Ті, хто любив його, перестали бувати в нього, бо він скрізь від них ховався зі своєю роботою і нетерпеливо огризався, все думаючи про злощасну пудру. Хай йому біс! Що ще спробувати? Через п’ять днів усе прояснилось. Він гарячково почав вивчати ароматичні нітроаміни[64] 64, а потім узявся за синтезування; так завзято він іще зроду не працював. І ось однієї ночі лежала перед ним вибухівка – та сама на вигляд і з тим самим ароматом пудра, коричнюватий порошок, від якого пахло зрілим жіночим тілом.
Зморений утомою, він ліг на койці. Йому здавалось, що він бачить плакат з написом: “Пудрит – найкраща вибухова пудра для лиця”, а на плакаті намальована княжна, що показує йому язика. Він хоче відвернутись, але з плаката простягаються дві смагляві руки і, мов щупальця медузи, притягують його до себе.
Він швидко вийняв з кишені ножа, перерізав їх, як ковбасу. Але відразу ж злякався, що вчинив злочин, і почав утікати вулицею, на якій коїлись жив. Там стояла заведена машина, він вскочив до неї і крикнув: “Їдьте швидше!” Машина поїхала, і лише тепер він помітив, що за кермом сидить княжна, а на голові в неї шкіряний шолом, у якому він її досі не бачив. На повороті хтось кинувся до машини, очевидно, щоб зупинити. Нелюдський зойк, колесо переїхало через щось м’яке, і Прокоп прокинувся.
Він відчув, що в нього температура, і встав, шукаючи в лабораторії якихось ліків. Знайшов лише чистий спирт, ковтнув його чимало, обпалив собі рота й горло і знову ліг. Голова в нього йшла обертом. Йому ще ввижались якісь формули, квіти, Анчі, шалена їзда поїздом, а потім усе розпливлось у глибокім сні.
Вранці він узяв дозвіл зробити на полігоні спробний вибух, з чого Карсон, був надзвичайно задоволений. Прокоп нікому з лаборантів не дозволив допомагати собі і сам простежив, щоб спробну штольню видовбали в пісковику чимдалі від замку, в тій частині полігону, де не було навіть електрики і де треба було користуватися звичайним бікфордовим шнуром. Коли все було готове, він переказав княжні, що рівно о четвертій злетить у повітря її коробочка з пудрою. А Карсонові особисто порекомендував звільнити всі сусідні бараки і заборонити всім підходити ближче ніж на кілометр до місця вибуху. Далі поставив вимогу, щоб на цей раз його під слово честі звільнили від Гольца. Карсон гадав, правда, що цієї метушні забагато для такої дрібниці, проте вволив у всьому Прокопову волю.
Перед четвертою годиною Прокоп власноручно поніс коробочку пудри до вибухової штольні, востаннє вдихнув пахощі княжни і поклав коробочку в яму. Потім підклав ртутний капсуль і прикріпив бікфордів шнур, розрахований на п’ять хвилин горіння, відійшов убік і з годинником у руках почав чекати, поки буде за п’ять хвилин четверта.
Ага, тепер він їй покаже, тій пихатій панночці, на що здатен. Ну, хоч раз буде вибух як вибух, а не дослідні пахкання там, на Білій горі, де до того ж йому доводилось ховатися від поліцая. Це буде славний і вільний вибух, вогняний стовп аж до неба, чудова сила, великий удар грому. Небо розколеться від вогненної сили та іскри, викресаної рукою людини.
За п’ять хвилин четверта. Прокоп швидко запалює шнур і втікає з годинником у руках, трохи накульгуючи. Ще три хвилини... Швидше! Дві хвилини... І раптом він побачив праворуч княжну, що йшла в супроводі Карсона до місця вибуху. Він на мить остовпів, а потім застережливо крикнув. Карсон зупинився, але княжна йшла далі. Карсон побіг за нею, як видно, вмовляючи її вернутись. Перемагаючи гострий біль у нозі, кинувся Прокоп за ними.
– Лягайте, – наказав він, – чорти б вас узяли, лягайте! – Його обличчя було таке грізне, що Карсон зблід, зробив два великих стрибки і ліг у глибокому рові.
А княжна все йшла. Була вже не далі, як за двісті кроків від вибухової ями. Прокоп шпурнув годинник об землю і погнався за нею.
– Лягайте! – закричав він і схопив її за плече.
Княжна швидко обернулась і за таку свавільність зміряла його гнівним поглядом.
