— Я — хімік, — перебив його трохи ображено Власев. — Трохи знаю питому вагу і якість цього металу.
— Невже? — Спиридонов засміявся і розвів руками. — Але ж уявіть собі, — у нас є свій берил!
— Мені це важко уявити, — нахмурився Вилю Власев. — Я людина науки і фантазую мало.
— Ех ви! Безнадійний скептик і педант! Адже наука без фантазії — це птах з підрізаними крилами.
— Я скоріше голову собі оддам одрубати, ніж повірю так одразу, що в нас є берил! — палко вигукнув Власев.
— Ні, ви краще одрубайте тільки свій скептицизм, — засміявся Славі Спиридонов. — А голова хай лишиться. Вона не зайва. А в деяких випадках навіть корисна. Слухайте! Ось так, як ви тепер, так десять-двадцять років тому буржуазні вчені твердили, що в нас нема нафти, нема свинцю, нема цинку. Однак і нафту знайшли, і свинець, і цинк.
— Але ж берил — це вже зовсім інше, товаришу Спиридонов По-перше, берилових родовищ взагалі так мало в світі, що їх можна полічити по пальцях! А чим рідше зустрічається мінерал, тим менше певності, що ми знайдемо його тут, у нас. Правда? Коли міркувати логічно, це так. Ще ніколи, ніде й нікому не спадало на думку, що в Болгарії може бути берил. Далі, немає геологічних ознак, які свідчили б про можливість існування цього мінералу в нашій країні. Проаналізуйте ці три обставини, і ви переконаєтесь, що я маю рацію.
— Я геолог, товаришу Власев, і не визнаю теорії, яка б виключала всяку можливість того, що в надрах нашої землі є цей цінний мінерал. Припустімо, що є тільки якісь два-три проценти. Але чому не повірити, що ці припущення можуть бути виправдані? Чому? — я вас питаю.
— Якщо гіпотеза ґрунтується на серйозних фактах, то прошу — перевіряйте. У нас є параграф, за яким дозволяється виділяти кошти для проведення розвідувальних робіт. Якщо такий параграф є, значить, можна законно робити витрати, тобто досліджувати. Але це не значить, що ми повинні сліпо вірити всяким фантазіям. Пробачте, але цей Андрій Андрєєв, хоч, може, в нього і є певні здібності, фантазер першої категорії. Крім того, майте на увазі, що це людина молода. Ось що в мене записано про нього: «Комуніст. Любить читати у вільний час, переважно історичну літературу. Був футболістом». Чуєте, товаришу Спиридонов, — футболістом! «Хороший альпініст, витривалий. Дуже вправний, спостережливий. Однак захоплюється речами, які не мають відношення до його безпосередньої мети як розвідника». Зверніть увагу, товаришу Спиридонов, — захоплюється самостійними дослідженнями. Це я вважаю нігілізмом. Далі: «Дуже пристрасний у роботі, цілком покладається на свою уяву, а вона в нього надто розвинута». Бачите? Тому я записав: «Робити спеціальний аналіз його проб, а поки вони не дадуть цілком певного результату, вірити не більше як на 30–40 процентів». Ось так. Хіба я можу після всього цього серйозно ставитись до його марень про берил, як ви радите? Якби в нього виникла думка про залізо, свинець, олово — тоді інша справа. А то — берил! Це ж фантастика, марення, плід гарячкової уяви, надмірно розвиненої читанням.
— Геолог без фантазії — це півгеолога, — почав сердитися Спиридонов.
— Геолог, який не зважає на факти і на висновки, що випливають з фактів, взагалі не може бути геологом. — Вилю Власев розстебнув і другий ґудзик свого жилета, як завжди, коли йшов спати. — Але де ж ці факти, товаришу Спиридонов?
Спиридонов хотів йому відповісти різко, але передумав і промовчав. Дійсно, молодий геолог не подав ніяких проб, ніяких кристалів, він просто твердив, що натрапив на нібито надійні сліди, які говорять про можливість існування берила в районі, де бригада провадитиме досліди. Він тільки голослівне обстоював свою гіпотезу — і нічого більше.
