За кілька хвилин анарх зійшов на путівець. Він ішов по проселочній дорозі й уважно розглядав стеблину на руці, що на ній завмер мініатюрний шашель. Із-за ріки й тепер гулом темної міді крокували дзвіниці. Будинки то вибігали із змарнілої зелені, то виринали, то знову потопали в ній. Дороги й роздоріжжя відходили по кварталах у німу даль. Було зовсім сіро скучно. І не вірилось, що колись тут, на цій доріжці, видно було, як боковий шлях вилітав із багряної тирси (клекотіло сонце), а другий шлях - від Гралтайських Меж. Шляхи злітались, зливались і йшли до лісової будки. На ці шляхи часто ходив анарх і дивився на місто. Але місто завжди було таке незрозуміле, як і корейський божок. Саме на цей боковий шлях, що біля експериментальної ферми, увечері дівчата йшли з оранжерей і співали пісень у бузковий захід. Це були пісні журні, починалися вони з «гори високої» й кінчалися тим, що «молодість не вернеться». Тоді експериментальна ферма відлітала від санаторійної зони на неможливі гони. Але зате вранці кипіла тут радість. Коли падали роси й шумів ядерно світловій, тоді на дахи експериментальної ферми падали каміння всіх спектральних віт. То розсипалася корона землі - сонце.
Анарх ішов навмання й тільки тоді зупинився, коли з-за перевалу прозвучало соковите контральто. Він підвів голову й побачив: повз нього, направляючись із городу, пролетів фаетон. Тоді він раптом скинувся: куди й чого він іде?
Він круто повернув і пішов до санаторійної зони.
XIV
Надходив листяний шум. Хилилися жовті безсилі дерева. Падало листя, а на десятинах міської в'язниці мертво лежала осіння прозора далечінь.
Надходила осінь. І всюди, і на кожному із хворих почувалась вона. Майю ніхто вже не наважився б назвати легковажною дівчиною. Її не пізнавали. Вона схудла, змарніла й за черговий тиждень не тільки нічого не взяла, але й загубила декілька фунтів. Годинами вона лежала в своїй палаті і вже не виносила своєї койки на веранду.
Анарх не виходив із палати й годинами дивився то на одну, то на другу з чотирьох стін. Але частіш він спирався поглядом у стелю: вона чомусь нагадувала йому туманний день і його перший сніг. Сірий колір проточувався крізь вікно й похмурів, як сам присмерк. У цьому була не то розгубленість, не то тоска, не то просто нудна мовчанка. Це, нарешті, була не кімната, а якась сувора пустеля. Тільки ординатор і досі ходив у травневому костюмі. Але, коли й він заходив в анархову кімнату й зупинявся біля порога - суворий і холодний, - анарх і від нього відвертався, бо і в цьому травневому костюмі стояла осінь.
Що ж до Хлоні, то він остаточно поринув у меланхолію. За ним із призначення ординатора стежили тепер, не відходячи, дві сестри. Тим же сестрам наказано було доглядати й Майю. Одного дня вона підійшла до ординатора з проханням відпустити її в город на декілька годин, і, коли їй той не дозволив, вона «закатала» істерику. Доктор так розгубився, що забув навіть зміряти їй температуру. Сестра Катря мусила розбуркати Майю вночі й поставити їй термометр.
Проте й сестра Катря була сама не своя: вона напружено чекала відкомандировки. Щоб трохи забутись, вона просиджувала цілі ночі за книгою і, заснувши вранці, раптом прокидалась і перелякано дивилась навкруги себе. Перед нею росла темна стіна, і здавалось їй, що на неї наступають якісь важкі незрозумілі квартали. Саме квартали, як щось абстрактне й непереможне. І ці квартали полосували невідомі лінії на безкраїх полях і відходили в сірий дим безвісті.
Надходила осінь. В городі її ще не бачили. Мотори й димарі випускали натовпи диму й закривали небо. На вулицях пахло бензолом. А тут у кожному ледве помітному шелесті мініатюрного листочка відчувався осінній переліт. Дерева все глибше вгрузали в червоне золото й стояли в надмрійній задумі. На перевалі рипів ясень: його підрізали бандити. Надходили листяні симфонії й затоплювали ліс. Надходив золотий потоп.
