Тим часом Прокопова рука розбухала: сила вати, батисту Більрота[23] 23 і, мабуть, з кілометр бинта; врешті виросла величезна біла куля. Анчі все тримала, коліна в неї тремтіли, їй здавалось, що ця страшна операція ніколи не скінчиться. Раптом їй запаморочилось у голові, і вона почула, як батько сказав:
– На, швидше випий!
Вона розплющила очі й побачила, що сидить у приймальному кріслі, що батько подає їй склянку з якимсь напоєм, за батьком стоїть Прокоп, усміхається й ховає на грудях перев’язану руку, схожу на величезний пуп’янок.
– Випий, – наполягає батько, всміхаючись.
Вона випила й закашлялась; то був міцнющий коньяк.
– А тепер ви, – сказав лікар і подав склянку Прокопові.
Прокоп, трохи блідий, мужньо чекав нагінки. Нарешті випив сам лікар і, відкашлявшись; промовив:
– То що це ви, власне, тут скоїли?
– Спроба, – відповів Прокоп, винувато посміхнувшись.
– Що? Яка спроба, з чим?
– Та просто... я хотів дізнатися, чи вийде що з хлориду калію.
– Що саме?
– Вибухівка, – прошепотів Прокоп з покорою грішника.
Лікар глянув на його забинтовану руку.
– Ну й маєте по заслузі! Вам ще могло відірвати руку! Болить? Це вам наука, так вам і треба, – кровожерливо заявив він.
– Тату, дай йому спокій, – озвалась Анчі.
– А тобі тут що за діло? – пробурчав лікар і погладив її рукою, що пахла карболкою та йодоформом.
Відтоді лікар носив ключі від приймальні в кишені. Прокоп замовив собі купу наукових книжок, ходив з рукою на перев’язі і читав цілі дні.
Вже цвітуть черешні, липке молоде листя виблискує на сонці, золоті лілеї розкривають важкі пуп’янки. По садку ходить Анчі зі своєю подругою, обійнявшися з нею за стан; обидві сміються, потім про щось шепочуться, червоніють від сміху й починають цілуватись.
Уперше після довгих років Прокоп знов відчуває в тілі блаженство. З тваринною насолодю віддається сонцю і мружить очі, щоб відчути, як шумить кров у його тілі. Зітхне й сідає до роботи. Але йому хочеться бігати, він блукає далеко по околицях, палко віддається радості життя. Іноді зустріне Анчі дома чи в садку і пробує про щось заговорити з нею. Анчі лукаво на нього поглядає і не знає, що сказати. Але й Прокоп теж не знає. Йому краще бути на самоті, тоді він почуває себе певнішим.
Читаючи, він помітив, що багато чого занедбав; наука пішла далеко вперед і в іншому напрямі, часто йому доводилось наново відшукувати орієнтири, а головне – він боявся згадувати свою власну працю, бо почував, що в тій царині найдужче постраждала його пам’ять. Він працював, як віл, або мріяв. Мріяв про нові лабораторні методи, але не менш вабили його сміливі й тонкі підрахунки теоретиків; він гнівався сам на себе, коли грубий мозок його нездатний був розщепити тоненьку волосинку проблеми. Він знав, що його ‘лабораторна “деструктивна хімія” відкриває найдивовижніші перспективи в теорії будови речовини; натрапляв на несподівані співвідношення, але швидко губив їх в занадто незграбних міркуваннях. Спересердя кидав усе і заглиблювався в якийсь дурний роман; але й там його переслідувала одержимість лабораторного вченого: замість слів він читав самі хімічні знаки; то були божевільні формули речовин, що складалися з досі незнаних елементів; вони тривожили його навіть у сні.
XI
Тієї ночі снилось йому, що він вивчає вельми вчену статтю в журналі “The Chemist”[24] 24. Він спіткнувся об формулу “AnCi” й не міг їй дати ради. Довго думав, кусав пальці, коли раптом зрозумів, що це – ім’я Анчі. Аж зирк, вона тут, посміхається до нього, заклавши руки за голову. Він підійшов до неї, схопив її в обійми й почав цілувати й кусати їй губи. Анчі відчайдушно обороняється коліньми й ліктями, а він брутально стискає її, однією рукою зриваючи з дівчини сукню і розриваючи її на довгі смужки. Ось уже він відчуває долонями молоде тіло Анчі; вона скажено виривається, волосся впало їй на обличчя, – і ось... вона слабіє і тихне. Прокоп кидається до неї, але знаходить під руками лише смужки тканини; він їх шматує, рве, хоче скинути і прокидається.
