Не було тільки пунктирних ліній, якими він окреслив те місце, де вперше побачив зелений камінь, та червоної зірочки — умовного позначення, що вказувало на відправний пункт в складній системі підземного орієнтування. Замість червоної зірочки і пунктирних ліній план був червоний від безлічі дрібних кружечків. Один кружечок позначав вир, інші — піщані пляжі. Взагалі, це був детальний топографічний ескіз, який не міг би йому приснитись.
Саме цей ескіз був у нього в портфелі, а його власного плану не було; його кудись занесли невидимі сили. Занесли, так. Але коли?
Він працював над планом до пізньої ночі, ліг не роздягаючись, — такий був зморений. В останні хвилини перед сном він пам'ятав дві речі: те, що папку з готовим планом поклав у портфель і що перш ніж погасити світло, витрусив попільничку з вікна, бо не міг терпіти запаху недокурків і тютюнового попелу. І це було все.
Потім, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон після дощу; воно завжди з'являлось у нього вже після того, як він зробить щось погане, а потім жалкує і сам себе картає. Ось і тепер він висипав купу недокурків надвір, прямо перед вікном, — хіба так личить культурній людині? «Культурна людина не викидає сміття під своїми вікнами, — докорятиме вранці Савка і зітхне: — Ех, Андрію, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матір'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?» Савка — дочка господарів, дев'ятнадцятилітня дівчина, з кирпатим носиком і веселими очима. Він не хоче засмучувати ці очі і готовий зараз же скочити через вікно, зібрати ці прокляті недокурки і струсити попіл. Так, він зараз же зробить це… Але сон перемагає його бажання, тільки рука простяглась і звисла додолу, пальці доторкнулись килима.
А в розчинене вікно віє холодний нічний вітер, злегка шарудять розкидані на столі аркуші. Великий місяць блищить на темно-синьому шовку неба і сповнює кімнату м'яким матовим світлом… І ніби вже не білі аркуші шелестять на столі, а тихо шумить високий густий віковий ліс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється між порослими мохом стовбурами дерев, між кущами ожини й папороті, спускається в глибоку балку і зникає за купами каміння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною і глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по коліна високою травою. Звідси крізь округлий отвір починався довгий і темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає білий, ніби мережаний ліс…
його розбудив різкий тривожний дзвінок будильника. Голова була важка — наслідок безперервного, нестримного куріння вночі. Він умився холодною водою, одягнувся, схопив портфель і, щоб не будити господарів, перекинув ногу через підвіконня, спустився по стіні на стежку, вимощену кам'яними плитками, пройшов через двір і вискочив на вулицю.
Отак, обдумуючи все, що трапилось від ночі до цього моменту, він дійшов до своєї квартири, але не поспішав відразу зайти, а кілька разів пройшовся біля огорожі, можливо, сподіваючись, що це диво з'ясується якось саме по собі. Може, було й інше: ця його нерішучість спричинена особливим страхом, страхом, який переживає людина, коли в азартній, непевній грі кидає свій останній козир. І цим останнім козирем була невелика ймовірність, крихітний шанс знайти на столі свій справжній план.
Будинок був двоповерховий. Кімната Андрія містилась на нижньому поверсі і широкими квадратними вікнами виходила в двір. Це була простора і світла кімната з високою стелею і стінами, до половини облицьованими дорогим червоним деревом. Було видно, що вона у свій час служила кабінетом або маленьким салоном для гри в покер та бридж. Колишній власник будинку, відомий Інженер, влаштовував тут щосуботи великі прийоми. На верхньому поверсі молодь веселилась, танцювала, а внизу інженер влаштовував свої сумнівні справи, пив гіркий джин, доставлений йому з-за кордону, після чого займав своє місце в імпровізованому кафе.