Зрідка вибігали з поляни кучеряві дерева, перелякано озирались і зупинялися. Але не було виходу з цього золотого потопу: і експериментальна ферма, і санаторійна зона, і перевали, і межі - все поринало в ньому.
Ішла мудрість глухого часу, і анарх знову збентежено дивився в сіру стелю. Він зрідка виходив на доріжку, там озирався навкруги й прислухався до шамотіння: то листя злітало з дерев.
А осінь усе глибше й глибше заходила в колодязь часу. Вже не горів капусник: його зрізали. Іноді поринав у багрянцях захід, і тоді чекали шалених вітрів. Але й вітри не йшли, ніби й вони боялись потривожити цю мовчазну осінню елегію. Санаторійна зона, її будівлі і конторський плац, і яблуневий глуш - все чутко прислухалось до золотого потопу. І думав анарх, що от-от вибіжить із яру розпатлана темна розпука, розкине руки, впаде на голу вбогу землю й істерично заридає. Іноді він бачив її: от вона лежить, от стихає її плач, вона мовчки підводиться, дивиться синіми очима вдаль і, траурна, нечутно зникає за перевалом.
Надходила осінь. В городі, безперечно, про неї нічого не знали, а тут вона почувалась і в миготінні сухих зір, і в зажурі невеселих доріжок, що плутались і стурбовані відступали в нетрі сторожкого лісу. Дикий малинник відлетів до ріки й самотній стояв над тихим бірюзовим небосхилом. Ріка мовчала. Зрідка над санаторійною зоною чули задушений крик пернатого царства. То по довгій і далекій лінії птиці перелітали за горизонтні межі. Ранком на порожній пустелі покинутого поля сідали важкі дрохви, стрепети. І тоді ж ріка приймала в свої води перелітні зграї птиць. То були крякви, чирки, нирці, шилохвости, турпани. І ці туди, на далеку лінію, у вирій. Туди плавко линула і ріка, і сторожкий човен, і потяг, що вилітав із промислового центру й шалено нісся в золотий потоп. Місячної ночі, коли тихо коливались осінні хвилі й бриніли вогкі вітри, човен стояв одинокою забутою примарою. Але і в мовчазності ріки була таж сама невимовна самотність. Іноді стрепети раптом підводились із порожньої пустелі покинутого поля й різали ріку своїм важким польотом.
Надходила осінь. Вночі пахло жовтим диким воском. І тоді простори буйної неспокійної республіки плутались по темних шляхах, бігли до моря й прислухались до шелесту похилої тирси. Саме тоді й пахло незносним диким воском. Але золотий потоп плинув далі й далі. І вже затоплював він і каганцеві закинуті оселі. Вдалині миготів город. На оазі великого степу маячили люкси своїми холодними вогнями. І на світанку анарх бачив: до города бредуть стрункі тополі. І думав: «Чи це не пілігрими з далекого краю?» І здавалось анархові, що він стоїть серед забутої Аравії. А там, де город, - зовсім надзвичайна крапка: там - Ель-Харам, Кааба й таємний чорний камінь. Анарх несвідомо, в якомусь півсні, шепотів: «Куди пілігрими?…»
Надходила осінь. І знову незносно пахло жовтим диким воском, і самотньо виглядала веранда санаторійної зони. Тільки калинники цвіли ще гарячим цвітом. І чути було, як за рікою кричить санаторійний дурень своє незрозуміле «о».
Санаторій потроху вилюднявся. Уїхав один, другий, третій, нарешті почали готуватись до від'їзду Майя, Унікум і т. д.
Між анархом і Майєю остаточно пробігла чорна кішка. Тепер їх рідко можна було зустріти вдвох. Декого це почало навіть дивувати: «Що таке? Чому це вони стороняться один одного?» Зате з Хлонею анарх тепер майже не розлучався. Ті своєрідні фантоми, що ними завжди жив юнак, анархові потрібні були тепер як саме повітря.
Хлоня сідав на ліжко й говорив:
- І от я іду кудись у поле, і я думаю: «Скучно». І я думаю, що моя епоха, як та прекрасна незнайомка, вискочила, схопила мене в обійми, затуманила мій мозок і раптом зникла. Я метнувся: де вона?… Але її вже нема!
- Так, - машинально повторював за Хлонею анарх.
