І Хедаят розповів йому коротку й сумну історію, які, на жаль, ще так часто трапляються з бідними людьми в цій країні.
Вони жили в одному селі поблизу безводного Кермана. Від постійних недоїдань, від хвороб люди вмирали, як мухи, і на все село був лише один чоловік, який викликав загальний подив своїм незвичайним для цих місць довголіттям: йому було… сорок п'ять років. Батько Хедаята був чарвадар, тобто погонщик верблюдів. Він ходив з караванами в Індію й Афганістан, не раз перетинав жахливу солончакову пустиню Деште-Кевір, але якось пішов туди й не повернувся більше. Мати померла від туберкульозу. Помирати б і Хедаяту, але в цей час через село проходив караван, що належав християнському місіонерові доктору Томбергу, який забрав юнака до себе. Сетард, тоді ще чотирнадцятирічну дівчину, місіонер купив у її бідних батьків, як купував він потім багатьох інших дівчаток по шляху просування каравана.
Хедаят разом з іншими будував цей притулок у горах, ось уже кілька років він був слугою у доктора Томберга, а Сетард місіонер готував для своїх гостей. У нього було багато таких дівчат, і він щоразу пропонував яку-небудь з них, якщо до нього приїздив хтось з його співвітчизників або навіть і з багатих іранців. Після цього дівчат продавали заміж. Така ж доля чекала й на Сетард, і Хедаят нічого не міг вдіяти, бо він бідний юнак і світ для нього звузився тепер до розмірів цього притулку, де він має шматок лаваша й дах над головою.
— Втікати тобі треба звідси, — сказав Олег. — Такий здоровий, сильний юнак і тремтиш тут перед якимсь нікчемним стариганом.
— Але куди втікати? — сумно запитав Хедаят. — Для бідної людини скрізь горе.
— Краще в горі бути щасливим, ніж мучитись душею, маючи набитий шлунок, — відповів йому Трубачов. — Бери Сетард, іди в Пехлеві або Бендер-Шах, наймайся вантажником у порту, заробляй хоч кілька кранів[29] у день — і ти вже самостійна людина. Там зустрінеш товаришів, які навчать тебе багато дечому корисному, і ти перестанеш і в душі бути рабом. Людина повинна бути сміливою, як гірський птах.
— Це неможливо, — зітхнув Хедаят. — Це зовсім неможливо.
— Тоді ось що, — рішуче підвівся Олег. — Ти зараз же йдеш, збираєшся разом з Сетард, береш на дорогу, що зможеш з їжі й одягу, кличеш мене, і ми підемо разом.
— Але ж ти гість тут! — вигукнув Хедаят. — Чому ж ти хочеш іти?
— Я гість, якого хотіли б перетворити у в'язня, — засміявся Трубачов. — Мені треба неодмінно покинути це місце і поспішати туди, де ждуть мене мої товариші. Я допоможу тобі зробити перший крок звідси, ти покажеш мені дорогу, і так, допомагаючи один одному, ми підемо все далі й далі від цього непривітного притулку.
— Я боюсь, — похнюпився Хедаят. — У мене невистачить мужності…
— Вистачить, — поклав йому руку на плече Олег. — Вистачить у тебе і мужності, і сили. Отже йди, і через годину я жду тебе. Не здумай, будь ласка, піти і розповісти про все доктору Томбергу. Він стара людина, втомився за день — нехай собі відпочиває. А ми вирушаємо. Ну, іди ж, іди!..
І він майже виштовхав Хедаята з кімнати.
ЗНОВУ ДЕРВІШ
Вони вирушили, не гаючись. Спереду, верхи на великому ослі — Хедаят з Сетард, позаду, на маленькому сіренькому ішачку — Олег. До ранку Хедаят сподівався заглибитись далеко в гори і, щоб заплутати сліди, вибирав найбільш дикі стежки. Осли нашорошували свої гострі вуха, ступаючи край глибоких урвищ.
Місяць зайшов, було темно й тихо. Раптом Олег злякано здригнувся, коли зненацька десь у них під ногами щось залементувало на різні голоси.
— Що це? — запитав він Хедаята.
— Долина птахів, — відповів той.
— То це птахи так кричать? — не зрозумів Трубачов.
— Ні, то люди.
— Серед ночі? Чого ж вони кричать?
