На купно ходив Фік із господинею, і, хоч вона не потребувала такого помічника, завжди щось ніс у зубах, бо це справляло йому приємність, а людям розвагу.
Коли господарі йшли на прогулянку в ліс, брали з собою пса. Тоді вже він ганяв по лісі, витроплював усяких тваринок, вигрібав жуків, ловив мишей. Кожен рух збуджував у нього ловецький інстинкт. Любив гребтися в землі, добуваючись до нірок хом’яків та мишей. Зловивши котресь із них — загризав. Таке бо право в лісі. Здобич приносив господарям. На поклик «фуй» Фік кидав дичину і чекав на похвалу і пестощі: хтось чейже поклепає по голові, полоскоче за вухами і скаже пару слів. Виляв тоді хвостом, крутив задом, і його очі були повні собачої радости. Інколи Дан назбирував квіток і, зв’язавши в китицю, давав Фікові. Пес, не потребуючи наказу, знав, що квіти треба віднести господині. Швидко вишукував її в лісі й передавав китицю.
Ось такий то був Фік. Люди казали, що він мудрий, що розуміє кожне слово і кожний наказ господарів. І, мабуть, знав він дещо таке, чого ми, люди, не знаємо.
Добре годований і догляданий, жив у домашньому затишку Диких і був щасливий.
І було б так завжди, коли б не війна, коли б большевики не вивезли його господарів і він не залишився сам на вулицях міста.
Сам узимі, на снігу і на морозі.
БЕЗДОМНИЙ
Понуривши голову, Фік повернувся додому. Ходив же він постійно цією дорогою за своїми господарями, входив до цієї ж хати і жив у ній досі. Із звички повернувся й тепер.
Поблизу дому старанно обнюхував землю. Там уже не було слідів його господарів: вони увірвалися нагло зараз по виході з дому. Але ще свіжий запах житла спонукав його подряпати лапою двері, як це робив завжди.
Наслухував, настороживши вуха. За дверима гомоніли якісь голоси, зовсім не подібні до голосів його господарів. Все таки пошкрябав ще раз і заскавучав. Двері відчинилися і разом з гнівним «вон!» Фік відчув болячий удар і злетів униз по сходах. Голодний, з гострим болем під лопаткою, поволікся перевулком. На розі побачив знайомий склад дощок. Подався туди, шукаючи захисту. Під дошками вигріб у тринні нору, скулився і, вилизавши болюче місце, заснув. Перший раз надворі.
Нора під дошками відтепер стала йому домівкою. Пролежав у ній два дні в тяжкій дрімоті; коли прокинувся, його огорнула туга за господарями, і він тонко, жалісно заскавучав. Тоді підвівся і пішов у напрямі до дому господарів, все ще сподіваючись, що хтось його покличе. Але підійти ближче вже не зважився. Попивши води з придорожньої калабані, вернувся назад до своєї нори. І знов заснув.
Так проминуло декілька днів. Голод ставав щораз дошкульніший. Він і примусив Фіка покинути нору і шукати будь-яких харчів.
Він знову пішов у напрямі до дому господарів. Пам’ятав, що кухонні відпадки вони викидали до скрині, яка стояла на подвір’ї. Але, крім попелу, паперів та сміття, не було там нічого їстівного. Нова хвиля жалю-туги огорнула Фіка, і він завив протяжно й глухо.
З хати ніхто не вийшов.
Перед ніччю Фік знайшов серед відпадків у якомусь кутку окраєць спліснілого хліба. Але це не заспокоїло голоду. Навпаки, ще загострило його. Тож шукав далі по смітниках.
Треба знати, що в ту пору людям не легко було за харчі. Картоплю варили в лушпині. Так само й іншу городовину. Тож Фік вигрібав в одному чи другому смітнику зварене лушпиння, рідко коли кістку, і, хоч у господарів ніколи не пробував нічого такого, поїдав усе з жадобою. Запивши водою, вертався до своєї нори. І знову спав.
Так минали дні, тижні, місяці… Майже щодня пес заходив під хату господарів, обнюхував її і наслухував голосів. Мабуть, його розум не міг погодитися з тим, що хтось забрав його господарів,
Що він, їхній вірний улюбленець, вже не побачить їх.
Як багато інших псів, що їм вивезли господарів, і Фік став волоцюгою. Інколи знаходив кістку, і цей убогий харч підкріплював його трохи. Часом щастило зловити мишу. За кістки приходилося не раз боротися з псами, перемагаючи слабшого або відступаючи від сильнішого противника, та ще й з болючими ранами від його зубів.
