Анна. А потому?
Жандарм. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi страшно?
Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Нi, не страшно.
Жандарм. Так хочеш бути щасливою?
Анна (так само). Хочу.
Жандарм. Так будеш моєю?
Анна (так само). Буду.
Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.
Анна (так само). Нi, не одурю.
Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потрясає її за плечi.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до мiста, то я до тебе навiдаюсь.
Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печi.
ЯВА ШОСТА
Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин.
Жандарм. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?
Вiйт. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а на третiм троха кров'ю замазано.
Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжцi.) Ну, а тепер ведiть його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?
Присяжний. Я вийняв, ось вiн.
Жандарм. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники є, то щоб де в лiсi не напали та не вiдбили.
Микола. Господи! Що се зо мною дiється? За що на мене така кара тяженька?
Вiйт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нинi. В кого є тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж, i се можна.
Вiйт. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i потому приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спiльниками шукати.
Вiйт. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!
Бабич вiдходить.
Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози). Анно!
Анна (мое остовпiла). Чого тобi, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невиннiсть виявилася.
Анна. Чиста душа… А хiба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мiзерiї є, то щоб i те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.
Анна. Га, коли так кажеш…
Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тiлько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обiймають її.) Анно! Аннице моя! Тiлько ти… не забудь мене! (Утирає очi.)
Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слiд тобi при чужих людях плакати? Вспокiйся! Бог нас не лишить.
Микола. Га, божа воля! Най вiн з усiма нами робить, що задумав. Ходiмо, люди добрiї (Цiлує Анну i виходить, за ним Жандарм, вiйт i iн. Анна по його вiдходi хоче кинутися до дверей i зупиняється, хапає себе за голову, вiдтак ламає руки.)
Анна. От тобi й ангели божi понад хатою перелетiли!
Заслона спадає
ДIЯ ТРЕТЯ
Мiсце перед коршмою. З правого боку сiльська дорога, з лiвого високий плiт, у глибинi сцени коршма з широкою створеною брамою. Пiд коршмою ослони, коло плота грубi дерев'янi колоди, на яких можна сидiти.
ЯВА ПЕРША
Три дiвчини виходять iз коршми, по-недiльному убранi.
Перша дiвчина. Живенько, сестрицi, живенько бiжiть та скликайте парубкiв!
Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вiшати будуть.
Обi жiнки. Господи! (Хрестяться.)
Перша жiнка. I хто би був подумав, що вiн душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жiнка. Ой кумонько, чоловiк усе чоловiком, а нечистий, бодай моцi не мав, усякого пiдкусить.
Перша жiнка. Ба, та чути, що там великi грошi у Абрамка забрали. Не знати, чи вiднайдено їх?
Настя. Де там, анi слiду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спiльникiв.
Перша жiнка. От дурний! Нiби то йому що поможе, як вiн буде гнити, а тi уживати.
Друга жiнка. Га, то у них уже такий злодiйський закон, що один другого не смiє видати, аби i сам ось тут погибав.
Перша жiнка. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!
Друга жiнка. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають. Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?
Перша жiнка. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього нiколи не чула! Ото диво!
Друга жiнка. Ну, а що ж його жiнка? От iще бiдна! Така молода, така красна i з такого роду славного! Адже про її вiтця по всiх селах слава йшла. Перший багач був на весь повiт, i лiпотент громадський. А тепер ось на яке зiйшла!
Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жiнка.
Перша жiнка. Ну, або що?
Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!
Обi жiнки (б'ють себе об поли руками). Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькi сусiди. То я нiби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.
Обi жiнки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собi заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловiка до кримiналу завдав.
Жiнки. Господи!
Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дiвкою бувши. Вiн з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.
Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!
Настя. Вiн у неї два рази щотижня нiч ночує. Смерком приходить, досвiта вiдходить. Вiн, бачите, нiбито за Миколовими спiльниками пошукує. Мойому чоловiковi сам так казав, аякже!
Жiнки. Господи!
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна, жiнки i Настя.
Пiд час тої розмови сцена звiльна заповняється парубками i дiвчатами. Вони стоять нупками, гуторять, смiються. Старшi жiнки i чоловiки однi проходять улицею, другi заходять у коршму або виходять iз неї.
Анна (входить одягнена по-недiльному, оглядається боязно i наближується до сидячих жiнок). Слава Iсусу; Христу.
Перша жiнка (холодно). Слава навiки!
Анна. А не було тут?.. (Уриває i озирається.)
Друга жiнка. Ви за своїм чоловiком озираєтеся? Нi, не було його тут.
Анна (обертається до неї залякана). За чоловiком? Нi, я не за чоловiком.
Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що вiн дуже слабий.
Анна (мое непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя (так само). Та вiшати його мають.
