- дегенерат.
- От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
- Ви?
Він:
- Я? О, я! - і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
- "це сторож моєї душі" - і без мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
- Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
- Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.- О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
- Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
- Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
- Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
...- Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
- Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії - темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом - конвойні комунари, далі - натовп черниць, в авангарді - я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
- там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
- невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? '
Може, треба інакше зробити?
-Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
- Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
- з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам'ятаю -
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудів ліс.
Метнувся вогонь - раз,
два-
і ще - удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги - пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
- Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.-- Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
"От дурень!" - подумав я.
...Потім скинувся:
- Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! - І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.
І раптом чую:
- Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
- переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни