Але навіть з допомогою Кареніна не пощастило додати Терезі щастя. Томаш збагнув це днів за десять після того, як його країну окупували російські танки. Був серпень 1968 року, з Цюріха щодня телефонував директор однієї тамтешньої клініки, з яким Томаш заприятелював на міжнародній конференції. Швейцарець боявся за Томаша й кликав його до себе.
12
Якщо Томаш майже без вагання відхилив цю пропозицію, то зробив це заради Терези. Йому здавалося, що вона не хоче виїжджати. Зрештою, перших сім днів окупації Тереза перебувала в якомусь екстазі, ввесь час була на вулиці з фотоапаратом, роздавала знімки закордонним журналістам, які буквально виривали їх із рук. Одного разу, коли вона поводилася вже надто зухвало, — фотографувала зблизька офіцера, який цілився револьвером у пражан, — її заарештували й протримали цілу ніч у російській комендатурі. Погрожували розстріляти, та тільки-но випустили, Тереза знову пішла на вулицю й знову фотографувала.
І Томаш дуже здивувався, коли на десятий день окупації вона сказала: — Чому ти, власне, не хочеш виїхати до Швейцарії?
— А чого б я мав туди їхати?
— Тут вони можуть звести з тобою порахунки.
— Порахунки вони можуть звести з кожним, — махнувши рукою, сказав Томаш. — Краще скажи мені: ти б могла жити за кордоном?
— А що хіба?
— Я бачив, як ти важила життям заради своєї країни. Як же зможеш тепер покинути її?
— Відтоді все змінилося, — сказала Тереза.
І справді: загальна ейфорія тривала тільки перших сім днів окупації. Члени уряду були заарештовані росіянами, мов злочинці, ніхто не знав, де вони, всі потерпали за їхнє життя, й зненависть до росіян паморочила людям голови, як алкоголь. Це був хмільний тріумф зненависті. Міста рясніли тисячами вручну мальованих плакатів з нищівними написами, епіграмами, карикатурами на Брежнєва та його вояків, над якими всі потішались, мов над збіговищем балаганних простаків. Але жоден тріумф не може тривати вічно. Росіяни примусили заарештованих державних діячів підписати в Москві якусь угоду. Дубчек повернувся до Праги й виступив по радіо. Його так приголомшило шестиденне ув’язнення, що він не міг говорити, затинався, ледве переводив дух, раз у раз робив довжелезні паузи.
Компроміс урятував країну від найгіршого: страт і масових депортацій до Сибіру, чого боялися всі. Але одне було ясно: чехи муситимуть схилити голову перед завойовником, відтепер вони завжди затинатимуться, хапатимуть ротом повітря, як Александр Дубчек. Тріумф скінчився. Настали принизливі будні.
Усе це виповіла Тереза, Томаш знав, що вона каже правду, але за цією правдою ховалась інша, істотніша причина, чому Тереза хотіла виїхати з Праги: досі вона була нещаслива.
Найкращими днями її життя були ті, коли, нехтуючи небезпекою, фотографувала на празьких вулицях російських солдатів. Телесеріал її снів перервався, ночі стали щасливими. Росіяни на своїх танках принесли їй душевну рівновагу. А нині, коли свято скінчилося, вона знову стала боятися ночей і хотіла б від них утекти. Тереза довідалася: бувають обставини, за яких вона може відчувати себе сильною й щасливою, і мріяла тепер виїхати в інший світ, сподіваючись там знову зустрітися з чимось подібним.
— А тебе не бентежить, — запитав Томаш, — що Сабіна також емігрувала до Швейцарії?
— Вона — в Женеві, а тебе запрошують до Цюріха, — відповіла Тереза. — Гадаю, там вона плутатиметься в мене під ногами менше, ніж тут.
Людина, яка прагне покинути рідні краї, явно нещаслива. Томаш сприйняв бажання Терези, як винний сприймає вирок. Він підкорився, й одного дня опинивсь із Терезою та Кареніним у найбільшому місті Швейцарії.
13
Він купив до порожньої квартири одне ліжко (на інші меблі бракувало грошей) і поринув у роботу з ревністю людини, яка після сорока років починає нове життя.
