Те, що Дементьєв потрапив у місто під час повітряної тривоги, мало і свій неприємний бік — його рух безлюдними вулицями був дуже помітний. Тільки-но Дементьєв про це подумав, як із темряви кам'яного тунелю воріт мого гукнув обережний голос:
— Пане офіцер, сховайтеся сюди.
Дементьєв на мить завмер, але зразу ж слухняно звернув до воріт. Біля кам'яної стіни стояли два солдати. Один з них виструнчився перед Дементьєвим і боязко, ніби пробачаючись, сказав:
— Повітряну тривогу ще не відмінили.
Дементьєв засміявся:
— Я бачу, у вас тут все, як по нотах. А у нас… там… — Дементьєв повів плечем, і солдат зрозумів, що офіцер говорить про фронт, — такого зразкового порядку нема. Прилітають і шпурляють на нас бомби без попередження. Вдень і вночі.
— Важко зараз… там? — помовчавши, запитав солдат.
— Все гаразд, мій солдате! — жартівливо відрапортував Дементьєв. — Скажи-но краще, як пройти на Шестигранну площу. Є тут така?
— Є, є! — з поквапливою готовністю відповів солдат. — Це недалеко. Ось цією вулицею до костьолу і праворуч. Вам, мабуть, потрібний об'єкт номер три?
— Що мені потрібно, я знаю. А ось тобі, мій солдате, не треба базікати у підворіттях про секретні об'єкти! — сердито промовив Дементьєв.
Солдат клацнув каблуками і став струнко. Дементьєв, не оглядаючись, пішов далі.
Таким чином, перша зустріч з німцями пройшла чисто. «Так, панове фашисти, — думав Дементьєв, — видно, вам тут не солодко, якщо перший стрічний солдат починає розмову про труднощі…» Дементьєв пам'ятав гітлерівців сорок першого року — ті про труднощі війни не думали.
Біля костьолу Дементьєв повернув праворуч і пішов іншою, такою ж вузенькою і темною вулицею, яка вела на Шестигранну площу. Солдат там, на воротях, міг не старатись: Дементьєв і без нього знав, що на Шестигранній площі, в приміщенні банку, розташований головний штаб оточених військ, який називається об'єктом номер три. Але було на цій площі й інше, що дуже цікавило Дементьєва: у маленькому двоповерховому будиночку, саме навпроти штабу, містилась та явочна квартира, де зберігалася законсервована радіостанція. Полковнику Довгальову дуже не подобалось, що Дементьєву доведеться одразу ж іти на явку, розташовану небезпечно близько від головного штабу, однак полковник погодився з Дементьєвим, що краще одразу, на самому початку операції, з'ясувати становище з радіостанцією…
Дементьєв ішов вулицею упевнено, як міг йти фронтовий офіцер, для якого місто зі всіма його страхами і перешкодами не більше, як частина фронту, і до того ж найменш небезпечна. В цей час він у своїй чіпкій пам'яті розвідника перебирав відомості про явку. Двоповерховий будиночок з конячою головою і підковою на фронтоні, квартира номер сім. Хазяїн квартири — Павло Арвидович. Його дочку звати Лідою. Крім них, у квартирі нікого не повинно бути. Пароль: «Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?» Відповідь: «Ні, у мене живе майор Фохт».
Дементьєв вийшов на площу. Вона дійсно була шестигранна. Одна її грань — великий похмурий будинок. Неважко було здогадатися, що це і є об'єкт номер три. Там біля під'їзду чорніли автомашини і маячив вартовий. А ось і будинок з конячою головою на фронтоні. Він стояв ліворуч, другий від рогу. Дементьєв зробив уже до цього будинку кілька кроків та раптом круто повернув і пішов через площу до штабу. Думка зайти спочатку в штаб виникла раптово, як завжди це бувало з Дементьєвим, коли він під час операції вмить змінював попередній план. І завжди ці сміливі експромти кінчалися для нього успішно.
Вартовий мовчки перегородив Дементьєву дорогу.
— Я офіцер штабу восьмої дивізії! — суворо сказав Дементьєв. — Мені терміново потрібно до полковника Гешке!
Такий полковник у штабі був, — Дементьєв знав точно. Знав він і те, що цей Гешке — німець, а це означає: в штабі його зараз нема. Вночі німці сплять. Цього порядку вони, по можливості, додержуються навіть на передньому краї.
Вартовий мовчав — видно, думав, що робити.
— Викличте начальника караулу, — підказав йому Дементьєв.