Фік схуд, а його ще недавно блискуча шерсть помервилася і забруднилася. Був ще недавно гарним, яснобронзовим, пещеним песиком з чорною латкою над лівим оком та білою зіркою на шиї. Нічого тепер не залишилося з його огрядности. Їжу знаходив щораз рідше. До того ж мороз міцнів. Вихований у людському житлі, він не зносив холоду. Разом з голодом швидко зуживав сили, бож відомо, що голод і холод — два найстрашніші вороги всього живого.
Більшу частину дня і ночі Фік спав. Може так заснув би назавжди, коли б одного вечора не прокинувся, охоплений тривогою. Інстинкт наказував йому покинути нору й рятувати життя, шукаючи якогось іншого притулку.
Останками сил поволікся за якимсь возом. І так покинув місто. Може долетів до нього знайомий запах людського житла, а може гнали його туга та голод.
Обабіч дороги розкинулись присипані снігом поля. Віз котився швидко, і знеможений Фік почав відставити від нього. Вкінці віз зник, і пес, сівши край дороги, жалібно завив. Його скарга під зимовим небом летіла у вечірній сумерк.
Опустивши вуха, рушив навмання невідомою дорогою.
Біг і біг, часом приставав і нюшив. Відкілясь долетів до нього запах диму. І ще чогось знайомого. Поволікся в тому напрямі.
Пристанув біля воріт якогось дому й заскавучав. Тонко, тужно, боляче.
Морозна ніч стояла над світом.
ЦЕ — ПРИЯТЕЛІ
Пан Омелян Ставничнй виходив до школи, як надворі було ще темно. Бо була зима, і «східній час», що його ввели нові володарі, зганяв людей з ліжок на дві години раніше.
Брав з собою перекуску, не дуже ситу, прощався з дружиною, кидав погляд на сплячих дітей і швидко виходив. Потім на сходах гомоніли ще його кроки, стукали ворота і все стихало.
Але сьогодні він спинився за воротами: біля них лежав зіщулений, вихудлий, замерзлий пес. Не живий?
Омелян нахилився й доторкнувся пса. Його шкіра була холодна, і він, здавалося, не дихав.
— «Замерз! — майнула думка. — Треба викинути падаль».
Омелян взяв пса за голову, намацав пальцями живчик: серце ще билося, поволі, слабо, але билося. — «Ще живе, — подумав, — але все одно він нікому не потрібний, якийсь приблуда. Хай собі замерзає». — Потягнув пса на вулицю, щоб кинути в рів. Разом з псом увійшов у круг світла, що падало від вуличного ліхтаря. Кинув оком і застановився.
— «Яснобронзова шерсть… чорна цятка, біла зірка… Хто мав такого пса? Зараз, зараз!»
Пригадував м’який, жіночий голос: «Ти моя біла зірочко, ти моя шовкова рукавичко з чорним ґудзичком, ти моя…»
Хто це так говорив до пса ?
— «Ах, це ж Галя, дружина Дикого! Та ж то в них був пес з білою зіркою! Може це він? Але що мав би він тут робити?!»
Ці думки не дозволили Омелянові покинути замерзлу тварину. Він взяв її на руки і заніс до хати. Розказавши дружині про свої здогади, дав їй вказівки, як спробувати оживити замерзлого пса, а сам пішов до школи.
Марійка поклала пса в холодній комірці і стала розтирати його шкіру вогким холодним шматтям. Робила це обережно, бо замерзлі члени тіла крихкі й можуть зломитися. Під впливом хатнього тепла вони стали розмерзатися. В холодній купелі вони одержали свою звичайну тугість, і пес почав дихати. Він був зовсім знесилений.
— «Шкіра й кості, — подумала Марійка. — І навіщо Омелян його приніс ? Невже це той веселий, гладкий пес Диких? Брудний і ввесь у реп’яхах, з пораненими ногами. Але якщо це він, то мусить відізватися на своє ім’я. Як же його кликали?» — Марійка не могла пригадати.
Пес відкрив очі. Були вони ще без виразу. Єдине, що можна було в них бачити: голод.
— «Ах, він голодний!…» — подумала Марійка.
Хапаючись, пес їв молоко з хлібом. Так, пізнати було, що давно не їв нічого путнього. Нагодувавши приблуду, Марійка поклала його в комірчині і прикрила теплою ганчіркою. Перший раз по довгих місяцях Фік заснув у затишку людського житла.
