Наступного ранку капельдинер зайшов відвідати кравця і передав йому резинову трубочку.
Ще через день Горелл прийшов до зв'язкового, і той, як завжди, знемагаючи від страху, вручив йому трубочку, одержану від капельдинера, і майже виштовхнув за двері.
Повернувшись додому, Горелл послав Юлю по квас, а коли вона пішла, ввімкнув настільну лампу і, пінцетом витягнувши з трубочки аркушик паперу, через лупу прочитав усе, що зібрав Білліджер про Пономарьова, і дальші інструкції Робертса. Вивчивши записку, він спалив її на газовому пальнику саме вчасно, бо Юля вже відмикала двері своїм ключем.
— Навіщо ти грієш чайник! Я квас принесла… — роздратовано сказала вона, ставлячи бідон на кухонний стіл.
— Пити хочеться! — буркнув Горелл. — Я думав, що ти й до вечора не прийдеш…
— Я прийшла! — чомусь загрозливо сказала Юля. — Пий квас і давай поговоримо. Мені ця волинка набридла!
Обмиваючи над раковиною розчервоніле обличчя, сердито розкидаючи речі, Юля сказала, що таке життя її не влаштовує.
— Тобі це, звичайно, зручно! — казала вона, з усіх сил намагаючись стримати сльози. — Прийшов, пообідав, виспався і пішов. А я в якому становищі?
— По-моєму, я не перший обідаю і ночую в тебе! — стримано сказав Горелл, ще не розуміючи тактики Юлії.
— Це зовсім інша справа! — закричала Юля і кинула мильницю. — Вони для того й приходили, щоб переночувати й піти. А ось ти чого до мене приїхав? Другий місяць живеш, а хто ти мені?
— І я прийшов переночувати! — з образою відповів Горелл. — Але потім у мене виникло почуття до тебе… Ти ж сама все знаєш!
— Нічого я не знаю! — з болем сказала Юля. — Якщо у тебе справді почуття, чому ти нічого не говориш… не робиш нічого… Порядна б людина на твоєму місці…
— Не знаю, чого ти від мене хочеш! — з м'якою образою почав Горелл, притягуючи до себе Юлію. — Я тебе люблю, ти це чудово знаєш!
— Чого ж ти тоді… — мучилась Юля, силкуючись випросити у нього те, що вже багато років було її найзаповітнішим прагненням, і не могла. — Чого ти на роботу не влаштовуєшся? — зі злістю крикнула вона, сердячись на себе і на Горелла. — Всі люди як люди, тільки ти якийсь неприкаяний!
— Я працюю! — знизав плечима Горелл. — Я перебуваю у відрядженні…
— Не знаю я, нічого не знаю! — вигукнула Юля. — Все у тебе не так, як у людей! Якщо любиш, то чого не женишся на мені? — вирвалось, нарешті, у неї з болем.
— Будь ласка! — знизав плечима Горелл. — Якщо ти хочеш зареєструватися, давай зробимо це…
— Ні, ти серйозно? — сказала Юля, ніяковіючи, вірячи і не вірячи. — Ти правду кажеш?
— Звичайно, правду! — спокійно сказав Горелл, голублячи Юлю, і під цієї ласки вона раптом почала жалібно плакати. Вона розуміла, що він бреше, що ніколи не одружиться з нею і любові ніякої між ними немає. Але навіть не це було найтяжчим і найобразливішим. У житті Юлі було багато чоловіків. І з жодним із них вона не почувала себе такою безправною, занепалою, приреченою жінкою, як з Гореллом. «Навіщо він мені бреше? — марно запитувала себе Юля. — Жилплоща моя потрібна? Дурниці, у нього ж є гроші, він скрізь кімнату може найняти! Чого йому треба?»
І тут же завмирала від страху: а що як усе — правда? Може, Горелл не бреше, а вона сама вигадує, чіпляється… І сама ось такими причіпками занапастить своє щастя! Що коли він розсердиться і піде?
— Ну, перестань, перестань! — ласкаво просив Горелл, розгладжуючи волосся Юлі. — Все буде добре! От слухай, ти хотіла купити собі шубу. Візьми ось це… і пошукай собі підходящу! Принаймні буде заняття… Перестань, чуєш?
Він витягнув із своєї глибокої кишені пачку грошей і поклав Юлі на коліна.
Схлипуючи, ображена Юля підвела голову і глянула на Горелла. Ліва щока його ледь-ледь тремтіла, і він швидко відвів очі, так багато злості і роздратування в них було… І тут вона вперше злякалася Горелла.