— Хвилиночку! — Вартовий кинувся до дверей і натиснув на кнопку.
Минуло хвилин п'ять, перш ніж прийшов заспаний фельдфебель.
— Що тут трапилось?
— Офіцер восьмої дивізії — до полковника Гешке! — чітко доповів вартовий.
Фельдфебель зійшов з ґанку, наблизився до Дементьєва і вдивився в його обличчя.
— Що ви, з неба впали? — насмішкувато запитав він.
— Я попросив би розмовляти зі мною, як належить розмовляти фельдфебелеві з капітаном армії рейху! — підвищивши голос, сказав Дементьєв.
Фельдфебель рушив до дверей:
— Ходімте зі мною…
Вони ввійшли в яскраво освітлений вестибюль. Після нічної темряви світло вдарило в очі Дементьєву — він затулився од лампи рукою. Фельдфебель пройшов за столик, позад якого стояло розібране ліжко. Сісти фельдфебель запропонував тільки після того, як Дементьєв стомлено опустився в крісло перед столиком.
— Зараз п'ята година. Мабуть, полковник Гешке на вас не чекав? — не без єхидства запитав фельдфебель.
— Війна… війна, — безтурботно промовив Дементьєв. — Але я не спав зовсім. У вас є готель для офіцерів, які приїздять з фронту?
— Є, — швидко відповів фельдфебель.
— Направте мене туди або подзвоніть.
— Це можна… — фельдфебель схопив телефонну трубку, але одразу ж її поклав. — Покажіть ваш документ…
— Тепер я знаю, навіщо нам видають посвідчення. На фронті про них чомусь не питають… — Посміхаючись, Дементьєв недбало кинув на стіл чорну книжечку.
Увага, Дементьєв! Адже це перша перевірка твоїх документів…
Фельдфебель з серйозним обличчям, не поспішаючи, розглядав посвідчення, йому, видно, не сподобались насмішки Дементьєва, і він, як це люблять робити штабні вояки, вирішив показати польовикові, що тут йому не бункер посеред поля, і що тут для всіх невблаганно діють свої закони і порядки.
— Скільки часу ви пробудете в місті, капітане?
— Не знаю, — втомлено відповів Дементьєв, а сам весь напружився од відчуття близької небезпеки.
— Якщо більше доби, то завтра вам треба зайти в комендатуру. На вашому посвідченні поставлять спеціальний штамп про перебування в місті. Такий порядок…
У Дементьєва відлягло од серця, і він вирішив підлестити фельдфебелеві в його штабній зарозумілості:
— Звідки я можу знати, на скільки днів мене викликали? Хто я такий? Генерал? Фельдмаршал? Скажуть у вашому штабі — назад, тільки й бачило мене ваше місто.
— Наказ є наказ… — доброзичливо згодився фельдфебель і знову взяв телефонну трубку. — Говорить черговий комендант об'єкту номер три. У вас є місце?.. Дуже добре. Зараз до вас прийде… Запишіть: капітан Пауль Рюкерт… Дякую… — Фельдфебель поклав трубку. — Ви місто знаєте?
— Я тут лише вдруге.
— До готелю звідси йти хвилин десять.
— Може, у вас є чергова машина?
— Нема. Вона чергує тільки до третьої години ночі.
— І за годину не дійдеш до вашого готелю. Адже на кожному розі — патрулі. Пояснюй кожному…
Фельдфебель вирвав папірець з настільного календаря, поспіхом щось на ньому написав і простягнув Дементьєву. Той хотів узяти його, але фельдфебель відсмикнув руку:
— Прочитайте і запам'ятайте.
— Дуже вдячний вам, — запам'ятавши пароль, промовив Дементьєв, важко підвівся, побажав фельдфебелеві на добраніч і пішов.
4
Усе гаразд. Тепер, якщо з явкою неблагополучно, є де провести решту ночі. Дементьєв подивився на годинника — скоро почне розвиднятися. Треба поспішати…
Дзвінок у явочній квартирі, мабуть, не діяв. Дементьєв натискував на кнопку кілька разів, у відповідь — глуха тиша сонного будинку. Дементьєв постукав рішуче і гучно. За дверима почулися кроки і обережний старечий голос:
— Хто там?
— Відчиніть! — владно наказав Дементьєв.
Двері прочинилися трохи, але хто там був у темряві, за дверима, Дементьєв розгледіти не міг.
— Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?
— Ні. У мене живе обер-лейтенант Грімм.