Тоді Прокоп обома руками повалив її додолу і придавив усією своєю вагою.
Її туге струнке тіло шалено заборсалось під ним.
– Гадино, – просичав Прокоп і, важко дихаючи, притиснув княжну грудьми до землі.
Вона вигнулась під ним дутою і шарпнулась убік; проте, як не дивно, із стиснених уст княжни не вирвалось ані звуку; вона лише коротко, уривчасто дихала в гарячковій борні. Прокоп втиснув коліно поміж її ніг, щоб вона не вирвалась, і затулив їй руками вуха, зміркувавши, що вибух може пощкодити барабанні перетинки. Гострі нігті вп’ялися йому в шию, а на обличчі він відчув розлючений укус гострих, як у лисиці, зубів.
– Бестіє, – сикнув він, намагаючись звільнитися від тих зубів, але вона не пускала, ніби прикипіла до нього і з горла в неї виривалися хрипкі звуки.
Її тіло хвилясто вигиналось і тіпалось, як у конвульсіях. Знайомий різкий аромат одурманив його. Серце в нього шалено билось, і йому хотілося зірватися на ноги, незважаючи на вибух, що мав статися в найближчу мить. Та враз він відчув, що її тремтячі коліна обхопили його ноги, і дві руки конвульсивно обіймають його шию й голову, а на обличчі відчув вогкий, жагучий, тремтливий дотик її губів і язика. Він застогнав з жаху, шукаючи своїми губами вуст княжни. В цю мить розлігся страшенний вибух, стовп землі й каміння злетів угору, щось боляче вдарило Прокопа в тім’я, але він нічого не чув і не бачив, бо саме вп’явся в гарячу вогкість її розкритого рота і цілував губи, язик, зуби. Пружне її тіло враз ослабло під ним і здригалось довгими хвилями. Він помітив, чи, може, йому тільки здалось, що Карсон підвівся і глянув на них, але вмить знов опустився на землю. Тремтячі пальці пестили Прокопову шию з дикою сласністю, жагучі вуста цілували його очі і обличчя дрібними, гарячими поцілунками, і Прокоп жадібно впився в її гарячу запашну шию.
– Коханий, коханий, – лоскоче й пече його в вуха гарячий вогкий шепіт, ніжні пальці куйовдять йому волосся, м’яке тіло напружується й притискається пристрасно до нього, а Прокоп, стогнучи, впивається в ці соковиті уста ненаситним поцілунком.
– Ррраз!
Відштовхнутий ліктем, Прокоп зірвався і почав терти чоло, ніби п’яний.
Княжна сіла, поправляючи волосся.
– Подайте мені руку, – сказала вона сухо, поквапливо озирнувшись, і швидко притисла подану руку до розпашілої щоки.
Раптом, відштовхнувши її, вона підвелась і стала дивитися широко розплющеними очима кудись у далечінь. Прокопові було аж страшно. Він хотів підійти до неї, але вона, кусаючи до крові губи, нервово шарпнула плечима, ніби щось хотіла скинути. Лише тепер згадав він про Карсона; знайшов його недалечко. Той лежав на спині, але вже не в рові, і весело дивився на блакитне небо.
– Що, вже по всьому? – спитав він, лежачи, і склавши руки на животі, запустив пальцями млинка. – Бо я страшенно боюсь таких речей. Чи можна тепер уставати? – І він схопився і обтрусився, як пес. – Чудовий вибух, – промовив захоплено і так, ніби й не було нічого, глянув на княжну.
Княжна обернулась; вона була бліда як крейда, але володіла собою.
– І це все? – запитала вона недбало.
– Боже мій, – репетував Карсон, – хіба цього не досить? Однісінька коробочка пудри! Таж ви справжній чарівник, запроданий дияволу, король пекла, чи хто... Хіба ні? Так-так. Король матерії! Княжно, гляньте, ось король, – сказав він з явним натяком і вже квапився далі: – Геніальний, правда? Унікальний чоловік. Ми перед ним – ганчірники, слово честі! Як ви це назвали?
До приголомшеного Прокопа вернулась розважливість.
– Нехай княжна дасть назву, – сказав він, радий, що хоч на таке спромігся. – Це... її вибухівка...
Княжна завагалась.
– Назвімо його хоча б “віцит”, – гостро відказала вона.
– Що? – перепитав Карсон. – Ага, vicit, себто, по латині, “переміг”, так? Княжно, ви геніальні! “Віцит” ! Чудово! Ура!