Томаш кілька разів телефонував Сабіні до Женеви. Малярці пощастило: виставку її картин було відкрито за тиждень до вторгнення росіян, тож швейцарські любителі мистецтва на хвилі симпатії до потоптаної країни викупили всі виставлені полотна.
— Завдяки росіянам я забагатіла, — сміялася Сабіна в трубку. Вона запросила Томаша до своєї нової майстерні, яка нібито не дуже відрізнялась од празької.
Він охоче відвідав би її, але не міг знайти жодного приводу, аби виправдати цю поїздку перед Терезою. Тому Сабіна сама приїхала в Цюріх. Оселилася в готелі. Томаш прийшов туди після роботи, зателефонував з бюро обслуговування й одразу ж піднявся до неї в номер. Відчинивши двері, вона стала перед ним на своїх струнких довгих ногах, напівроздягнена, лише в трусиках і ліфчику, прикривши голову якимось чорним капелюхом. Вона довго дивилась на нього. Томаш також стояв мовчки. Він був зворушений. Тоді рвучко зняв з її голови того капелюха й поклав на столик біля ліжка. Кохалися, так і не сказавши одне одному жодного слова.
Коли йшов потім, щасливий, з готелю до своєї цюріхської домівки, де вже давно з’явилися й стіл, і стільці, й крісла, й килим, він казав сам собі, що носить із собою свій спосіб життя, як слимак — власний будиночок. В цьому житті Тереза й Сабіна являли два полюси, протилежні й непримиренні, а проте обидва прекрасні.
І саме тому, що систему свого життя він носив повсюди за собою, ніби вона приросла до його тіла, Тереза постійно бачила оті сни.
Минуло добрих півроку, коли якось, повернувшись додому пізно ввечері, Томаш знайшов на столі листа. Тереза повідомляла, що вертається до Праги. Вертається, бо бракне сили жити за кордоном. Мовляв, знає, що мала стати для Томаша тут опорою, але також знає, що не годна цього зробити. Марно сподівалася, ніби чужина змінить її. Вірила: після всього пережитого в дні вторгнення не буде більше дріб’язковою, стане дорослою, мудрою, сильною, але переоцінила себе. Вона стала для нього тягарем, а не хоче ним бути. Мусить зробити з цього висновки, перш ніж стане запізно. І просить вибачити їй, що взяла з собою Кареніна.
Томаш ковтнув сильне снодійне, а проте заснув аж над ранок. На щастя, була субота й міг лишитися вдома. Він до найменших дрібниць обміркував ситуацію: кордон Черхословаччини вже не відкритий, як було тоді, коли вони виїжджали. Жодними телеграмами й телефонними дзвінками більше не зможе викликати Терезу сюди. Власті вже не випустять її з країни. Отже, це назавжди.
14
Усвідомлення безпорадності приголомшило, так ніби хтось ударив Томаша палицею по голові, але водночас і заспокоїло. Ніхто не силував його приймати те чи те рішення. Він не повинен був дивитися на стіну протилежного будинку й запитувати самого себе, хоче він жити з Терезою чи не хоче. Тереза все вирішила сама.
Томаш пішов до ресторану пообідати. Йому було сумно, та поки їв, розпач ніби вивітрився, втратив силу, й від нього лишилась тільки меланхолія. Томаш озирався назад, на літа, прожиті з нею, і йому здавалося, що їхня історія не могла закінчитися краще. Коли б хтось вигадав цю історію, він не зміг би вивершити її по-іншому: Тереза прийшла до нього з власної волі, в такий самий спосіб і пішла від нього; приїхала з однією важкою валізою; з однією ж валізою й поїхала.
Він розплатився, вийшов з ресторану й подався вулицями міста, сповнений меланхолії, яка ставала дедалі прекраснішою. Позаду лишилося сім років життя з Терезою, й тепер він переконувався, що в спогадах ті літа видаються привабливішими, ніж у дійсності.
Їхня любов з Терезою була прекрасна, але й виснажлива: Томаш завжди мусив щось приховувати, маскуватись, обманювати, виправляти, створювати їй добрий настрій, утішати, без упину доводити свою любов, терпіти звинувачення, породжені її ревнощами, стражданнями, снами, відчувати докори сумління, виправдуватись і вибачатися. Це напруження тепер щезло, а краса лишилася.