— О, тут крики чуються не лише вночі, але й вдень, — сказав Хедаят. — В долині посіви проса й ячменю, і сторожі охороняють їх вдень од незліченних птахів, а вночі й від диких кабанів. От і кричать.
— Простіше було б влаштувати облаву на цих кабанів і перебити їх наполовину, — засміявся Олег. — А то — спробуй отак репетувати все літо.
— Мусульманин не хоче поганити себе полюванням на дику свиню, — пояснив йому Хедаят. — Лише тоді, коли від них немає ніякого відбою і вони починають псувати посіви, одну з них ловлять, зашивають їй зад і пускають.
— І від божевільного виску здихаючої свині інші тікають з долини?
— Звичайно.
— Яка все-таки цікава й своєрідна ваша земля, — задумливо промовив Трубачов, — і дуже шкода, що в неї немає доброго хазяїна, що її роздають направо й наліво кому попало. А ті, хто трудиться на ній, примушені тіснитися в отаких вузеньких долинках, де все життя доводиться боротися з всілякими ворогами їхніх посівів, або ж гнути спини над вузенькими ариками в пустинних оазисах, з яких їх теж рано чи пізно можуть вигнати. Ви чули що-небудь про марево, від якого втікають всі жителі пустині?
— Ні, — сказав Хедаят, — не чули. Доктор Томберг дуже часто їздить у пустиню, але він нічого не говорив. У нього там є знайомий хан, дуже багатий хан, який приїздив до нас завжди на огиреві з золотими зубами, але…
— Почекай, почекай, — спинив його Олег, — ти кажеш: хан приїздив на коні з золотими зубами?
— Це не настільки звичайне видовище, щоб я міг помилитися, — відповів Хедаят. — Я ніколи в житті не тільки не бачив, а навіть не чув про таких багатих людей, у яких були б коні з золотими зубами і сідла обсипані рубінами і бірюзою, як оця стежка камінням.
— Дивно, — пробурмотів Трубачов, — дуже дивно і незрозуміло. І про що ж вони говорили з доктором Томбергом?
— Цього вже я не знаю, моє діло було доглядати за конем, який був вередливіший за першу-ліпшу красуню
— Шерсть у коня була кольору стиглої хурми? — швидко запитав Трубачов.
— Так.
— І він їв ячмінь лише після того, як його посипали опієм?
— Так, — знову повторив Хедаят. — Але звідки ти знаєш про цього коня? Тобі розповідав доктор Томберг?
— Ти не помилився. Мені розповідав про це саме доктор Томберг, — посміхнувся Олег, підганяючи свого ішака.
Як він був вдячний зараз капітанові, який застерігав їх при переїзді через кордон про можливу небезпеку від зустрічі з бандитами, що переховувалися в іранських пісках! Адже начальник застави не помилився, він цілком вірно передбачив, що люди, які хотіли нахабно перейти через радянський кордон, будуть намагатися шкодити радянським спеціалістам, запрошеним в Іран, і, можливо, не тільки шкодити, а й робити їм якісь неприємності. Тепер уже не було ніякого сумніву в тому, що професор і Елла зникли не випадково, що тут не обійшлося без втручання банди того хана з золотозубим конем. Та і його, Трубачова, перебування в притулку святого Себастяна зв'язане, певно, з бандитами. Але яку роль відіграє в цьому доктор Томберг? Хто він — справді місіонер чи переодягнений агент якоїсь іноземної держави?
Підкоряється він тому бандитському ханові чи, навпаки, хан підкоряється в своїх діях йому? У всякому випадку ясно одно: він добре зробив, що не став сидіти в тому розбійницькому притулку і втік звідти заздалегідь.
Вранці вони розлучилися. Хедаят і Сетард хотіли вибратися на Гауданський тракт, а Олегові треба було йти через північний перевал, за яким десь був Кайнаров з машиною. Хедаят показав йому напрямок на пустельний, забутий перевал і сказав, що якраз за ним, біля підніжжя гір, розташований Пай-аб.
— Ну, спасибі, — подякував йому Трубачов. — Бережи Сетард, і хай щастить вам у житті. Будь розважливим, пам'ятай, що багатство розумом краще багатства майном, як кажуть ваші мудреці. Бо розумом можна добути багатство, а багатством розуму не добудеш ніколи. Не сумуйте, Хедаят і Сетард. Селам!
— Селам! — в один голос відгукнулися Хедаят і Сетард.