Вночі Горелл сказав Юлі «правду» про себе.
— Тільки мовчи! — попередив він її. — Нікому ні слова, інакше і мене підведеш, і сама постраждаєш. Ти все ж таки мені дружина, хоч ми поки що й не зареєстровані. Ти повинна берегти мене! Офіціально я працюю інженером-товарознавцем в одному главку. Але це тільки для документів. Ширма! Насправді я переправляю з Грузії шкіри і лак для шевців-кустарів. Це дуже вигідне діло…
— А якщо попадешся? — злякано спитала Юля.
— Не попадусь! — посміхнувся Горелл. — І взагалі через рік я це діло кінчаю. На той час у мене будуть великі гроші, ми з тобою купимо будиночок десь у Сухумі, сад мандариновий і заживемо.
— Костю, невже це буде? — спитала Юля і, пригортаючись до нього, беззвучно заплакала. — Костю, гріх тобі! Я нещасна жінка з розбитим життям… Якщо тільки ти мене обдурюєш, тобі відомстить за мене доля! — твердила вона, притуляючись мокрою щокою до плеча Горелла.
— Безглуздо все це! — раптом чітко сказав уголос Горелл.
— Що безглуздо? — злякано підвела голову Юля. — Про що ти, Костику?
— Лежи, лежи, це я так! — напружено засміявся Горелл. — Сваритися нам з тобою безглуздо. Ось я про що… — заспокійливо пояснив їй.
Не міг же він їй сказати, що згадав у цю хвилину, як кілька місяців тому в Парижі дружина одного комерсанта, зв'язаного з лабораторіями видатних учених, ось так же плакала у нього на плечі. «Я роблю задля вас злочини, Аллан! — схлипувала вона. — Я зраджую чоловіка, добуваю для вас ці жахливі відомості… Але пам'ятайте, є бог! Я нещасна жінка з розбитим життям, і якщо ви обдурюєте мене, — він вам відомстить!»
«Та-ак! — подумав неприязно Горелл. — Якби я боявся тільки господа бога! Яке б це було чудове, спокійне життя!..»
Але так чи інакше Юля на якийсь час заспокоїлась і з ранку до вечора ходила по магазинах, прицінюючись до шуб, відрізів і комірів.
Горелл вирушив до Пономарьова.
Досить багато часу довелося потратити на телефонні дзвінки, перш ніж він розшукав Олександра Петровича в одному з московських інститутів Академії наук. Білліджер натрапив на вірний канал: при першій же згадці про родину Горбачових голос Пономарьова втратив будь-яку офіціальність, а хвилин через двадцять, одержавши перепустку, Горелл уже заходив до нього в кабінет.
Пономарьов був сам.
— Ну, як там вони поживають? — жваво заговорив він, виходячи назустріч Гореллові. — Як почуває себе Андрій Аникійович?
— Коли як! — стримано посміхнувся Горелл, потискуючи руку Пономарьову. — Ви ж знаєте, у старика хворе серце. Останнім часом почав здавати, але бадьориться!
— Невгамовна людина! — захоплено повторив Пономарьов, повертаючись до свого крісла за столом. — Сідайте, будь ласка…
— Костянтин Іванович! — швидко підказав Горелл.
Пономарьов і Горелл глянули один на одного і кілька секунд обидва напружено мовчали. Потім якось одночасно посміхнулись, і Горелл заговорив про родину Горбачових і про Валю Макарову, подругу Соні, яку Андрій Аникійович просить влаштувати на фізичний факультет Московського університету.
Горелл говорив також про те, яке це щастя бути молодим, вступати на перший курс університету, про стару дружбу, про Челябінськ і ще багато про що…
А Пономарьов слухав і все ніяк не міг зрозуміти, що йому не подобається в цій людині.
«Фізично сильний чоловік! — думав Пономарьов, розглядаючи гостя. — З хорошою реакцією. Але що в ньому відштовхує?» І раптом розібрав: неприємним здавався не сам Горелл, а прохання Андрія Аникійовича.
— Ви на якому підприємстві в Челябінську працюєте? — запитав він Горелла.
Горелл неквапливо назвав підприємство, вказане в списку Білліджера. І в ту ж хвилину Пономарьов помітив у очах Горелла занепокоєний вираз. Він був короткочасний, але гострий.
— Я постараюсь допомогти… — ніяково сказав Пономарьов. — Це, звичайно, не так просто, як вам здається…
— Ні, ні, якщо це хоч трошки утрудняє вас, — не треба! — швидко перебив Горелл. — Мені й Андрій Аникійович так наказував: «Якщо, каже, він не захоче — не наполягай!»
