Подих степового чи гірського вітру завжди вливав у його душу непоборне бажання — блукати по незнайомих місцях, вилазити на стрімкі скелі і спускатись у провалля, жадібними очима вдивляючись у розкриті земні жили. Це почуття давало радість, бадьорило, наче келих міцного, старого вина. Але зараз вітер навіював йому лише гіркі, сумні думи.
Колись він був футболістом — грав центральним нападаючим і знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всміхнулось, раптом опинитись «поза грою». Перед очима ворота, поле вільне — вірний гол — і тут різкий свисток судді ріже нерви, як хірургічний ніж: офсайд. Якщо ти надієшся на сліпий випадок і сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: «Трюк не вийшов». Але ж коли оборона ворога з своєї ініціативи зуміла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до воріт і нічого не підозріваєш, — тоді раптовий свисток судді діє, як удар ножа в спину.
Трапилось так, що він опинився в становищі «офсайд» у житті. Невидимі вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смішного фантазера і наївного брехуна.
Він був спокійним гравцем, звик аналізувати гру навіть в найбільш напружені, критичні хвилини.
Що ж трапилось?
По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескіз підмінюється кумедним топографічним творінням.
По-друге. Викрадення справжнього ескіза і підміна його іншим не знищувала гіпотези про берил, бо вона була в його мозку, існувала незалежно від будь-яких ескізів.
По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескіз, чудово знає місцевість.
По-четверте. Гумористичний характер підкинутої йому карти — не випадковий, це не плід веселої дотепності. Жарти були такі, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.
З якого метою? Одне з двох: або щоб він був звільнений з роботи, або, коли залишиться, — щоб довгий час був посміховищем і об'єктом глузування. Такій людині, звичайно, ніхто ніколи не буде вірити.
П'яте. Він буде поставлений у такі «службові» умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостійної дослідницької роботи.
Це констатація фактів. Тепер треба підвести риску і зробити висновки.
Перший висновок: він потрапив у розумно влаштовану пастку і має ворогів, та ще й неабияких, справжніх ворогів.
Другий висновок. Ці вороги обізнані з геологічною справою, стежили за його роботою і, напевно, їм були відомі їхні розмови з Спиридоновим.
І знову питання: чому в нього з'явились вороги? Відповідь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залізо чи мідь. Мінерал берил має величезне значення для легких і найлегших стійких сплавів. Він необхідний для виробництва реактивних літаків, ракетних двигунів, стратосферних літаючих апаратів. Ясно, що є люди, які не бажають, щоб у нас відкрили такий мінерал. Сама тільки гіпотеза, припущення про його існування викликали тривогу і страх у деяких людей, змусили їх діяти, влаштовувати пастки. Ці люди, таким чином, не його особисті вороги, а вороги його батьківщини, соціалістичного ладу.
Все зрозуміло і ясно, як день. Але яка користь від цієї ясності? Хто вороги і де вони ховаються, — ось питання, яке треба з'ясувати.
Поки вороги не будуть викриті, він буде «поза грою», в нього будуть зв'язані руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять «офіціальних» ескізів, становище не поліпшиться. Чому? Тому що ніхто не повірить шахраю, безсовісному брехуну…
Але хто ж вони, ці близькі, а проте — невидимі вороги?
Інженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсім не схоже. Спиридонов — справжній комуніст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев — бездоганно чесна людина, до того ж він дуже обережний і надто педантичний, щоб піти на таке діло. Павел Папазов? Найбільш чуйний з усіх його колег, єдиний, хто радів його шуканням і виправдував перед Вилю Власевим його відсутність. Ігнат Арсов? Хіба здатний на злочин цей боязкий чоловік, що страждає манією нікчемності? Він, може, найбільш здібний з усіх геологів, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у інших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев — надто обмежений; крім роботи, знає одне — полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремісника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, він весь тремтів, як дитина, коли починалась гроза, а ввечері боявся відійти від палатки і на п'ять кроків. Картограф Делчо Єнев? Він був легковажний, любив випивати і завжди впадав за якоюсь жінкою. Але це добрий і хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось із технічного персоналу?
Андрєєв перебрав усі позитивні й негативні риси їх характерів і, нарешті, переконався, що це безглуздо. Насамперед, ніхто з цих людей не мав наукової підготовки, щоб креслити геодезичні ескізи великих масштабів. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопіювати?
