— У мене таке передчуття, наче ви мене розшукували, щоб поговорити зі мною, — сказав Роберт Уейд. — Викладайте, в чім річ.
Він був у доброму настрої і зовсім не здивувався появі Чеда.
— Ви, я бачу, збираєтеся втекти від своєї улюбленої сестриці, втекти надовго? Що ж, я вас цілком розумію, — Чед наслідував жартівливі інтонації Уейда.
— Нічогісінько ви не розумієте, — заперечив Роберт з таким виглядом, ніби в нього болять зуби. — Якби ви познайомилися з моєю сестрицею і її чоловіком трохи ближче, то у вас, як і в мене, було б єдине бажання: назад у в'язницю, тільки метрові мури можуть відгородити вас од таких родичів.
Уейд, не соромлячись, — він, очевидно, підозрював, що Чед поінформований про його славне життя, — заявив, що два роки в'язниці за спробу викрасти сережки — абсолютно справедлива кара, бо він припустився при цьому такого промаху, на який не мав ніякого права.
Звалив до одної купи професіональні інтереси й особисті, якщо можна так висловитися. Справа в тому, — що дама була не тільки п'яна — а такі жінки, коли вони ще не втратили розуму і лише перебороли природну сором'язливість, притягують мене більше, — вона була ще й справжньою леді, серце якої належало мені. Ви розумієте, що я маю на увазі?
Чед ствердно кивнув.
— А як вам сиділося у в'язниці, не дуже кепсько? — щиро поцікавився він.
— Ні, я б цього не сказав, — почав Уейд. — Ви знаєте, мене призначили там помічником бібліотекаря, і я одержав чудову нагоду грунтовно займатися самоосвітою, надто вивчати історію Англії дев'ятнадцятого — початку двадцятого сторіччя. Таке удосконалення знань вкрай необхідне у нашій професії.
— Необхідне? Як це розуміти? — Чед подивився на нього здивовано.
— Зараз поясню. Бачите, коли наша славна імперія перестала бути імперією, а з колоній почали повертатися додому колишні генерали й чиновники, то одразу ж виникла необхідність навчитися вести з ними розмову…. З генералами найкраще теревенити про виграні війни. Починаєш підхвалювати його, лоскочеш йому ідіотську пиху, а потім — ще до того, як він встигне отямитися, — позбавляєш багатого бевзя надто тяжкого гаманця.
— У мене до вас ще одне невеличке запитання, — перебив його Чед. — Скажіть, адже це ви — тільки дивіться мені в очі, — це ви довели Касл-Хоум до такого стану, наче там носороги у волейбол грали?
— Я зробив не тільки це! — Уейд знову перехилив чарку і навіть пустив сльозу від розчуленості. — Мотор з вашого човна теж зняв я, і зараз він лежить десь на дні моря.
— Так, чудову ніч довелося мені провести на острові! Приємне товариство, навколо — ні душі. Я ніколи цього не забуду, друже, — запевнив його Чед. — Може, людина з бритвою в руці, людина, яка постинала голови з моїх ангелів, — це теж ви?
— Звичайно, — з гордістю зізнався Уейд. — Але бритва існує тільки у вашій фантазії, я користувався виключно інструментом, що складається з ножа, ложки й виделки. — Він зробив коротку паузу. — А тепер, з вашого дозволу, запитаю я. Скажіть, чи не вам я повинен дякувати на оцю ґулю? — Він нагнув голову й постукав пальцем по потилиці.
— Ви маєте на увазі пастку, яку я поставив у підвалі?
— Я так і думав… Але я не образився, ви були, так би мовити, нічним сторожем, що охороняв самого себе. — Реплікам Уейда не бракувало дотепності.
— А що ви скажете про каністру з гасом?
— Вона вже була в підвалі, коли я вперше спустився туди. Я не звик спалювати своїх жертв живцем. Я вважаю це звірством…
— А історія з вершками? — доскіпувався й далі Чед.
— Ви маєте на увазі отруту? — голос Уейда затремтів од сміху.
— Проносне, — сухо уточнив Чед. — Але у великих дозах воно може діяти, як отрута.
Уейд підняв руку.
— Клянусь, що не мав до цього ніякого стосунку, — а що не було біблії, він підвів очі до неба або, точніше, до прокуреної стелі пивнички.
— А хто ж до цього причетний? Може, ваша улюблена сестриця?