- Так! Нема! - казав далі Хлоня й задумався: - А то, буває, здається, що цю незнайомку давить хтось своїми брудними руками. Я схоплююсь. Я горю весь. Я спішу їй на допомогу. Але підбігаю до проклятого місця й бачу - знову нічого нема!
- Так! - машинально повторював за Хлонею анарх.
І в таких розмовах вони часто просиджували цілі вечори. Їм ніхто не перешкоджав: два хворих виїхали, а метранпажа знову перевели на своє місце.
Для решти хворих залишилась одна тема: розмова про тих, кого виписували. І було великою несподіванкою, коли одного хмарного дня на санаторійній зоні зчинився енергійний гамір.
Прозвучав розбитий черепок міді: кликали на обід. Хворі мляво підводились із койок і сідали за стіл. Раптом підвелася Майя і спитала:
- Хто вчора ввечері сидів за моїм столом?
Хто ж сидів? Ніхто нічого не знає! Для чого це їй? Вчора сиділа вона, а пізніш, здається, анарх. Майя нервово підкинула плече й мало не скрикнула:
- Я питаю вас: хто сидів за моїм столом?!
Дехто навіть підвівся: чого їй треба! Тоді Майя вискочила з-за столу й розридалась. До неї підбігли й стали її заспокоювати. Їй подавали вже стакан із водою, але Майїні ридання переходили в якісь істеричні викрики. І тільки коли прибіг ординатор, хворі нарешті догадались підійти до Майїного столу. Там вирізано було ножем це: «Майя є… (нецензурне слово)… з анархом». Літери були великі, і фраза зайняла всю площину стола.
Всі занервувались. Навіть миршавий дідок не посмів увернути цинічної фрази.
Але хто ж це міг зробити? Це ж чорт знає що? Мужчини суєтилися біля столу й радились, як найти негідника. Припущень було багато. Вчора сидів тут анарх. Але не міг же він зробити таку гидоту. Навіщо йому компроментувати і себе, і Майю? Ніхто не здібний був на таку низість, крім дідка й Карно. Але ж ні того, ні другого (це всі добре знають) вчора тут не було. Дідок суєтився й клявся, що він цього ніколи б не зробив. Йому вірили. Вірили, проте, й тому, що й Карно не був тут (Карно, між іншим, не знав, кого взяли на підозріння). Останнього часу метранпаж вів себе досить порядно, і було б несправедливим думати на нього. Звичайно, тільки від Карно можна було чекати такого стилю. Але ж із-за цього не можна обвинувачувати людину.
Майя того ж дня не обідала, хоч і зрізали парканну фразу, вона була так схвильована, що після того декілька днів не виходила з палати.
Що до анарха, то з ним із цього часу й справді скоїлось щось неладне. Коли йому говорили про цю історію (анарх тоді не був за столом), він якось розгублено дивився на оповідачів. Нарешті хворі почали перешіптуватись і запевняти один одного, що цю похабщину саме анарх і написав. Тільки одна сестра Катря, коли їй говорили про це, хвилювалася й кидала:
- Не смійте казати так!
XV
Звичайно, підозріння на анарха впало помилково. Причиною його розгубленості були листи, які він одержав того ж дня, коли з Майєю була істерика.
