Хаблак збагнув, що припустився похибки.
— Так, — погодився, — ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.
Професор замислився й запитувально подивився на дружину.
— Може, ти, Сашуню?
— Сусіди?.. — запитав Хаблак.
— Навряд чи, ми мало знаємо їх.
— Телефонний майстер? — підказав професор.
— Так, — пожвавішала Сашуня. — У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.
— Якого числа це сталося?
— Мироне, коли ми поїхали?
— Другого серпня, люба.
— От і рахуйте, за два дні до від’їзду.
Хаблак занотував число — встановити прізвище майстра не становило труднощів.
— А крани у вас не псувалися? — поцікавився. — Слюсаря не викликали?
— Ні.
— А сусідню перукарню не відвідуєте?
— Не була жодного разу.
— Кажуть, там непогані майстри.
— Хто каже?
— Моя дружина.
— А ви що ж?..
— Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.
— Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.
— І манікюр-педикюр?
— Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?
— Сашуню, — докірливо мовив професор, — ти ж не знаєш, для чого…
— Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?
— Можна, — рішуче втрутився Хаблак, — ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…
— Із злодійською бандою?
— Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.
— І цей одинак залазить до нашої квартири?
— На жаль.
Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.
— Щастя, що по квартирах лазять невігласи, — мовив з утіхою. — Сімнадцяте сторіччя, знаєте, скільки вона коштує? Більше, ніж Сашунина французька дублянка, яку поцупили. І тут є… — Широким жестом обвів бібліотеку, та схаменувся й махнув рукою. — Так, тут дещо є… — пробубонів скоромовкою і поставив книжку на місце.
Хаблак хотів запитати, яку саме реліквію тримав професор щойно в руках, але посоромився. Зрештою, цей факт, як і випадок з картиною Івана Труша на квартирі Корольової, підтверджував його думку, що крадіжки на Русанівці — справа рук одного й того ж злочинця.
— Дублянку мали нову? — спробував майор перевести розмову на інше.
— Три роки носила. Красива й тепла — шкода.
— Куплю нову, — пообіцяв професор.
— Де дістанеш? — сердито зблиснула на нього очима. — Я за тою два роки полювала. А джинси? Попелясті вельветові джинси, їх привезла мені з Японії знайома балерина, джинси із справжніми срібними заклепками, мрія, а не джинси, єдині на весь Київ… — Вона вимовила це довге речення за єдиним духом, і видно було: пропажа джинсів справді приголомшила її. Не так шкода значно дорожчої французької дублянки та інших вкрадених речей, а ось за попелясті вельветові джинси із срібними заклепками навіть віддала б душу чортові.
Подумавши таке, Хаблак зиркнув на бородатого веселого глиняного диявола, який тримав у високо підведеній руці свічку, мабуть, готувався підсмажити саме таку красуню за вельветові джинси, австрійські червоні чобітки чи модне чорне шкіряне пальто…
Але ж невідомо, хто має рацію: чорт чи жінки, а може, просто винні нерозпорядливі господарники, котрим слід було б давно наробити досхочу вельвету і одягати жінок так, як їм хочеться.
І його Марина з задоволенням носила б попелясті вельветові джинси із срібними заклепками. Марині вони пасували б більше, ніж підтоптаній професоровій Сашуні, яка, либонь, ледь натягувала їх на свої товсті стегна. Але ж такі джинси, кажуть, коштують у спекулянтів мало не стільки, скільки одержує інспектор карного розшуку за цілий місяць боротьби, зокрема, з саме такими спекулянтами. Чи не парадокс?
Хаблак залишав професорову квартиру з неприємним почуттям: розслідування злочину не зрушувалося з мертвої точки.
А кому приємно топтатися на місці?
Побачивши, що тітка біля пішохідного мосту так і не спродала айстр, Хаблак вибрав собі великий букет. Квіти були справді розкішні, тепер на них звернули увагу, за майором утворилася навіть невеличка черга. Мабуть, айстри розійшлися за кілька хвилин, проте Хаблак уже не бачив цього: ішов вздовж каналу, підставивши обличчя теплим фонтановим бризкам. Забув і про злодіїв, і про розпач професорової Сашуні, бачив лише, як брижить воду легкий вітерець, як виграють на ній міріади сонячних відблисків, життя видавалося дивовижно простим і гарним — оце швидкоплинне відчуття повного щастя, яке, на жаль, зникає також непомітно, як і з’являється.