— Справа не в тому: «хочу» я чи «не хочу», — роздратовано сказав Пономарьов. — Я думаю, як це практично здійснити. Адже я зараз майже не буваю в Москві, весь час під Кам'яногорськом.
— Може, ви напишете рекомендаційний лист? — жваво підхопив Горелл. — Я певен, що листа досить.
— Лист це, мабуть, найкраще! — погодився Пономарьов. — Як, ви сказали, звати цю дівчину? Валентина Макарова?
Він сів за письмовий стіл і розгонистим почерком написав листа.
Прощаючись, Горелл раптом відчув, що настрій у нього падає. Чому? Пономарьов прийняв його надзвичайно люб'язно. Навіть запросив при нагоді заходити. І все-таки Горелл вийшов з кабінету, досадуючи на себе. Незважаючи на те, що йому явно пощастило, побачення не вийшло. В чому ж він допустив помилку? Горелл продумав кожну інтонацію Пономарьова і не зрозумів. А потім вирішив, що побоювання його марні. Нерви починають псуватись і тільки. Кам'яногорськ — ось найголовніше! І як гарненько Пономарьов це головне вибовкав!
А Пономарьов, розставшись із Гореллом, ніяк не міг позбавитися відчуття досади і тривоги.
Надвечір тривога збільшилася. Переглядаючи в думках події останнього тижня, намагаючись відшукати в них причину його тривоги, Пономарьов раптом зрозумів, що справа не в ньому самому.
Увечері подзвонив Смирнов.
— Справи мої нічого собі… — в'яло бурмотів Пономарьов. — Ні, нічого новенького. Чому голос кволий? Та так, роздосадувало дещо. Розумієш, образливо, коли хороша людина… І не просто хороша, людина, що була для тебе протягом ряду років прикладом, зразком чесності, раптом… А втім, тобі це нецікаво. Все цікаво? Ну, як би це тобі пояснити. Просто пояснити? Коротше кажучи, ти знаєш, який у нас конкурс для вступників на фізичний факультет? Величезний. І ось сьогодні до мене прийшов один тип і просив, за дорученням цього самого мого друга, влаштувати по протекції одну дівчину. Хороші люди так не роблять? Та це ж, знаєш, як складається. Так не буває? Що за тип? Ні, я його раніше ніколи не бачив. Тип як тип, неприємний, більш нічого не можу сказати. Вдень приходив в інститут. Ні, для себе він нічого не просив. Звідки я знаю, чого Андрій Аникійович сам не написав? Можливо, хворіє. Та ні. Тип цей ні при чому. Мене вразив дивний поворот думок у Андрія Аникійовича. Свята була людина, і раптом на такій справі, як студентський конкурс… Починається… Нічого в цьому цікавого для тебе немає. Будь ласка, присилай, тільки май на увазі: завтра вранці я виїжджаю.
Через півгодини в інститут прибув Миша Соловйов, зняв копію з корінця перепустки, виданої Клебанову, і додатково поговорив з Пономарьовим.
Того ж дня капітан Захаров послав запит у Челябінськ про те, чи працює там Клебанов і чи є у Сені Горбачової подруга Валя Макарова, яка хоче вступити в Московський держуніверситет на фізичний факультет.
У справі Горелла настав найтяжчий час. Події перестали відбуватися, дані перестали надходити. Всі мовчали, чекали, нервували і займалися буденними справами відділу.
Але затишшя було фальшивим. Події відбувалися, тільки люди, зацікавлені в них, поки що нічого не знали.
Переживши багато нудотних приступів страху, перед якими навіть астма здавалася задоволенням, Крюгер не витримав. Він вибрався з-під даху, ледве натягнув одяг і черевики і, задихаючись, плутаючи обривки молитв, що запам'яталися ще з дитинства, виповз на вулицю. Добравшись до телефону-автомата і віддихавшись, він подзвонив.
— Благаю зайти до мене! — довго хрипів він у трубку. — Є надзвичайно важливі новини.
І одразу ж нова спазма страху стиснула тіло Крюгера. Звичайно, подзвонивши в бюро, він зробив гірше… А що, коли, почавши розкопувати, чим цікавився Штарке і для кого, вони докопаються й до того, що вибовкав він, Крюгер? А якщо їм взагалі не сподобається, що він ще живий? Кімната міститься в кутку горища, під самим дахом, тут і жильців поблизу немає, лише комірки…
За короткий строк повідомлення Крюгера пройшло складний шлях і потрапило, нарешті, до рук чоловіка з військовою виправкою, який відправляв Горелла через кордон у Радянський Союз.