Зараз у двох кімнатах нижнього поверху жив з своєю сім'єю директор кондитерської фабрики «Червона зірка». Колись робітник-кондитер, великий майстер виготовлення «п'яної вишні» та молочного шоколаду, а згодом командир партизанського загону, бай Атанас [Бай (болг.) — дядько, звертання до старшого] був веселим і гостинним в особистому житті, а на роботі — причіпливим, суворим і чесним до педантизму. Він був ладен голодувати, аби допомогти комусь у біді; за грам перевитраченого цукру на підприємстві карав і лаяв, зчиняв такий галас, що навіть старий сторож, не причетний до цього, почував себе винним і зніяковіло ховався у дерев'яній будці. Бай Атанас мав право на три кімнати, але добровільно відмовився від однієї: йому було соромно розкошувати, ніби чокоїн [румунський поміщик], коли стільки молодих і здібних людей не мають даху над головою.
Людина талановита, розумна, він виробив для себе своєрідну просту життєву філософію, якою часто ділився з дочкою: «Живи чесно, прагни стати найкращим майстром в своїй роботі, а за вірну справу, якщо буде необхідність, іди на смерть з веселою душею». Догадуючись, які почуття має його дочка до Андрія, він вибрав час, коли ті були разом, щоб кинути репліку: «Якби я був жінкою, то не звертав би на тебе ніякої уваги, доки не зробиш якогось відкриття в геології». І додав, погладжуючи рукою посивілі вуса: «Я, признатись, і на копійку не поважаю різних історичних осіб, приміром, Наполеона, але завжди пам'ятаю те, що він сказав своїм воїнам. А саме: воїн, що не прагне стати генералом, не вартий і п'яти копійок. Простіше кажучи: працюй, дерзай, але зроби щось велике в своєму житті. Інакше, на якого диявола ти народився? Тільки для того, щоб підметки стоптувати?»
Якось Андрій його запитав:
— А ти, бай Атанас, до якої великої мети прагнеш?
Директор «Червоної зірки» тихо засміявся:
— Я? Я, хлопче, прагну, щоб мої цукерки були найсмачніші і найдешевші.
Його дружина Севастиця — літня, змарніла жінка, яка все ще закручувала локони, була родом із Свиштова, з багатої, але давно збіднілої сім'ї. Цілі дні вона сновигала, як тінь, по дому і жахалась, побачивши порох на спинках стільців або кинутий недокурок на підвіконні чи на вичищених кам'яних плитках двору. Хоч вона вже давно ходила по цьому двору, однак все ще не змогла звикнути до статуї голого юнака посеред круглого басейну, де жебонів під час дощів маленький водоспад. Проходячи мимо цієї статуї з потемнілої бронзи, вона стискала губи і відвертала голову.
Другий поверх будинку займали два брати — офіцери прикордонних військ. Зараз там жили їх батьки, лагідні, спокійні люди, пенсіонери. Мати цілими днями в'язала панчохи та светри для синів, а батько переглядав ілюстровані журнали, інколи читав щось вголос. Вечорами вони зосереджено й замислено грали у доміно, а коли било дев'ять, гасили світло і лягали спати.
Такими були сусіди Андрія по квартирі.
Зрештою, Андрій зважився-таки і впевненими кроками перетнув подвір'я.
У передпокої він зустрів Савку. Вона тримала в руці товстий підручник з хімії — готувалась до весняних іспитів в університеті.
Квартира була залита сонцем. Все в ній — свіжопофарбовані стіни і кожна річ — вселяло почуття впевненості і спокою, було ніби символом мирного безтурботного життя.
Дівчина глянула на нього здивованими очима.
— Що трапилось? Чому так рано? — спитала вона.
Андрій проковтнув слину і напружив усі сили, щоб здаватися спокійним.
— Та нічого, — відповів. — Адже я після обіду вирушаю з бригадою.
А вона пояснила його передчасне повернення по-своєму: «Хоче бути зі мною в ці останні години перед розлукою» і зраділа.
— Як ти добре зробив! — сказала дівчина; її очі засяяли. Ці очі говорили ще: «Спасибі тобі, любий! Дуже дякую!» Та Андрій у цю мить не дивився в них, а хоч би й дивився, то навряд чи помітив би їх блиск і зрозумів їх пестливу мову.
