Та поклонися тим нашим бур'янам...
З Шевченкового листа
Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те дiялось не перед нашими очима. Менi хотiлось i почати повiсть про поета, як починаються казки.
За широкими морями, за лiсами дрiмучими ще й за горами кам'яними в не нашiй, далекiй сторонi був колись веселий край, розкiшний i багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга - царська. I жили там рабами в тяжкiй чужiй роботi завороженi в неволю люди. Свiт їм було зав'язано, говорити - заказано, ходили нiмi...
Україна... В одному вже тiльки цьому словi i для нашого уха i навiть для уха чужинцiв бринить цiла музика смутку i жалю... Україна - країна смутку i краси, країна, де найбiльше люблять волю i найменше мають її, країна гарячої любовi до народу i чорної йому зради, довгої, вiкової, героїчної боротьби за волю, в результатi якої - велетенське кладовище: високi в степу могили, руїна та прекрасна на весь свiт, безiменна, невiдомо коли i ким складена пiсня... Тяжкий сон, подвiйна неволя i темна нiч, як ворон. Тiльки Днiпро з очеретами, тiльки вiтер з степовими могилами шепотiли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна - це тихi води i яснi зорi, зеленi сади, бiлi хати, лани золотої пшеницi, медовiї та молочнiї рiки... Україна - це марнi, обшарпанi, голоднi люди... Iдуть на панщину чорнi i нiмi. Iдуть, дiтей ведуть... Україна - це царське та панське безмежне свавiлля... Праця до сьомого поту...
Свiтяться злиднi.
Україна - розкiшний вiнок iз рути i барвiнку, що над ним свiтять заплаканi золотi зорi...
Поема жалю i смутку... краси i недолi...
Отже, одна з найсмутнiших сторiнок у цiй поемi належить невиданому у всi часи по всьому свiтi її огненному поетовi.
Легендарному поетовi казкового краю...
Великому борцевi за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому свiтi поневолених народiв.
За всiх поневолених, близьких i далеких...
Минає рiк. Батько й мати на панщинi, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пiсень спiвала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як iз цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побiгати у ворона, в квача. Посадить малого на вигонi, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопцi, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж менi i не вилазь, поки не прийду". Вiтром майнула до гурту, де аж курiла гульня, - про хлопця забула зразу. I сидить воно саме-самiсiньке, як одiрваний од гiлля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце грiє, ромашки пахнуть, аж чхається, - хороше, як у купелi. I маленьке замахає до сонця ручками, засмiється, загуцає, мов до сонця летiти хоче на руцi або само сонце його витягає з пахучих бур'янiв. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'янi i дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто змiряє горе маленького серця: у плач, у крик! - нiхто не бачить i не чує, мов опинився у лiсових нетрях iз брудним, диким звiром один на один. Не чекай допомоги. I малий одразу замовкає, брiвки нахмурились, в очицях мов сонячнi iскри заграли, засвiтився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по писковi: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати морiжок, мов i не вона. Минає час, знову западає зневiр'я в дитяче серце - починає плакати, знову набирається смiливостi свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, i нiхто того не бачить i не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тiльки тодi, як з поля показалась череда. Одкрила широко очi, ляснула в долонi: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вiтром полетiла в ромашки до дуки: сидить. Уже й слiз йому немає - мовчить. Тiльки очицi набрякли вiд слiз i все личко вивожене в сльози. Тiльки побачило над бур'янами голову Катрi - де тi й сльози взялись, - як ручаї. Зрадiло! 3 плачем, з докором, iз жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетiло з осоружного дуки Катрi на руцi.
- Моє маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.
- Їстоньки хочеш? - Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку пiджовує її, пхає дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi - вона одна розумiє її мову.
- Що? Що, мiй, цвiточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Iди собi геть, погана паця. А ми з Тарасиком пiдемо виглядати маму з поля. - Пiшла з дитиною за село, сiла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали вiти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, смiється iз-за гiлля. Катря гомонить до малого безперестанку:
- Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, спiвай за мною, Тарасику, - починає сама наспiвувати:
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч iз ребрами.
А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама - одкриє очi: ку-ку! Знову закрив - нема...
Таке ж радiсне, тепле, червоне.
От тiльки бiда, що на свiтi є ще паця... Ну, та ми їй!..
I дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..
Минає рiк, i два, i п'ять рокiв... Росте Тарас Шевченко. Тiльки зiп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на панщинi, брат десь пастушить, сестра на городi, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрiзь тобi шляхи одкритi: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимi! Залiзе - до вечора не вибереться... I мандрує мала людина по свiту з ранку до вечора, дива всякi на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде iз бур'янiв на поле, як Кармелюк iз лiсу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. I здається малому, що там - край свiту. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...
