— Це все, товаришу єфрейторе.
Дівчина тримала трубку перед собою, втупившись у неї божевільними очима, неначе з отих маленьких дірочок у чорній мембрані ще можна було витиснути якесь пояснення.
— Алло! Алло!
Але в трубці відлунював тільки її власний голос. Вона відчула, як ниє в неї рука й передпліччя через те, що вона надто міцно стискала трубку. Повільно нахилившись, Тетяна поклала її на важіль. Заціпеніла, постояла ще хвилину, безтямно позираючи на чорний апарат. Може, зателефонувати професорові? Ні, ні в якому разі. Він говорив так, як і належало говорити, бо знав, як знала й вона сама, що всі телефонні розмови в будинку прослуховувались або записувались на плівку. Ось чому він не сказав жодного зайвого слова. Певне, йдеться про державну справу. Таких повідомлень треба спекуватись якомога швидше, не вдаючись до багатослівних розмов. Скидаєш із рук жахливу карту, передаєш пікову даму комусь іншому — і твої руки знову чисті.
Дівчина прикусила зубами суглоби пальців. Що їм потрібно від неї? Що вона такого зробила? Розпачливо, знервовано вона порпалася в своєму давньому й недавньому минулому. Може, вона допустилася в своїй роботі якоїсь непоправної помилки, і її щойно виявили? А може, з її вуст злетіли якісь слова, спрямовані проти держави, якийсь жарт, про який доповіли куди слід? Цього не можна скидати з рахунку. Які це слова? Коли вона їх сказала? Якби це сталося, вона б вчасно відчула провину чи страх. Ні, її сумління чисте. А поцуплена ложка? Невже це?.. Державна власність! Треба викинути її з вікна. Негайно. Якнайдалі. Та ні, цього не може бути. Надто дрібна річ. Дівчина пригнічено згорбилась, і її руки безсило повисли вздовж тіла. Повернувшись до тями, вона підвелася, підійшла до шафи й дістала свою парадну форму. На очі напливали сльози страху та дитинного збентеження. Скоріше за все тут щось інше... За такі речі СМЕРШ нікого не хапає. Тут щось значно гірше...
Тетяна поглянула на свій дешевенький годинник. Залишалося сім хвилин! її охопила нова хвиля паніки. Другим боком долоні вона витерла сльози і рвучко дістала з шафи білизну. Мало їй невідомої халепи, то ще й треба спізнитися! Поквапне роздягаючись, вона рвала на білій бавовняній блузці ґудзики. Вмиваючись і зачісуючись, мов у лихоманці, Тетяна гарячково роздумувала над диявольською таємницею. Так допитливе дитя штрикає палицею в дірку, де причаїлася гадюка, і хоч з якого боку до тієї дірки підступай, а звідусіль долинає грізне сичання.
Тетяна не здогадувалась про свою провину, і зустріч із будь-яким щупальцем цього восьминога не обіцяв їй нічого доброго. Вже сама назва організації викликала ненависть, і промовляти її вголос нормальні люди уникали. СМЕРШ, смерть шпионам. Це були страшні слова, слова з могили, сам шепіт смерті, слова, яких ніхто ніколи не згадував, навіть обмінюючись службовими новинами з друзями. І найжахливіше, що існувало всередині цієї жахливої організації, називалося Второй отдел — відділ тортур і смерті. Його начальником була жінка — Роза Клебб! Про неї потай розповідали неймовірні речі, які Тетяна бачила хіба в нічних кошмарах. А тепер з нею треба знайомитись наяву.