— Ви маєте на увазі цю стару козу, вічно набурмосену святенницю, цю ходячу подушку для голок? — Уейд вимовив ці слова з такою ненавистю, що засумніватися в їхній нещирості було просто неможливо. Він цілу хвилину жадібно ковтав повітря, перш ніж знову повернувся до душевної рівноваги. Потім сказав: — Друже, цілком можливо, що це справа її рук. Це така підступна особа, що я із задоволенням вручив би орден тому, хто спровадив би її на той світ.
— Я хотів би поставити ще одне важливе запитання, дуже важливе. Мова піде про людське життя, яке для вас, я гадаю, священне.
— Так, людське життя для мене священне, людина живе тільки раз.
— Хто вбив у Касл-Хоумі жінку і забрав труп?
Уейд миттю став таким тверезим, немовби весь цей час пив тільки содову воду, а не перехилив сім-вісім чарок віскі.
— Яку жінку?
Чед розповів про те, що сталося.
Очі Роберта Уейда примружились, підборіддя видалося вперед.
— До цієї хвилини я нічогісінько про вбивство не знав, — промовив, ледь ворушачи губами, Уейд. — Але деякі думки з цього приводу у мене є…
— Які саме? — поквапився Чед.
— Цього я вам не можу сказати. Скажу лише: якщо моє припущення справдиться хоча б частково, декому доведеться відповідати серйозно.
— Ви гадаєте, ваші родичі причетні до цього вбивства?
— Від них можна всього чекати, — відповів Уейд. — У них навіть вистачить нахабства звинуватити у вбивстві мене. Вам обов'язково слід передати нашу бесіду інспекторові?
— Джордж Абернаті — мій близький друг, і якщо я йому про що-небудь розповім, то можете бути певні, він сприйме все так, як і я. Інакше кажучи, можете не турбуватися — труп незнайомки не шукатимуть у вашій валізі. Але щоб поставити всі крапки над «і», я хотів би одержати від вас ще одне пояснення, яке розвіє мої останні сумніви.
— Мабуть, ви хочете дізнатися, що я шукав у Касл-Хоумі? — Уейд вцілив у «десятку». Саме про це хотів дізнатися Чед. — Гаразд, я скажу вам. Я перерив увесь будинок, шукаючи бляшану скриньку.
— Що ж у ній зберігається?
— Цього я не знаю. Якісь документи, що компрометують мого шуряка й людей, зв'язаних з ним.
— Добре, я вам вірю. Може, ще по чарчині?
— По останній. Мені зараз їхати, а я не хотів би позбутися шоферських прав, — при моїй професії це може вилізти мені боком.
— Навіщо вам права, якщо ви їдете автобусом?
— Хто вам сказав, що я збираюся їхати автобусом? — на обличчі Уейда застигла усмішка, його злість ніби випарувалася. — Я хотів би дати вам добру пораду. Ви, мабуть, теж спробуєте відшукати скриньку з документами. Це буде марна праця. Ви не знайдете її, коли наміть розпиляєте будинок на дрібненькі шматочки. В Касл-Хоумі скриньки нема, це абсолютно точно, її не може там бути, бо я знайшов би її, — сказав Уейд. А потім додав повчально: — В нашій професії, так, як і у всякій іншій, немало і халтурників, і знавців, і майстрів вищого класу, «зірок» першої величини. І я, дарма що скромний, хотів би заявити вам категорично, що належу саме до «зірок». І справа тут не в п'ятнадцятирічній практиці, не в сотні готелів, де мені довелося побувати, а в природжених здібностях. Це шосте почуття, щось трансцендентальне. І якщо вже в якійсь кімнаті чи в якомусь будинку я нічого не знайшов, то, запевняю вас, справжній ясновидець теж піде звідти з порожніми руками. Хтось забрав скриньку з Касл-Хоума — це так само точно, як і те, що «Великий Бен» все ще височить на березі Темзи.
— У вашій особі країна втратила справжнього поета, — захоплено зауважив Чед.
— Не поспішайте з висновками, — Уейд сковзнув з табуретки. — Адже в будь-який момент може статися — в житті всяк буває, — що я потраплю в лабети юстиції, цієї продажної дівки, і ось тоді — справа вже вирішена — я почну писати мемуари, ось тоді в мені прокинеться справжній художник. І людство дізнається, що все своє життя я тільки те й робив, що збирав матеріал для небувалої книги…
— Я теж збираю матеріал для книги.
— Якщо ви справді закохані в свою подругу — миловидне дівчисько, тільки язичок у неї, ніби квітник, зарослий кропивою, — то пораджу застрахувати своє життя на кругленьку суму, це ніколи не зашкодить. — Після цієї досить образної характеристики Джун і категоричної поради Уейд зібрався йти, але не встиг. Вже по тому, як відчинилися двері і як ними хряснули, співрозмовники збагнули, що хтось увійшов з далеко не миролюбними намірами.