Він довго сидів над аркушем паперу, на якому було розшифроване донесення про Штарке, Крюгера і Горелла. Потім пішов до начальства.
Начальник — сивий, блідий полковник — ніколи не підвищував голосу на підлеглих, але коли йому принесли повідомлення Крюгера, повітря в кімнаті, здавалось, перетворилося в льодяні голочки.
— Звичайно, Штарке міг цікавитися особою Стефена Горелла тільки за дорученням радянської розвідки, — спокійно сказав він, відкладаючи повідомлення. — Отже, Горелла виявили на радянській території. Вся справа тільки в тому, чи арештовано його! От що значить піддаватися дурній жалості і лишати життя таким людям, як Штарке і Крюгер…
— Штарке уже ліквідований, — зауважив чоловік з військовою виправкою.
— Крюгерові теж нема чого валятися на цій землі! Сьогодні ж уживіть заходів. І підготуйте повідомлення в Москву для Робертса.
Зашифроване повідомлення, супроводжуване колкостями на адресу Робертса і інструкціями, було негайно відправлено в Москву.
Робертс і Білліджер спочатку злякалися, потім продумали кожне слово повідомлення, вивчили кожне слово інформації, одержаної від Горелла через кравця, і прийшли до заспокійливого висновку.
— Тільки смикають даремно! — роздратовано сказав Робертс. — Горелл живий, здоровий, з ним усе благополучно. Що ж із того, що ним зацікавились? До здійснення нашого плану лишилися лічені дні, навряд чи радянська розвідка встигне щось за цей час. От кравець мені не подобається. Якби у мене була заміна, я негайно усунув би його!
— Підготувати повідомлення для Горелла? — спитав Білліджер.
— Навіщо? — заперечив Робертс. — Він дуже обережна людина. Таке повідомлення тільки знервує його. Почекаємо.
Багатьом людям властиво помилятися. Сталося так, що розумний пан Робертс, людина з великим стажем в організації міжнародних злочинів, помилився.
Справді, кравець дуже боявся. Але сильніше за страх у нього було бажання відкрити в Будинку моделей, що на Кузнецькому мосту, свій магазин елегантного одягу.
Так йому обіцяли. Так казала людина, яка дуже рідко зустрічалася з ним.
Одного разу вони бачились у приватній квартирі. Хазяйка квартири, красива жінка з великими чорними зіницями і ротом, що весь час сіпався, вийшла, залишивши їх удвох.
Кравець жадібно розглядав свого співрозмовника і думав: невже ось ця вузькоплеча косоока людинка і е вершителем долі світу?
А «вершитель долі світу» сидів рядом з ним і говорив:
— Голлівуд, нейлон і атомна бомба — найбільші завоювання людства!
— Звичайно, звичайно, — мимрив кравець, прикро вражений, що косоокий прийшов у звичайному костюмі, пошитому на радянській швейній фабриці. І черевики, і носки у нього були нецікаві, звичного для ока зразка. Та й весь він якийсь дуже вже звичайний, у натовпі й не помітиш!
— Голлівуд допомагає забути всі ваші неприємності! — продовжував неквапливу розмову косоокий, димлячи сигаретою «Дукат».
— Безумовно! — схлипнув кравець. — Безумовно!
— Нейлон допомагає жінкам економити гроші і подобатися чоловікам. Ви звернули увагу, що жіноча нога в нейлоні має зовсім іншу, сучасну фактуру?
— Звичайно, — почав усміхатися кравець. — Безумовно!
— І, нарешті, атомна бомба є атомна бомба! — сухувато сказав косоокий.
— Так… — завмираючи від жаху, підхопив кравець. — От іменно!.. Тут уже нічого не скажеш…
— Міжнародна обстановка дуже напружена! — вів далі косоокий. — Ви це самі знаєте!
— Так, так, аякже! — вмить виразив на обличчі обережне і шанобливе незадоволення кравець. — Дуже напружена ситуація…
— Все може бути! — загрозливо сказав косоокий. — Ви мене розумієте? Я не можу говорити з вами ясніше… Це секретна тема. Але як нашу людину я завжди зможу вас попередити! І от, судіть самі! Оскільки ви допомагаєте нам, для нас буде цілком закономірно допомогти вам у тій новій структурі, що виникне в Росії внаслідок третьої імперіалістичної, як у вас кажуть, війни. Ви станете багатою людиною. Відкриєте магазини де захочете! Ми вас підтримаємо.