Про скажену посвяту в цей Панк-Клюб, під час якої треба не митися місяць (мінімум), не побоятися зняти місцеву курву Аньку, виграти її без засобів безпеки (Гладкий Хіппі вже був готовий пройти даний ритуал, але вчасно дізнався, що Аньці восени стукне п’ятдесят, а тіло її зморшкувате, немов турецькі жмакані спорткостюми).
Про нібито заснований на теребовлянському кладовищі шинок “Некрофіл”, який відвідують сатаністи, мазохісти й кабалісти. У ньому, буцімто, роблять неперевершені шейки західного зразка: “Мертвий москалик” (одеколон “Лісова діброва”, маринад із-під квашених огірків, пучка квашеної капусти), “Оргазм кальмара” (томатний сік, ? склянки солі, червона паприка, українська з перцем), “Сестра Меліса”, “Павучок”, “Нью-Йорк — місто контрастів” (тут, кажуть спеціалісти, головне не переборщити з дихлофосом), “Сліпий музикант” (його особливістю є те, що дрінк подають із куском струни від фортеп’яно), “Чорний Ґондольєр”, “Озеро Чад” (зважаючи на мазутні плями на поверхні, Хіппі вирішив це пійло не пробувати), “Полівінілацетатний рай” та багато иньчих веселих штучок, від складу яких у мене виступав холодний піт.
Про братів-неформалів Юрка та Вову, які, власне, той мітичний шинок “Некрофіл” і заснували. Про те, як вони, ідучи у військкомат, взяли по трилітровому бутлі пива. І коли медсестра згадала за сечу на аналіз, зі щасливими лицями виставили слоїки з пивом. Коли ж почули від обімлілої сестрички, що на аналіз цього забагато, заходилися на її очах видудлювати надлишок.
Взнали навіть про директора однієї теребовлянської школи, якого всі прозивали Борманом. Якось один хлопець приніс до школи півлітровий слоїчок, в який було по вінця налито людської сперми. Сперму той хлопець отримав нібито від вуйка, що працював у медінституті, і мав тут комусь її продати. Але таємничий клієнт від сперми відмовився, і хлопець ходив по цілій школі, страшно тим бутлем хизуючись і лякаючи верескливих дівчат. Через таку поведінку слоїчок було конфісковано тим самим Борманом. Борман поклав його у свій шкіряний портфель і преспокійно пішов на урок, причому в клас, де той хлопець учився. І от, збираючись наставити купу двійок, Борман розкрив портфель і з окриком переляку та здивування дістав свої окуляри, усі в соплях людської сперми. Банка виявилася нещільно закритою. Хлопця хотіли вигнати на кілька тижнів зі школи, але він щиро зізнався, що це всього лиш крохмальний клейстер.
2.
Зелений колір.
Коли, нарешті, запас “гисторій” вичерпався, ми балакали просто так, ні про що. А я все мізкував над тим, що ми замислили. Принаймні наразі лише я та Дзвінка. На душі було презле.
Зелений колір.
3.
Оранжевий колір.
Ми сиділи на велетенському пласкому розпеченому камені прямісінько біля річки. Я, Дзвінка, Хіппі. Річка була все ще надто брудною після недавніх злив, щоби можна було скупатись.
Ми обговорювали вбивство.
Ми були за містом, у безлюдному місці. Хіппі, коли зачув, який великий гріх ми замислили, не розкричався, що ми божевільні. Він мовчки дивився у зелень мокрих листків. Дуже довго дивився.
А потім кивнув головою.
Оранжевий колір.
4.
— Найкраще було б його отруїти. Дати з’їсти шось або підсипати... — запропонував Гладкий Хіппі.
— У Пєті Дупи, — пригадав я, — була ампулка ціаніду калію. А в суботу, між иньчим, в одинадцятих класів випускний... — Фєдя, хоч і був на два роки старший за нас, проте вчився щойно в десятому. Перевели в одинадцятий.
— Я пам’ятаю, як Пєтя випробував ту штуку на своїх морських свинках. І витратив усю, — нагадав Хіппі.
Тут заговорила Дзвінка, яка до цього дивилась у сторону міста, можливо, вишукуючи очима постаті, що потайки крадуться у наш бік.
— Субота. Ми повинні зробити то в цю суботу. Випускний збігається з Днем молоді. Ви ж самі чули: приїдуть чувачки з “Кривої люфи”, буде Левко Дурко... В місті стане дуже гамірно, а нам тільки того й треба. Ну, якшо ми дійсно будемо то робити.
Вона запитально глянула на нас.
— Та. Субота.
— Мало часу... — скептично промовив Хіппі. Він боявся, я знав, але також відчував, що він не відступить. Він також мав досить. Усі вже мали досить.
— Тиждень. Навіть менше. Але після випускного знову таке саме безлюддя. Як ми, по-твоєму, замочимо його, не привертаючи уваги? У маленькому місті перший хуліган на цілі Мідні Буки, що зник безвісти, приверне увагу кожного.
Гладкий Хіппі мовчав, покусуючи верхню губу. Нарешті сказав:
— В мене є пістоль, ше від тата. Макаров, якшо не плутаю. З одним повним маґазином.
— Ну, добре, — сказала Дзвінка. — Припустімо, взяли ми і кропнули його тим пєстіком. Вистріл почують, це раз. А тіло де подінемо? Знайдуть, два. Кулю віддадуть на аналіз, три. Га?
— Можна його якось заманити за місто. Там узяти під конвой і відвести в гори. Там і кропнути, як ти сказала, — запропонував я.
— Старий, де тіло подінемо? І куля, як ми з нею будемо поводитись?
Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.
— А може, коли він нап’ється на випускному, — заговорила Дзвінка, — скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...
— Не без нашої помочі, звичайно.
— Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...
— Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.
— Ненадійно.
— Небезпечно.
— Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.
Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.
— Гаразд, — сказав я. — Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили. Де подінемо тіло?
— Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.
— Хіппі, такого не буває, — резонно заперечила Дзвінка. — Найвірніший спосіб — це закопати. У безлюдному місці.
— Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря. І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.
— Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, — я побачив, як зблід Хіппі.
— А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?
— Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!
— Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?
— Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...
— Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права? Ми невинні, як ягнята.
— Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.
— А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...
— Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!
— О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.
Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша — у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту — підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна — для туристів і худоби.
— Ти, Хіппі, знаєш, пра’? Так ось: припустімо, ми його замочили. У випускну ніч беремо його, і лопату, і ще шось важке, і кидаємо тіло в болото. Рискалями перед тим трішки розпушимо то місце. Щоби добре пішов. Ну, і його засосе. Чи засмокче. І все, квітка... Ніхто в життю не здогадається шукати його в тій баюрі. Шо скажете?
Ми з Хіппі обмінялися поглядами. Ідея досить таки непогана. Бо якщо все зайде справді далеко, і почнуться серйозні пошуки тіла, то жоден акваланґіст туди не полізе. Принаймні ми на те уповали.
— А його точно затягне? Ну, не буде такого, шо ми з Міськом кинемо його на середину болота з рельсою на шиї, а він там залишиться лежати?
— Затягне полюбе... Була злива. Воно розкисло. Там, певне, вода навіть через траву проступає.
— Послухайте, — перебив їх я, бо саме в голову сяйнула непогана думка. Звісно, за умови, що у такому ділі бувають хороші думки. — Ми зачекаємо, коли Фєдя вже буде достатньо бухим... Котрийсь із нас заманює його в ліс. Там б’ємо важким чимось по голові. Він падає без свідомості й опритомнює аж на дні болота. З отим важким чимось на шиї. Ну, як вам?
— А якщо вдаримо недостатньо сильно... Або занадто сильно? І замочимо завчасу?
— А нам хіба є різниця? Однаково він уже мертвий.
— Нє-а, Михасю. Заманюємо за місто. САМОГО. То дуже важливо...
— О, чуєте, а може відразу заманимо його в болото?
— Хіппі, Фєдя, тим більше будучи бухим, не побіжить ТАК далеко. Він махне рукою.
Запала тиша. Кожен розмірковував над власним варіантом, вдосконалюючи всілякі щеґули. Наші тіні згорнулися маленькими чорними котиками біля наших ніг, з довгими пухнастими хвостиками, що тягнулися вздовж тіл. Тіло. Ми вже маємо куди його подіти. Я був упевнений, що це спрацює.
Знову заговорила Дзвінка. Повільно, підбираючи точні слова, перевіряючи, напевне, у голові, чи не суперечать її твердження одне одному.
— Хтось заманює бухого Фєдю до лісу. Де нікого немає. Там вискакує решта, один із пістолетом, інший з ізолєнтою. Поки перший тримає його на прицілі, решта змотує його руки, заліплює рота. Тоді відконвойовуємо його до болота. Заліплюємо носа і змотуємо ноги. Ви двоє кидаєте його на середину полянки, тонкий шар землі під вагою тіла тріскає, і Фєдя йде на дно без усіляких зайвих тягарів.
— Але мерці переважно спливають...
— Ну добре, почіпимо йому на груди кавалок арматури, о’кей? Він лежить собі на дні, а до нас ніхто не домахується.
Мені стало направду лячно. Думаю, Гладкому Хіппі, та й Дзвінці, теж. Від власних слів. Мабуть, саме тоді ми ДІЙСНО усвідомили, ЩО заміряємося зробити. Але, холєра, мене вже так трафило все те лайно, яке я відчував на собі, відколи запізнав Фєдю, що єдиною реакцією у відповідь на страх стало бажання якнайшвидше то зробити. Просто щоби відчути, як це — замочити свого найлютішого ворога... Замочити і вийти сухим, і забути, що таке гівно, як Фєдя, колись топтало Божу землю галицьку.
— Ну, блін... — тихо видавив із себе Гладкий Хіппі. — Ми… Фєдя… Ми зробимо то. І воно залишиться тільки в нашому колі — між нами і Фєдьою.
