Артур КОНАН ДОЙЛ
Повість
Розділ I
Містер Шерлок Холмс
Містер Шерлок Холмс сидів за столом і снідав. Зазвичай він прокидався о пізній порі, крім тих доволі частих випадків, коли йому зовсім не випадало поспати. Я стояв на килимку біля комина й вертів у руках ціпка, якого вчора у нас залишив відвідувач, гарного товстого ціпка з набалдашником — із тих, які називають «вагомим доказом». Під набалдашником було врізане срібне кільце завширшки з дюйм із написом: «Джеймсу Мортімеру, Ч. К. X. О., від його друзів за ЧКЛ» і дата: «1884». Колись з такими ціпками — солідними, важкими, надійними — ходили поважні сімейні лікарі.
— Отже, Ватсоне, які у вас будуть думки щодо цього?
Холмс сидів до мене спиною, і я думав, що моїх маніпуляцій він не помічає.
— Звідки ви знаєте, що я роблю? Можна подумати, що у вас очі на потилиці!
— Чого не маю, того не маю. Зате переді мною стоїть начищений до блиску срібний кавник, — відповів він. — А справді, Ватсоне, що ви скажете про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами його проґавили, тож не знаємо, чому він приходив. А через те, що нам не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенір. Обстежте ціпка і спробуйте відтворити за ним образ його власника, а я вас послухаю.
— Як на мене, — почав я, щосили намагаючись дотримуватися методики мого приятеля, — цей доктор Мортімер — успішний медик середнього віку, до того ж усіма шанований, якщо друзі обдаровують його такими знаками уваги.
— Добре! — сказав Холмс. — Чудово!
— Окрім того, я схиляюся до думки, що він — сільський лікар, отже, йому доводиться долати великі відстані пішки.
— А це чому?
— Бо його ціпок, колись такий гарний, настільки оббився, що я не уявляю собі його в руках міського лікаря. Масивний залізний набалдашник зовсім стертий — мабуть, доктор Мортімер подолав із ним чимало миль.
— Досить тверезе міркування, — сказав Холмс.
— А ще напис: «Від друзів за ЧКЛ». Я думаю, що літери «КЛ» означають якийсь клуб, найімовірніше мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, за що йому й зробили цей невеликий подарунок.
— Ватсоне, ви перевершили самого себе! — сказав Холмс, відкидаючись на спинку стільця й закурюючи люльку. — Я не можу не відзначити, що, описуючи з притаманною вам люб’язністю мої скромні заслуги, ви применшуєте власні можливості. Якщо ви не випромінюєте яскравого сяйва, то, в усякому разі, ви є провідником світла. Та хіба мало таких людей, які, не маючи особливого таланту, все-таки володіють надзвичайною здатністю запалювати його в інших! Я перед вами в неоплатному боргу, друже мій.
Я вперше почув від Холмса таке визнання і маю сказати, що його слова були для мене надзвичайно приємними, адже байдужість цієї людини до мого замилування нею і до всіх моїх спроб оприлюднити методику його роботи не раз зачіпала моє самолюбство. А ще я пишався тим, що мені вдалося не лише опанувати методику Холмса, але й застосувати її на практиці, та ще заслужити цим похвалу мого друга.
Холмс узяв у мене з рук ціпка і кілька хвилин розглядав його. Потім, явно зацікавившись чимось, відклав люльку вбік, підійшов до вікна і знову став оглядати його, але вже крізь збільшувальне скло.
— Не щось надзвичайне, але все-таки цікаво, — сказав він, знову сідаючи на улюблене місце в кутку дивана. — Деякі дані тут, безумовно, є, вони й слугуватимуть нам підставою для певних висновків.
— Невже я чогось недобачив? — запитав я не без самовдоволення. — Сподіваюсь, я нічого серйозного не випустив з уваги?
— На жаль, мій любий Ватсоне, більша частина ваших висновків хибна. Коли я сказав, що ви є для мене добрим стимулом, це, відверто кажучи, слід було розуміти так: ваші промахи іноді допомагають мені вийти на правильний шлях. Але зараз ви близькі до істини. Ця людина, безумовно, практикує не в місті, і їй доводиться долати великі відстані пішки.