А надворi й темнiє...
- Свiт не родив такого волоцюги! - скаржиться мати. - Ото небо йому, як рiдна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так i не заглянув би цiлий день. А вскочить у хату, за кусок хлiба - i знову надвiр. Вхопиш за плечi, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.
Раз було так.
Невесела у Шевченка зимою та восени хата - стоїть край села, як примара, найгiрша, мабуть, в усьому селi: кривобока, стара, стiни повигинались, солома на покрiвлi потемнiла, потрухла, мохом узялася, почорнiв од диму вивiд, од вiтру порозлазилась, дiрки свiтять голими латами. А прийде весна, зацвiте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря пiд вiкнами пiвники та барвiнок, i хата, як хата - суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Пiсля першого жаркого квiтневого дня плинув теплий, тихий вечiр. Над хатою зiйшла вечiрня зоря, заграла золотом в яблуневому цвiтi, тихим, рожевим, у бiлiй на стiнi глинi. Вперше по веснi бiлоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти пiд яблунею надворi. Чуби в усiх, як обiлений льон, очi, як квiтки льону, - синi. Тiльки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомонiти перед сном сусiд i дивується:
- Це тiльки вечеряєте? Що так пiзно?
- Та нам це такий оце клопiт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дiвся, - мати. Розповiдає. - Зранку як пiшло, то оце i досi немає: бiгали i до ставка, i до греблi, всi бур'яни обшукали - як упав у воду.
- Доглядiли! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз синi винуватi очi.
- Нiчого, знайдеться, - розважив сусiд, - може, заснув десь у бур'янi. Проспиться - прийде. - I починає звичайнi свої балачки: про панськi звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тiльки поблизу що шелесне, всi так i кинуться: чи не хлопець?
Пройшли останнi за плугами плугатарi, гурти дiвчат iз сапами. Осiв тихий, зоряний вечiр.
- Ну й де б їй дiтись, вражiй дитинi, - не слухаючи сусiдових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. - Вечеряй, Катре, та пiдемо шукати знову.
Зарипiли десь вози, як у релi. Багато, мов з ярмарку.
- Що воно?
Раптом коло самого села луною вдарила в усi кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пiсня:
А вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають.
А попереду атаман
У сопiлочку грає.
Всi забули на часину про хлопця, заворушились.
- Чумаки!
В селi бiгли з дворiв назустрiч чумакам дівчата, дiти, поважнi дiди з палицями. Тiльки й чуть було:
- Чумаки! Чумаки!
Сусiди почали угадувати - звiдки, аж поки чумаки замовкли.
Аж ось Катря пiдняла вгору голову i крикнула радiсно i сердито:
- А ось i наш волоцюга! - Всi повернулись в один бiк.
За перелазом бiлiла сорочка i блищали синi Тарасовi очi. Без шапки, босий. Лице взялось смагою - темне, як головешка, а на тiй головешцi бiлий чуб, як льон.
Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарнi обличчя в усiх одразу просяяли.
- Де це ти був?
- Де тебе носило i досi?
- Де ти волочився?
Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату - не впiзнає, нiби пiсля довгої кругосвiтньої мандрiвки.
- Де ж ти був оце - питаю? Чому не кажеш? - почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:
- Був у полi та заблудив.
- Бачили таке?
- Хто ж тебе привiв додому?
- Чумаки!
- Хто? - Всi стовпились коло хлопця.
Хлопець розповiв: "Стрiнувся з чумаками, питають: "Куди iдеш? Мандруєш?" А я кажу - в Керелiвку!
А вони й кажуть: "Це ти iдеш у Моринцi, а в Керелiвку треба назад. Сiдай, каже, з нами, ми довеземо". Та й посадив мене на вiз. I дав менi батiг волiв поганяти..."
- Бачили такого! Чумакувати надумав уже!
- I як воно згадало, що з Керелiвки?
- Я ж казав, що знайдеться, - обiзвався i сусiд. - Такий лобатий не пропаде.
- Ну, почумакував, тепер бери ложку та сiдай вечеряти, - сказав батько. Хлопець тiльки того й дожидав.
- Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? - допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батьковi:
- Як мотає! Наче три днi не їв. - Розмова мiж дорослими пожвавiшала. По вечерi мати послала дiтям на горбку коло сiней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого - Микита. Мати сiла коло їх. Сусiди посiдали на призьбi, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповiдати тихим таємничим голосом. Брат i сестра аж голови попiдiймали. Крадькома прислухається мати. Далi, смiючись, до чоловiкiв:
- Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив вiн туди, де сонце заходить, бачив залiзнi стовпи, що пiдпирають небо, i тi ворота, куди сонце заходить на нiч, як корова в хлiв. Розповiда, нiби справдi сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?