Вернувся зі школи Омелян. Негайно почав розпитувати дружину, чи вдалося їй оживити задубіле сотворіння.
— Так, я таки напрацювалася над ним. Але він дуже виморений. Я нагодувала його, і він заснув.
— Знаєш, мені таки здається що це пес Диких. І я пригадав, що його кликали Фік. Якщо це він — відізветься на це ім’я.
Ставничі увійшли до комірки. Пес спав твердим сном. Таким, яким спить людина, що після довгої й тяжкої хвороби виграла бій зі смертю.
Омелян прикуцнув і потермосив тварину. Фік відкрив очі, зірвався на ноги, але був надто слабий і заточився. Страх перед чужими людьми примусив його загарчати, вискаливши зуби.
— О, бачиш, ще й кусати береться! А ти казав мені рятувати його. Може скажений? — Марійка зі страхом відступила.
— Фік, Фік! До ноги! — крикнув Омелян.
Пес поглянув на Омеляна, і його карі очі почали набирати розумного виразу. Почав нюшити. Разом з своїм паном він був декілька разів у Ставничих. Щось знайоме нагадував йому нюх. Щось знайоме … щось знайоме …
Нараз він наче прокинувся, немов вернулась свідомість: він радісно заскавучав, підповз до Омеляна і лизнув йому руку.
Фік зрозумів: він був у приятелів.
Пізнали його тепер і Ставничі. Але разом з тим виринула у них тривожна думка: що ж сталося з його господарями?!
Здогадалися аж після того, коли повернувся назад їх лист, в якому повідомляли вони Диких про пса і запитували, що з ним зробити. На коверті було написане: «Виїхали. Нема адреси».
Фік залишився у нових господарів.
З НОВИМИ ГОСПОДАРЯМИ
Фікове життя наладналося.
Нові господарі відгодували його, а дбайливі руки Марії вилікували його боляки й рани. Найтяжче було вигоїти ноги. Від порпання в смітниках, серед скла і бляхи на них було чимало ран. Вправді, пес дбайливе вилизував рани, і вони гоїлися, але на тому місці поставали тверді й нерівні рубці, що тріскали і кривавились. Тепер у вигоді та теплі все стало заживати.
До нових господарів Фік теж поволі звикав. З часом він переконався, що справжні господарі його перестали існувати. Голод і холод бездомности були тяжкою школою життя, що ще раз стала йому у пригоді.
Як же виглядав його день на новому господарстві?
Прокидався Фік вдосвіта разом із господарем, який питав у пса, як йому спалося і чи вночі не полохали страшні сни. Чи розумів пес питання, чи просто радів увагою, але виляв хвостом, скавучав тонко, уривчасто, як це роблять пси на знак радости. Іноді, коли господар гладив Фіка по голові або поклепував по спині, підстрибував і намагався лизнути його обличчя або шию. Цю звичку мав він ще здавна.
Коли Омелян виходив із хати, Фік миттю вибігав слідом за ним на вулицю, брав у нього торбинку з перекускою і, як колись ковбасу, ніс у зубах. На порозі школи господар відбирав її, поклепував пса по голові і наказував вертатися додому. Фік, навчений змалку слухати наказу, вертався, дряпав лапою двері і вітав господиню, радісно виляючи хвостом. З’ївши свій сніданок, лягав на килимок і подрімував.
Згодом прокидалися діти: чотирилітня Марточка і однолітній Івась. Тепер уже вони цілком володіли Фіковим днем. З Марточкою він грався, ховаючи її іграшки по кутках. Або брав в зуби її ляльку чи м’ячик і бігав довкруги стола, а дівчинка доганяла його з криком: «Фік, Фік! Віддай лялю!» Багато було в них і інших ігор.
Івась рачкував по підлозі. До нього Фік підходив обережно, давав тягати себе за хвіст і вуха, або служив хлопчикові за драбинку, якої той придержувався, щоб стати на ноги.
Як і всі пси, Фік любив дітей. Може, вважав за свій обов’язок доглядати їх і гратися з ними. Ділила ж сім’я з ним харчі, яких ніхто в ті часи не мав доволі.
Під час прогулянок по вулиці він знайомився з іншими особами. Але, треба сказати, псів не любив, і часто між ним і новим знайомим доходило до поєдинку. Мабуть, Фік добре пам’ятав боротьбу за кістки, знайдені на смітниках, і болячі рани від зубів противників.