Стояло похмуре небо й мовчазні поля. Над санаторійною зоною стояв клекіт перелітних птиць: вони летіли у вирій. Тоді з проселочної дороги виринула поштова дрижула, і скоро чергова сестра розносила по палатах листи. Цією ж поштою анарх і одержав кореспонденцію. Один лист був відповіддю сестри на його поетичний вибух у Катринім помешканні. Другий - анонімний. Анархова сестра писала це:
«Любий брате! Тільки-но одержала твою писульку й спішу відповісти. Брате! Що з тобою? Відкіля ця екзальтація? Ти ж, здається, ліквідував її? Відкіля ці Чінгісхани, запахи снопів, голубі грози, Голгофа та інше «дребедень»? Я боюсь за тебе: так ти скоро знову загрузнеш у болоті. Невже ти не уявляєш собі, що ця патетика і є той дурацький колпак, який носили й носять наші доморощені бунтарі - за твоїм вдалим виразом - із гопаківсько-шароваристої просвіти? Скоріш поклич свій розум, інакше буде пізно. Лист, як бачиш, попав не по адресу, бо з того часу, як ми бачились з тобою, я, брате, виросла порядком. Не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ (між іншим, ця струнка, як ти її не ховаєш за красивими й туманними словами, весь час почувається, бо весь час бринить у кожному твоєму слові). Отже, не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ. І от чому: я твердо знаю, що щастя моєї нації, її відродження можливе лише через індустріалізацію країни. Відціля - через оптимізм. Між іншим, це зовсім не те, що ти можеш подумати. Щастя я уявляю собі не тим химерним абсолютом, що до нього прагне інша категорія оптимістів, щастя я собі уявляю цілком реальним досягненням. Отже, мій оптимізм не перейде в безпардонну тоску. Так-то, брате! Тільки оптимізм! А на все інше я плюю з тієї командної висоти, про яку ти мені колись писав. І, в першу чергу, я плюю на слинявих нитиків та інших «символістів». Скажу тобі щиро: те, що ти написав мені в своєму останньому листі, пишуть гімназисти п'ятого класу в своїх меланхолійних щоденниках. Я гадала, що ти тепер серйозніший. Де ж твій європеїзм, з яким ти носився колись? Це ж, брате, так далеко від Європи, як сучасним белетристам від літератури (між іншим: Слюнтяї! Нахали! Порнографісти! Онанітики! І головне - невєжди! Їм би не в журналах друкуватися, а сидіти під спідницею матері й ковиряти пальцем у роті та навчитися абетки. Як будеш у городі, передай такі ж компліменти й тим ідіотам, що їх друкують і переводять на них народні гроші). Отже, питаю: де твій європеїзм? Це ж, що ти мені написав, є безпардонна психологічна просвітянщина! Хоч ти мені й пишеш про малярство, але я дуже задоволена, що ти ніякого відношення не маєш до нього. Ти був би не маляром, а - пробач за вираз - дешевим фуріозо! Так-то, брате! Пора вже знати, де раки зимують. Це цілком серйозно! І я дивуюся, як міг ти так низько впасти. Я тебе таким все-таки не уявляла. До побачення. Твоя Клавдія».
Анарх прочитав листа і положив його на стіл. Різка відповідь не дуже його схвилювала. Він знав добре сестру й міг чекати цього від неї. Тоді він розірвав другий конверт і витяг відтіля брудний папір. Тут було написано це:
«Ясновельможному панові анархові. Дорогий і шановний революціонере! Я гадаю, що звернувся до вас у свій час. Добре знаючи ваше непевне, становище, спішу із своїм слушним листом. Дорогий товаришу й революціонере! Та пригода, що я для вас невідомий, що я для вас тільки загадкова особа, яка сховалася під анонімкою, можливо, ця пригода на момент затуманить вам мозок, і ви подумаєте: «Нісенітниця!». Але я певний: це не надовго. Ви скоро найдете себе й зробите те, що я вам пораджу. Так слухайте ж, ясновельможний і дорогий революціонере! Це було, здається, напровесні нової героїчної ери. Саме в цей час у канцелярії якогось безбарвного губздраву метушився якийсь каплоухий секретар. І до цього секретаря брели натовпи людей дістати аудієнції: їм треба було попасти на ремонт. Мільйони, більйони, трильйони машиністок та інших «співчуваючих» державних діячів невимушено підкреслювали геніального Маркса та геніальну революцію. Проте тоді вже поганої хуртовини не було, а була прекрасна хуртовина під соусом дикого шовінізму та порнографії. Тоді по оселях ходили трубадури й натхненно співали про педерастію, гнилу проституцію й національний месіанізм. І це м'яко називалося утилізацією Маркса. І от тоді метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки прийшов від консиліуму лікарів до губздраву й підійшов до машиністки. Ця