Але в цій гіпотезі було щось величне, щось надзвичайно важливе для науки, для оборони країни, для народу. Така гіпотеза може з'явитись тільки у людини, з палкою уявою і сміливим серцем. Якщо смілива уява поєднується з тверезим науковим мисленням, чому не допомогти? Вилю Власев — досвідчений хімік з неабиякими здібностями, але скептик за вдачею, і йому здається фантастичним усе, що не доведено наочно, не підтверджено лабораторним аналізом. Але ж до чого призведе досліджувана справа, якщо завжди, в усіх випадках, потрібні «очевидні» матеріальні докази? З історії великих відкриттів нам відомо багато прикладів, коли тільки догадка, невиразні припущення відіграють вирішальну роль для дальшого успіху.
Справа в тому, чи справді молодий геолог Андрій Андрєєв — серйозний учений, а не честолюбець, що живе манією величі. Але якби він був таким, то, безперечно, розплескав би скрізь про свою гіпотезу, і вся Софія вже б говорила про берилій, про те, які реактивні літаки і стратосферні літальні апарати робитимуть з цього металу. Однак це було не так… Молодий геолог не був базікою. В одній невеличкій доповідній записці на двадцять рядків він скромно повідомляв про своє припущення, перелічував деякі з мотивів і просив допомоги.
І зараз, обдумуючи, що сказати Вилю Власеву, як розворушити його суху, емпіричну душу, інженер Спиридонов пригадав., свою першу зустріч з хлопцем. Цій зустрічі передувала коротка, але бурхлива сцена за дверима його кабінету. Він наказав посильному нікого не впускати до нього, бо мав якусь термінову роботу, а впертий відвідувач намагався зайти. Потім почувся шум, і в кабінет, вдарившись головою об одвірок, влетів молодий чоловік мало не двометрового зросту. Він був у спортивній сорочці, з засуканими рукавами, що відкривали мускулисті волосаті руки.
На його смуглявому вилицюватому обличчі з коротким носом блищали, немов електричні вогники, ясні сірі очі.
Інженер Спиридонов нахмурився — він любив сміливих людей, але нахаб не терпів. А цей вскочив до нього без піджака і з засуканими рукавами. Спиридонов хотів якнайрізкіше вичитати йому і тільки почав вишукувати слова, як раптом упізнав юнака, — це був геолог, і до того ж його підлеглий. Півтора року тому його перевели з шахтного відділу у геологорозвідувальний. Проте, оскільки його роздратування не стихло, та ще й з прочинених дверей було видно скуйовджену голову обуреного посильного, він суворим, холодним тоном запитав:
— Що вам потрібно, товаришу, і чому це ви заходите до мене в такому вигляді?
— Пробачте, — сказав здоровань і почервонів так, наче його облили окропом. — Вибачте, що турбую вас. Оцей чоловік, — він з дружньою посмішкою кивнув у бік посильного, — цей чоловік уже втретє мене затримує, не пускає до вас. Зрозуміло, він не винен, це ви йому наказали, і я не серджусь на нього. Але ж наша третя бригада в середу вирушає в дорогу. Ви ж розумієте, — не можна гаяти часу. Ось, — він вийняв портфель і витяг звідти якийсь папірець. — Тут я даю деякі пояснення. Прочитайте. Якщо вам здасться цікавим, подзвоніть мені. В кінці я написав свій номер телефону.
Він залишив аркуш, ледве чутно промимрив «до побачення» і позадкував до дверей.
Того ж дня, по обіді, інженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шість разів, але весь час один і той же мелодійний голос відповідав: «Нема його, товаришу, ще не повернувся». Тільки біля десятої години вечора він почув у трубці його сильний баритон, і невідомо чому його душу переповнила справжня радість.
— Кому ви ще розповідали про ваші припущення? — запитав він.
— Спробував поділитися з колегами. Та вони поставились до моїх слів з великим недовір'ям. Сміялись, — мовляв, хіба один мінерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мінералів… А перед товаришем Власевим, зрозуміло, навіть не заїкався. І, признатись, сам спочатку вагався. Почав думати, що натрапив на якийсь невідомий мінерал зеленого кольору… Тому й мовчав. Але останнім часом прочитав одну цікаву книжку про гірничу справу в наших місцях у стародавні часи. І те, що я прочитав, змусило мене повірити, що я справді відкрив сліди берила.
— Принесіть мені детальний картографічний ескіз місцевості, де, за вашим припущенням, має бути цей мінерал, — звелів Спиридонов. — І нікому ні слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.
— Мені це і на думку не спадало, — засміявся молодий чоловік.