Анна (стрепенулася, а далi, бачачи, що Настя кпить в неї, вiдповiдає також ущипливе). Вiшати? Га, се така слабiсть, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то, вихай покутує.
Настя (вiдвертається вiд неї плечима, до першої жiнки). А знаєте, там один чоловiк iз Непитова сидiв iз ним у однiй казнi, а тепер вийшов. То розповiдав мо тому чоловiковi. "Переказував, - каже, - з вашого села Задорожний: "Просiть там мою жiнку, аби мене хоч раз вiдвiдала. Нехай менi який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай менi адвоката найме".
Анна вiдходить на вулицю i щезає.
ЯВА П'ЯТА
Тi самi без Анни. Парубкiв i дiвчат сходиться бiльше. Гомiн.
Перша жiнка. Огидниця!
Друга жiнка. Погане зiлля!
Настя. Без серця вона! I вiдразу се було видно. Адже як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чеснiй жiнцi годиться! Де там!
Перша жiнка. Цiкава я, за ким вона тут шукала?
Настя. Та за ним, за ним! За своїм шандарем.
Перша жiнка. Ба, а вiн хiба тут є?
Настя. Нинi я видiла його в церквi. Видно, що є.
Друга жiнка. Та й менi здається, що я його бачила, як iшов до вiйта.
Настя. Вона, певно, ждала на нього в хатi, а не можучи дiждатися, пiшла за ним по селi шукати.
Друга жiнка. Ну, сього би вже було забагато. Хiба би весь стид загубила.
Настя. А ви думаєте, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут iще з ним i танцювати буде.
Жiнки. Тьфу! Пек, осина!
ЯВА ШОСТА
Тi самi, музики, потiм вiйт.
Гомiн серед молодежi. Музики йдуть! Музики! Ладьте мiсце для музик! (Кiлька парубкiв виносять пiдвищену лаву з коршомних сiней i ставлять знадвору пiд стiною.) Ось так! Тут буде добре!
Музики, - три селяни, один зi скрипкою, другий басом, третiй з решетом, - входять, кланяються на всi боки, вiдтак вилазять на лаву, де їм тим часом поставленi стiльцi. Вони сiдають i потягають смиками по стру ментах, трiбуючи їх. Гомiн довкола, смiхи, жарти. Сцена наповнюється.
Вiйт (виходить iз коршми, грiзно). А тут що?(Побачивши музику.) А ви що тут робите? Хто вам позволив?
Музики (встають, знiмають шапки, скрипник говорить). Пане начальнику, нас закликали. Ми люди зарiбни. Не наше дiло питати дозволу. Нас закликали, казали що можна.
Вiйт. Хто вас закликав?
Скрипник. Та парубки, а хто ж би. Он Андрух, та Олекса,та Степан.
Товпа втихає. Три парубки виходять наперед i кланяються вiйтовi.
Вiйт. А вам чого треба?
Перший парубок (кланяється). Та ми би просили, пане начальнику, щоби те позволили троха потанцювати. Нинi пущiння, то вже остатнiй раз.
Вiйт (строго). А чий ти?
Парубок. Та Василя Пiвперечного, Олекса.
Вiйт. А був ти нинi в церквi?
Парубок. Та був, пане начальнику.
Вiйт. А чув ти, що єгомость наказували?
Парубок. Та чув, пане начальнику.
Вiйт. А наказували вони вам на музику та на танцi до коршми ходити?
Парубок. Та не казали.
Вiйт. Ну, а ви так слухаєте наказу?
Парубок (чухається в потилицю i всмiхається). Та хто би там його слухав, пане начальнику! Нашi єгомость старенькi, хiба вони знають, чого молодим потрiбно? То вже як ви позволите… То вiд вас залежить, а не вiд єгомостя.
Iншi парубки. Так, такi Ми вже пана начальника просимо дозволити нам.
Вiйт. Не дозволяю! Не можна.
ЯВА СЬОМА
Тi самi i Шльома.
Шльома (вибiгає з коршми з фляшкою i чаркою). Як то не можна? Чому не можна? (До парубкiв.) Нi, нi, не бiйтеся, пан начальник жартують. Чому би не було можна? (Наливає чарку.) Ну, пане начальнику, дай вам боже здоровля!
Вiйт. Нi, Шльомо, раз тобi сказано, що не можна, то не можна. А випити вип'ю, бо щось мене в трунку млоїть (п'є), i заплачу тобi, але танцiв анi музики менi не смiє бути.
Шльома. Але ж, пане начальнику, ви не маєте права менi заказувати. Се мiй заробок. У мене є патент.
Вiйт. Патент? Який патент?
Шльома. Як то який? Цiсарський патент. з печаткою! Ось дивiть! (Витягає з-за пазухи папiр, зложений удесятеро, i подає його вiйтовi.)