Але в Прокопа майнула в голові інша, страшна етимологія цього слова. Vitium. Le vice. Розпуста, порок. І він глянув з жахом на княжну, але на її застиглому обличчі не можна було прочитати жодної думки.
XXX
Пан Карсон поперед усіх побіг до місця вибуху. Княжна – видно, навмисне – відстала. Прокоп думав, що вона хоче йому щось сказати, але вона лиш показала пальцем на обличчя; там він знайшов криваві сліди її зубів і, взявши жменю землі, розмазав її по щоці, ніби його вдарило при вибуху грудкою.
На місці вибуху утворилася яма, наче кратер, поперечником майже п’ять метрів. Важко було визначити силу вибуху, але Карсон вважав, що вона була разів у п’ять більша за вибухову силу оксиліквіту.
– Чудова річ, – мовив, – але для практичного застосування надто сильна.
Взагалі Карсон узяв на себе обов’язок підтримувати розмову, і він зручно уникав слизьких тем. Коли дорогою назад він з трохи підозрілою люб’язністю попрощався, посилаючись на.те і на се, Прокоп збентежився до краю, не знаючи, що йому казати. Він розуміє, що жодним словом не можна торкатися цієї дикої і темної пригоди під час вибуху, коли “небеса розверзлись від огняної сили” ; в ньому ворушилось гірке й прикре почуття, що княжна прогнала його з огидою, як лакея, з яким... з яким... Він стиснув кулаки і заговорив про щось стороннє, здається, про коней. Слова застрягали в горлі, а княжна помітно прискорювала ходу, щоб якнайшвидше дістатись до замку.
Прокоп сильно кульгав, та не давав цього взнаки. В парку він хотів попрощатись, але княжна збочила на іншу доріжку. Він, вагаючись, пішов за нею. Тут вона пригорнулась до нього плечем, відкинула голову і підставила йому спраглі вуста.
Песик княжни, китайська такса Той, почувши, що йде господиня, з радісним скавчанням помчався до неї через кущі і клумби. Ось вона! Ага! Але що це? Песик скам’янів. Цей Непривітний Велетень обхопив її, вони вп’ялися одне в одного і хитаються в німій шаленій борні. О, пані переможена, руки їй опустились, і вона, зойкнувши, упала в обійми Великого. Тепер він її задушить! І Той загорлав своєю собачою чи, може, китайською мовою: “Рятуйте! Рятуйте!”
Княжна вирвалась із обіймів Прокопа.
– Ох, цей пес, цей пес! – засміялась нервово. – Ходім!
У Прокопа задурманилось у голові. Він ледве міг ступити кілька кроків. Княжна взяла його під руку (шалена! що, коли хтось...) Прокоп її тягне, але ноги в неї плутаються; вона вчепилася пальцями в його руку, ніби хоче роздерти її, в очах їй темніє, і раптом з хрипким риданням вона кидається йому на шию, так що він аж захитався, і шукає його вуст. Прокоп упився в неї руками й губами; в довгих бездиханних обіймах її напружене тіло нараз слабне, як спущений лук, м’яко і безвладно обвисає. З заплющеними очима лежить княжна на його грудях і лепече безглузді солодкі слова, дає голубити своє обличчя й шию дрібними поцілунками і сама, наче п’яна, відповідає на них, себе не тямлячи; одурманена, піддатлива, мліючи, без кінця ніжна, покірна, мов овечка, мабуть, щаслива в цю мить, щаслива якимсь невимовним беззахисним щастям. О боже, який усміх! Який тремтливий пречудовий усміх на її жагучих устах!
Розплющила, відкрила очі і швидко вирвалася з його обіймів. Вони стояли за два кроки від головної алеї. Немов прокинувшись зі сну, провела вона по обличчі руками і прихилилась до дуба. Ледве випустив її Прокоп із своїх рук, як серце йому знову сповнилось огидними сумнівами. “Боже... Я ж для неї лише слуга, з яким вона... видно... розпалюється в хвилину слабкості, коли... Її гнітить самотність, чи що... А зараз мене відштовхне, як пса... щоб потім з іншим...” Він підійшов до неї і грубо поклав їй руку на плече. Вона обернулась із боязким, збентеженим, ніби приниженим усміхом.
– Ні, ні, – прошепотіла вона, спинаючи руки, – прошу, більш не треба...
Серце Прокопа раптом сповнилось безмірною ніжністю...
– Коли... коли я вас побачу знову? – промовив він.
– Завтра, завтра, – прошепотіла вона, лякливо відступаючи в бік замку. – Треба йти, тут не можна.
