Якщо тобі дуже тісно, то… Їй і справді було дуже тісно, бо чого вона так розчервонілася? Мимоволі я змушений був роздивитися на її поставу — невисока, але пропорційна, майже досконала… Стоп!
Далі не можна! Заборонена зона!
Вона розрахувалася за джинси, взяла фірмовий пластиковий пакет, я попрямував до виходу, та моя колежанка якось так хитро подивилася на мене: мені здається, ти собі теж щось хочеш купити… Хіба тут хочеш — мусиш! Разом із нею ми вибрали для мене зручний легкий італійський костюм з темно-сірої, аж чорної оксамитистої «плащовки», колекцію тенісок «Red-Green» і медово-жовті літні черевики з прошитою підошвою, для комплекту, уже сам я справив собі чорний шкіряний пасок «Levi’s».
Це треба обмити, сказала вона, коли ми вийшли з «Юберменша», я зробив конвульсивний жест, якого вона потрактувала по-своєму і категорично оголосила, що платить вона. Сказати, що я не п’ю, після того, як вона так вдало підібрала для мене кольори тенісок — чорний, зелений, бордовий, темно-синій і… фіялковий, виглядало би невмотивованим хамством, тож я погодився, але платимо порівно, — наша прозахідність по краплі вичавлює з нас усе людське.
Вона весело оголосила, що знає один дуже пристойний бар, «Сальєрі» називається. І ти гадаєш, що у закладі з такою назвою можна щось пити? Це Моцартови не можна, а нам можна, вона пильно подивилася на мене і поцікавилася зі ствердною інтонацією, чи я не Моцарт часом?
Ні, я не Моцарт, але добру музику від вульгарної попси відрізнити здатен. У Сальєрі програвали Ендрю Ллойда Вебера, мюзикл «Привид опери».
У мене заворушилося волосся, в очах закрутилися сльози, тілом прокотилася тепла хвиля, і я збагнув, що життя моє в черговий раз змінюється.
Лише невідомо, в який бік.
У барі було дуже затишно, кожен столик мав окрему нішу, бра на ясно-зелених стінах розсіювали м’яке світло, а кельнер не дозволяв собі дурних запитань.
Моя колежанка сказала, що голодна, і замовила зелений салат, стейки, картоплю «фрі» і джин з тоніком. У мене розпочалася жорстока внутрішня боротьба: пити чи не пити. Ось у чому питання, а не в тому, що буде, коли ми вийдемо з бару. Пити — означає пробити дірку в загаті, що відгороджує моє існування від потужного нестримного злого потоку, чий загрозливий клекіт я чую постійно, навіть у сні. Не пити — виставити себе в очах — мушу зізнатися, таки досить симпатичної — моєї колежанки бундючним мудаком, святенницьким снобом чи просто хамовитим зазнайком. Що тобі дівчина винна? Вона хоче зробити тобі приємне, своєрідно подякувати за клопоти, ось і привела тебе у цей елегантний — а музика, музика ж бо яка! — бар. Звідки їй знати, що в тебе проблеми з алкоголем? Треба щось робити. А якщо випити ось цю порцію джин-тоніку і — все. Більше ні грама. Це ж яку силу волі треба мати!
Ну, за наші обнови! За обнови… Цок! Ковть, ще раз. На моєму обрії зійшли три небесні світила: золотисто-смарагдове лагідно тепле сонце і дві мерехтливі веселі фіалкові зорі. Я — полетів.
Коли ми випили джин-тонік і майже все поз’ї дали, я опустився на землю, але екстаз від лету — крім того, я суттєво наковтався небесного простору — мене не полишав. А чи не випити нам шампанського? — запитав я колежанку. Вона відмовилася, бо, по-перше, не любить змішувати алкогольні напої, а по-друге, шампанське передбачає певну інтимність, а ми просто обідаємо…
У теплий травневий день увірвався аномальний холод з Арктики. Я проводжав її до тролейбуса і з цікавістю спостерігав за собою, що робитиму далі? Зрозуміло, що хочеться пити ще, і я запросто можу зайти у перший-ліпший бар, взяти ще джину або краще доброї горілки, випити, пошвендяти містом, відвідати ще кілька подібних закладів, а додому взяти дві пляшки Nemiroff, тричвертьлітрові, а далі — відомо як… Але ж були плани виявити волю. Просто не знаю…
Коли ми з нею прощалися, фіялкові вогники перемогли струмінь арктичного холоду, і така пізня, така тепла весна повернулася на своє місце.