— Виходить, я мав рацію.
— Щодо цього — так.
— Але це все?
— Ні, ні, мій любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лікар, швидше за все, може отримати від якоїсь клініки, а не від мисливського клубу, а коли перед «лікарнею» стоять літери «ЧК», назва «Черінґкросська» напрошується сама собою.
— Можливо, ви маєте рацію.
— Все наводить на таке тлумачення. І якщо ми приймемо мій здогад за робочу гіпотезу, то отримаємо додаткові відомості для відтворення особистості нашого невідомого гостя.
— Гаразд. Припустімо, що літери «ЧКЛ» означають «Черінґкросська лікарня». Які ж подальші висновки можна звідси вивести?
— А вам нічого не спадає на думку? Ви ж знайомі з моєю методикою. Спробуйте її застосувати.
— Висновок очевидний: перш ніж переїхати до провінції, ця людина практикувала в Лондоні.
— А якщо ми зазирнемо трохи далі? Погляньте на це ось з якого боку: чому йому було зроблено подарунок? Коли його друзі вважали за потрібне гуртом піднести йому цього ціпка на знак своєї прихильності?
Очевидно, в той час, коли доктор Мортімер пішов з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це нам відомо. Найімовірніше, роботу в лікарні він змінив на сільську практику.
Чи не будуть наші висновки занадто сміливими, коли ми скажемо, що подарунок було зроблено саме у зв’язку з залишенням посади?
— Це цілком імовірно.
— Тепер погодьтеся, що він не міг бути у штаті консультантів лікарні, бо ця посада надається тільки лікареві з солідною лондонською практикою, а такий лікар з міста навряд чи виїхав би. Тоді ким же він був? Якщо він працював там і не був штатним консультантом, це означає, що йому відводилася скромна роль куратора[1], який живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він пішов звідти п’ять років тому — погляньте на дату на ціпку. Таким чином, мій любий Ватсоне, ваш солідний літній сімейний лікар зник, мов пара, а замість нього перед нами виросла досить симпатична людина років тридцяти, нечестолюбна, неуважна, яка ніжно любить свого собаку, за моїми скромними припущеннями, більшого за тер’єра, але меншого за мастифа.
Я недовірливо розсміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку дивана, випускаючи під стелю маленькі кільця диму, які плавно розліталися в повітрі.
— Щодо останнього пункту, то тут вас ніяк не перевіриш, — сказав я, — але деякі відомості про вік цієї людини і його кар’єру ми зараз відшукаємо.
Я зняв зі своєї маленької книжкової полиці медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося небагато Мортімерів, але я одразу відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:
— «Мортімер Джеймс, з 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік — куратор Черінґкросської лікарні. Визнаний гідним премії Джексона в розділі порівняльної патології за роботу „Чи варто вважати хвороби атавістичним явищем?“. Член-кореспондент Шведського товариства патологів. Автор статей „Аномальні явища атавізму“ („Ланцет“, 1882), „Чи прогресуємо ми?“ („Вісник психології“, березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Ґаньбі-Берроу».
— Жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, — з лукавою усмішкою сказав Холмс, — зате справді сільський лікар, як ви тонко підмітили. Мої висновки правильні. А що ж до епітетів, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, нечестолюбний і неуважний.
А ось це я знаю з власного досвіду — лише симпатичні люди отримують подарунки на прощання, лише нечестолюбні змінюють лондонську практику на сільську, і тільки неуважні можуть залишити свого ціпка замість візитівки після години очікування у вашій вітальні.
— А собака?
— Його привчили носити ношу за хазяїном. Цей ціпок не з легких, собака брав його посередині й міцно стискав зубами. Сліди від них досить чіткі. Як видно з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа вузькі. Можливо, що… Боже мій! Ну звісно ж, кучерявенький спанієль!
Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля вікна. Останні слова він промовив з такою впевненістю, що я здивовано поглянув на нього:
— Послухайте, друже мій, а чому ви так у цьому переконані?
