Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій - щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.
В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою йду тернистою;
Кого я любив, ті забулися,
А з ким я дружив - відвернулися.
Відвернулися та й цураються,
З труду мойого посміхаються,
В порох топчуть те, що мені святе, -
А недоля й тьма все росте й росте.
Важко дерево з корнем вирвати,
Друга давнього з серця вигнати.
Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,
Де брехня сичить вкруг гадюкою.
Та як радісно серед трудного
Шляху темного і безлюдного
Вгледіть - світиться десь оконечко!..
Так у горі нам - щире словечко.
То ж за дар малий, а безцінний твій,
Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!
Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не друковано.
1889
***
Неясна для вас ця легенда
І чудно читати її?
Не личить стара реверенда
На хлопськії плечі мої.
Що ж, пані, ті вірші неясні -
То власная повість моя:
Мої розчаровання власні
І лютая мука-змія.
Колись за невласні провини
Цурались мене і кляли, -
Мов Каїн отой по пустини,
Блудив я по рідній земли.
Докори зносив я і труди
І, хоч їх тягар мя ломив,
Я привидом, з власної груди
Розснованим, душу кормив.
Я з власного серця і крові
Творив собі радісний світ,
Щоб скарб весь своєї любові
У нім помістити як слід.
А нині, коли я вертаю
З словами любві до братів,
Чи ж "щирі" сліпці не пускають
На мене затроєних стріл?
Важка моя пісня, о пані,
Бо важко на серці мені:
Мов човен під ніч відірвавсь від пристані,
Хитають ним хвилі, шаругою гнані,
На небі ні зірки, внизу ж у отхлані
Таємні мигочуть огні.
28/3 1889
***
Ні, вдуріти доведеться, роком кождий миг стається, дні повзуть важкі, німі
із неволі у тюрмі.
Діла, праці, хоч би злуди, щоб не ритись в власній груди, щоб забуть невольний стан, не ятрити давніх ран.
Чарівнице злотокрила, пісне ніжна, пісне мила, ти візьми мя, не лиши, в край чудовий занеси!
В край чудовий, в край казочний, де бездонний, непорочний сяє і смієсь блакіт, в чистий, ясний, кращий світ.
Під блакітом тим іскристим ллєсь життя ключем пречистим, в жилах кров кипуча гра, сила груди розпира.
Бог з сівнею полем ходить, в краю розум верховодить, дух геройський підліта, а царює красота.
А хоч грає зло, мов тучі, пасті розніме гадючі, то найдесь герой як стій, що за край постоїть свій.
Всяке зле чи добре діло, хоч як скрито б не сиділо, там усе на світ зійде
і заплату ізнайде.
Хоч часом наляже горе, кривда правду переборе, підла зрада під кінець царський осяга вінець, щира вірність у кайданах або в полі в лютих ранах - не лякайтесь: вся біда тільки проба і луда.
Ще в останній крайній хвили встане правда із могили, сильна, юна, злу на страх,
і розсипле зло на прах.
Час, простір, замки могильні против неї всі безсильні, бо вони є сила та, що всім світом оберта.
Мов змія, що в хвіст кусаєсь, з неї виплив, в ню вливаєсь вічний сил плідних потік, дух, природа, чоловік.
В єдності живій з собою три могучі сили ті подають собі чергою з рук у руки золоті кубки з вічно молодою всецілющою водою.
Не опреться тій воді, вічно юній правді щирій, ані зрада у порфірі, ні брехня у чорній рясі, в медоплинних слів прикрасі, ані військо незчисленне, ані навіть те страшенне смерті лезвіє студене в казці, в казці nota bene.
27/9 1892
ПРИВИД
Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна
На місто сніг вогкий паде й паде;
З густої тьми журба якась могильна
Вихилює лице своє бліде.
Лампи горять. Колеса світлянії
Довкола них тісняться, меркотить
Кровавий блиск. Неначе сонні мрії,
Фіакри мигають і гинуть вмить.
На тротуарах ще прохожих сила:
Циліндри, шуби, модні боа дам
І драні лахи - різнобарвна хвиля
Пливе, гуде, зіпреться тут і там.
І я в юрбі, сумний і одинокий,
Пливу безвладно, щоб від власних дум
Втекти - та, невідступний і глибокий,
У серці все несесь зо мною сум.
І наче той, що тоне і в знесиллі
Шукає гілки, корня, стебельця, -
Так я між лиць тих в пестрій люду хвилі
Шукаю щиро дружнього лиця.
І враз я здеревів і стрепенувся,
Щось горло стисло, в груді сперло дух…
Втікать бажав, та не поворухнувся,
Мов оглушив мене важкий обух.
То не обух! То йшла передо мною
Висока постать, пряма та струнка.
Оглянулась, хитнула головою,
Моргнула на прохожого панка.
Оглянулась ще раз. Великі очі,
Глибокі, темні, мов та чорна ніч,
Зустрілись з моїми й в бездонній ночі
Пропали. Двоє їх спішило пріч.
А я стояв мов стовп. Юрба юрбою
Мене тручала, штовхала раз в раз,
Та я не чув ні холоду, ні болю,
Мов огник свідомості в мізку згас.