Чи отак просто стати вбивцею? Не знаю, чи так уже й просто.
Але ми ставали, отак. Ми вчилися, як ними стати.
І слід сказати, ми були ретельними, старанними учнями. Фєдя змусив нас.
5.
Ми розійшлися по домівках, бо у кожного ще була якась робота. Коли я вертався на дачу, постійно озирався через плече, чи не видно де Фєді.
Захотілося з’їсти чогось такого, на зразок омлєтте ду фромаж із перепелиних яєць під соусом із слимачиних ніжок.
Кілька хвилин перевертав уміст холодильника і вирішив насмажити бульби на шкварках.
6.
По ситному обіді полежав трохи на канапі. Раптом зіскочив на ноги і підійшов до дзеркала.
Чорне волосся, яке я зачісував виключно розчепіреними пальцями правиці. Від цього воно, хоч і було у загальній масі спрямоване назад, буяло смоляними пасмами, що нагадували пера крука у якогось шамана племені сіу. Це мені імпонувало: у Львові такого андеґраунду не бачити мені сто років.
Хворобливо бліде обличчя. Шкіра матінки, подумав я. Виразні вилиці. Рухливий рот і губи, завше такі, ніби я вже три дні, як утопився. Синювато-фіолетові. Це, кажуть, від батька.
Посмішка й очі. Холєра, очі — невідомо чиї, а вишкір на губах точнісінько, як у тата. Очі кольору товченого льоду з кришталем. Ледь підсинені.
У кожного з нас блакитні очі, подумалося раптом. У Гладкого Хіппі — шалений кобальт, нічим не стримувана переможна синь, берлінська лазур зими 1941-го. Вони магічним чином могли палати, його очі...
Дзвінка? М’який, глибокий відтінок. Як небо під час бабиного літа в погожім листопаді. Добрий колір.
Я ще раз глянув на свої. Товчений лід із дрібкою мідного купоросу. Занадто малою, щоб надати їм того сексуального відтінку, що властивий Дзвінці. Холодні очі та холодний рот в усмішці. Підозрілий вишкір, радше скидається на защемлення нерва, фізіологічну ваду, пошкодження щипцями під час пологів, аніж на вияв дружніх емоцій. Звичайно, Місько Крвавіч уміє широко посміхатися на всі тридцять два, весело махаючи рукою друзякам — цього в нього не забереш.
Інша, альтернативна першій, була лиш вигином кутиків губ.
З такою посмішкою й очима чомусь дуже легко вірять, що зранку ти затовк своїх старих роздвоєним кінцем молотка.
Що ти, коли краля-однокласниця не захотіла з тобою зустрічатись, облив ту на великій перерві бензином і спалив живцем прямо під вікнами учительської. І при цьому ти, можливо, гриз яблуко, і взагалі — непогано провів час. Зняв, так би мовити, зайве напруження. І що кусень яблука точно не ставав поперек горла, коли дівчина катулялася по землі, намагаючись збити вогонь, молячи тебе, обіцяючи дати тобі ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ тільки погаси вогонь бо вона ГОРИТЬ, вона ЗГОРАЄ...
І тому Дзвінка звернулася до тебе, просячи допомогти вчинити вбивство. Бо у тебе, Михайле, це завжди було. Як сталева голка від крапельниці десь у мозку чи як шматок чарівного люстерка в серці. Особливо холодний шматок. І, якщо ти вирішиш похвалитися перед сербом-татком, що вбив одного смердючого покидька, який обмацав твою дівчину, холєра, він повірить тобі! Відразу ж! І, можливо, скуйовдить однією рукою твоє буйне волосся, а другою поплескає по плечі. Можливо, навіть пригостить пивом і скаже: “Який ти вже в мене самостійний, Михайле! Так тримати, синку!”
З такими очима й посмішкою завжди вірять у подібні речі.
Чому мені по спині подер мороз? Тому що ти знав, що воно є в тобі. І ти знав, що єдиний з вас трьох здатен зробити ЦЕ у найжорстокіший спосіб. І після цього спати без нічних жахіть.
7.
Пробач нам, Боже.
Це буде божевільна жертва Ящірці. Шалене поклоніння Їй.
Розділ 7.
1.
“Кохані Віруню, Юрцю, Дзвінцю та Квітуню,
Вітаю Вас усіх сердешно із Зеленими святами. Як ваше родинне здоровлячко? Чи завершила вже Квітуня студії в Кийові? Чи завершила Дзвінця черговий рік на перфект?
У нас все досить добре. Христя сподівається внука (альбо внучку, на що дуже уповає). Мовить, що внуку назве Роксолянкою, а внука Богданчиком, хоч Анаміка дуже протестує і має власну опінію щодо імені своєї дитини. Ричард почуває ся зле, і доктори кажуть, жи мус робити операцію. А він на то ніяк ані не відреаґував, бо й надалі палить по пачці сиґаретів на день, і сорок годин на тиждень нерухомо сидить перед компутером.