- Підеш! Підеш! - кричить вона все своє.- Зараз буде смерть твоя і моя! - І вже їй щось руку здіймає всадити їй барду в голову. Але дав бог, що вона пішла, і гріх відвернувся від неї. Кинула вона барду під піч на дрова та й утерла піт з чола... ей боже!
П'ятого дня іде вона в місто.
Він здогонює її.
- Дай два банки! - каже їй.
- Не дам.
- Але! - каже та й ще сміється з неї.
Вона нічо.
- Не даш, мой?
- Не дам.
Він сплюнув і засунув капелюх назад.
- Не даш?
- Не дам!
Тогди він їй в лице - трас! на, маєш! Світ закрутився з нею, потемнів, потемнів - іскри поперед очі перелетіли, упала!
Тогди пірвав він її за ногу, закинув на плечі, як бесаги, і поніс додому. Тут гепнув нею на призьбу - гинь!
Як пробудилася вона і хотіла встати, видить: встати не може. Нога спухла, болить - хто не знає того болю, нехай не зазнає. І прокляла вона його другий раз. І в добру годину прокляла його; сам бог чи нечистий всадили їй той проклін в губи, бо він достиг його...
За тиждень вернув.
Звідки? Не знає. Не питає. Вже вона для нього серця не має і жде лише, щоби проклін достиг його.
- Добрий вечір...
- Добрий вечір.
І більше нічо. Ходить по хаті - ні, вже шкутильгає з палицею, шукає собі подійки, а до нього якби води в рот набрала.
- Параско, не маєш що їсти? - питає він, а самий кидається зморений на постіль.
- Їж, що-сь наварив собі! - каже вона йому.
І лежить він, лежить... а відтак як зачне плакати! Гудів, як пострілений вовк. А вона нічо: плач,- гадає собі,- доки не загасиш пекла під собою: вже я для тебе серця не маю!
Цілу ніч переплакав він. І на другу днину плакав. Ходив, збирав своє шмаття, наколов їй дров - а все плаче. Скінчилася днина. Ввечір каже:
- Параско, я йду до Дорної-Ватри на роботу до трачки; бувай здорова!
- Ідіть здорові,- вона йому.- Най вам бог помагає!
І пішов.
Як пішов, так не вернув і до сьогоднішньої днини.
- Що ж з ним сталося, Параско?
- Та що! - відповіла.- Не пішов до Дорної! Обікрав тут одного жида, таки того, де заходили з Теклею пити, та й утік до Молдави. Утікаючи, зломив руку і протратив усі гроші. «Так тобі бог дав,- сказала я, коли се почула,- дав бог за мене. Ти мені ногу зломив, а бог тобі руку!» Стара Малина, його мама, плакала та й казала, що він каліка навіки і ходить по жебрах! Ну, але так хотів.
- Ой Параско, ви й не знали, кого мали в себе! - каже пані.- Ще був би вас коли вбив!
Вона похитала головою та й усміхнулася.
- Та що був би в мене взяв? Я бідна, а моє тіло не був би обміняв на гроші. Заким би мене був вбив, я була би його удушила. Не боюся! - сказала.
- Не боїтеся! А все ж таки - от, і здурив вас, і ногу вам збавив.
- Ну,- каже вона, здвигаючи плечима,- се, може, і судільниці так усудили. З-за мене покарав його бог. Через одно є друге.
- А з Теклею як? Не помирилися?
Вона сплюнула і почала знов люльку набивати.
- Та що мала я з нею робити? Присунулася знов до мене, заговорила, а я і приймила знов у хату. Сестра, хоч як, чи лиха, чи добра, а все сестра. Живу з нею про людське око, аби не говорили, але серця для неї більше не маю. За тиждень в тоту саму днину, що я її мала вби ти, взяла вона темну дитину - три роки дівчинка - до себе за свою. Видко, гризло її сумління за мене або, може, дав їй бог сон взяти сироту до себе. Та й добре зробила вона, що послухала божої волі, може, прийде їй за те яка парть [15] на тамтім світі. А воно сліпеньке таке, сміється до неї, бідне таке, що... ей боже! все ніби пряде з нею враз...
- А відтак ви вже від тої пори самі живете, Параско?
- Та ніби сама,- сказала.- Одного разу прийняла я була ще одного майстра до себе, також волоха. Ні молодий ні старий - вдівець; прийняла його в хату, гадаю; буде добрий, буде і йому добре; а заграє лихом, найдуться двері в хаті!