— Чому ти такий блідий? — раптом стривожилась Савка, і посмішка згасла в її очах.
Він стояв перед нею височенний, — дві такі дівчини, як вона, могли б легко заховатись за його широкою спиною. А Савка дивилась на нього співчутливо, ніби перед нею була маленька дитина.
— Нічого зі мною не сталося, — промовив Андрій і, не сказавши більше ні слова, попрямував до своєї кімнати з почуттям людини, що готується почути страшний вирок.
Насамперед він оглянув стіл. Кілька блокнотів, записних книжок, логарифмічна лінійка, кольорові олівці. І більше нічого. Нічого!
Андрій підійшов ближче, переклав записні книжки, заглянув під блокноти, начебто велика коричньова папка (та, в якій був його ескіз) могла заховатися під ними!
Все це було безглуздо й непотрібно.
І все ж він порився у книгах, заглянув за етажерку, за стіл, під ліжко. Та папка зникла без сліду.
Юнак сів на застелене ліжко, сперся ліктями об коліна і похнюпив голову.
Одна година! Інженер Спиридонов дав йому тільки одну годину! Що він може зробити за годину, щоб зберегти свою честь? Закачати рукава і зробити новий ескіз?
Андрій глянув на годинник, гірко всміхнувся і знизав плечима. Для одного тільки масштабного ескізу йому треба щонайменше п'ять-шість годин…
Думки його йшли в двох напрямках: одні шукали відповіді на питання, — коли і як сталася підміна ескіза; другі крутились навколо особистого: що можна зробити, щоб вийти з такого заплутаного становища?
Підміна ескіза — це просто якась містерія, темна пригода, в якій немає ніякого просвітку. Ніби він серед ночі раптом потрапив в непрохідну трясовину, а навколо нього — чорна порожнеча, і тільки зрушиш з місця, зробиш крок, як відразу зав'язнеш, відчуєш, що баговиння затягає тебе все глибше, розступається під тобою, щоб проковтнути зовсім. Краще, коли він стоятиме спокійно, нерухомо, не робитиме ніяких зусиль, поки не розвидниться.
Тепер зрозуміло, що цим фальшивим ескізом він зарекомендував себе перед керівником легковажною і недостойною довір'я, безчесною людиною.
Як же далі? Що буде з ним, коли він наважився так недоречно пожартувати з найкращим геологом країни? Що скаже бай Атанас, коли дізнається про цей випадок? А партійна організація? Як він з'явиться перед товаришами, якими очима дивитиметься на них?
І передчуваючи наслідки, ганьбу, він розпачливо подумав, як би це все було просто, коли б учора ввечері він мав здоровий розум і не накреслив під впливом якогось нервового розладу цей чудернацький ескіз.
Вперше в своєму житті Андрій відчув, що йому забракло повітря і щось стискає серце. На чолі в нього проступив холодний піт. Він випростався, добрів до вікна, ніби хворий, сперся на підвіконня і закрив очі.
Севастиця цього ранку пішла рано, а тому недокурки, викинуті Андрієм уночі, так і лежали на ще не підметених блискучих плитках. Це були недокурки простих цигарок третього сорту — він не мав нахилу до шику, не любив ароматного тютюну.
Як я вже розповів вам, ця історія розпочалася з дивного випадку. Якби Андрій взяв себе в руки (але хто на його місці міг би лишитися спокійним?), якби Андрій поборов своє заціпеніння й збентеження, то міг би помітити в купі різноманітного сміття один недокурок з золотим мундштуком. Як і звідки потрапив цей недокурок під вікно Андрія, коли, крім нього, більше ніхто не курив у цьому будинку?
Майте терпіння, — і вам все стане зрозуміло, я вам усе поясню. Хоч це і дуже цікаво, але не найголовніше, не найважливіше в моєму оповіданні. В основі цієї історії лежить прекрасний казковий смарагд, однак ви побачите, наскільки прекраснішим було прагнення оволодіти ним і наскільки чистіше й прекрасніше за нього почуття, що запалює на ці благородні вчинки.