Тепер Олег лишався сам. Його шлях лежав через багаточисленні западини й підйоми до тих гір, що піднімалися попереду, мов складки гігантської кам'яної завіси. Ослик ступав доволі бадьоро, бо коли через деякий час Трубачов озирнувся назад, то побачив Хедаята й Сетард вже далеко позаду на тлі синього неба й сірих гранітних уступів. Помахавши їм рукою, він усміхнувся й поїхав далі.
Через годину він вже був зовсім одиноким серед цього величезного, мовчазного світу гір. Позаду повільно підіймалося ранкове сонце, і густосинє небо поступово ставало сталистобілим, блискучим і холодним, ніби поверхня високогірного льодовика. Справа й зліва громадилися схожі на руїни згаслих вулканів базальтові сопки, попереду темніло пасмо центрального хребта, навколо було пустинно й так тихо, що було чути, як бурмотить десь далеко звідси гірський струмок.
Олегові стало моторошно. Він ще ніколи в житті не залишався посеред такого первісного хаосу без товариша, без людини, з якою можна було перемовитися словом. Щоб хоч трохи позбутися неприємного відчуття самотності. Олег почав думати про те, як він перейде через перевал, добереться до Кайнарова і тепер вже знайде професора й Еллу. Неодмінно!
Десь під обід на його шляху трапилась невеличка гірська річечка. Він напоїв осла, дав йому трохи пощипати травички, що несміливо витикалася з-поміж каменів, з'їв шматок вареної баранини і рушив далі.
Тепер доводилося видиратися вгору вузькими козячими стежками. Високі гори нависали над похмурими ущелинами. У глибоких долинах тьмяно поблискували льодові озера, що, мабуть, ніколи не танули, і звідти тягнуло страшним, неземним холодом. В одному місці з гострого кам'яного стовпа задумливо дивився вниз товсторогий баран-архар. Далі Олегові трапився гірський козел-теке, похмурий, поважний, оброслий довгою брудною шерстю. І знову кам'яна пустиня, тиша й самотність. Задовго до перевалу Олег побачив попереду якийсь прозорий дим. Але виявилося, що то зовсім не дим, а пара од гарячого джерела. Джерело зароджувалося високо вгорі серед кам'яних осипів і широкими потоками падало вниз по уступах колосальних гранітних сходів.
«Тут би курорт влаштувати, — подумав Олег. — Але ніхто, бач, не турбується про це. Мабуть, не знають навіть про існування цього джерела…»
Коли сонце ховалося за далекими вершинами, Трубачов вперше за день побачив нарешті щось таке, що нагадувало людське житло. То була складена з великих темних каменів халупа з плескатим дахом і навіть з дверима, зробленими з необструганих стовбурів туркменського ялівцю. Кілька невисоких зелених дерев росли неподалік.
Халупа притулилася біля кривавочервоних скель, які зліва стрімко обривалися, і прірва курілася там каламутним пилом. Якби не людське житло, не вічнозелені дерева, що звеселяли око, вигляд цього похмурого місця, цих червоних скель, цієї прірви викликав би в людини мимовільний страх. Але Трубачов зовсім неуважно ковзнув поглядом навкруги, думаючи про відпочинок на м'якій кошмі в халупі кочовика, коли перестане він гуцикати на гострій, мов бритва, ішачій спині.
В халупі нікого не було. Олег ледве відчинив важкі двері і мимохіть зробив крок назад: такою темною й непривітною здалася йому халупа зсередини. Вона не мала вікон, і світло потрапляло до неї лише через невеликий круглий отвір в даху. На кам'яній підлозі були розкидані пахучі, ще порівняно свіжі гілки ялівцю. Це давало підставу зробити припущення, що тут недавно хтось проходив.
Олег стяг гілки в один куток, накрив їх невеличкою кошмою, яку передбачливий Хедаят засунув йому в хурджин, прив'язав осла, насипавши йому в шаньку ячменю, і зачинив двері.
Незабаром він вже спав і уві сні бачив Еллу, Кайнарова й себе, що сидять навколо вогнища й весело сміються, слухаючи розповідь професора про полювання на диких кабанів.