- Як ви можете ні з сього ні з того приймати до себе чужого чоловіка в хату? - спитала пані з переляком.- І не страшно вам? Сама-одніська жінка, як ви, а й не моцна вже така...
Її очі запалали, і веселий усміх пробіг її лицем.
- Гей, гей, саміська жінка! Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася? - відповіла.- Хто був зо мною, як я пішла за Юрія? Знала я його? Прийшов, а я пішла. Та й тогди-таки ще і не знала, чи злюблю в нього... пішла! Мала щастя. Мені ніколи не страшно. Так мені бог дає, що не боюся, все гадаю: що має бути, буде.
- Ну, і що ж з майстром?
- Нічо. Один час добре. Рано йде на работу, приходить ввечір. Ввечір налагодить мені дров... помагає коло роботи і в хаті, і понадвірку, ну, добре. Гадаю, буду мати на кого хату лишити, як умру! Але воно завернулося на інше. Почав приходити п'яний. І раз, і другий, і третій. Виджу, зле! Вночі не спить, а гуторить, аж ляк збирає. Встає, кричить, баламутить, знов лягає, знов встає... ей боже! він на постелі, а я в куті на лавиці коло дверей скулюся... не сплю цілими ночами. А бог все такий сон дає:
«Ще заріже тебе!»
«Що робити?» - гадаю. Відшукала мене біда та й розжилася, бодай сконала! Журюся, не сплю, а він своє. І не досить йому того, ні; він - ну... починає мені голову вітряками бити. Тогди я розлютилася, що і не бачив мене таку, показала йому, з якого я роду, та й вифурнула з хати! Щось з тиждень приходив ще ввечір, добувався до хати, ковтав до дверей, але я не відчиняла. «Розковтало би тобі голову»,- гадаю собі та й не рушаюся з-під печі. Що мені за причина тримати тебе в хаті, як ти мені не до вподоби? Нема людей на світі? Звікую і сама, а не схочу... не журюся, що не найду; найду!
Забрався.
І здибує він мене не раз то тут, то там, трактує тютюном і все мені говорить:
- Лелічко,- каже,- дуже мене за вами серце болить!
А я відказую:
- Вас, бадіко, за мною серце болить, а мене за вами серце не болить! - Та й так. Тепер я знов сама. Живу, як приходить, часом добре, часом зле; як що час наднесе - вибраного нема. І як вже є, а щастя таки в мене є. На тютюн в мене все є, хоч би крейцар, хоч би два, а є!
- Ет щастя! - закинула пані з нетаєним глумом в голосі.
Вона глянула на паню своїми мудрими живими очима.
- Як кому яке попадеться! - сказала.- Сумувати не сумую, бо не дав бог за чим сумувати та й і не вдала б то. Що загадаю, зроблю. Їсти маю що... весело мені... добре мені, а може, буде ще ліпше! Вже один мошняг [16] казав мені, що при мені дуже велике щастя. Ще як Юрій жив.
Одної днини збирали ми вишні. В суботу. Я на дереві, Юрій на землі; збирає, що впаде. Надходить мошняг, просить що-небудь.
- Винеси йому миску муки! - каже мені Юрій.
Я махнула надолину, винесла.
- Ну,- каже він,- вже як ти така милосердна, що пожалувала мене, то занеси се вже і до моєї хати; вона недалеко звідси. За те вичитаю тобі з мого письма, яка в тебе доля.
Я віднесла, а він витяг з скринчини грубу книжку, стару таку, та й вичитав. Вичитав все, як було і що мало ще бути. Що я не звідси, і за Юрія, і за слабість, з чого, і все, все...
- В тебе,- каже,- таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не мог ло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема. Вікуй здорова!
Тому я кажу, що в мене щастя є.
По легкій задумі сказала:
- Трапиться мені щось добре, аби було на кого хату лишити і аби було до лиця,- прийму. Не трапиться, лишуся на божу волю.
- Беріть сестру до себе!
- Сестру?.. Ей боже! вже тогди я би без свічки вмерла. Ні, до неї мене не тягне. Буду сама. Сонце до моєї хати впаде!
І досі вона ще сама.
Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі, і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безрога, котрі назвала іменами Іван і Параска.
Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймиліша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді - або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі - коло себе своє звичайне товариство - і пакає люльку...
- Гай, в місто! - кличуть деякі знакомі газдині, минаючи її хату.
Вона здвигає Плечима і сміється.
- Загубила мошонку, нема за що купувати горілки!
- Гай, лиш так подивитися!
- Боюся, щоби мене хто не врік! Ідіть здорові самі... в мене є діти,- та й погласкає то, що саме найближче коло неї: кота, або пса, або котре з курят...
А вони, уражені, ідуть далі.
«Яка джінгаш!» Але, проте, люблять її. Вона добра сусідка; знається на різних зіллях і на руку добра. Дасть що, є з всього парть - не можна гніватися на ню.
Одного дня зранку видряпалася вона лісом на самий верх Магури, збираючи малини. Коли мала вже повну коновку, звернулася в сторону полудневу, де було легше сходити, бо ліс переривався великими левадами та і гора була менше стрімка.
Сіла тут спочивати.
Була задоволена. За малини дістане найменше шість шісток - зможе собі що справити. Що? - ще не знає напевне. Добре, що буде за що...
Обтерла піт з чола - хустка, що звисала їй на плечі, була тяжка і парила її - а відтак вийняла люльку, набила тютюном і запалила.
Округ неї зелень. Видко далеко-широко саме верхів'я інших гір, бо Магура висока гора, а небо таке чисте, синє, сіяє світлом, що мимоволі повіки на очі спадають. Високо понад всі прочі шпилі, здається, випинається Рарив. Його обдає темно-зелений ліс, сповитий в прозору мряку, а з того лісу близько Рарива виринають дві однакові стіни кам'яні, стоячі рівно одна проти другої, мов шпалір, що веде до пишної скали...
Там «mоаrа dracului».
І дивиться вона на то, дивиться довго - аж пізнала! Сплюнула. Таже вона там була! Загубила ще тогди хустку, прекрасну, червону, як волічка, [17] і новіську люльку! Гей, яку люльку! лиш пан Куба купував такі люльки...
А відтак розсміялося в ній серце молодим сміхом. Якого страху набралася вона тогди в поганім тім млині, мало розуму не стратила; ну, але мала щастя, і все вийшло на добре - а от якби так другому... ей боже!
Роздумувала, пригадувала, а коли викурила, згадала поворот додому.
Завтра неділя... хоче іти на Рунг, збирати гриби. На нім виростають прекрасні гриби; насушить собі на зиму з кілька вінків - добре буде; але і дома є робота і треба і за нині спорнити, і за завтра. Та й з циганами мусить видітися. Старий циган жебрав визичити йому дві шістки, обіцяв за те принести раз дров з лісу, бодай не збрехав! бо бреше з кождим словом... а вона казала, що дасть, як буде вертати... та й треба би вже, може, вертати... будуть визирати, бо знають, котрою дорогою пішла і верне... вони тут дома, мов ті чорні ворони.
Однак вона ще втомлена і їй не хочеться рушати з місця. Не зробить роботи нині, то не піде завтра, але її година не вибила ще! А якби не було сього року грибів? А якби завтра вже таки зранку упав дощ?.. Так видумує і дурить себе, усміхаючись очима, щоб лиш посидіти тут довше!.. Добре сидиться тут.
Відтак побачила далеко перед собою на одній леваді колибу і товар. Чи в колибі є хто? Чи порожня? Її зібрала охота, жива молодеча цікавість дізнатися, що то, почути тут на самоті людський голос, і крикнула з цілої сили дзвінким ясним голосом: «Гей-гей!»
З колиби вийшов якийсь чоловік і обглянувся, чи побачив її?
Не знала. Зате добилося до неї довге сумовите «гей, гей!!», пригадуюче їй щось з давніх літ; з давніх, як ще була у Гаврісана...
Невиразне почуття пережитого якогось щастя обгорнуло її, переміняючися само з себе в думку: «Добрий був Гаврісан!»
Відтак, не надумуючися вже більше, кинулася в траву. Таки проспиться: встала так досвіта, а тепер іде до полудня. Перележить полуднє тут; що їй за причина квапитися додому? Зробить що або не зробить, все лиш для себе, а не для другого! Цигани прийдуть і збудять, як забавиться. Циган двох шісток не лишить. Проклятий! Але вона їх любить. Коли і не зачепить їх словом, вони завсігди веселі! А вигади в них... ну, циганські! Розкинулася край лісу наполовині в тіні. Коновку з малинами поставила недалеко від себе і, підсунувши кулак під голову, прижмурила очі.