Йому стало нестерпно соромно за свій сон; він тихенько одягся, сів до вікна і став чекати світанку.
Немає різкої межі поміж ніччю і днем; лиш небо трошки поблідне, а вже в повітрі лине сигнал – це й не світло, і не звук, але він наказує природі; прокидайся! І тоді настає ранок ще посеред ночі. Кукурікають півні, ворушиться в стайні худоба. Небо блідне, як перламутр, розсвічується і ледь рожевіє. На сході з’являється перша червона смуга; “чіліп-чіліп-ятіті, пію-пію-я”, – щебечуть пташки, і перший чоловік не поспішаючи йде до своєї роботи.
Наш учений теж сів до праці.
Довго він кусав ручку, поки зважився написати перші слова, бо це буде велика річ, підсумок дослідів і міркувань за дванадцять років, – праця таки справді оплачена кров’ю. Звичайно, це буде лише начерк, чи скоріше фізична філософія, або поема, або символ віри. Це буде картина світу, створена з чисел.і рівнянь. Проте цифри астрономічної системи визначатимуть щось інше, ніж велич світу; вони вираховують нетривкість, руйнівні властивості матерії.
Все, що існує, це інертна, зачаєна вибухівка; Але хоч який би був індекс її інерції, він є лише незначною часткою індексу її вибухової сили. Все, що діється, зоряний дух і телурична праця, всіляка ентропія і навіть кипуче, ненаситне життя, – все це лише поверхово, частково обмежує і зв’язує ту вибухову силу, що зветься матерією. Знайте ж, що пута, які її зв’язують, це не більш як павутинки на руках і ногах заснулого титана. Дайте мені змогу порвати їх – і я струсну земну кору і жбурну Юпітера на Сатурна[25] 25. А ти, людство, – лише ластівка, що працьовито виліпила гніздо під дахом космічного порохового складу; цвірінькаєш собі при сході сонця, в той час як під тобою дуднить потенціал страхітливого вибуху...
Звичайно, про такі речі Прокоп не писав; вони були для нього потаємною мелодією, що окрилювала важкі фрази наукового викладу. Він бачив більше фантазії в голій формулі і осяйної краси – в числовому виразі. Отже, він писав свою поему в знаках, числах, жахливим жаргоном учених.
Снідати він не вийшов. Тоді Анчі занесла йому молока. Він подякував їй; при цьому згадав свій сон і якось не посмів на неї глянути. Вперто дивився в куток; а проте хто його зна, як воно виходило, що він бачив кожну золоту волосинку на її голих руках; ніколи він так виразно їх не помічав.
Анчі стояла близенько.
– Будете писати? – якось невпевнено запитала вона.
– Буду, – буркнув він і подумав, що б вона сказала, коли б ось так зненацька він поклав голову їй на груди.
– Цілий день?
– Цілий день.
Вона, може, і відступила, глибоко ображена; але в неї тверді, маленькі перса, про що вона, мабуть, і сама не здогадується. Зрештою, що йому до цього!
– Вам нічого не треба?
– Ні, нічого.
Все йде по-дурному; йому хочеться вп’ястися зубами їй у руку, чи що. Жінка ніколи не знає, як вона хвилює чоловіка.
Анчі здвигнула плечима, трохи ображена.
– Ну що ж, гаразд, – промовила і вийшла.
Прокоп устав, почав ходити по кімнаті; він злився на себе й на неї, а головне – минулась охота писати. Хотів зібрати докупи думки, але це йому ніяк не вдавалось. Розстроєний, він ходив від стіни до стіни з регулярністю маятника. Годину, дві години. Внизу бряж чать тарілки, готуються до обіду. Він знову сів де своїх паперів і поклав голову на долоні. За хвилину ввійшла служниця й принесла йому обід.
Він віддав їжу майже неторкнутою і в поганому настрої ліг на ліжко. Вже ясно видно, що він їм надокучив, як і вони йому, і що треба від’їжджати. Так, зразу ж, на другий день. Він укладав якісь плани на прийдешню працю, не знати чого йому було соромно і гірко, і врешті від цього всього заснув як убитий. Прокинувся пізно пополудні, з неприємним почуттям у душі, із якимись гнилими лінощами в тілі. Тинявся по кімнаті, позіхав і не відомо чого досадував. Уже стемніло, а він і не засвітив.
Служниця принесла йому вечерю. Вечеря так і захолонула, а він усе прислухався, що робиться внизу. Виделки дзенькали, лікар щось бурчав і невдовзі по вечері пішов, сильно грюкнувши дверима. Стало тихо.