Переказували, нібито Роза Клебб сама не пропускала жодної тортури. В її кабінеті зберігалася забризкана кров'ю сорочка і низенький похідний ослінчик. Коли вона сновигала підвальними коридорами в тій сорочці і з ослінчиком у руці, навіть співробітники СМЕРШу, відчувши її появу, замовкали й низько схилялися над паперами, а дехто навіть схрещував у кишені пальці. І ця диктатура моторошної тиші тривала доти, доки вона не поверталася до свого кабінету. Очевидці пошепки розповідали, як вона присуває свій ослінчик до прип'ятої до столу для допитів жертви, сідає, вдивляється в обличчя нещасного й тихо промовляє:
«Номер один»,— чи: «Номер два»,— чи: «Номер двадцять п'ять». А слідчий знає, що вона має на увазі, і починає своє діло. Тоді вона присувається впритул, на відстань у кілька дюймів до обличчя своєї жертви, вдивляється в її очі, вдихає її муки, як найсолодші парфуми, і, залежно від виразу очей, тихо керує тортурами за допомогою коротких настанов: «Тепер номер тридцять шість»,— чи: «А зараз номер шістдесят чотири»,— і слідчий змінює репертуар. Як тільки з очей зникає мужність та опір і вони, ослаблені, кволі, ладні благати про милосердя, отут вона і вступає зі своєю туркотливою мелодією:
«Так, так, мій голубе. Скажи, мій гарненький, і всьому поганому настане край. Усе скінчиться. Все. Ой, як тобі боляче, моя дитино! Людина так втомлюється від болю! Людина хоче, щоб біль ущух. Людина хоче спокійно полежати, а біль щоб ніколи більш не приходив. Твоя мати тут, поруч, вона думає про те, як припинити цей біль. Вона приготувала тобі гарне, м'яке, тепленьке ліжко, щоб ти виспався і про все забув... забув... забув. Говори,— лагідно шепотіла Клебб. — Усе, що хочеш, тільки говори, і матимеш спокій, і не буде ніякого болю...» А якщо в очах все ще лишалися рештки опору, вона знову починала свою туркотливу пісню: «Але ж ти й дурненький, мій любчику! Ох, який дурненький! Цей біль — ніщо. Ніщо! Ти не віриш мені, мій голубчику? Тоді твоя мати буде змушена спробувати трохи, тільки трішечки номер вісімдесят сім».
Слідчий чує номер і міняє інструменти та об'єкти їхнього застосування, а вона сидить верхи на ослінчику й спостерігає, як повільно витікає життя з очей у жертви, аж поки настане час закричати у самісіньке вухо, бо інакше жертва вже не почує...
Рідко хто міг далеко зайти дорогами смершівського болю, не кажучи вже про те, щоб подолати їх до кінця. А якщо лагідний голос обіцяє спокій, то він майже завжди виграє, бо Роза Клебб якимсь побитом уловлювала в стражденних очах ту мить, коли доросла людина оберталася на дитя, що плаче за мамою. І вона служитиме цьому дитяті образом матері й тим ламатиме йому дух, тоді як тверді чоловічі слова тільки додавали б йому сили.
Ось і зламано ще одного підозрюваного, і Роза Клебб рушає зі своїм похідним ослінчиком коридорами назад, скидає забруднену сорочку й повертається до свого кабінету. Чутка про те, що все скінчилось, одразу ж облітає весь підвал, і люди знову підіймають голови.
Тетяна позирнула на годинник. Залишалося чотири хвилини, її руки машинально пробігли по формі. Останній погляд у дзеркало. Дівчина обернулася, ніби прощаючись зі своєю милою, маленькою кімнаткою. Чи побачить вона її знову?
Романова попростувала довгим коридором і натисла кнопку, викликаючи ліфт. Коли він підійшов, вона вже випростала плечі, підвела підборіддя й ступила до кабіни, як ступають на гільйотину.
— Восьмий,— кинула вона дівчині-ліфтерці. Тетяна стояла обличчям до дверцят, подумки промовляючи слова, яких не вживала з дитячих років: «Боже мій! Боже мій! Боже мій!..»
Розділ 9
Любовна робота
Стоячи біля пофарбованих у кремовий колір, без жодної позначки дверей, Тетяна намагалася уявити внутрішній вигляд цієї квартири. Різкий голос наказав їй увійти. Дівчина легенько штовхнула двері, і вони прочинилися. В ніс ударив запах, від якого можна було зомліти. Вона безпорадно зупинилася на порозі вітальні, втупившись в очі жінки, що сиділа за круглим столом у колі світла від абажура.
Це був знайомий запах метро спекотного вечора — ядуча суміш тваринних випарів. У Росії люди бризкаються чимсь запахущим незалежно від того, чи приймали вони ванну, чи ні (хоча заради справедливості слід зазначити, що переважно вони її не приймають), тож здорові, чисті дівчата, як оце Тетяна, щоб уникнути смороду метро та громадського транспорту, звичайно намагаються ходити на роботу пішки, якщо тільки дощ чи сніг не стає нездоланною перешкодою. І тепер Тетяна пірнула в точнісінько такі запахи, її ніздрі засіпались від огиди, і саме огида вкупі із зневагою до особи, спроможної жити серед таких «ароматів», додали їй сили поглянути в жовтуваті очі, які цупко вчепилися в неї крізь квадратні скельця окулярів. У таких очах нічого не прочитаєш, бо це очі, які беруть, а не дають. Вони повільно обмацували Тетяну, мов об'єктив кінокамери, що фіксує об'єкт на сховану десь усередині плівку.
