— Ні-ні!
— І не галасуєте?
— Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…
— Без галасу?
— Трохи буває.
— Трохи можна, — втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.
— Василь Петрович розуміє нас, — доброзичливо посміхнувся йому хлопець. — Там, де не треба, не затискує.
— Домовляєтесь?
— Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.
— А крадіжки у вас не траплялися? — раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.
— У нас студенти, а не злодії! — з гідністю мовив Степан. — А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.
— Маємо сигнали… — невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.
— Брехня! — рішуче перервав його Степан.
— А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? — Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.
— Начебто… — протягнув Степан.
— Не начебто, а точно! — швидко перебив його майор. — Кажіть точно, це важливо, бачили валізу чи валізи?
— Ну, бачили…
— Хто приносив?
— Але ж це наш сусіда, й ми можемо заприсягтися…
— Хто?
— Вітя… Віктор Саєнко з радіотехнічного. Приніс велику валізу, жовту й з ременями.
— Повну?
Хлопці знов перезирнулися.
— Певно, бо важка.
— Звідки знаєте?
— Пробували.
— І де Саєнко? Валіза?
— Поїхав. До Богуслава поїхав, батьки в нього там.
— І валізу захопив?
— Звичайно.
— Пригадайте, коли саме приніс валізу Саєнко?
— Але ж, — розгублено підвів брови Степан, — для чого вам? Не все одно — валіза якась, кому яке діло?
— Виходить, є діло, — обірвав його Хаблак. — Прошу пригадати, якого числа Саєнко приніс валізу до гуртожитку.
— Шістнадцятого серпня, — сказав раптом другий хлопець, що до цього стояв мовчки. — Я точно запам’ятав: п’ятнадцятого в мене день народження, а наступного вечора Вітя з’явився. З валізою.
— І не пояснював, що за речі?
— Казав: дядько щось родичам до Богуслава передав.
— І довго валіза у вас стояла?
— А Вітя тільки вчора поїхав.
Хаблак швидко підрахував: квартиру професора Зими обкрадено приблизно п’ятнадцятого — шістнадцятого, а Коральової двадцять шостого серпня. Саєнко побоявся принести речі Корольової до гуртожитку, міг залишити їх у вокзальній камері схову, а вчора забрав чемодан з гуртожитку та подався до Богуслава — збувати крадене.
— Коли Саєнко обіцяв повернутися? — запитав.
Степан мовчки знизав плечима й подивився на товариша: видно, шкодував, що виказали Віктора невідомому й доскіпливому чоловікові.
— Післязавтра початок навчального року, — тільки й одповів.
Хаблак трохи подумав, потім підійшов до дверей і щільно зачинив їх.
— Ви, хлопці, дружинники? — запитав.
І знову ініціативу в розмові взяв на себе Степан.
— Так, — одказав.
— Можна на вас покластися?
— Степан у нас член комсомольського комітету, — втрутився комендант, зрозумівши, видно, що саме тепер розмова набирає серйозного характеру.
— То більше, — пожвавішав Хаблак, — мушу відкритися, я з карного розшуку, і є в нас деякі сигнали… Не буду казати, які саме, але потребую вашої допомоги.
— Прошу… — без особливого ентузіазму мовив Степан.
— Випадково не помічали: Саєнко останнім часом не кидався грішми? Може, якісь нові речі в нього з’явилися?
— Це ви даремно, — зупинив його Степан. — Віктора не треба підозрювати.
— Я поки що нікого не підозрюю, мені потрібні факти.
— Ми не діти, і ваші запитання вже свідчать про підозру.
— Але ж ви не відповіли…
— Ні, — раптом люто видихнув Степан, — не шикував Віктор і крадених костюмів не носив!
— Для чого стільки емоцій? — застережливо підвів руку Хаблак.
— А якби звинуватили вашого друга?
— Ми ще нікого не звинувачуємо.
— Знаємо, тільки дай зачіпку…
Хаблак нараз розлютився, проте мовив підкреслено спокійно:
— Прошу відповідати на запитання.
— А ми відповіли… — Степан зиркнув на товариша, і той стверджувально кивнув.
— Кажете, жовта валіза з ременями… — мовив раптом невпевнено. — А я ще допомагав Вікторові донести її до таксі!
— Толю!.. — підвищив голос Степан, і хлопець затнувся.
— Правду кажіть! — наказав майор.
— Усе чесно, — Степан приклав долоні до грудей, — не помічали ми за Віктором нічого поганого. Уже три роки разом живемо, пуд солі з’їли…
— Ну й слава богу, — посміхнувся Хаблак. — Прошу тільки про нашу розмову нікому й слова.
Він залишав гуртожиток з якимсь подвійним почуттям теплоти до хлопців, які вміли цінувати дружбу, й гіркоти за те, що життя іноді підносить зовсім несподівані сюрпризи й доводиться розчаровуватися в найближчих друзях.
Як виявилося, комендантом гуртожитку інституту, де вчився Миколо Шило, працювала дружина одного із співробітників карного розшуку. Вона знала Хаблака, й це, зрештою, було на користь справі, бо майор міг вести розмову без усякої дипломатії. Тому він і запитав Марію Арсенівну прямо, що являє собою студент Микола Шило, як поводиться і якої думки про нього керівництво інституту й особисто вона, Марія Арсенівна.