Уранці Хаблакові подзвонив дільничний інспектор Сагайдачний і повідомив, що має новини.
Житлово-експлуатаційне об’єднання, в приміщенні якого Сагайдачний мав кабінет, розташувалося за триста метрів від Хаблакового будинку, і через кілька хвилин майор уже вітався з дільничним інспектором.
— Ну? — тільки й запитав, сівши на незручний і важкий дерев’яний стілець.
Спочатку Сагайдачний підморгнув майорові. Потім визирнув у відчинене вікно й голосно свиснув. У відповідь почувся такий самий задиристий свист.
— Давай сюди, Грицько, — покликав лейтенант. — Швидко і разом з Олежкою.
Озирнувся і переможно глянув на Хаблака. Однак той у відповідь лише знизав плечима: до чого тут цей дитячий садок?
Сагайдачний не став нічого пояснювати, відчинив двері й пропустив до кімнати двох хлопчаків. Один — років десяти — одинадцяти, кирпатий і довгошиїй, круглоголовий, коротко стрижений, з великими рожевими вухами — сміливо зайшов до кімнати й з цікавістю подивився на Хаблака. А другий зупинився на порозі — років шести — семи, схожий скоріше на дівчинку, з великими очима й довгими віями, якими весь час сором’язливо кліпав. Довга модна зачіска, волосся біляве й кучеряве, риси обличчя заокруглені й м’які, на цю дитину було приємно дивитися, і Хаблак подумав, що саме з таких базарні художники малюють янголят.
Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.
— Оце Олежка, — назвав, — вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.
Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.
Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:
— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.
— Майор також хоче послухати.
— Невже так цікаво?
— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.
Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:
— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.
— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!
— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?
Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:
— Але ж тягнув…
— Так він же здоровий! — мовив старший.
— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?
— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.
— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.
— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…
— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.
Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.
— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.
— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.
— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?
— Так, у вікнах світилося.
— А ви чому так пізно?
— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.
— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.
— Часто вони вас гукають?
Хлопчаки перезирнулися.
— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.
— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.
— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?
— Певно, так, — кивнув Грицько.
— А де ви гралися?
— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.
— На дитячому майданчику?
— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.
— На столі?
— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.
— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?
— Сам.
— І куди повернув від парадного?
Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.
— Ліворуч.
— До готелю “Славутич”?
— Еге ж.
Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?
— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?
Хлопчаки винувато перезирнулися.
— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.
— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.
— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..
— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?
Малий осудливо махнув рукою.
— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.
— І ви знаєте, коли це сталося?
— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.
— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.
— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?
Грицько поворухнув губами.
— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.
— За два дні, — ствердив той.
— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.
— Цього року до школи йду.
— Невже?
— Правда, і читати вмію.
— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.
Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.
Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:
— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…
— Сорочка якого кольору?
— Світла.
— Біла чи з візерунками?
— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.
— А штани?
— Темні.
— І куди він пішов?
— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?
— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?
— А дорослі не бачили того чоловіка?
— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.
Хаблак підвівся.
— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.
Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:
— Високий. Такий, як ви.
А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!
— І кремезний.
— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!
— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.
— Постараємось.
— І нам покажете?
— Як же нам без вас обійтися?
— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.
Хаблак посуворішав.
— Дорослим скажете, ясно? — наказав. — А самі — ні-ні!
— А ми міліцію покличемо.
— Точно, — схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: — А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.
Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.
— Так, ідіть, — підтвердив, — ви дуже допомогли нам. — Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.
— Ще новина, — обізвався Сагайдачний.
Хаблак рвучко обернувся до дільничного.
— Кажіть.
— Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.
Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.
— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?
— Ближче до готелю “Славутич”.
— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?
— Точно.
— Щось у цьому є.
— Шукати оранжевий “Москвич”?
— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.
— То я подзвоню до автоінспекції.
Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.
Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.
— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?
Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.
— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.
— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?
— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.