Вiйт (незручно розвиваючи папiр, обзирає його на рiзнi боки, очевидно, не вмiючи читати, а вiдтак вiддає жидовi). Та коли так, коли маєш патент, то iнша рiч. То вже не моя власть.
Шльома. А видите? Чи я не казав, що музика буде? Ну, хлопцi, чого стоїте? Берiться до дiвчат! Адiть, як вони нiвроку настроїлися танцювати. А ви, музики, вип'єте?
Музики. Ба, та нам так i належиться.
Басист. Сам бог приказав.
Шльома(частує їх). Ну, пийте ж, пийте, а грайте добре!
Музики. То вже наша рiч.
Вiйт. А пам'ятайте менi, аби все порядно, без образи божої.
Шльома. Чуєте, що пан начальник каже? Без образiв божих!
Вiйт. А скоро сонце зайде, зараз менi перестати i додому розходитися. Я тут присяжного пришлю, аби нiхто не смiв…
Шльома. Пощо, пане начальнику? Пощо присяжного трудити! Хiба я сам не знаю, що належиться? Як прийде той час, то вже я сам їм скажу, що треба перестати. Ну, ну, бавтеся! А ви, пане начальнику, ходiть зо мною, я вам маю щось дуже ладне сказати. (Тягне його до коршми.)
ЯВА ВОСЬМА
Тi самi без вiйта i Шльоми.
Юрба розступається, прочищуючи мiсце посерединi. Старшi чоловiки i жiнки засiдають то коло музик, то попiд стiною на ослонах, то на колодах. Дiти вилазять на плiт. Парубки i дiвчата у двi лави стоять довкола. Музика зачинає грати.
Один парубок. Гей, погуляймо нинi! Нехай лихо смiється! Ану, музики, коломийки! Та такої врiжте дрiбної, аби аж жижки трусилися!
Музики грають коломийки, кiлька пар танцює. По якiмсь часi музики уривають, танцюючi стають.
Парубок. А то що? Чого ви стали? Скрипник показує смиком на вулицю.
Гомiн. Шандар! Шандар! Той, що Миколу до кримiналу завдав!
Усi стихають, па лицях видко неспокiй а навiть острах.
ЯВА ДЕВ'ЯТА
Тi самi, Жандарм i Анна.
Жандарм (тягне Анну за руку). Але ходи ж бо, ходи! Чого тобi ониматися!
Анна. Бiйся бога, Михаиле! Пусти мене! Ади, люди ззираються.
Жандарм. Ну, то що, що ззираються? Кому цiкаво, нехай дивиться. А мене то що обходить? Я з людського диву не буду нi ситий, нi голоден.
Анна. Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують.
Жандарм (грiзно дивиться на неї). Анно, я думав, що ти розумна жiнка, а ти все ще дурницi плетеш. Пiсля того, що сталося, ти ще можеш уважати на людськi позирки i пошепти! Тьфу, чисто бабська натура!
Анна. Михаиле!..
Жандарм. Нi, не кажи менi так! Не хочу тебе знати, анi бачити, коли ти така.
Анна. Михаиле!..
Жандарм. Ну, так iдеш?
Анна. Господи, що ж я маю робити!..
Жандарм. I танцювати будеш зо мною?
Анна (з жахом). Тут? При всiх?
Жандарм. Ти знов своє? Анi слова бiльше! Будеш чи не будеш?
Анна (шепче). Господи, додай менi сили! (Подає йому руку. Обоє наближаються до юрби перед коршмою.)
Жандарм. Слава Iсусу!
Селяни i селянки (кланяються). Слава навiки!
Жандарм. Я чув тут перед хвилею музику, бачив танець.
Парубок. Ну, а хiба що? Не вiльно нам?
Другий парубок. Нинi пушiння.
Третiй парубок. Нам пан начальник позволив.
Жандарм. Ну, ну, та я нiчого не кажу. Потанцюйте собi. Ну, музики, грайте! Най почую, як ви тут у Незваничах умiєте. Може, й мене охота вiзьме з вами покрутитися. Позволите, хлопцi?
Парубки. О, просимо, просимо!
Музика грає. Жандарм, послухавши трохи, бере Анну за руку i вiдходить з нею до коршми.
ЯВА ДЕСЯТА
Тi самi без Жандарм а i Анни.
Перша жiнка. Та й справдi пiшла з ним.
Друга жiнка. Видно, що їй зразу нiяково було. Троха противилась.
Настя. Ще не привикла, кумо. Але привикне швидко. Вiн її привчить.
Друга жiнка. Та й страшний же! А найстрашнiший, як усмiхається. Так тi зубищi бiлi та великi виставить, що, здається чоловiковi, ось-ось укусить.