Субота хилилась до вечора, він уперше прогулювався вулицями Цюріха сам, утішаючись свободою. За кожним рогом чаїлася пригода. Майбутнє знову ставало таїною. Знову поверталося парубоцтво, життя, як він колись думав, визначене йому долею, бо тільки в ньому міг лишатися самим собою.
Сім років він був прикутий до Терези, й за кожним його кроком стежили її очі. Мав таке відчуття, ніби вона поприв’язувала йому до ніг важкі залізні гирі. Тепер кроки його стали значно легші. Він мало не порхав. Опинився в магічному полі Парменіда: втішався солодкою легкістю буття.
(Чи мав він бажання подзвонити в Женеву, до Сабіни? Чи обізватися до котроїсь із цюріхських жінок, з якими познайомивсь останніми місяцями? Ні, не було в нього такого бажання. Він відчував: коли б зустрівся з іншою жінкою, спогади про Терезу вмить стали б нестерпно болючою раною.)
15
Томаш перебував під чарами меланхолії аж до недільного вечора. В понеділок усе змінилося: Тереза заполонила його думки. Він уявляв, як їй було, коли писала прощального листа; уявляв, як трусилися в неї руки, як вона тягла важку валізу в одній руці, а Кареніна — за повідок у другій; уявляв собі, як вона відмикає їхню празьку квартиру, і власним серцем відчував безмежну самотність, що війнула їй в обличчя, коли відімкнула двері.
Протягом отих двох чудових меланхолійних днів його жалощі відпочивали. Співчуття спало, мов той шахтар після тижня важкої роботи, аби в понеділок знову мати силу спуститися в шахту.
Він оглядав у клініці пацієнта, а бачив Терезу. В думці сам себе картав: не думай про неї, не думай! Казав собі: я хворий співчуттям, тож добре, що Тереза поїхала і я її вже не побачу. Мушу звільнитися не від неї, а від свого співчуття, від тієї хвороби, бацилами якої вона мене заразила!
В суботу й неділю він відчував солодку легкість буття, що наближалась до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалився тягар, якого досі не доводилося зазнавати. Всі тонни заліза російських танків були ніщо в порівнянні з цим тягарем. Нема нічого страшнішого за співчуття. Навіть власний біль не такий важкий, як біль за когось, через когось, викликаний кимось, посилений багатократно, подовжений безліччю відголосів.
Томаш забороняв собі піддаватися співчуттю — й воно слухало його з похиленою головою, так ніби відчувало свою провину. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, а проте мовчки стояло на своєму, тож на п’ятий день після від’їзду Терези Томаш повідомив директора клініки, що мусить негайно повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Знав, що його поведінка може видатися директорові безвідповідальною. Волів би звіритися йому, розповісти про Терезу та листа, якого вона лишила на столі. Але не зробив цього. В очах швейцарця-директора поведінка Терези мусила мати вигляд бридкої істеричної витівки, а Томаш не хотів допустити, аби хтось думав про Терезу погано.
Директор справді образився.
Томаш знизав плечима і сказав: «Es muss sein. Es muss sein».
Це був натяк. Остання частина останнього квартету Бетховена на ці два мотиви:
Muss es sein? (Чи мусить так бути?)
Es muss sein! (Так мусить бути!)
Аби зміст оцих слів був зрозумілий, Бетховен назвав усю останню частину так: «Der schwer gefasste Entschluss»: «Тяжко здобуте рішення».
Згадавши композитора, Томаш, власне, вже повертався думкою до Терези, бо ж саме вона спонукала його купувати платівки з квартетами й сонатами Бетховена.
Натяк був доречніший, аніж Томаш сподівався, бо директор був великим любителем музики. Він приязно посміхнувся й тихо сказав, наспівуючи Бетховенову мелодію:
— Muss es sein?
Томаш сказав іще раз:
— Ja, es muss sein[3].
16
На відміну від Парменіда, для Бетховена тяжкість явно була поняттям позитивним. «Der schwer gefasste Entschluss» (тяжко здобуте рішення) пов’язане з голосом Долі («es muss sein»); тяжкість, необхідність і вартісність — три поняття, внутрішньо залежні одне від одного: лише те, що необхідне, є важке, лише те, що важить, має ціну.