“Вона!” - Із уст одно те слово присло,
Та в нім була магічна міць страшна!
Мов камінь млиновий, за шию тисло
Мене одно се словечко: “Вона!”
Вона, ся гарна квітка “сон царівни”,
Котрої розцвітом втішався я,
Котрої запах був такий чарівний,
Що й досі п'яна ним душа моя!
Вона, котрій я все бажав віддати,
Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,
Котрої слід я рад був цілувати,
В котрій вбачав красу і ціль буття!
Та, що мене одніським словом своїм
Могла героєм, генієм зробить,
Обдарувать надією й спокоєм,
Заставить все найвищеє любить, -
Та, що в руці від раю ключ держала,
Вона його закинула в багно
І чарівного слова не сказала…
Чи хоч в душі гризе її воно?
Не словом - рухом, поглядом холодним
Мене зіпхнула в темний рів без дна.
Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодни,
Хто се пропащий, стоптаний? Вона!
Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишноту сього поля
Втоптать в болото і з яких причин?
Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага, що серце рве й скребе,
Що хилить волю, мов та буря лози,
На сей торг ганьби випхнула тебе?
Постій! Постій! Я вмію се відчути.
Моя любов не згасла, ще горить,
Зуміє райський ключ із дна добути,
Зуміє рай запертий створить.
Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,
Лиш вид її прошиб мене, як ніж.
О, щоб були мої осліпли очі,
Було б в душі ясніш і спокійніш!
Відень, 6 падолиста 1892 р.
1895
ТРИ ДОЛІ
З таємної безодні небуття
Маленьку іскорку, людськую душу
Покликано до земного життя,
На земні радощі, на земную катушу.
Вона летить, мов зірка тая,
Що з неба в безмір улітає, -
Та ось спинилась на момент;
В півшляху три богині-Долі
Її стрічають, щоб по волі
Їй на дорогу дать презент.
І мовила одна: "Душе щаслива,
Даю тобі талант яркий,
Будь сильна ти, і ясна, і мислива,
Твій ум живий, твій зір палкий!"
А друга мовила: "Від мене
Прийми багатий скарб чуття,
Бажання правди неструждене,
Бажання вільного життя.
Фантазія твоя хай буде многоплодна,
А в серці твоїм хай горить
Огнем могутнім гордість благородна,
Перед ніким чола щоб не корить".
Та третя, злобная старуха,
Всміхаючись на ті слова,
На душу своїм духом хуха
І ось що скиглить, мов сова:
"Ай-ай, розщедрились сестриці!
Ось цяцю винайшли яку!
Добра повніські рукавиці
На неї сиплють без ліку.
Та що се, ви якогось Данта, Гете
Чи Шеллі з неї хочете зробить?
Ну, любоньки, без мене ви не втнете,
Мені ж героїв тих по вуха вже досить!
Чекайте ж, я даруночок їй дам
Такий, що ваші пишні дари
Їй будуть не коштовний крам,
А гірш тяжкої муки й кари.
Іди ж собі, душе, у свою путь, -
Що терням встелена тобі, не розмарином!
А чим тобі на світі буть?
Будь русином і хлопським сином!
Талант твій буде рвать тебе
Між люди, в вир життя могучий,
В великих діл і намірів ігрисько,
Та вродження й мій присуд неминучий
Тебе по пояс загребе
В багно грузьке, в клопотів муравлисько.
Той зарід сили, що іскриться в тобі, -
Ні, ти не розів'єш його як слід.
Без вправ, без змагань, наче в гробі,
Його задушить твій нездарний рід.
Твій ум хоч буде вічно рваться
До світла, правди і добра,
Та ввік не здужає добраться
До тої течії, котра
Його б запліднила на зріст,
Йому дала би власний зміст,
Ярку створила б індивідуальність,
Дала би форм, думок оригінальність.
Се не для тебе, синку мій!
Ти будеш за чужим слідом все гнаться,
Із помилок чужих нічого не навчаться
І повторять зади по указці чужій.
Твоє чуття тобі за пекло стане,
Його топтатимуть усі,
Аж сміття з скарбу зробиться погане,
Аж зависть розростесь, любов зав'яне,
Гірка отрута лишиться в душі.
Бажати будеш правди дуже,
Та з помилки у помилку блукать, -
Ніхто тебе не витягне з калюжі,
Хіба лиш божа благодать".
Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не друковано.
1898
МОЇЙ НЕ МОЇЙ
Поклін тобі, моя зів'яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Останній се поклін!
Хоч у життю стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.
Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх ти грудях зглушила і вгасила
Любовний дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.
І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа,
І до твоєї груді припадає,
У стіп твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша.
А як коли у сні тебе побачу,
То, бачится, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.
(1898)
1901
МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ
I
Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням,
Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш!
Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небу
І, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш.
Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне,
І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.
Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу,
Мрії про вольний простір, щастя далеке моє.
Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш -
Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці.
Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною,
Як над широким Дністром гнешся лозою к воді.
Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів,
Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя!
І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,
В серці зів'ялім, черствім будиш нові почуття.
Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку;
Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо;
Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище;
Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий.