Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба під кінець «Ойри». Потім балалайки враз, одрубом умовкають. Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами — це теж так треба.
— Ой підбилася! Ой упаду! — лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж не здишеться: в танці вона «водить» Олю — не водить, а тягає за собою. Тоді просить Василів:
— Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.
Дівчата сідають на лавочку: Оля — коло Василя Обори (вони личать одне одному), Соня — біля Силки, біленька, тиха і покірна. Коли Силка нищечком розказує їй про географію, вона тихо зойкає і дивується: «Ой, а де це — Гренландія?»
Кібкало і Маня сідають не одразу, бо він її не пускає — обхопив довгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується і каже вголос:
— Пусти, бо вдруге не піду з тобою. Сам танцюватимеш! — І сміється поблажливо і звабно водночас, наче й проти і не проти того, щоб Кібкало обнімав її. Що за мода?..
І знову сидимо всі рядочком, як під вінцем. Дівчата ніби чогось ждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.
Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятій годині і йти, щоб устигнути на лінійку та сніданок. Дівчатам що — їм до школи на вісім годин. Батьки є, матері є, хати цілі у всіх...
— Давайте, хлопці, ми будемо вчити вас танцювать! — пропонує Маня. — Без музики, під язик. А можна в умі співать.
— О, це діло! — вигукує Силка, розстібає шинелю, накриває полою Сонині вузенькі плечі, і вони починають крутитися, ходити маленькими крочками назад і вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:
— На ноги не наступай, бо в мене й так підошва надірвана.
Василь Обора з Олею теж пішли товкти товченицю: вони обоє важкі в ногах. А Маня взяла мене і, як ласочка, огинаючись (видно, під свою музику «в умі»), повела по колу, тоді далі, далі від гурту. Очі сяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячі.
— Ти мене любиш? — спитала тихо, самим лише подихом.
— Я? Не знаю...
— Як — «не знаю»? Ні трінечки?
— Хтозна...
— Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла б назустріч. А сама з місця не рушу— терпну і дивлюся на тебе, дивлюся... Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гілля, голову в плечі нагнув... а мені жалко — страх. Побігла, помогла б, якби не люди.
Вони ж такі, що зразу щось придумають. А ти радієш, як побачиш мене?
— Радію. Думаю: он Маня йде...
— І все?.. — Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібно тремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.
— А що ж іще?
— Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу...
— І мені так було! — радію. — Як ти шепотіла, що плакатимеш.
— Маня припадає лобом до моєї шинелі.
— Ой, колю-юча яка! — шепоче і, піднявши голову, сміється до мене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.
— Нова, — кажу. — Позавчора тільки видали.
— Давай утечемо. — Маня гаряче дихає мені в підборіддя. — Давай?
— Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть...
— Хай скажуть! Нам-то що?
— Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі — хто куди.
— Тоді я тебе дожену, — шепоче вона ще раз те, що вже казала.
— А Василь?
— Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся. Ми знову підтанцьовуємо до гурту — не я, а вона, я просто йду.
Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні від топольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли — місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали на північ.
— Пора ком на хауз! ' — оголосив Силка. — Тепер аж до тої неділі.
Він одніс у двір балалайки (обидві вони його, теж від братів зосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогою про дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаже нам, про яку країну саме розповідав Соні і як Соня дивувалася. Він радіє, коли його слухають і дивуються.
Васить Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами.
— П'ока!
А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живе недалеко від Штокала, а Мані й мені — до мосту.
— Що ж, пішов і я, — кажу. — Щасливо, Ти не йдеш, Маню?
— Іду. Я сама боятимусь...
Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:
— Я проведу. Чого ти боятимешся?
— Пусти, Васю! — проситься Маня улесливо. — Тобі ж зі мною не по дорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...
— Чого б я боявся, — гогошиться Василь і повертається до мене зі своїм гребенем на пілотці.
Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше, коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить іти самому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з його рук, — так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить, — чи йти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!
Вже як одійшов далеченько, чую:
— Василю, пусти, бо вдарю!
Оглядаюся — біжить, вистукує черевичками, хустка біліє. Пристоюю, жду.
— Ой, насилу вирвалася! — Маня швидко дихає і спершу бере мене під руку, потім прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере її м'яко і тисне. — От причепа цей Кібкало! Такий свого скрізь доб'ється, дарма що з виду — тяптя.
— І тебе доб'ється?
— Ні-і, мене — дзуськи!
— Ти ж сама до нього... смієшся якось так.
Маня зупиняється. Я теж, бо руки наші в одній кишені.
— Тож я наро-ошне! — вигукує вона посеред шляху сміхотливим шепотом. — Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне... А не люблю його і на остілечки, — показує мені дрібненьких півпучки. — Ій-богу! А ти подумав...
— Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»....
Маня сміється.
— Ходімо, бо він ще доганяти здумає. — І зітхає. — От не везе мені з вами...
Ми рушаємо далі.
Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в іншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжають одна одну, щоб не страшно.
Маня живе від мене через п'ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що — бачу.
— Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.
— Ходімо.
Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою — до верби, її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку — послухати, погратися, насіння пошеретувати...
Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:
— Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.
Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинув полу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла і обняла за стан.
— Ой, те-епло! Теплий ти.
— Коли б, під таким сукном... — кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає — заграю.
На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть на дні до весни. їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже не зелені, а червоні, з прозеленцем.
Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькому піджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцніше обнімає мене.
— Тепло? — питаю.
— Лоскотне, — шепоче. У шию лоскотно.
— Пора б уже і йти, мені ще креслення робити,
— А мені алгебру...
— Це, якби не війна, ти була б уже в дев'ятому класі?
— А ти?
— Теж у дев'ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...
— Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас... — Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука. — Сиділи б за одною партою, еге?
— У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів, То вже пропащий: засміють і хлопці, й дівчата.
— А що тобі креслити?
— Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.
— Навіщо?
— Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.
— А так, без креслення, хіба не можна?
— Ні, треба, щоб точно, по розмірах.
Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гаряче блищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.
— Поцілуй мене, — шепоче.
Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець — чого ж тут критися, як це правда:
— Я не вмію.
Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.
— От, а казав, не вмієш, — млосно шепоче Маня і знову вмощується головою мені в груди. Я таки наважився: погладив її руку,
— Ти ще не змерзла?
— Ні...
Маня міцніше обнімає мене за стан, горнеться і питає:.
— Скільки тобі вчитися в училищі?
— Два роки.
— А тоді?
— На заводи пошлють. У города, кажуть.
Маня зітхає:
— Тоді в армію.,,
— Мабуть.
— Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п'ять годіві — Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі. — Віриш? Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...
В очах у неї справді зблискують сльози.
— Вірю, — кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.
— А лоб який білий під чубомі Тобі вже можна за чісуватися вгору. Отак, отак, — пригладжує. — Ні, треба з водою. Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку. — Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. — Павлику... Чого ти такий несміливий? Ти з усіма такий, чи тільки зі мною?
Це мене зачіпає.
— Розтапша, еге? — питаюся.
— Ні, ну...
— Треба так, як Василь? Ухватив — і тягне... Тягни!..
Несміливий Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав, — і наші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка і швидко рветься — через чотири секунди. А німця як за руку вхопив і кричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, що вона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав мені носака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю.
Думаю так, і раптом чую, як у повітрі прямо на нас щось шурхотить. Одразу впізнав — грудка. Упав на Маню грудьми, аж вона зойкнула. А по вербі за моєю спиною— бух! Так і є: грудка! Од греблі летіла.
«Ах ти ж гад! Знайшов несміливого?! — і теж хапата грудку, але не встигаю кинути — роздавив у руці. — Ах ти. ж гад!»
Від греблі шляхом потупотіло. Не через міст, а назад. А хто — не видно, поночі.
Гнався, поки дух забило.
А-а, не дожену: він довгоногий. І вертаюся назад.
— Хто то? — питається Маня злякано. Вона стоїть біля верби з моєю шинелею в руках.
— Та хто ж... — Беру у неї шинелю і вдягаюся. — Василь Кібкало, хто ж іще. Шпигує...
— Будемо йти вже.
— Боїшся?
— Та ні. Пізно Лаятимуться дома.
Боїться.
Ми йдемо через наші грядки, тримаємося за руки.
Серце мені стугонить, плечі тіпає. Хай скаже спасибі, що не догнав!
Виходимо поза хатою на стежку попід шляхом. У нас не світиться вже: тітка Ялосовета знає, що в неділю я вибиваю на бубоні і приходжу пізніше, то не жде.