…А недокурок з золотим мундштуком…
Та перш ніж продовжувати свою розповідь про цей недокурок, я поведу вас у село, щоб ближче познайомити з деякими іншими героями.
III
Я вас попередив ще на початку своєї розповіді, що беру участь у багатьох подіях, про які зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цієї історії, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, — адже ви знаєте, який я сухий і прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарію. А в цій науці, як вам відомо, нема нічого романтичного, і люди, що вивчають її, зовсім чужі всьому тому, що мої колеги-філологи називають «поезією душі».
Знаю, що деякі з вас скажуть: «Що ви говорите, шановний, адже ветеринарія дала суспільству чимало громадських і культурних діячів!». Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих винятків. Хоч я й писав колись вірші у прозі і перечитував не раз і не два «Страждання молодого Вертера», але в душі лишився такою ж сухою і дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповіданні другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не більше, ніж про інших героїв.
Отож, у той час я ще був учнем і готувався складати екзамени на атестат зрілості. Вчився в обласному місті, а літні канікули проводив на селі, де жили і працювали батькові родичі. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловіка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мій батько вдачею дуже відрізнявся від нього. Неговіркий, стриманий, суворий, він дуже рідко сміявся, хоч не був злим. Можливо, його професія — він працював прокурором в одній юридичній установі — привчила його триматися з людьми холодно і насторожено. А може, ця професія була йому не до душі, не знаю, але якось увечері я чув, що він скаржився матері. «Який я юрист, — казав він. — Ніякий! Я мурашці доріжку уступаю, за все своє життя курку не зарізав, а людей засуджую на смерть, наче я від них кращий». Він мав одну незвичайну пристрасть — збирати стародавні гроші та речі. Свої юридичні книги складав у комірчині, а книжкові шафи, етажерки і письмовий стіл заставив глиняними черепками, позеленілими від часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавніми срібними та мідними монетами.
Мій дядько був зовсім іншою людиною. Ніякі незгоди його не смутили, завжди він мав бадьорий і веселий вигляд.
На півночі до села підступали кілька рядів низьких і круглих гір, які поступово, хвилями спадали в рівнину, що розкинулась широко, скільки сягає око. Глибокі рови перерізали вшир і вздовж ці полисілі гори, вбираючи в себе дощову воду, і влітку сюди йшли на водопій і гуси, і свині, і навіть буйволи з кооперативної стайні.
Опівдні, в годину найбільшої спеки, розпочиналась справжня бійка за кожну калюжку, за кожне болото. Далі, по той бік гір, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманній далині з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мінився різними відтінками зелені, серед якої черепичні покрівлі хатинок червоніли, наче розквітлі маки. Все це перемагали золоті барви, — спокійне море нив та плантацій соняшників, що простяглось аж до обрію, яскраво-жовте біля підніжжя гір, янтарне — всередині і кольору стиглої айви — в оповитій серпанком далині.
На заході і на півдні наше село оточувала низка горбів, покритих віковими дубовими та буковими лісами. Ліси починались тут же, в кінці верхньої вулиці, і хоч тут десятиліттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжні джунглі, легкопрохідні тільки в тих місцях, де крутились вузенькі лісові стежки, перетяті чагарниками і встелені густим шаром гнилого листя.
Серед тиші цього старого лісу повільно несла свої води спокійна річка, неширока і невузька. Вона чимдалі ширше розливала свої води між пологими берегами, — прозора, коли виходила на сонячні галявинки, чорна — в тінистих нетрях лісу.
Розповідали, що ночами в цих хащах звучали пташині голоси, які промовляли щось, ніби люди, і зловісно вили шакали; взимку блукали вовчі зграї; ранньої осені — великі дикі кабани перетинали ліс вздовж і впоперек і доходили аж до сіл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.
Я не ходив у глиб лісу, але знав, що там водяться різні звірі, бо шуба моєї тітки була на заячому хутрі, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в світлиці над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.