На прощання вона щось защебетала про чудовий день, поцілувала мене в щоку, вихлюпнула неекономну дозу фіялкового світла і — плигнула в тролейбус.
Я зайшов у магазин, ще достеменно не знаючи, за чим. Купив чоловічий парфум «Body-guard» і — все.
Вдома я заварив собі справжнього чаю, це ще не тюремний чефір, але чотири ложечки «Сера Томаса» на кухоль свій ефект дають. Для досконалости — мед, цитрина, м’ята…
Ще давався взнаки випитий у «Сальєрі» джин, але позаяк я зумів більше нічого з алкоголю не вжити, то оцінив шляхетність цього напою і зробив цікаве відкриття: якщо й лікуватися від алкоголізму, то лише джин-тоніком! І в жодному разі пивом. А чай?… Чай тієї ночі забрав у мене сон, але я не шкодую. Я слухав музику — Deep Purple — і пережив надзвичайно сильну затяжну глибоку ейфорію.
Довколишній світ доброзичливо світився до мене.
Відомо, якою барвою…
Наступного дня я прийшов на роботу у новому вбранні, з новим запахом і, як мені здавалося, з новим блиском ув очах. З колежанкою ми обмінювалися короткими тільки нам зрозумілими поглядами, але в розмові торкалися лише службових тем. Так минув тиждень, наприкінці якого стало все зрозуміло. У п’ятницю я мимохідь запитав її, що вона збирається робити на вихідні, вона перерахувала кілька домашніх справ… а ввечері?… а що ти пропонуєш?… «Сальєрі», наприклад… чому б ні?!
У неділю зранку я поставив компакт Ґорана Бреґовича, заварив свого фірмового чаю, випив півкухля і насилу стримуючи себе, аби не відірватися від нижньої тверді й не злетіти, зайшов у свою спальню. Моя колежанка солодко спала, обнявши обома руками подушку. Я прикрив її оголені плечі покривалом і здивовано відзначив, що хоч її очі міцно заплющені, кімнату залито фіялковим сяйвом. Я випив іще чаю. Був тверезий, і мені було добре.
Лютий 2002 р.
ДЕЗЕРТИР
…ся, і він опинився на гірській, дуже якісно заасфальтованій дорозі. По праву руку здіймалася прямовисна без найменшого виступу чи кущика скеля, а по ліву — зіяла бездонна прірва.
Теоретично ця прірва мала би мати дно, яко ж і скеля — вершину, але туман — сивувато-блакитний, із зелено-жовтим відтінком у викривлених місцях — приховував і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висіло над головою, а не падало воно вниз лише тому, що було приґвинчено до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщувалася майже над його головою і світилася найдужче — так, мабуть, має сяяти голубий діямант, припустив він, хоча ніколи не бачив цього коштовного каменя. Наркотичний холод кавказьких гір діяв якось амбівалентно: з одного боку, він навіював відчайдушну бадьорість, а з іншого — паралізовував волю, що вкупі спонукало до швидкого прийняття віри в оптимістичний фаталізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчала автомашина — військовий ГАЗ-66 — на швидкості не менше ста кілометрів на годину.
По ширині машина займала всю дорогу — лівий борт майже черкав об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяло кілька сантиметрів, — тож приреченість постала на весь зріст. А якщо простіше, то шансів у нього жодних і жити йому залишилося кілька секунд…
А зовні це був простий, буденний, нічим не примітний чоловік. Такий собі Василь Васильович, середнього віку, інженер із техніки безпеки на швейній фабриці. Він мав дружину, вчительку початкових класів, і двох дітей — хлопця і дівчину. Жили у трикімнатній «панельці». Виглядом він теж не вирізнявся — середній зріст, лисина, окуляри, черевце, у комплекті — поношений костюм, сорочка в клітинку, старомодна краватка, плащ або пальто по сезону, незмінний капелюх, портфель-«дипломат», поліетиленовий мішечок із гастрономними покупками… Здавалося би, живи собі, Василь-Васильовичу, поодружуй дітей, доробися до пенсії, потішся онуками, пограй трохи в доміно у дворі та вмирай собі з Богом.
Ба ні! Десь після сорока п’яти років Василь Васильович почав цілком чітко відчувати себе там — на кавказькій гірській дорозі. За кілька секунд до зіткнення з автом, що шалено мчить назустріч! І що робити? Назагал умонтованому в соціум Василь-Васильовичу нічого не загрожувало, але тому в горах треба якось рятуватися!