Викрити ворога не менш важко, ніж довести існування берила в земних надрах.
Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повірить, що ескіз зник таким дивним способом і що так само дивно на його місці опинився інший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: «Щоб привернути до себе увагу (подивіться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стіни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина і справді здібний геолог), ти по-пілатовськи вмиваєш руки: мій план викрали і підмінили іншим!».
Ось у якій пастці опинився Андрій.
Що він буде робити далі?
Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому ніби щось надірвалось, він почував себе, як актор, незаслужено освистаний публікою. Нічого поганого він не зробив, не мав наміру заподіяти комусь неприємність, а його затюкали, зацькували, як звіра.
Незабаром йому мине тридцять років. Це такий бадьорий веселий вік. Жахливо, якщо в ці роки починаєш сумніватися в людях, втрачати віру в добро, бачиш навколо тільки сіре, буденне життя, егоїзм і холодні, байдужі обличчя.
Ще на початку своєї розповіді я вже говорив, що я студент ветеринарного інституту, і ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до філософування. Та коли я згадую про всі ці події, то мимоволі думаю: чи вірні були філософські висновки Андрія про життя і про людей взагалі? Не знаю, як на вашу думку, але мені здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, він усе бачив у рожевому світлі. Такі вже вони всі! Я знав одного такого. Якось ішов дощ, та ще який! Цілі потоки лилися з неба, а він ішов вулицею і насвистував. «Іди-но сюди!» гукаю до нього і вказую на місце під «балконом, де сам сховався. А він, веселий, підійшов до мене й каже: «Ходімо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!». Розумієте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. І йому було весело, хоч він весь був мокрий і з плечей стікала вода. Отакі бувають щасливці. Таким був і Андрій, поки його не спіткало це лихо з планом. Як я вже сказав, він бачив усе в рожевому світлі. Молоде тендітне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спіткала біда, він під впливом настрою змінив свої рожеві окуляри на чорні; а ці чорні скельця мають незвичайну властивість: вони зменшують усе видиме до мізерних розмірів. Ці окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя і на людей крізь призму своїх настроїв, своєї долі. Я, ветеринар, зовсім не схильний до абстрактних філософських міркувань і гадаю, що найкраще — це не надівати кольорових окулярів. Не знаю, звідки прийшла до нас ця мода…
Отож Андрій стояв, нахилившись над вікном, і вітер бив йому в обличчя. Стрункий офіцер в кінці вагона лишився сам і з похмурим виглядом курив. Раптом Андрій відчув, що його штовхають під лікоть. Він незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось із його колег. Біля нього стояла, соромливо і злякано посміхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали відповідати урок.
— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.
Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:
— Я вам заважаю?
Він знизав плечима.
— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:
— А де картограф? Чому ви залишили його самого?
Дівчина почервоніла, але очей не відвела.
— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.
— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.
— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?! [РМС — робітнича молодіжна спілка (спілка робітничої молоді)].
— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.
— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.
— Давно це було, — повторив Андрій.
— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.
Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.
— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.
— І добре робили, футбол — цікава гра.
— Але я так і не полюбила його.
— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.
Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.
— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.
Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.
Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.
Поїзд знову помчав уперед.
— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських літ, не приховуйте від мене нічого.
— Чудові були ті роки, — сумно посміхнувся Андрій.
Вони помовчали. Офіцер і дівчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.
— Може, мені не треба було питати вас про це, — промовила Рашеєва.
Вона закуталась у своє потерте пальто; їй ніби одразу стало холодно.
— Ви не звертайте уваги на чутки, — відповів Андрій.
— Кажуть, що ви обдурили інженера Спиридонова якимсь фальшивим ескізом. Ніби ви знайшли… — вона трохи затнулась, — рідкісний мінерал, а це виявилось блефом.
Він нахилився до дівчини, її очі були ясні, в погляді світилась і ласка, і страх.
— Як ви гадаєте, — промовив Андрій, — схожий я на брехуна?
— Ні.
— А на шахрая?
— Та що ви кажете!
— Ну, от і все.
— А чутки?
— Якщо вони вас розважають, — слухайте. Ваша справа.
Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.
— Невже вам байдуже, що про вас говорять?
— Мені все одно, — збрехав Андрій.
— Як це все одно?! — вона з докором похитала головою. — Ви ж комуніст, ви повинні оберігати чистоту свого імені. Хіба треба вам нагадувати про це?