— Ти гарна дівчина, товаришу єфрейторе,— порушила мовчанку полковник Клебб. — Ану, пройдися кімнатою отуди й назад.
Що могли означати ці медові слова? Відчуваючи на шиї туго напнутий ретязь страху перед цією жорстокою жінкою, Тетяна покірно зробила те, що їй наказали.
— Скинь кітель. Поклади його на стілець. Підніми руки над головою. Вище! Ще вище! Тепер нахились і торкнися черевиків. Випростайсь. Добре. Сідай. — Жінка розмовляла, як лікар. Вона показала на стілець навпроти себе, опустивши свої широко розплющені допитливі очі на папку, що лежала на столі.
Це моя записка, подумала Тетяна. ОЙ, як цікаво було б зазирнути до паперу, що визначає все твоє життя! А яка товста папка! Дюймів два завтовшки. Що там написано на всіх отих сторінках? Вона дивилася на розгорнену папку зачарованими очима.
Полковник Клебб переглянула останні сторінки і згорнула папку. Обкладинка була оранжевого кольору з чорною смугою по діагоналі. Що означали ці кольори?
Жінка звела на неї важкий погляд, і Тетяна якось спромоглася хоробро зиркнути їй у відповідь.
— Товаришу єфрейторе,— це був голос влади, голос старшого офіцера,— про вашу роботу подано добрі рапорти. Відмінні характеристики і з приводу виконання службових обов'язків та щодо спортивних справ. Держава вами задоволена, Романова.
Тетяна не могла цьому повірити. Спершу вона ледь не знепритомніла, потім уся зашарілась і зрештою зблідла. Поклавши руки на край столу, Тетяна, затинаючись, пробелькотала кволим голосом:
— Д... дякую, товаришу п...полковнику!
— Завдяки вашій відмінній службі вас вибрали виконувати дуже важливе завдання. Це — велика честь! Вам зрозуміло?
Хай там що далі станеться, а це краще, ніж те, що б могло бути.
— Так точно, товаришу полковнику!
— Завдання покладає на вас велику відповідальність. Воно дасть вам змогу одержати вище звання. Вітаю вас із підвищенням, товаришу єфрейторе! Виконавши завдання, ви станете капітаном державної безпеки.
Для дівчини двадцяти чотирьох років це була нечувана кар'єра! Але тут відчувалася небезпека; її викликав у Тетяни той страх, що прокидається в тварини, коли вона бачить за шматком м'яса сталеві щелепи капкана.
— Це — велика честь, товаришу полковнику!—Хрипкий голос погано приховував її збентеженість.
Роза Клебб мимоволі рохкнула: для неї не був таємницею внутрішній стан дівчини ще від тієї миті, коли вона одержала розпорядження прибути на восьмий поверх. Ефект несподівано теплого прийому, шок, а потім — полегкість після того, як вона почула добрі новини. Загалом це було вродливе, простодушно-невинне дівча. Саме те, чого вимагала конспирация. Тепер можна трохи й розслабитись.
— Люба моя,— лагідно мовила Клебб,— це ж просто недбальство з мого боку! Таке підвищення слід відзначати склянкою вина. Ви не повинні думати, що ми, старші офіцери, позбавлені людяності. Ми вип'ємо разом. Це гарна нагода відкоркувати пляшку французького шампанського.
Роза Клебб підійшла до буфета, куди ад'ютант ще раніше поклав її замовлення.
— Покуштуйте-но оцих шоколадних цукерок, поки я відкорковуватиму пляшку. Це справа нелегка! Для такої роботи нам, жінкам, справді потрібні чоловіки. Хіба не так?
Коробка мала зовні привабливий вигляд, та коли її поставили на стіл, усередині почувся жахливий стук чогось твердого.
— Швейцарський шоколад — найкращий. Круглі цукерки — з м'якою начинкою, квадратні — без начинки.
У відповідь Тетяна щось вдячно промуркотіла. Вона вибрала круглу цукерку — певне, таку легше проковтнути. В роті у неї було сухо від страху перед тією миттю, коли вона нарешті побачить пастку й відчує на шиї зашморг. Це має бути щось жахливе, якщо його треба приховувати під усім оцим лицедійством. Шматочок шоколаду зрадницьки застряг у неї в горлі, і їй милостиво подали келих шампанського. Роза Клебб, високо піднявши келиха, нахилилася над Тетяною.
— За ваше здоровье, товаришу Тетяно! Прийміть мої найтепліші вітання. Тетяна пристебнула до свого обличчя жахливу посмішку. Піднявши й собі келиха, вона легенько вклонилася.
— За ваше здоровье. товаришу полковнику!