Це була місіс Фенвік. Те, що вона задумала якусь капість, не викликало найменших сумнівів, але чоловіки чекали наближення небезпеки напрочуд спокійно,
— О! Це ти, дорога сестричко! — привітав її Уейд. — Ти, мабуть, прийшла зі мною попрощатися і випити за моє здоров'я подвійну порцію віскі? — Він зробив паузу, а потім, уже сухо, додав: — Ти — змія в крокодилячій подобі!
— Де моє намисто?
— Невже ти прийшла заради нього? Не турбуйся, воно в такій же безпеці, як у сейфі англійського банку.
Місіс Фенвік володіла дивовижною здатністю: вона могла без перепочинку виливати на свою жертву нескінченні потоки найогидніших слів. Але цього разу вона без зволікань перейшла до рішучих дій. Блискавично схопивши валізку за ручку, вона обернулася і пішла до виходу.
Це анітрохи не збентежило Чедового співрозмовника. Уейд повільно допив свою чарку і лише тоді, коли місіс Фенвік дійшла до дверей шинку, звернувся до неї:
— Хвилинку, дорога сестричко, а що тобі відомо про труп?
— Який труп?
— Той, що оцей пан знайшов у холі свого будинку і який потім раптом зник.
На обличчі місіс Фенвік можна було прочитати і розгубленість, подив, і сум'яття, і навіть жах. Напевно, ця звістка так паралізувала її, що пальці, які мають шпику хижої птиці, мимовільно розчепірилися, і валіза упала на підлогу.
Уейд взяв свою чарку, але, побачивши, що вона порожня, з сумною міною поставив її на стойку.
— Англійська поліція, дорога сестричко, — найкраща в світі, якщо йдеться про те, щоб вистежити і схопити вбивцю, це безсумнівно. Господи, врятуй королеву! — додав Роберт без будь-якого зв'язку.
— Навіщо ти мені все це кажеш, яке відношення до вбивства я маю? — запитала місіс Фенвік, але цього разу властивих її голосові злісних ноток не було чути.
— Не знаю — ти маєш до нього відношення, чи твій золотенький чоловічок, чи ви обоє, чи хтось із вашого шановного товариства, — мене це, власне, не цікавить. Цим питанням займеться поліція. Я ж прошу тебе одне: не розказуй мені казку, ніби ти про це нічогісінько не знаєш.
— Я нічого не знаю ні про труп, ні про його зникнення, ні я, ні Джеймс не маємо до цього ніякого відношення.
— Поліція не повірить твоїм казочкам, не вірю їм і я, — Уейда раптом охопила лють. — Ти напевне щось про це знаєш, адже воно тісно пов'язане з тим дорученням, яке я одержав від вас. І незважаючи на це, ти змусила мене обшукати Касл-Хоум і тим самим накликала на мене підозру, ніби я якимось чином причетний до вбивства. Якби моє минуле не було таким бездоганним щодо цього, інспектор Абернаті вже давно кинув би мене за грати, і я не мав би ніякої можливості довести, що оці руки, — він розчепірив свої довгі пальці, — не пролили жодної краплини безневинної крові. Ось як. І тепер тобі, мабуть, буде зрозуміло, чому я взяв, як відшкодування, ці нещасні фамільні коштовності, які самі по собі не варті навіть тисячі фунтів, і чому я збираюся зберегти їх у себе.
Місіс Фенвік не знала, що їй робити; потім, всупереч будь-якій логіці, знову схопила валізу й мовчки попрямувала до дверей.
— Там тільки брудна білизна! — усміхаючись, крикнув Уейд. — Надішли її мені до Лондона, коли випереш та випрасуєш!
Коли місіс Фенвік зачинила за собою двері, Уейд звернувся до Чеда:
— В нагороду за вашу стриманість у цій сцені я хочу дати вам цінну пораду. Якщо ви підозрюєте, що вбита коли-небудь жила в Крайстчерчі і має відношення до загадкових подій у вашому будинку, зайдіть, до Девіда Лайнора, архіваріуса газета «Крайстчерч таймс». У нього феноменальна пам'ять. До того ж його архів у такому зразковому стані, що він спроможний відповісти на будь-яке запитання, що стосується цього гніздечка.