— А тому, що я бачу собаку біля наших дверей, а от і дзвінок його хазяїна. Не йдіть, Ватсоне, прошу вас. Ви з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна хвилина, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки вриваються у ваше життя, але невідомо, що вони несуть за собою — добро чи зло. Що знадобилося людині науки, докторові Джеймсу Мортімеру від детектива Шерлока Холмса?.. Увійдіть.
Зовнішність нашого гостя здивувала мене, оскільки я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, який стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько поставленими очима, які яскраво поблискували за скельцями окулярів у золотій оправі.
Одягнений він був, як і годиться людині його професії, але якось неохайно: старий зношений піджак, обшарпані штани. Попри свою молодість він уже сутулився і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Щойно наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у Холмсових руках, і він з радісним вигуком потягнувся за ним.
— Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив — тут чи в пароплавній компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!
— Подарунок? — запитав Холмс.
— Так, сер.
— Від Черінґкросської лікарні?
— Так, від тамтешніх друзів до дня мого весілля.
— Ой-ой, як це кепсько! — сказав Холмс, похитуючи головою.
Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:
— Та що ж тут кепського?
— Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Значить, подарунок був весільний?
— Так, сер. Я одружився й залишив лікарню, а разом із нею і всі сподівання на посаду консультанта. Треба було заводити власне господарство.
— А тепер, докторе Джеймс Мортімер…
— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.
— І, очевидно, людина з науковим спрямуванням розуму?
— Я маю лише певний стосунок до науки, містере Холмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану пізнання. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…
— Ні, доктор Ватсон — перед вами.
— Дуже радий знайомству, сер. Ваше ім’я часто згадується разом з ім’ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім’яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.
Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.
— Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, — сказав він. — Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. — Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.
Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.
— Мені здається, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.
— Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…
— Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? — досить різким тоном запитав Холмс.
— Праці пана Бертільйона[2] вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.
— Тоді чому б вам не звернутися до нього?
— Я вже згадував, сер, про «наукове мислення», але як практик ви неперевершені — це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…
— Так, трохи, — відповів Холмс. — Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.
Розділ II
Прокляття роду Баскервілів
— У моїй кишені лежить один манускрипт, — сказав доктор Джеймс Мортімер.
— Я помітив це, щойно ви увійшли, — сказав Холмс.
— Манускрипт дуже давній.
— Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки це не підробка.
— Звідки вам про це відомо, сер?
— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені краєчок цього манускрипту зо два дюйми завширшки. Який це експерт, якщо він не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть? Вам, можливо, випадала нагода прочитати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.
— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий. — Доктор Мортімер вийняв рукопис із бічної кишені піджака. — Цю фамільну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть якого сколихнула весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все-таки він ставився до цього документа дуже серйозно, тож був готовий до того кінця, що його спіткав.
Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.
— Ватсоне, придивіться до написання літери «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату складання документа.
Я подивився через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: «Баскервіль-Хол», а нижче стояли великі, розгонисті цифри: «1742».
— Це, вочевидь, якийсь запис.
— Так, запис одного переказу, що побутує в роді Баскервілів.
— Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною щодо питання практичнішого і ближчого до нас за часом.
— Так, дуже близького! Тут не можна зволікати, проблему слід вирішити протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він безпосередньо стосується справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.
Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінці пальців і з виглядом цілковитої покори перед долею заплющив очі. Доктор Мортімер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам цікаву повість про події давнини:
«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але я, прямий нащадок Гуго Баскервіля, який багато чув про цього собаку від свого батька, а той від мого діда, поклав собі за мету записати цю беззаперечно істинну і правдиву історію. І я хочу, діти мої, щоб ви увірували, що найвищий судія, який карає нас за гріхи наші, вільний пробачити їх нам за милосердям своїм і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і покаянням. Тож поверніть у небуття страшні плоди минулого та остерігайтеся грішити в майбутньому, щоби знову всім нам на погибель не випустити на волю темні пристрасті, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду. Знайте, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком високоосвіченим, я всіляко раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Гуго, з того самого роду, і цього Гуго можна з усією справедливістю назвати людиною некерованою, нечестивою і безбожною.