Дівчина випила шампанське одним духом, що в Росії звичайна річ, і поставила келиха перед собою. Роза Клебб умить наповнила його знову, розливши при цьому трохи на стіл.
— А тепер — за успіхи вашої нової служби, товаришко! — урочисто проголосила Клебб, і солодка усмішка розпливлася в неї на обличчі. Вона чекала реакції своєї гості. — За СМЕРШ!
Тетяна одерев'яніло зіп'ялася на ноги й схопила повний келих.
— За СМЕРШ! — ледве промовили її вуста.
Вона похлинулася вином і через це здолала келиха за два рази. На стілець Тетяна опускалася важко. На роздуми Клебб не залишила їй жодної хвилини. Вона всілася навпроти й поклала руки долонями на стіл.
— А тепер, товаришко, до справи! — знову владно промовила Клебб. — Вам доведеться чимало попрацювати. — Полковник нахилилася вперед, до самого вуха Тетяни. — Вам коли-небудь хотілося пожити за кордоном, товаришко? У зарубіжній країні.
Шампанське робило своє діло. Мабуть, найгірше ще чекає її попереду, і хай воно приходить, не забарившись.
— Ні, товаришу полковнику. Я щаслива і в Москві.
— Ви собі не уявляєте, що це таке — жити на Заході! Прекрасний одяг, джаз, модерні речі.
— Ні, товаришу полковнику. — Тетяна говорила правду: вона не тільки не уявляла собі цього, а й ніколи про таке не думала.
— А якщо цього вимагатиме держава?
— Я підкорюся.
— З доброю охотою?
Тетяна ледь помітно знизала плечима.
— Треба робити те, що наказують.
Старша жінка зробила паузу. Наступне запитання було пов'язане з дівочою конспирацией.
— Ви незаймана, товаришко? О Боже, подумала Тетяна.
— Ні, товаришу полковнику.
Вологі вуста виблискували, як два люстерка.
— Скільки чоловіків?
Тетяна так зашарілася, ніби всередині в неї все палало. Російські дівчата загалом стримані й невибагливі до сексу. Сексуальний клімат у Росії нагадує середину Вікторіанської доби. їй було прикро чути ці вже самі собою обурливі запитання ще й тому, що ставилися вони холодним інквізиторським тоном державної особи, якої досі на її життєвому шляху не траплялося. Тетяна набралася духу й подивилася просто в жовті очі.
— Скажіть, будь ласка, товаришу полковнику, яка мета цих інтимних запитань?
Роза Клебб випросталась, її голос просвистів, як батіг:
— Схаменіться, товаришко! Вас викликали не для того, щоб ви ставили запитання! Ви забуваєте, з ким розмовляєте. Відповідайте! Тетяна відступила:
— Троє чоловіків, товаришу полковнику.
— Коли? В якому віці? — Важкі жовті очі уп'ялися у блакитні очі дівчини. Тетяна ледве стримувала себе, щоб не розридатись.
— У школі. Мені було сімнадцять. Тоді в Інституті іноземних мов. Мені було двадцять два. Потім торік. Мені було двадцять три. Це був друг, якого я зустріла на ковзанці.
— Будь ласка, їхні прізвища, товаришу. — Роза Клебб узяла олівця й присунула до себе записника.
Тетяна затулила руками обличчя й таки розридалась.
— Ні! — вихоплювалося в неї поміж приступами схлипування. — Ні! Ніколи! Хоч би що зі мною робіть! Ви не маєте права!
— Припиніть істерику! — Голос Клебб перейшов на сичання. — Я можу дістати від вас за п'ять хвилин ці імена чи те, про що мені захочеться дізнатись, або й узагалі все що завгодно! Ви ведете небезпечну гру, товаришко. Моє терпіння не вічне. — Клебб зробила паузу: вона заговорила надто суворо. — Зараз ми зробимо перерву. Ці прізвища ви назвете мені завтра. Ми не заподіємо тим чоловікам ніякої шкоди, їм поставлять одне чи два запитання про вас — прості технічні запитання, і все. А тепер сідайте і витріть сльози. Ми більше не робитимемо дурниць.
Роза Клебб підвелась, обійшла стіл і зупинилася над Тетяною. Голос її тепер був лагідний, улесливий.
— Заспокойся, люба моя, заспокойся. Ти повинна мені довіряти. Я надійно зберігатиму твої маленькі таємниці. Ось випий трохи шампанського і забудь про ці дрібні прикрощі. Ми повинні бути друзями. Нам треба працювати разом. Ти повинна навчитися, моя люба Тетяно, ставитись до мене, як до рідної матері. Ось на, випий. До дна.