Міцно потиснувши Чедові руку на прощання і надавши йому можливість розрахуватися з шинкарем, Роберт Уейд вийшов з пивнички. Коли через кілька хвилин Чед теж опинився на майдані, його чекала нова несподіванка: машини не було. Деякий час Чед стояв, ніби очманілий, а потім, охоплений лихими передчуттями, плюнув на бруківку і побіг до того місця, де залишив машину. До дерев'яного стовпчика голкою від краватки була приколота записка з вельми лаконічним змістом: «Я позичив на кілька годин вашу машину. Ви заберете її в Брокслі на майдані перед вокзалом. Витрати пального будуть повернуті. Зі щирим вітанням. Ваш Роберт Уейд». Чед довго розмірковував над тим, — сердитися йому чи сміятися, але врешті не витримав і розреготався.
12
На терасі Касл-Хоума, звідки можна було бачити ряд старих дерев, освітлених променями вечірнього сонця, сиділи Чед Олів'є, Джун і Джордж Абернаті. Обговоривши всі можливості і зваживши кожен крок, який необхідно було зробити, вони дійшли одностайного висновку, що Чедові потрібно негайно, сьогодні ж, навідатися до архіваріуса газети «Крайстчерч таймс». Чед зателефонував до Лайнора і домовився зустрітися з ним у редакції близько шостої.
— Коли хочете здобути його прихильність, сер, — сказала, з'явившись на терасі, місіс Порджес, — то на самому початку розмови скромно докиньте кілька зауважень щодо жіночої статі.
— Жіночої статі? Але ж він увесь вкритий архівним пилом! Хіба його цікавлять жінки!
— Він, очевидячки, старий розпусник і потайки займається цим… — висловила припущення Джун.
— О боже, що ви кажете! — місіс Порджес жахнулася. — Навпаки! Він з недовірою дивиться на кожну спідницю! Жінки для нього — страховиська, причина всього лихого на землі. І він краще буде цілий місяць ходити в невипраній сорочці, ніж доторкнеться до когось з нас кінчиком пальця.
— Старий телепень! — стисло прокоментувала Джун. — Але нічого, Чед, ти з ним порозумієшся, адже ти теж майстер на всякі огидні визначення, коли мова заходить про заслуги й переваги жінок.
– Інакше бути не може! Вся справа в досвіді. А шість років, які я живу з тобою, — цілком достатній строк, щоб зробити правильні висновки.
— Він хотів не це сказати, — з непотрібною квапливістю втрутився Джордж Абернаті. Він ще не звик до їхньої манери розмовляти.
— До того ж ви ще повинні врахувати, — провадила далі місіс Порджес, — що Лайнор — вільнодумець і, отже, запеклий ворог пастора. Якщо ви ніби ненароком натякнете, що не завадило б знову ввести інквізицію, щоб на маленькому вогні підсмажувати таких людей, як Стерджен, ви обов'язково завоюєте його симпатії і дізнайтеся, про що захочете. А він знає все, що стосується Крайстчерча.
Без чверті шоста Чед вийшов з Касл-Хоума і попрямував до міста.
Будинок, в якому містилися редакція і друкарня консервативної газети, був збудований два, а може, й три століття тому. Навіть у яскравий сонячний день у його вестибюлі, кімнатах, на сходах і в лабіринті коридорів панували сутінки.
Коли скрипучими східцями Чед піднявся нагору, двері архіву раптом відчинилися і з них вислизнула дівчина з книжками під пахвою. Вона задоволено усміхалася й насвистувала мотив модної пісеньки. Чедові згадалися слова місіс Порджес про ставлення Лайнора до жіночої статі, і він швидко обернувся.
— Одну секундочку! — він підійшов до дівчини, яка зупинилася на сходах. — Я хотів би поговорити з містером Девідом Лайнором, але, так мені здається, я помилився дверима.
— Ні, ви не помилилися, — дуже привітно відповіла юна пані.
— Мені сказали, що містер Лайнор надто… — Чед підшукував потрібне слово, — надто негативно ставиться до жінок, особливо до молодих і вродливих. Такий собі старий буркотун.
Дівчина засміялася.
— Старий буркотун — вдалий вираз, але, між іншим, наш дорогий Девід (хай він навіть вивергає полум'я, коли жінка переступає поріг його вкритого пилом лігва), наш дорогий Девід — наймиліша людина, яку я будь-коли знала. Тільки такого й можна покохати. Він дуже смішний, коли починає лаяти жінок.
Девід Лайнор сидів за письмовим столом, освітленим зеленою лампою. Чед побачив тільки його лискучу лисину, яка здавалася вкритою лаком, та незвичайно великих розмірів ніс червоного кольору, якого не змогло приглушити навіть зелене світло.