— Далі я сама, — каже Маня і легенько, в'яло забирає свою руку з моєї. Вона йде до свого двору, а я стою і відчуваю, як пусто і тоскно робиться мені — нічого не хочеться: ні додому в темну хату, ні креслення робити; устану годин у три та й зроблю. Ішов би оце кудись, хоч і місяця немає... А куди? Ніколи зі мною такого не було.
— Маню! — гукаю тихо. — Не йди...
Вона зупинилась і стоїть якийсь час нерухомо. Потім повільно-повільно вертається, опустивши голову. Підійшла близько, припала до мене, хапає мою голову в долоні, і я чую на своїх щоках її мокрі вії і гарячі тремтливі губи
— Маню, ану ступай додому! — чути від її двору, не голосно так, несердито. Мама. То — її мама. — Чуєш, Маню? Ось ти в мене подівуєш...
Почалися дощі. Зранку, в обід, увечері, вночі — щодня хлющить. Видно, за все літо провину спокутували. Шинелі наші не встигають просохнути наскрізь, тільки нагріваються за ніч у хаті, а вранці, як ідемо, парують до першої десь або до другої станції — і знову дощ.
Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбіччях немає, там було б твердіше. Сковзаємося, падаємо разів по три, доки до околиці містечка доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше.
Інколи нам трапляється машина — з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: «шевролети», ЗІСи, півторатонки, «студебеккери». Ми піднімаємо руки, «голосуємо». Зупиняють — сідаємо, і коли машина починає десь буксувати, найчастіше супроти середньої нашої станції Осика, у крутому видолинку — пхаємо її, доки виїде; не зупиняється — чіпляємося. Військові шофери завжди беруть нас: мо' жаліють, а мо' за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тільки ми в черевиках і з «кльошем», а вони в чоботях і галіфе.
Першим підчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Під горою, коли шофер перемикав швидкість, учепився ззаду за борт, дриґнув товстими ногами в повітрі й опинився в кузові. Тільки рукою нам помахав.
Деремося кам'янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, не побоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися.
— Це ж проїхали раз — уже відкинь від чотирьох з половиною тисяч дев'ять кілометрів. Удруге — ще й дев'ять! — вигукує Силка.
Зійшли на гору, а Обора лежить на листі під кленом, підперши долонею голову.
— Чого ти? — дивуємося. — Зігнав?
— Ні. А що мені за інтерес с'амому їхати?
І ми поклали собі, що тепер будемо підчіплюватися усі гуртом. Хто перший вскочить у кузов, той подає мені руку, бо я не дістану до борта. Я то достаю, як іде «студебеккер» або «шевролет»: у них задній борт низький, з ланцюжками по боках, та й буфери великі— за щось та вчеплюся. Спершу можна за буфер або ланцюжок, а тоді вже й за борт.
Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкості з четвертої на третю, де з третьої на другу і з другої на першу. Правда, це залежить від того, на вантажена машина чи порожня, але ми навчилися здалеку, по мотору впізнавати: така чи така. Зістрибуємо в райцентрі біля олійниці: там найбільші вибоїни, і шофери завжди пригальмовують перед ними.
Трапляються й злі. Один вивіз нас на гору, розігнав машину — радіємо: їдемо! А він раптом — тиць на гальма! Ми посплигували — і врозтіч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. «Ви, — кричить, — борт мені одломили на тому тижні! Я вам покажу чіплятися!..» Гукаємо здалеку, що то не ми, що то він переплутав. Свариться корбою і злошкіриться. Тільки він до кабіни — ми знову підходимо. І як би не рвав з місця — вчепимося. Але таки доїхали швидше, ніж дійшли б! Ми прозвали того шофера Фріцом, бо на ньому була жовта шкіряна шапка з козирком.
Василь Кібкало теж простягає мені руку, як підчепимося, разом з Оборою та Силкою, але я її, після того вечора з Манею, не беру.
Другого дня дорогою до училища придержав його за рукав, доки хлопці одійшли далі.
— Ти вчора груддя кидав? — питаю.
— Яке груддя? — поставив брови-кілочки вгору. — Чого б це я його кидав? Я спати пішов.
Чую по голосу, бачу: бреше він. І після того за його руку не хапаюся. Не сяду — пішки дійду.