Над нею, коло неї увихається у воздусі і над цвітами, що буяють з трави, безліч дрібосеньких комашок, гомонять в тихій гармонії. Недалеко її ніг вертяться і спішаться рудаві мурахи, а там далі, може, три кроки від її голови вигрівається на великім, мов її хата, камені, що його гора висадила з себе, напівзвинена гадина, красується неповорушно проти сонця, прижмуривши дрібні оченята...
І розпаношилася полуднева тишина.
В ній тонуть всі звуки, мов у невидимім морі; розходиться далеко тут шум старого лісу, де в нім лучаться Магура з Рунгом. Тишина впиває жадібно кождий свіжий надплив його і оживляється ним...
Добре лежиться тут! Бог знає, чому так добре! Перед її замкненими очима міняються різні барви. Жовтаві, червонаві - чудні такі! Пересуваються уривані, неясні думки; відтак стає одна думка виразно: «Хіба візьму його!» Вона нав'язується до того, що занимало її послідніми часами дуже живо. До майстра, що його викинула з хати. Прилазить раз у раз до старої Малини і товче їй голову, щоб намовляла її, Параску, прийняти його знов у хату! Не може без неї жити,- каже. Виробила йому що, чи що таке! Все його тягне до неї. Вже аби як, то не буде пити; нехай лиш його прийме!
І стара Малина оповіла їй все те і намовляла прийняти його назад.
Але вона про те і чути не хоче. Що їй без нього за біда? Хіба що за дрова тяжко... А він все лізе! Оногди приходить вона з міста... ходила по зерно для курей... дивиться... перед хатою купа нарубаних дров! А вона зараз знала, що то він нарубав! За кілька днів вертає з роботи, дивиться - на призьбі його кожух і пара чобіт... Що їй робити? Не викине, бо ще хтось вкраде!.. Добре би було, якби не пив, бо, щоправда, добрий чоловік! Руки не поклав на ню ніколи; та й до роботи вдатний. Речі має файні, два кожухи, два сердаки...
«Бери його, може, устаткується! - говорить їй раз у раз сон.- Все буде легше; пліт самий не стоїть, треба його підперти. А одним колом його не підопреш!»
Се вертиться їй у голові. Вона таки прийме його, попробує ще раз з ним жити. Все як він так хоче, хто знає, може, добре буде. Не раз думає чоловік, що воно зле, а воно таки добре; а що правда, не вона проситься до нього, а він до неї. А заведе знов нелад в хаті, вона дасть собі раду. В неї кулаки ще здорові, ще звалить п'яного до землі. Але як вже раз звалить... Ну! - попам’ятає він той день! Вона добра, доки добра, але як лиха... мой, мой, мой!..
Широкий промінь сонця засунувся незамітно до неї і заграв на її лиці; вона вже в півсонку. Їй причувається якесь предивне, майже близьке дзвоніння, як калатання дзвінків при шиї старих овець і кіз, і свист і оклики пастухів, що тримають їх вкупі.
Нараз вона в Гаврісана.
Іде з Юрієм і його товаришем, і минають гору, де пасуться стада пана Куби і Гаврісана. Там чабанисько. Стоїть в леваді під лісом, з патлатим чорним волоссям своїм, сам-один між білими і чорними вівцями, що дрібніють з трави, і плаче в трембіту!
Гей, як тяжко плаче він! Голос трембіти розходиться тужно між горами, смутний такий... довгий... ей боже!
А їй в серці так, якби йшла на смерть, так тяжко їй чомусь! Відтак утихла трембіта; згубивсь десь її голос... і паде округ неї на все чорна темінь. Їй стало лячно, і вона хапає Юрійового товариша за плечі... «Бадіко, рятуйте!»
А він каже: «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!»
Вона з остраху зойкнула та й прокинулася...
Ні! Теміні нема! Довкола ясна днина і блиск полудневого сонця.
Сіла та й протирає очі, а заразом слухає... Ні, трембіти не чути нізвідки... округ неї тихо і лише ліс шумить.
Поганий сон, але і брехливий! Її щастя не може ніколи її покинути. Мошняг казав: «В тебе,- каже,- таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути!»