Це переконання народилося з Бетховенової музики, і хоча можливо (або навіть вірогідно), що відповідальність за нього несуть швидше інтерпретатори Бетховена, аніж сам композитор, нині ми всі поділяємо його більшою або меншою мірою: велич людини полягає для нас у тому, що вона несе свою долю, як ніс Атлас на плечах небесне склепіння. Герой Бетховена — атлет, що підіймає метафізичну вагу.
Томаш їхав до швейцарського кордону, і в моїй уяві сам патлатий і похмурий Бетховен диригував оркестром місцевих пожежників, граючи йому на прощання з еміграцією марш під назвою «Es muss sein».
Потім Томаш перетнув чехословацький кордон і наразивсь на колони російських танків. Йому довелося зупинити машину й чекати півгодини, поки вони проїдуть. Грізний танкіст у чорній уніформі стояв на перехресті, регулюючи рух, ніби всі дороги Чехословаччини належали тільки йому.
«Es muss sein» — повторював у думці Томаш, потім раптом засумнівався: це справді мусило бути?
Так, йому нестерпно було лишатися в Цюріху, пам’ятаючи те, що Тереза живе сама в Празі.
Але як довго мучило б його співчуття? До смерті? Чи рік? Чи місяць? Чи, може, лише тиждень?
Як він міг це перевірити?
Школярик на уроці фізики може робити досліди, аби пересвідчитись у правдивості тієї чи іншої наукової гіпотези. Але людина доросла, оскільки живе лиш одне життя, не має можливості перевірити гіпотезу дослідом і тому ніколи не довідається, мусила вона чи не мусила дослухатися до почуттів.
З такими думками він одчинив двері квартири. Каренін, плигаючи, намагався лизнути його в обличчя, полегшивши тим самим перші хвилини зустрічі. Бажання схопити Терезу в обійми (бажання, яке відчував ще й тоді, коли сідав у Цюріху в автомобіль) геть зникло. Йому здавалося, що він з нею стоїть посеред снігової рівнини й тремтить від холоду.
17
З першого дня окупації російські військові літаки кружляли щоночі над Прагою. Томаш одвик від цього гуркоту й не міг заснути.
Перевертаючись із боку на бік біля сплячої Терези, він раптом пригадав слова, які вона сказала була колись давно. Балакали про його приятеля З., й вона заявила: «Коли б я не зустріла тебе, то напевно закохалася б у нього».
Ці слова викликали в Томаша дивну меланхолію. Він раптом усвідомив, що лише завдяки випадкові Тереза саме кохає його. Що, окрім її здійсненого кохання до нього, в імперії можливостей існує безліч нездійснених кохань до інших чоловіків.
Нам здається неможливим, щоб справжня любов була чимось легким, позбавленим ваги; ми гадаємо, вона є тим, чим мусила бути; без неї наше життя не було б нашим життям. Нам здається, сам Бетховен, похмурий і патлатий, грає на честь нашого великого кохання своє «Es muss sein!»
Томаш пригадував Терезине зауваження про приятеля З. і переконувався, що в його власній любові не озивається жодне «Es muss sein!», а скоріше «es konnte auch anders sein»: могло бути і по-іншому.
Сім років тому в Терезиному містечку випадково виявили важку хворобу мозку, у зв’язку з цим головного лікаря клініки, де працював Томаш, терміново запросили на консультацію. Але головного випадково схопив ішіас, він не міг рухатися і послав замість себе Томаша. У містечку було п’ять готелів, проте Томаш випадково потрапив саме в той, де працювала Тереза. Випадково перед відходом поїзда в нього лишилось трохи вільного часу, аби посидіти в ресторані. Тереза випадково чергувала в ті хвилини і випадково обслуговувала Томашів стіл. Знадобилося шість випадковостей, які підштовхнули Томаша до Терези, ніби його самого до неї не вабило.
Він повернувся до Чехословаччини заради неї. Таке фатальне рішення спиралося на любов таку випадкову, що її взагалі могло б і не бути, якби Томашевого шефа сім років тому не схопив ішіас. І ця жінка, це втілення абсолютної випадковості, лежала тепер поряд із ним, глибоко дихаючи уві сні.
Була вже пізня ніч. У Томаша заболів шлунок, як це часто траплялося в хвилини пригніченості.
Тереза раз чи двічі легенько схропнула. Це не викликало в нього жодного співчуття. Він відчував лише тягар у шлунку і розпач од того, що повернувся до Чехословаччини.