Комендант аж ніяк не знітилася, коли Хаблак зарахував її до інститутського керівництва, мабуть, і насправді вважала себе приналежною до еліти, бо зручно вмостилася в м’якому кріслі, закинувши ногу на ногу, й запалила довгу сигарету з фільтром.
Марія Арсенівна була навдивовижу схожа на свого чоловіка, Хаблакового начальника — підполковника Худякова. Така ж гостролиця, худа й, напевно, категорична в судженнях. Хаблак подумав, що чоловіки часто добирають дружин за своєю подобою, а жінки іноді за довгі роки сімейного співіснування наче розчиняються в чоловіках, стають зовсім схожими на них і в поведінці, і в манерах, і навіть у способі мислення.
Марія Арсенівна зовсім так, як і Худяков, струсила попіл із сигарети й подивилася на майора мало не поблажливо й не без пихи, так, як дивився підполковник, коли Хаблак приходив до нього узгоджувати термін відпустки чи інші службові питання, і процідила крізь зуби, буцім вирішувала бог зна які важливі проблеми:
— Так, Сергію Антоновичу, ніколи б не подумала, що такий прославлений ас карного розшуку ощасливить нас, бідних… — Вона ще раз струсила попіл і замовкла, очікувально дивлячись на майора.
Хаблак пустив повз вуха дещо негативний підтекст слів “прославлений ас” і повторив запитання:
— То що можете сказати про Шила?
— Але ж ви даремно не цікавитесь?.. — Вона явно випитувала, чому Хаблак збирає відомості про звичайного студента.
— Ну, знаєте, нема диму без вогню, — ухилився від прямої відповіді майор. Він знав, що Марія Арсенівна все одно спробує витягнути із свого чоловіка, чому карний розшук зацікавився звичайним студентом, проте знав також і межу поінформованості підполковника Худякова. Зрештою, всі версії у зв’язку з розслідуванням крадіжок на Русанівці не були відомі навіть полковнику Каштанову, й не тому, що Хаблак ігнорував начальство, просто ще не встиг доповісти.
— Микола Шило — зразковий студент, — мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. — Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? — запитала тривожно.
— Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.
— О-о! — мало не урочисто підвела пальця вгору Марія Арсенівна. — Зовсім забула. Микола Шило працює у вечірні години, й це також позитивно характеризує його.
З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.
— А стипендію Шило одержує? — запитав.
— Звичайно.
— Певно, й батьки допомагають?
Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:
— Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.
— Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців — студентові вистачить.
— А він гроші на ощадну книжку складає.
— Звідки знаєте?
— Сам показував.
— Користуєтесь авторитетом?
— Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.
Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.
— І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… — підіграв Марії Арсенівні.
— І знаю! — аніскілечки не збентежилася та.
— А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?
— Ні.
— Упевнені?
— Точно, коли кажу, то точно. — В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.
— Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? — запитав.
— Студенти Петрусенко й Гуцков.
— Можна з ними побалакати?
— Зараз викличу.
— Краще б у кімнаті.
— Як хочете! — Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.
Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.
— Товариш із міськкому комсомолу, — представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), — і хоче побалакати з вами.
Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.
— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.
Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.
— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.
— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.
— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.
Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:
— Порядки хороші, й ми задоволені.
— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.
Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.
— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?
— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.
— Товаришуєте?
Хлопці перезирнулися й закивали.
— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?
— До телефону вас.
— Скажи, щоб пізніше.
— Так там Сидір Андрійович!
— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.
Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.
— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:
— Ви по скаргах?
— Пишете?
— Ми — ні.
— Інші?
— Усяке буває — нам не по десять років…
— Аж по двадцять!
— І навіть батьки більше довіряють.
— Дай вам волю…
— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!
— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.
— Одна втіха.
— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?
— Що нам ділити?
— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.
— Є такий… Шило…
— Кажете, ніби кислого ковтнули.
— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.
— Це чому ж?
— Наші справи.
— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.
— Не дружний, а показушний.
— Чого так? Хіба Шило?..
— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…
— Негарно — про товариша…
— Який він нам товариш? Жлоб!
— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.
— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.
— В чому ж це проявляється — жлобство?
— А в усьому. Лінія поведінки.
— Як так?
— Ви у гуртожитку мешкали?
— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…
— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.
— Так, сховатися не можна.
— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…
— А як же інакше?
— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…
— Хоча б раз пригостив, — вставив Петрусенко.
— Рано підведеться, — якось розгублено посміхнувся Гучков, — поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…
Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:
— А ви ж що?
— Може, й негарно… — нерішуче почав Гучков. — Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, — кивнув на Петрусенка, — приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…
Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:
— А він? Скандалив?
Гучков розвів руками.
— Ні… — визнав розгублено. — Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті — й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…
— Мовчки? — не повірив Хаблак.
— Ані слова…
Майор покрутив головою.
— Ого!
— І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо — і все…
— А де він зараз? Цікаво б познайомитись.
— Що тут цінового?
— І все ж…
— Ділова людина, — зітхнув Гучков. — Микола Шило — надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.
— Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?
— Просто зажерливий. Усього йому мало!
— Зажерливий… — роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.