Певний, що нікого не зустріне, Прокоп зібрався і вийшов у садок. Тепла, ясна ніч. Вже цвіте бузок і жасмин. Волопас широко розгортає на небі свої зоряні обійми; тиша, поглиблена далеким гавкотом собак. До кам’яної огорожі прихилилося щось світле. Це, звичайно, Анчі.
– Чудова ніч, правда ж? – промовив він, аби щось сказати, і сперся на мур обіч неї.
Анчі – нічого, лише відвертає обличчя, а її плечі якось неспокійно сіпаються.
– Це Волопас, – приязно заговорив Прокоп. – А над ним... Дракон і Цефей, а он – Кассіопея, оті чотири зірки. Погляньте вище.
Анчі відвертається й витирає очі!
– А оця, ясна, – нерішуче каже Прокоп, – то Поллукс, бета в сузір’ї Близнят. Ви не сердьтесь на мене! Мабуть, я здався вам грубим, так? Я... мене щось мучило, розумієте? Не зважайте на це.
Анчі глибоко зітхнула.
– А як називається... он та? – озвалась вона тихим тремтливим голосом. – Ота, найясніша, внизу?
– Це Сіріус із сузір’я Великого Пса. Називається ще Альгабор. А ген ліворуч – Аркутур і Спіка. Он упала зірка, ви бачили?
– Бачила. Чого ви на мене вранці так сердились?
– Я не сердився. Я, мабуть... інколи... трохи різкий. Моє життя було суворе, знаєте, дуже суворе; завжди сам... і такг ніби на передньому краї. Навіть не вмію як слід розмовляти. Я хотів сьогодні... написати щось гарне... таку наукову молитву, щоб кожен її зрозумів; я думав... Її вам прочитати, і ось бачите, всі наміри вже засохли, і мені стало соромно... свого піднесення, так ніби це була слабкість. І взагалі – говорити про себе... Я так зачерствів... Уже навіть сивію.
– Але ж вам це до лиця, – прошепотіла Анчі. Прокопа здивував такий хід розмови.
– Ну, знаєте, – сказав він збентежено, – це не дуже приємно. Вже пора б... вже пора б звозити свій урожай додому. Що б то вже інший зробив з моїми знаннями! А я не маю нічого, йічогісінько. Я тільки “berühmt”[26] 26, “célèbce”[27] 27 і “highli esteemed”[28] 28, але й про це ніхто... у нас не знає. Бачте, я гадаю, що мої теорії досить примітивні, теоретик з мене поганий. Але мої винаходи чогось варті. Мої екзотермічні вибухівки... діаграми... і атомні вибухи... це не абищиця. А опублікував я ледве десяту частину з того, що знаю. Що б із цього хтось інший зробив! Я вже... й не розумію їхніх теорій. Вони такі витончені, дотепні... а мене це лише бентежить. Я – кухонний дух. Дайте мені понюхати якусь речовину, і я зразу скажу, що з нею робити. Але зробити філософські й теоретичні висновки – цього я не вмію. Я знаю лише факти, я їх роблю, це мої факти, розумієте? А проте... я за ними відчуваю якусь правду; велику правду, що все змінить... коли вибухне. Але ця велика правда – в фактах, а не в словах. Ось чому потрібні факти, хоча б відірвало й обидві руки!..
Анчі, прихилившись до муру, ледве дихала. Ніколи досі цей похмурий чоловік стільки не говорив, а головне, не говорив ніколи про себе. Він натужно боровся зі словами, його розбирала велика гордість і водночас утома та скромність; коли б навіть говорив він інтегралами, то Анчі розуміла б, що перед нею він відкриває все найінтимніше, наболіле.
– Але це найгірше, найгірше, – говорив Прокоп. – Інколи... а тепер особливо... все це мені здається нерозумним і нікчемним. Навіть і ота кінцева правда... і взагалі, все. Ніколи раніше зі мною такого не було. Нащо і для чого? Може, розумніше піддатися... просто піддатися цьому всьому, – він показав навколо рукою, – життю. Чоловік не повинен бути щасливий, це розм’якшує його, розумієте? І тоді йому все інше здається зайвим, малим і... безглуздим. Найбільше... найбільше творить людина з розпачу. З туги, з самотності. Тому що тоді її ніщо не задовольняє. Я працював як несамовитий. Але тепер, тепер я став щасливий. Тут я побачив, що, мабуть... є щось краще за мислення. Тут просто живеш... і бачиш, як це чудово... просто жити. Як ваш Гонзик, як кіт, як курка. Кожна тварина вміє... а мені здається, що я досі ще й не жив. І ось так... я вдруге втратив дванадцять літ.