Він, військовик строкової служби Совєтської Армії, сержант Руборос, утік зі своєї частини зі зброєю. Ні, він не був молодим солдатом, салабоном, з якого знущалися «діди», — він сам був «дідом» — ДМБ-77, йому до дембеля залишалося якихось кілька місяців, — він став дезертиром, аби відрізати самому собі шлях назад від мети. А зброю — автомат Калашникова модернізований з двома ріжками набоїв — він прихопив не для того, аби відстрілюватися від погоні й застрелитися, коли тебе оточать товариші по службі, а для досягнення тієї самої мети. Крім того, він узявся перейти Кавказький хребет із Закавказзя на північний бік, а в горах без зброї, як на долині без ложки. Потім він мав пробратися в Україну, де теж є гори — Карпатські, і там приступити до досягнення мети. Величної, шляхетної та справедливої! Але заморочила йому голову та діямантова зірка, що висіла над головою і двома маленькими променями ледь не виколола йому очі, він закліпав, засльозився, зачихався і ось, опинився на цій дорозі перед сліпим автомобілем, що навіть якби й хотів, то загальмувати б не встиг. Ще десять-п’ятнадцять секунд — удар, блиск, останнє відчуття смаку крови в роті, - і він, сержант-дембель Руборос, лежить на асфальті серед бризків мозку й уламків черепа у невеликій калюжі крови. Зловісна голубувато-сяйлива зірка падає йому на груди і виблискує там, як орден Російської імперії. Такими орденами цар нагороджував своїх генералів за підкорення Кавказу.
Сержант Руборос не був боязким хлопцем, інакше він не зважився би на такий рішучий крок, як втеча зі зброєю з караулу, тож почав розмірковувати. Оце «удар, блиск, смак крови» — ніби неминуче, але воно станеться за дванадцять секунд, а поки що я живий-здоровий, люта машина ще на певній відстані, а за цей час багато чого може статися. Спортсмени за цей час стометрівку, ось, пробігають. Можна й собі рвонути у протилежний від безжального авта бік, і на кілька секунд продовжити роздуми про те, як… продовжити роздуми. Можна розрядити магазин у вітрове скло ГАЗа з надією, що водій в агонії скривить кермо і вони зірвуться у прірву.
Можна стрибнути у прірву самому (це якби він узяв із собою з частини десантний парашут).
Можна спробувати видряпатися на скелю (але для цього треба мати альпіністське спорядження, хоча б льодоруб). А можна просто розтягнути ці кілька секунд на максимально можливий термін.
Кажуть, що перед смертю людина згадує своє прожите життя, а що як згадати ще непрожите життя, тобто не минуле, а майбутнє?!
Ось він одним зі згаданих способів рятується від цього навіженого ГАЗ-66, або, що краще, його взагалі нема. Нема! Нема ні переслідування, ні погоні, ні автомашини з табличкою «Комендатура» на вітровому склі. З великими труднощами він пробирається через Кавказький хребет. Харчується консервами і галетами, яких має повний наплечник, розпотрошивши ще в роті десять сухих пайків, п’є талу снігову воду, відстрілюється від вовків… І нарешті він на північному боці. Першим чином необхідно роздобути цивільний одяг і якусь валізку, аби сховати зброю: автомат (на щастя, у нього десантний варіянт зі складеним прикладом), штик-ніж, пістолет Макарова з двома запасними обоймами, дві гранати Ф-1. Потім пробратися до найближчої залізничної станції, купити купейний квиток на потяг «Баку — Львів» і — на Вкраїну! Грошей він має сімсот рублів, бо протягом півроку разом із прапорщиком Мамедовим продавав джигітам бензин з полкового складу пально-мастильних матеріалів. Але головне — цивільний одяг. Його можна було здобути, пограбувавши якогось місцевого, можна вкрасти на березі озера, де купаються хлопчаки, можна, зрештою, купити в магазині.
Уявляєте собі картину: заходить у селищний продмаг сержант Совєтської Армії, озброєний до зубів, і каже, почому, мовляв, у вас штани і почому півчеревики… Що має думати продавець?
А що він має думати? Нічого. Дембель купує собі цивільне на дорогу. Що тут такого? Купує, зазначте, а не грабує, погрожуючи автоматом. І зовсім не обов’язково тамтому продавцеви повідомляти куди слід, бо дезертира Рубороса шукають на Закавказзі і ніхто не здогадується, що він уже з цього боку. Зазвичай, дезертири з частин КЗакВО втікають у бік Ірану й Туреччини, але ніхто ще не пробував пробиратись у глиб Союзу. Хіба зможе насторожити продавця і місцевих його уніформа десантника, бо в цьому районі близько частин ПДВ нема, але він застібає бушлат, аби не світився тільник у біло-блакитну смужку, а на голові в нього не синій берет, а проста солдатська вушанка, до емблем і петлиць на мундирі нікому діла нема.