Наступного ранку, після розмови з молодим геологом, Спиридонов викликав до себе помічників Вилю Власева: Павла Папазова і спеціаліста по кольорових металах, мінералога Арсова.
Парторг Павел Папазов був спеціалістом в галузі хімії, як і Вилю Власев. І зовнішністю, і вдачею вони були цілковитою протилежністю один одному. Папазов був високий і стрункий чоловік, завжди чисто поголений; спиртних напоїв він не вживав, одягався добре — зі смаком і скромно, взуття, протерте суконкою, виблискувало, його відкрите красиве обличчя, на якому привітно сяяли спокійні сині очі, приємний голос і невимушено-просте ставлення до будь-яких турбот і тривог — все це схиляло до відвертості, викликало почуття симпатії навіть у людей, знайомих з ним кілька днів. Старий член партії, він до Дев'ятого вересня був у в'язниці.
Коли бригада була в поході, Папазов добровільно брав на себе обов'язки санітара: перев'язував, давав ліки хворим, пильно стежив за тим, щоб працівники не нехтували своїм здоров'ям. Він був улюбленцем усієї бригади. Тільки Вилю Власев тримався з ним холодно, майже офіціально і завжди звертався до нього на «ви». Та оскільки всі добре знали його потайну, нетовариську вдачу, то це нікого не дивувало.
У спеціаліста по кольорових металах Ігната Арсова — високого, сухорлявого чоловіка років сорока — було смугляве обличчя з орлиним носом, тонкими, ледь помітними губами і квадратним кістлявим підборіддям. Рухливий, спритний і неспокійний, він рідко сидів на місці: в нього ніби під ногами горіло. Вдача в нього була надто люб'язна; він часто надокучав колегам своєю надмірною догідливістю, невгамовним прагненням усім чимсь допомогти, прислужитися. А як, боронь боже, хтось захворіє, особливо в поході, то він носив його рюкзак, знаряддя, кип'ятив для нього чай, прибирав і підмітав у його палатці, пильно стежив за вживанням ліків, ніби створений був для того, щоб доглядати за хворими.
Ігната Арсова вважали досвідченим спеціалістом: за останні два роки він відкрив кілька родовищ міді, цинку й олова. Та як тільки заходила розмова про його особисті заслуги, він червонів, як дівчина, ніяковів, тікав, сердито й ображено махаючи рукою, і палко заперечував:
— Усе це дурниці. Я нічого не відкрив і не брав ніякої участі в цих роботах. Людина відкриває щось, коли до цього прагне свідомо, із заздалегідь виробленим планом. А я що?.. Я випадково, зовсім випадково натрапив на руду, сліпо… Запевняю вас, саме так. Якщо хтось і має заслуги в цьому відкритті, і нагороди заслуговує, то це наш керівник — товариш Власев, тому що ми працювали за його планом. Нагороди заслуговує і товариш Папазов, під чиїм безпосереднім керівництвом всі ми діяли. Заслуга, взагалі, належить нашим керівникам, а я просто випадковий виконавець. Кожний інший на моєму місці відкрив би те ж саме, що відкрив і я.
Всі, хто близько знав Арсова, бачили, що його надмірна скромність набрала хворобливого характеру. Він часто називав себе «неуком», «слугою», «сліпим знаряддям» випадковості, нікчемою, якій пощастило і т. п. Одного разу, в таборі під Бакарланом, Арсов був у пригніченому настрої і зробив дивне признання:
— Знаєте, — сказав він, — у мене якесь жахливе почуття: мені здається, що мій мозок безперервно скручується. Щодня, щогодини, — і вдень, і вночі, — в черепі моєму створюється жахлива порожнеча. І я думаю: що ж це за порожнеча, що в ній є? Повітря? Пара? Я багато думаю над цим.
Вилю Власев рідко говорив з Арсовим, і то тільки в службових справах. Він морщився, бо не терпів його м'якого шипучого голосу, уникав зустрічатися з ним поглядом, але завжди прислухався до його порад, — цінив як спеціаліста. Кілька разів начальник брався записати його характеристику в свій блокнот, та ніяк не міг: образ цієї людини не підпадав під відомі йому «показники» і проценти, не вкладався ні в які певні і точні формулювання.