– Завтра – де? – наполягав Прокоп.
– Завтра, – повторила вона нервово, зіщулившися від холодного тремтіння, і мовчки рушила далі.
Перед замком подала йому руку:
– До побачення.
Їхні пальці гаряче сплелись. Забувши про все, він притяг її до себе.
– Не можна, зараз не можна, – шепнула вона і обпекла його останнім вогняним поглядом.
Якоїсь великої шкоди спробний вибух віциту не наробив. Лише знесло кілька димарів з ближчих бараків та повилітали деякі шибки. Іще луснули великі вітражі в покої князя Гагена. Старий паралізований князь у ту хвилину насилу підвівся і став, мов той вояка, чекаючи дальшої катастрофи.
В князівському крилі замку все товариство сиділо після вечері за чорною кавою, коли ввійшов Прокоп, шукаючи очима княжну; він уже не міг знести мук сумніву й непевності. Княжна зблідла, але веселий дядечко Рон підхопив Прокопа, вітаючи його з чудовим успіхом і так далі. Навіть пихатий Сувальськии з цікавістю став розпитувати, чи це правда, що він може кожну річ перетворити в вибухівку.
– Ну, наприклад, цукор, – запитав він і жахнувся, коли Прокоп сказав йому, що цукром стріляли ще в Велику війну.
Незабаром Прокоп був у центрі уваги, але затинався, відповідаючи, і ніяк не розумів поглядів княжни, яка ніби підохочувала його, лише ловив їх налитими кров’ю очима з жахливою увагою. Княжна сиділа як на голках.
Нарешті розмова перейшла на щось інше, і Прокопові здавалось, що його ніхто не помічає. Ці люди так добре розуміли одне одного, говорили легко, натяками і з великим інтересом про речі, на яких він зовсім не розумівся або й не знав, до чого вони. І княжна ніби ожила. “От бачиш, – подумав він собі, – вона має з ними в тисячу разів більше спільного, ніж із тобою”. Він спохмурнів, не знав, де йому подіти руки; нарешті закипіла в ньому сліпа злість, і він поставив чашку з кавою на стіл так рвучко, що вона розбилась.
Княжна грізно зміряла його поглядом, але люб’язний дядечко Шарль урятував становище, розповівши історію про одного капітана, що розчавив у руках пляшку з-під пива. Якийсь гладкий кузен докинув, що й він зміг би це зробити. Тоді принесли кілька порожніх пивних пляшок з товстого зеленого скла, і всі один по одному пробували їх роздавити, але жодна з них навіть і не тріснула.
– А тепер ви, – сказала княжна, швидко глянувши на Прокопа.
– Не зможу, – буркнув Прокоп, але княжна так владно глянула на нього, що Прокоп устав і схопив пляшку за шийку.
Він стояв непорушно, не корчився від зусиль, як інші; але м’язи у нього на обличчі до краю напружились. Він скидався на пралюдину, що наміряється когось убити коротким києм. Насуплений, із скривленими від натуги вустами, з перекошеними плечима, він, ніби горила, що готується до нападу, втупив налиті кров’ю очі в княжну. Запала тиша. Княжна підвелася, не зводячи з нього очей. Губи її міцно стислись над зціпленими зубами; на смаглявому обличчі проступили жили, вона насупила брови і швидко дихала, ніби від тяжкого фізичного напруження. Так стояли вони одне проти одного з перекривленими обличчями, ніби два жорстокі супротивники. Обоє конвульсивно здригались від голови до п’ят. Усі затаїли віддих. Було чути лише сопіння двох людей. Аж нараз щось хруснуло, скло розкололось, і дно пляшки брязнуло на підлогу.
Першим отямився “mon oncle” Шарль. Він розгублено заходив по кімнаті, потім Кинувся до княжни.
– Міно, Міно, – зашепотів він швидко і посадив її, майже непритомну, в крісло; став перед нею навколішки і почав з усієї сили розгинати їй пальці; долоні її були в крові – вона вп’ялася в них нігтями.
– Візьміть у нього пляшку з рук, – сказав Шарль, розгинаючи їй пальці.
Князь Сувальський опам’ятався.
– Браво! – закричав він і почав плескати в долоні; а фон Граун схопив Прокопову правицю, що й досі стискала скло, і також почав розгинати його пальці.
– Води, – крикнув гладкий кузен, розгублено оглядаючись, ухопив якусь серветку, намочив водою і поклав Прокопові на голову.