Ще більше не любив людей, чоботи яких мали знайомий, зловісний запах. Негайно кидався на таку людину, гавкав і намагався вкусити. З цього приводу Ставничі мали не одну прикрість, і тому самого Фіка не випускали на вулицю.
Пан Ставничий вертався додому пізно. І не завжди в тій самій порі. Діти вже спали. Фік вистрибував на стілець, що стояв біля вікна, зводився на задні лапи, а передніми спирався на підвіконня і пильно дивився у вікно. Невідомо, як він пізнавав, що господар наближається, бо інколи його ще й не було видно, а Фік уже радісно гавкав. Коли чув його кроки, біг до дверей разом з Марією. Підстрибував і радісно крутив задом, відбирав капелюх, шалик, відносив ґальоші в куток. Так він допомагав господареві роздягатися, і це теж було великою приємністю, яку він виніс з дому Диких. Вечеряв разом з господарями. Потім лягав на свій килимок.
Не можна, одначе, сказати, що сон його завжди був спокійний. Іноді крізь сон Фік гавкав, скавучав, і тоді ноги його дрижали, наче бігли кудись. А то зривався, підбігав до дверей і там стояв, слухаючи. Коли нічого не було чутно, вертався на килимок і, зідхнувши, засипляв.
Чи у снах переживав Фік минулі події в домі Диких, чи примари бездомности? Тому господар і питався, чи спокійно спалося Фікові.
Інколи ж, зачувши гуркіт автомашини, пес підіймав паніку: гавкав, вив, бігав від вікна до дверей і назад до господарів і заспокоювався аж тоді, коли машина минала хату і ставало зовсім тихо. Але й тоді ще якийсь час наслухував, підходив до господаря чи його дружини, і, щойно обнюхавши їх і ствердивши, що вони на своєму місці, заспокоювався.
Хтось, читаючи таке, може подумати, що Фік надто швидко прив’язався до чужих людей і забув своїх господарів. Не раз читаємо чи чуємо про псів, що гинули з туги за господарями.
Отже, ні, Фік не забув їх. Його сни зраджували це. Його відношення до нових господарів було приязне, він був вдячний їм за те, що врятували його життя. Але це не була гаряча, велика любов, яку відчував він до своїх перших господарів. В їхньому домі Фік виріс і виховався, і, мабуть, уважав їх за батьків, так, як Дана — за брата.
Зрештою, це добре, що він звик до нових господарів. Може не раз ще доля примусить його приставати до чужих.
Бо війна багато зла принесла людям та їхнім приятелям, домашнім тваринам.
ТРИВОЖНІ ПОДІЇ
Над людьми тяжіла небезпека вивозу, арештів, переслідувань, їх тягали на переслухування.
Не минула тривога й дому Ставничих. Ясно, що Фік не розумів, у чому справа, але разом з господарями непокоївся.
Траплялося, що Омелян повертався зі школи дуже схвильований, переодягався, щось говорив притишеним голосом. На пса не звертав уваги, прощався з дружиною й швидко зникав у вечірніх сутінках.
Фік не йшов тоді за ним. Залишався в хаті. Марія дуже нервувалася, не їла, не бралась її звичайна домашня робота. Ходила з кута в кут, наслухувала гомону за вікном. А то сідала на кріслі й западала в тяжку, олив’яну тривогу. Фік, що ходив за нею слідом, зупинявся, дивився їй в очі допитливо чи може із співчуттям. Врешті, хто-зна, скільки з наших справ розуміють тварини, а зокрема пси? В таку пору Марія щось до нього говорила притишеним, стривоженим голосом. І Фік розумів: щось надзвичайне діється з господарем.
Неприявність Омеляна траплялась щораз частіше; інколи він приходив додому аж уранці. І тоді ніч в його хаті була повна примар і страшних думок. Як би не було: коли він, нарешті приходив, Фік зразу обнюхував його, і запах махорки, чобіт та ще чогось чужого й ворожого заставляв пса гарчати. Шерсть йому їжилася, хвоста підбирав він під себе і, припавши головою до підлоги, вив коротко, глухо. Так, як вив колись у хаті Диких, коли їх забрали.
Одного дня господар не вернувся додому. Ані другого, ані наступних днів.
В хаті настала боляча, тривожна глуша.
І все змінилося. Фікові нікого було відпроваджувати й ні з ким жартувати. Даремно чекав він вечорами на своєму стільці: господар не повертався і його кроки не гомоніли на дорозі.