Проснувся Олег від скрипіння дверей. Він підняв голову, сподіваючись побачити того, хто перебив його сон, але нікого не побачив і знову заснув. Тепер вже йому снилося, що він лежить в покинутій халупі на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря, кутається в ковдру й щохвилини кричить на якихось людей, які входять до халупи, впускають у широко розчинені двері струмені холодного повітря і риплять, риплять цими дверима, заважаючи Олегові зігрітися й заснути.
— Перестаньте рипатися!
Але люди не звертають уваги на його голос і все ходять і ходять туди й сюди, немов дратуючи Олега.
— Ну ось я вам зараз покажу! — закричав Трубачов і сів на своїй саморобній постелі.
Тепер він справді проснувся, і від того, що він побачив, мимовільний дріж пробіг по його тілу.
В халупі, під самими дверима, сиділо двоє незнайомих людей. Вони були схожі один на одного, мов брати, а може то просто так здалося Олегові спросоння та ще в темряві. Товсті й надуті, мов індики, незнайомі були одягнені в чорні, як і їхні бороди, халати, у обох за широкими поясами стриміли великі кинджали.
Не встиг Олег як слід роздивитися несподіваних гостей, як раптом одержав доброго стусана в спину. Він здивовано озирнувся і від несподіванки ледве не закричав.
Біля нього стояв маленький, потворний дервіш, в брудному лахмітті, з шкурою леопарда на плечах.
— Я-хакк! — крикнув дервіш.
Трубачов згадав, з яким жахом дивилася на дервіша Елла, і лише тепер зрозумів, чому вона його боялася. Дервіш, що стояв перед ним, мов дві краплі, був схожий і на того, що вони бачили в Келаті, і на того, якого зустріли в Марестані.
— Що ти хочеш від мене, добрий чоловіче? — запитав він дервіша як можна спокійним голосом.
Дервіш, не відповідаючи, завищав, вдарив Олега кулаком у живіт і відскочив до протилежної стіни. Трубачов швидко став на ноги, немов хотів кинутися на дервіша, але двоє чорнобородих, блиснувши білками очей, поклали руки на рукоятки кинджалів.
«Чорт знає, що таке!» подумав Олег і знову звернувся до дервіша:
— Я не розумію твого гніву, шановний чоловіче. Скажи мені хоч слово, адже недаром ваші мудреці порівнюють слово з вином: від нього й головний біль, воно ж і ліки.
Він сподівався, що його виручить добре знання фарсидської мови, але на дервіша філологічні досягнення Трубачова не справили ніякого враження. Він викрикнув кілька незрозумілих слів і знову штурхнув Олега під бік. Чорнобороді сиділи під дверима й не зводили з Трубачова очей.
— Що вам від мене треба? — хрипко запитав він тих, що сиділи під дверима.
Замість відповіді він одержав ще один удар від дервіша.
Олег зрозумів, що ніхто не стане йому відповідати, що дервіш все так само буде вигукувати свої дурацькі слівця, аж поки не вирішить, що настала хвилина для того, щоб дати знак тим двом головорізам пустити в хід свої кинджали. І, мов на зло, в нього під руками нічого немає: ні каменя, ні доброго дрючка, ні навіть звичайнісінького ножа, якого йому подарував на дорогу Хедаят і який він залишив десь у хурджині, що лежить надворі біля осла.
— Який же я все-таки дурень! — пробурмотів він.
Дервіш скинув з плечей шкіру леопарда, підбіг до Олега й знову вдарив його в спину. Олег зробив над собою нелюдське зусилля, щоб утриматися й не дати цій брудній потворі добрячого стусана: ті двоє сиділи, мов пеньки, але уважно слідкували за кожним рухом свого божка і за кожну його волосинку, звичайно ж, готові були здерти з людини шкіру.
«Пропав, — обливаючись холодним потом, подумав Олег, — пропав і собака не гавкнув».
Йому згадалися всі жахливі легенди про воїнів ісламу, які він чув або читав у книгах, згадалося, як бухарський емір підсмажував на розпечених сковородах тільки що відрубані голови своїх жертв, як кидали в'язнів у глибокі ями-зіндани, наповнені отруйними зміями. Він уявив собі ті стежки, якими добирався сюди. Самітні, вузенькі лежать вони серед безмежних кам'яних просторів, і ніколи ніхто не дізнається, хто пройшов цими стежками і куди зник. А його ось зараз скинуть у ту прірву, що починається одразу за халупою, злетяться хижі птахи-каракори і розклюють його тіло. Як виплутатися з цієї дурної історії? Де вихід?