ж, остання, допіру в секретарськім кабінеті розв'язала з секретарем полову проблему в світлі «співчуваючої етики», здається, на канапі. І, здається, у неї горіли не то вуха, не то шия. Метранпаж сказав, щоб його направили в санаторій, і подав від консиліуму лікарів посвідчення. Машиністка сказала, щоб він звернувся до другої машиністки, але п'ята посилала до шостої. Тоді метранпаж пішов до секретаря. «На ремонт?» - спитав його секретар. «На ремонт», - відважно відповів метранпаж. Тоді секретар сказав, щоб метранпаж прийшов завтра. А через місяць сказав: «Прийдіть у четвер». Оце поки що і все, дорогий і ясновельможний революціонере! Тепер запитання: як рішити цей ребус, чи варт було метранпажеві домагатися санаторія, чи ні. Я гадаю, що ні, бо де ж тоді будете сидіти ви, ясновельможний анархе! Проте, метранпаж попав-таки в санаторій. І от він дивиться: санаторій стоїть над рікою. І от він бачить: це один із тих, що там на проселочній дорозі, де починаються степи, де колись глушили час джентельмени з города (звичайно, з проститутками, з коньяком, шампанським, з бенедиктином, з лікером: creme de vanille, creme cafe, creme de the (крем ванільний, крем кавовий, крем чайний - франц.), кюрасо і кюрасо з цитрон-меліс, шартрез), де били верцадла, щоб бити… Але кожна держава має свою термінологію, і санаторій теж. Отже, мертва лежанка - це та, що після обіду. Але для чого живуть під псевдонімом - невідомо! Наприклад, Майя. Це, здається, з індійських поем Рамаяна - богиня ілюзії… Ну, хіба ж таки можна назвати таким ім'ям недорізане порося? Так-то, дорогий революціонере! Коли метранпаж говорив із секретарем, вийшла помилка. Секретар зовсім не припускав, що цей метранпаж уміє думати й зовсім не з тих - a la бидло. Секретар зовсім не припускав, що метранпаж бачив, як у його канцелярії метушиться добродій, ім'я якому - натюрморт. А втім, цього листа пишу не я, а мій дружок, що конспіративно ходить до мене. Це, між іншим, дуже оригінальна особа: він нічим не уступає вам. Це, так би мовити, ваш двійник, різниця між вами тільки та, що мій дружок має інший темперамент, а можливо, його просто вкусила осіння муха. Проте, він все-таки - не ви. Зараз ця конспіративна особа відіграє в житті роль провінціального мефістофеля. Я гадаю, ця тимчасова посада до деякої міри має рацію на існування. Але, дорогий революціонере! Не подумайте, Боже спаси, що цей величезний вступ (може, більший від самого листа) не має ніякого відношення до того, що я вам зараз скажу. Про цей вступ ви не маєте права забувати (а ви, здається, забули, так, о мій прекрасний революціонере!). Але раніш, ніж дати обіцяну пораду, я вам дам декілька нескромних запитань. Скажіть, будь ласка, хто це там у вашому санаторії живе милостію «власть імущих»? Хто там у вас перецінює вартості ради свого прекрасного шлунку? О, ясновельможний революціонере! Дозвольте його поздравити! Певно, розум повинен керувати почуттям. Що толку з гарячковості, коли, припустимо, проти «рожна не попрьош». Правда? І ваш перецінець вартостей, очевидно, добре засвоїв собі мудру формулу: «Проти рожна нє попрьош». Це робить йому честь і показує, що він не з тих парвеню, які пильнують вискочити з свого природного оточення. Це робить йому честь. Як же, він тепер, слава Богу, живий і здоровий, чого й нам бажає від Господа Бога. Він, нарешті, зрозумів, що всі його утопії є плід його недозрілого розуму. І правда, які можуть бути утопії у відсталій економічно й політично країні? Це ж тільки імпресіоніст Бакунін міг мріяти про всесвітній бунт. Так-то, шановний революціонере! Я віддаю честь вашому перецінцеві вартостей за те, що він переборов авторитети і живе своїм власним розумом. Він, нарешті, зійшов на широкий шлях, і перед ним замаячили рожеві перспективи. Це вже не утопія, а те реальне, чого ми багато віків чекали. Я вітаю його від усієї душі… Але я бачу, що знову відійшов убік. Треба ж, нарешті, сказати, що я вам раджу, бо ж для цього, власне, і лист писано. Я вам раджу: жити, читати газети, журнали «Огоньок» тощо, любуватися прекрасними краєвидами з командної висоти, «кушати» борщ, котлети й т. п. От вам моя порада. Тільки попереджаю: ніколи не згадуйте свого минулого, в противному разі ви щось надумаєте. Що ви надумаєте, я, звичайно, знаю. Але я вам про це не скажу. Цілую ваші уста й бажаю цього: хай вам присниться сьогодні запашний апельсин. Ваш і т. д. Підпису не ставлю, бо все одно догадаєтесь, хто вам пише».