— Є речі, які залежать не від нас, — сказав Андрій. — Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: ні, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дійсно виглядаю брехуном і шахраєм. Ці обставини створив не я, вони виникли проти моєї волі і тепер панують над усім — я не можу догадатися, хто причетний до цієї справи. Як мені боротися і проти кого?
Андрій прихилився до дверей і довго мовчав. Було холодно, через відкрите вікно повівав вітер, але на лобі в нього блищали краплини поту. Він машинально підняв руку і розстебнув комір сорочки.
— Вам дуже тяжко? — запитала вона і тихо додала: — Чим я можу допомогти?..
Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вірить у його чистоту, і це було так прекрасно і навіть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довірливо пропонує дружбу, допомогу. Андрій глянув їй в обличчя, і воно здалось йому в цю мить найкрасивішим з усіх, які він бачив. Йому захотілось поцілувати її руки, ці маленькі ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.
— Спасибі, — промовив він. — Дякую тобі за хороші! почуття.
— І я дякую тобі, що заговорив до мене на «ти», — відповіла вона.
Вони, посміхаючись, мовчки дивились одне на одного.
— Ти знаєш, що найважливіше для центрального нападаючого? — запитала вона, її очі сяяли.
— Відтягати середнього напівзахисника в глибину і звідти…
— Це щось надто складно! — перервала вона. — По-моєму, найважливіше для центрального нападаючого — це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успіх своєї команди. Це потрібно тепер тобі, колишній центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довір'я, а не знизувати плечима і казати: «Мені все одно!» Так само, як ти колись боровся за перемогу «Академіка», так тепер необхідно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике відкриття… — вона перейшла на шепіт: — Берил!
Андрію знов захотілося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве і тепле, але хороші слова не з'являлись у пам'яті. Він взагалі не був красномовним, не міг говорити гарно і слів йому завжди невистачало. А ця ніч ніби зовсім відкинула і замкнула за дев'ятьма дверима все те, що він узяв з книг.
— Людина завжди мусить вчитись, — промовив він і, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зітхнув.
— Час спати, — посміхнулась дівчина і подала йому руку.
Потиск його руки був такий сильний, що дівчина мало не скрикнула від болю.
— А знаєш, — сказала вона, — наш картограф розлігся на моєму місці. — І, скоса глянувши на юнака, додала: — А мені ніяк не хочеться його будити!
— І не треба, — швидко погодився Андрій. — Хай спить собі. Тут, біля мене, є де влаштуватися, йди!
Вони посідали поруч біля вікна, і дівчина, поправивши пальто, заплющила очі.
V
На станції бригада зійшла з поїзда. Світало. Холодний нічний вітерець, що повівав з моря, стих: небо на сході стало блідо-рожевим.
Зліва від залізничної колії розстилалась рівнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокі гайки, — все це ще ніби спало під легким покровом ранкової імли.
По другий бік колії, на півдні, горизонт закривали гори, порослі густим лісом, і на вершинах мерехтіло сріблясте сяйво літнього ранку.
Вилю Власев пішов на місце розвантаження багажу і, діставши щоденник, перевірив за списком усі ящики з інструментами, палатками та запасними матеріалами. Переконавшись, що все в повному порядку, він зсунув капелюх на потилицю, потер руки і підморгнув у бік поїзда, який тільки що відійшов. Потім, запримітивши чергового стрілочника, низенького, кремезного чоловічка, що нерухомо стояв біля семафора, схиливши голову, він поманив його пальцем і посміхнувся. Коли той несміливо наблизився, Вилю Власев несподіваним для нього рішучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкіряної куртки і витяг круглу металічну коробку, з намальованим на кришці зайцем на задніх лапках. Стрілочник зупинився неподалік від нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя — довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканні, наче Вилю Власев тримав у руці не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла підскочити або сильно вибухнути.
— Візьми, товаришу, цукерку «Валда»! — чемно запропонував Власев, простягаючи стрілочнику відкриту коробку.
Той кинув погляд на зелені дрібні цукерки, помовчав і цмокнув язиком. Він не сказав нічого і, ліниво витягши пачку «Арди», закурив.
— Як ти гадаєш, — запитав Вилю Власев, — чи добра буде сьогодні погода, чи піде дощ?
— А чому це має йти дощ? — знизав плечима стрілочник. Він оглянув небо і додав: — А втім, може, буде мигичка.