Дементьєв завмер. Початок пароля-відповіді було сказано вірно, а кінець не сходився.
Крізь прочинені двері висунулася сива голова, і Дементьєв почув шепіт: «Завтра в залі поштамту о чотирнадцятій годині…»
Двері захлопнулися. Дементьєв швидко пішов сходами униз. Думка його працювала швидкими поштовхами; ніби гострий промінчик світла, вона встромлялася в тривожну темряву небезпеки… Явка в руках гестапо? Але тоді навіщо їм було міняти пароль? Хіба не краще б для гестапо, якби він вірно сказав пароль і увійшов у квартиру, де б його можна було легко схопити? Може, вони спочатку хочуть узнати його зв'язки і спеціально для цього перекрутили пароль, а тепер за ним почнуть стежити?.. А може, явка просто в небезпеці і її хазяїн сповіщає про це зміною пароля? Але як розцінювати призначення зустрічі на поштамті?.. Чесне бажання хазяїна явки?.. Чи це зроблено під диктовку гестапо?.. Але навіщо гестапо відкладати його арешт на якихось десять годин і потім робити це в людному місці, а не зараз, тут, без свідків?.. Лишається одне: ці десять годин вони все-таки хочуть за ним постежити. І ось коли стане в пригоді готель для офіцерів…
Дементьєв ішов вулицею то швидко, то повільно, створюючи цим труднощі для можливого спостерігача. Навмисне пройшов крізь два патрулі, користуючись паролем, одержаним від фельдфебеля. Проминувши патруль, причаювався в ніші воріт, ждав, поки до патруля підійде спостерігач. Але ніхто не підходив. Ні, за ним ніхто не стежив, і це певною мірою підтримувало версію, що завтрашнє побачення на поштамті не зв'язане з гестапо. Так чи інакше, а швидше в готель. Треба відпочити. Крім того, ще тоді, коли заходив у штаб, він розраховував, що цей готель може йому знадобитися не тільки для відпочинку…
Коло під'їзду готелю «Брістоль» густо стояли автомашини. Смішно виглядала фронтова танкетка, що втиснулася серед них. З неї лунало богатирське хропіння — водій спав на передньому сидінні, висунувши через борт довгі ноги в стоптаних чоботях.
Крізь обертові двері Дементьєв увійшов у вестибюль. За стойкою портьє нікого не було.
— Чи є тут хто живий?
З-за гардини вийшов молодий чоловік. Кинувши на Дементьєва байдужий погляд, він розгорнув величезну книгу.
— Капітан Рюперт?
— Рюкерт! — сердито поправив Дементьєв.
— Пробачте. Триста п'ята кімната. Третій поверх. Ліфт, на жаль, не працює. І, будь ласка, тихенько, — там уже спить майор Зандель.
Дементьєв повільно піднімався сходами, обдумуючи, чим йому може загрожувати присутність в номері майора Занделя.
Майор спав, укрившись з головою. Не засвічуючи світла, Дементьєв роздягнувся. Кітель повісив на стілець так, щоб видно було пропущену в петельку стрічку «залізного хреста». Уважно оглянувши кімнату, Дементьєв ліг у постіль і почав думати.
Головне, що треба було обдумати, — завтрашнє побачення в залі поштамту. Все вирішувало — хто він, цей хазяїн явки. Дементьєв знав, що він латиш, що звати його Павло Арвидович, що в нього є дочка і що він майже два роки мав зв'язок з латиськими партизанами. Але хіба цього недосить, щоб вірити людині?.. Кінець кінцем Дементьєв за вихідну точку і взяв віру в хазяїна явки і почав обдумувати всі можливі для нього заходи обережності на той випадок, якщо його віра в цю людину не справдиться. Через годину Дементьєв заснув. Він просто наказав собі спати — до ранку в нього повинна бути свіжа голова.
Сусід Дементьєва прокинувся о восьмій годині ранку. Дементьєв повернувся обличчям до стіни і натягнув ковдру на голову. Майор Зандель проляпав босими ногами у ванну і довго хлюпався під душем. Потім повернувся в кімнату і, гекаючи, почав робити гімнастику. Вдягаючись, він бубонів щось собі під ніс. І раптом голосно промовив:
— Колего, так можна проспати всю війну!
Дементьєв повільно обернувся на спину, неохоче стягнув з голови ковдру і здивовано озирнувся навкруги, як завжди розглядаються спросонку люди, що проспали ніч в новому для них місці. Побачивши майора, він посміхнувся:
— Доброго ранку!