А Павел Папазов полюбив Арсова, навіть зробив своїм помічником у партійних справах. Він захоплювався його скромністю, ретельністю, вважав взірцем бездоганної дисциплінованості. Парторг доручав йому робити доповіді, збирати членські внески, висунув своїм заступником. Все це Ігнат Арсов виконував дуже сумлінно. Часто писав характеристики на комуністів бригади, і Павел Папазов дивувався: «Наче писав моєю рукою і дивився моїми очима!»
— Дуже радий, — злегка вклонявся у відповідь Ігнат Арсов. — Ви ж навчили мене вірно бачити, суворо і об'єктивно оцінювати. Тим, чого досяг, я зобов'язаний тільки вам.
Минулого року восени Арсов відкрив поклади мідної руди, але й це своє відкриття приписав Папазову.
— Я працював за його вказівками, — твердив він.
Папазов не пригадував, чи справді давав Арсову якісь «вказівки», але чомусь не заперечив, змовчав і прийняв уже як належне. Це принесло йому славу, а згодом — підвищення по службі. Після цього випадку вони стали нерозлучними друзями.
Минулої осені, коли Андрій розказав про свою догадку щодо берила, Павел Папазов покликав свого друга і без зайвих слів спитав:
— Що ти думаєш з цього приводу?
Ігнат Арсов довго мовчав.
— Дозвольте відповісти через кілька днів, — нарешті відповів він.
Минув тиждень, десять днів. Ігнат Арсов чомусь їздив у Софію. І от одного вечора він сам заговорив про Андрія.
— Ви мене питали, що я думаю про його гіпотезу? Скажу: наївна фантазія.
— Так, все це так, — усміхнувся Папазов. — Фантазія, зрозуміло. Однак це хороше, коли люди захоплюються великими ідеями. Як це красиво і благородно!
І тут вперше Ігнат Арсов заперечив йому.
— Такі захоплення — марнування часу, — сказав він. — Я б на вашому місці його приборкав.
Ці слова пригадав Папазов того ранку, коли обидва стояли біля столу Славі Спиридонова.
— У вашій бригаді є один молодий геолог, — почав начальник. — Звуть його Андрій Андрєєв! Яка ваша думка про нього?
Павел Папазов крадькома глянув на свого приятеля, кашлянув і вимушено весело відповів:
— Андрій?.. Прекрасний хлопець! В свій час він був центром нападу в студентській футбольній команді.
При цих словах по обличчю його товариша промайнула задоволена, схвальна посмішка.
— Я вас не питаю про його спортивні якості, товаришу Папазов. Чи центром був він, чи крайнім. — Славі Спиридонов любив і розумів футбол. — Зараз мене цікавить не це. Я вас питаю про інше і певен — ви догадуєтесь, про що саме.
— Як вам сказати, це людина нового типу, — почав якось невпевнено Папазов. — Якщо захоплюється, то захоплюється цілком.
— Симпатична людина, — сказав Ігнат Арсов 1 вклонився.
— Говорив він вам про берил, про мінерал берил? — запитав їх Спиридонов, раптом підвівшись. — Про це я вас питаю, і відповідайте мені прямо, без викрутів.
Ігнат Арсов зітхнув.
— Звичайно, говорив, скільки разів! — засміявся Папазов, але було помітно, що в цей момент йому не до сміху. — У кожної людини є іdee fіxe. Якась манія, — продовжував він. — Що поробиш? У нашій бригаді є один геолог на прізвище Зюмбюлев, завзятий мисливець. Так він розповідав, що одного разу в лісі бачив, як його собака грався з вовком у довгої лози.
— Яка ж ваша особиста думка про справу з берилом? — раптом запитав, нахмурившись, Спиридонов.
— Та що тут думати! Це благородний ентузіазм, мрії, марення. Я тут абсолютно нічого поганого не бачу: молодість всюди шукає прекрасного.
Ігнат Арсов стиха кашлянув.
— Товариш Папазов має на увазі прекрасне в лапках.
— Ви не знаходите і зернинки ймовірності в цих його гіпотезах?
— Мабуть, зернинку ймовірності можна знайти навіть у вимислах божевільних, — поспішив відповісти Ігнат Арсов.
— Значить, ви, товаришу Папазов, упевнені, що все це — божевілля. Так?
— Я? — Павел Папазов почухав лоб, помовчав. — О, ні! Я не говорив подібних речей. Я завжди прихильно ставився до мрій молоді. Ви спитайте Андрєєва. Я не тільки не докоряв йому, а, навпаки, допомагав у міру своїх сил.