Його покалічена і бозна-скільки разів зшивана права рука тремтіла на мурі. Анчі мовчала, і в темряві видно було її довгі вії, вона спиралась ліктями на муровану огорожу й дивилась на зорі. Раптом у кущах щось зашелестіло, і Анчі так злякалась, що аж припала до Прокопова плеча.
– Що це?
– Нічого. Певне, куниця. Підкрадається до курника по курчат.
Анчі знерухоміла, її молоді перса пружно притискаються до Прокопової руки; про це вона, мабуть, і сама не знає, але Прокоп це відчуває надто добре; він боїться ворухнути рукою, по-перше, щоб Анчі не подумала, що він навмисне тримає її там, а по-друге, щоб дівчина не змінила пози. Дивно, але ця поза виключає у нього можливість говорити далі про себе й про втрачене життя.
– Ніколи, – мимрить він тремтячим голосом, – ніколи я не був такий радий... такий щасливий, як тепер. Ваш батько – найкраща людина в світі, а ви... ви така молода...
– Я гадала, ви мене вважаєте... за надто дурну, – каже Анчі тихо й щасливо. – Ніколи ви зі мною так не говорили.
– Так, справді, ніколи, – пробурмотів Прокоп.
Обоє замовкли. Він відчув, як підіймаються і опускаються її груди; у нього мороз пробіг поза шкірою; він затамував дух, і вона, здавалось, не дихала, стоячи в тихому заціпенінні, дивлячись нерухомими очима в простір. Ах, погладити б її, пригорнути! Ох, перший доторк, несвідоме й гаряче тремтіння! Чи спіткала коли тебе пригода більш п’янлива, ніж ця довірливість, віддана й покірна? Похилена квітко, тіло несміливе й ніжне, коли б ти зцало, яку солодку знемогу приносиш цій твердій, мужній руці, що, не рухаючись, стискає тебе і голубить. Коли б... коли б... пригорнути тебе... Анчі відхилилась найзвичайнішим рухом. Ох, дівча, ти й справді ні про що не знало!
– На добраніч! – каже тихо Анчі. Її обличчя бліде й невиразне. – На добраніч! – повторює вона трохи зніяковіло й подає йому руку; подає кволо, повільно, ніби надламана чимось, і широко розплющеними очима дивиться кудись убік.
Невже вона хоче ще побути з ним? Ні, йде вже, вагаючись; потім стала, рвучи на шматочки якийсь листок. Що ж їй іще сказати?
– На добраніч, Анчі, хай вам сняться кращі сни, ніж мені.
О, йому не можна зараз іти спати. Прокоп лягає на лаву і кладе голову на долоні. “Нічого, нічого тут не сталося... такого; було б ганебто думати зразу хто зна про що. Анчі чиста й несвідома, як телятко, досить уже про це; адже я не юнак”.
Коли враз засвітилось на другому поверсі вікно. Це Анчина спальня.
У Прокопа закалатало серце. Він знає, що ганебно туди нишком дивитись; як гість, він не повинен цього робити. Пробує нарешті кашлянути, щоб вона почула його, але це якось не вдається. І він сидить мов статуя і не може відвести очей від золотого вікна. Анчі там ходить, нахиляється край вікна і дивиться в темряву, заклавши руки за голову, – якраз у такій позі вона й приснилась йому. Тепер би саме до неї озватися – чому він цього не зробив? Ні, вже пізно, Анчі відвертається, йде геть, та ні, сидить спиною до вікна і, мабуть, роззувається, дуже повільно й замислено; ніколи не мріється краще, як з черевиком у руці. Мабуть, уже час і зникнути; але замість цього він, стає на лавку, щоб краще бачити. Анчі вертається вже без ліфчика. Підводить голі руки й виймає шпильки. Ось хитнула головою, і цілий потік волосся розливається по плечах; увесь цей пишний урожай вона раптом перекидає через лоб і чеше гребінцем та щіткою, і голова стає схожа на цибулину; це, очевидно, дуже смішно, бо Прокоп, безсоромник, аж сяє.
Анчі, біла діва, стоїть з похиленою головою і заплітає волосся в дві коси; очі опустила і щось шепоче; чогось засміялась, засоромилася, знизала плечима; обережно, зараз зсунеться бретелька сорочки. Анчі глибоко замислюється і з якоюсь насолодою гладить біле плече, здригнулась від холоду, бретелька зовсім спадає, і світло гасне.