— Добрый день!
— Здравствуй, сержант, — продавець, місцевий джигіт у каракулевій папасі, з пещеними вусами і золотим зубом.
— Хочу купіть у вас гражданку, — сержант Руборос намагається триматися природно.
— Для самоволки?! — розуміюче посміхається продавець.
— Нєт, для дємбєля, — каже сержант Руборос і недбало закидує автомат за плече люфою вниз.
— Панімаю, — потирає руки продавець, — а джєньджі єсть? — Єсть.
— Тагда вибірай.
Сержант Руборос купує собі болгарські джинси «Рила», в’єтнамські кеди на платформі, сорочку в клітинку місцевого виробництва, грубого сукна піджак від «Більшовички» і щонайбільшу з наявних валізу, в яку й спаковує усі покупки.
Потім він заходить до місцевої чайної, з’їдає там два обіди, випиває три гальби пива і поволі плентається асфальтівкою у бік міста.
По кількох кілометрах він геть розморюється, відчуває себе у безпеці і вирішує відпочити, а заодно й переодягнутися. Він облюбовує улоговинку обіч дороги, де починається ліс і пливе струмок джерельної води, напившись, падає у траву. Трохи полежавши, він роздягається до трусів і десантної майки та вбирається в цивільне.
Військовий одяг, за винятком бушлата, з якого спорює сержантські погони і петлиці з емблемами ПДВ, він, спакувавши в солдатський наплечник, викидає в лісовий ярок. У валізу на дно кладе автомат з від’єднаним магазином, пістолет, гранати, основні гроші, залишивши в кишені сто рублів, накриває все це бушлатом, а зверху складає рештки провізії — консерви й пачки галет і чаю. Тепер би ще мати цивільний паспорт, думає вже не сержант Руборос, можна ніякої падли в погонах не остерігатися. А без документів — свій військовий квиток утікач Руборос ритуально спалив іще в горах, готуючи окріп для чаю, — ти, як диверсант у запіллі ворога, мусиш постійно бути на чатах. Так переконує себе цивільний без документів із великою валізою, але йому не допомагає. Він розважливо вирішує спати вдень, а йти ночами і, поклавши під голову валізу, засинає.
Прокидається, як заплановано, пізно ввечері, але вже зв’язаним. Окрім мотузки, що міцно сповила усе його тіло, в нього ще й пов’язка на очах. Дві пари чоловічих рук закидають його до кузова вантажного автомобіля і кудись везуть. За нахилом і поворотами він розуміє, що вантажівка їде в гори.
Він починає розмірковувати: якби його захопили військовики, то не зав’язували б очей, а відразу ж заходилися би встановлювати особу, отже, це напевне якісь місцеві абреки; далі, якби вони хотіли його пограбувати, то просто б зарізали і навіть не будили би, отже, він у руках — не армійських, не міліційних, не гебістських, а — якихось місцевих, яким він, очевидно, потрібен живий.
Це відкриття його не те щоби втішило, але він почав гостро розуміти різницю між бути живим та бути мертвим. Хоча хто його знає, що на нього чекає там, куди привезе ця задимлена вантажівка, може, він пошкодує, що його відразу не зарізали у тій затишній улоговинці. Щоправда, з іншого боку, аби пошкодувати про це, треба все-таки бути живим. Ось він і є живим. Він багато чого втратив — майно, гроші, зброю і — найголовніше! — свободу, але життя триває, і за кілька секунд все може змінитися. Справді, по кількох секундах машина зупиняється, і ті самі руки стягують його з кузова. Його ставлять на ноги і ведуть кудись цементовими сходами вниз. Він чує сопух льоху.
Там з його очей знімають пов’язку, розв’язують мотузки і залишають самого. Руборос роззирається. Так, він у маленькому бетонному льоху із заґратованим віконечком нагорі. У кутку на підлозі — трохи кукурудзяного бадилля, зверху — брудний матрац і повстяний коц, в іншому кутку — баняк із накривкою. Параша, здогадується Руборос, отже, я у в’язниці. Швидше за все — у приватній. В армії він чув, що на Північному Кавказі практикується рабство, але не вірив.