Майор засміявся:
— Ранок справді неначе добрий! А от ніч була люта. Наш готель не раз підстрибував… Коли ви прийшли, я не чув.
— Я прийшов удосвіта. — Дементьєв сів на ліжку і почав неквапливо одягатися, сподіваючись, що майор піде.
Але майор не поспішав. Він сів у крісло, простягнув худі ноги в новеньких лакованих чоботях. «Штабний», — відзначив сам собі Дементьєв. Умившись, Дементьєв одягнув кітель і підійшов до майора:
— Давайте знайомитись — капітан Рюкерт.
Майор підвівся:
— Майор Зандель.
Вони потиснули один одному руки.
— Рюкерт, Рюкерт… — пригадував майор, не випускаючи руку Дементьєва. — Звідкись я це прізвище знаю…
— Ви розпалюєте моє самолюбство! — розсміявся Дементьєв. — Я починаю нахабно думати про свою неіснуючу славу і популярність.
Майор відпустив руку Дементьєва, і його обличчя раптом набрало сумного і водночас суворого виразу. Він помовчав і, глянувши на годинник, сказав:
— Ходімо, капітане, снідати.
Вони зійшли в ресторан і зайняли столик біля великого дзеркального вікна. Офіціант узяв замовлення і пішов.
— Ось ви, капітане, сказали про неіснуючу славу… — Майор зітхнув і, дивлячись між фіранками на ще безлюдну площу, продовжував: — А була ж у нас у всіх слава справжня, велика. Була вона і у вас. Я бачу у вас горду стрічку — «залізний хрест» одержували найхоробріші…
Майор замовк. Дементьєв напружено обдумував, яку позицію він повинен зайняти в цій розмові. Напрям думок майора він угадував наперед.
— Відомий вам, капітане, воєнний геній попереджав, що тривалість війни неминуче вступає в протиріччя зі всіма її розрахунками, які на перших етапах війни пророкували успіх. Зараз ми цей фактор тривалості насамперед і відчуваємо. Чи не так, капітане?
В цей час Дементьєв уже вирішив, як поводитись, але йому треба було ще краще взнати настрій майора. На його питання Дементьєв не відповів, і за столом настала ніякова мовчанка.
— Я не люблю поквапливої відвертості. А до того ж воєнний геній Бісмарка для мене — лише історія. Моя віра сьогодні — геній фюрера… — тихо і переконливо промовив Дементьєв. Помітивши, що після останніх його слів у очах майора промайнуло занепокоєння, він, щоб трохи заспокоїти його, додав: — Я тільки-но пережив трагедію восьмої дивізії…
— О, ви з восьмої? Як же це ви уціліли? Адже дивізія, я чув, знищена.
— Це не зовсім вірно, — сумно відповів Дементьєв. — Нас кинули в контрнаступ без будь-якої підтримки. Операція була спланована вірно, але росіяни… — Дементьєв злегка вдарив кулаком об стіл. — Наші солдати билися, як леви, і гинули. Після блукання по лісах і болотах я вивів кількох своїх хлопців і, як бачите, вийшов сам. І прибув сюди, щоб розказати командуванню, що сталося з нашою дивізією. — Помовчавши, Дементьєв додав: — І просити призначення. До речі, ви не в курсі справ: реально зараз дістати призначення? Я чув, ніби таких, як я, тут більш ніж досить.
— Я сам такий, — задумливо сказав майор. — Але призначення вже дістав. Справа ця нелегка. Крім усього іншого, тут уже діє фактор паніки, він породжує безладдя в штабних справах. У вас якісь зв'язки в штабі є?
— Ніяких.
— Я спробую вам допомогти, — помовчавши, сказав майор і, посміхнувшись, додав: — Ви не дивуйтеся, що я одразу з вами занадто відверто розмовляю. Я люблю людей з відкритими обличчями і сліпо їм вірю. Може, даремно?
— Бувають обличчя, які відкриті навмисне, — посміхнувся Дементьєв.
— Я знаю, знаю! — злякано погодився майор.
— Якби ви допомогли мені влаштуватись, я був би вам дуже вдячний, — сказав Дементьєв. І це його «якби», здавалось, ховало в собі якийсь особливий зміст, що в ньому майор не міг не відчути ледь помітної погрози. — Я офіцер, який має погони і фронтовий досвід, але, на жаль, не має ніяких зв'язків. А тинятися в резерві без діла я не зможу, не витримаю. Піду на фронт рядовим!