Захаров насунув на ліве око м'який сірий капелюх і вийшов.
Дивно, як змінюється людина, одягнувши цивільне вбрання. В лілуватосірому костюмі, в різьблених сандалях Захаров зразу став схожим на актора. Він і йшов тепер якоюсь особливою ходою, широко розвернувши плечі, ледь пружинячи і похитуючись.
У зубах він покусував янтарний мундштук, очі звузились, губи розпливлися, втративши попередню форму.
Тепер він уже не думав про те, що через годину зустрінеться з чужаком вовчої породи.
Зміна зв'язкових завжди дратує. Він довго придивлятиметься до Захарова і прощупуватиме його запитаннями. Так вони поговорять, і кінець кінцем Горелл повинен буде заспокоїтись. Повинен за всяку ціну. Заспокоїтися і розповісти Захарову про свої плани. Попросити допомоги.
І найголовніше — те, заради чого посланий Захаров, — треба спонукати Горелла скористатись його резервним зв'язковим.
Такий, як Горелл, обов'язково повинен мати дві нори. Десь у місті є зрадник, зв'язаний з ворогами, його адреса і пароль були повідомлені Гореллу в останню хвилину перед засиланням на нашу землю. Горелл може скористатись його допомогою тільки в хвилину найбільшої небезпеки, коли не буде більше засобів триматись на поверхні самому…
Такий, як Горелл, міг і сам пустити злоякісну парость. Треба виявити її! Треба ввійти до нього в довір'я, стати його помічником, посередником, правою рукою. Все це дуже непросто.
Якщо Горелл учує недобре — другого побачення не буде. Більше того, з цієї хвилини Горелл уже нікого не підпустить до себе. Обірве всі зв'язки, скаламутить воду, піде на дно, в баговиння, і буде там відлежуватись, ждатиме нагоди вийти. Може втекти!
Можливо також, що Горелл піде з побачення один. Судячи з того, як він розправився з Окуневим, можна напевно сказати, що Горелл з ворогами не церемониться.
А Захаров має право тільки захищатись! Знищити Горелла зараз не можна. Він став ніби ключем до ряду питань. Ні, Захаров не має права сьогодні помилятись!
«Нічого, постараємось справитись! — сказав собі в думці Захаров ще вчора ввечері. — Треба справитись!»
Захаров ще здалеку помітив Горелла — чужак стояв за деревом в алеї старих сріблястих беріз, що зрослися кронами. Тут було зручно розмовляти, безлюдно і тихо.
Звичайне людське око не побачило б Горелла — він стояв, щільно притиснувшись до стовбура берези, і його білий плащ зливався з корою. І Захаров «не помітив».
Він вставив у янтарний мундштук сигарету, відшукав у кишені сірники, закурив, повернувся до стежки і обережно поглянув: «Чи не йде той, до кого він прийшов на побачення». Захаров викурив більше половини сигарети, коли Горелл злегка кашлянув.
Уже без награвання Захаров здригнувся. Він не почув, як підійшов Горелл.
Горелл мовчав і розглядав Захарова.
— Я приїхав з Ленінграда, — нерішуче сказав пароль Захаров і відступив на два кроки.
— Ніколи не бував у цьому місті, — після великої паузи відповів Горелл, не зводячи очей з обличчя капітана. — Якого чорта треба було міняти зв'язкових? — запитав він, не змінюючи інтонації.
— А ви про це їх і спитайте! — спокійно відповів Захаров. — Я звідки знаю?
— Є для мене що-небудь? — запитав Горелл, не сідаючи і все ще не одводячи погляду від обличчя капітана.
Захаров мовчки подав капсулу.
— Ви знаєте, про що тут говориться? — запитав Горелл, підкидаючи на долоні резинову трубочку.
Замість відповіді Захаров мовчки здвигнув плечима.
— Як ви зустрічаєтесь із шефом? — поцікавився Горелл.
— А вам яке діло? — Захаров сплюнув і почав вибивати мундштук об стовбур берези, що поросла бархатистими голубуватими смужками моху.
— Що вам ще доручили передати мені? — допитувався Горелл.
— Він звелів робити все, що ви скажете, — неохоче сказав Захаров. — Більше я нічого не знаю.
Знову Горелл промовчав.
Новий зв'язковий йому сподобався. Вже добре, що не боягуз. Не допитливий. Поки що ясно одно — це серйозна людина. Але на чию дудку він грає? Сам Горелл був надзвичайно схвильований і чекав, чи не проявиться в новому хоча б мізерний слід напруження, того особливого, добре відомого йому напруження, з яким зустрічаються два розвідники.
Можна замаскувати його як завгодно і чим завгодно, але воно обов'язково проявиться, і перемагає в таких випадках той, хто перший уловить його в другому.
Горелл знову і знову вдивлявся в Захарова. А той, як і раніше, стояв, притулившись до стовбура берези, гриз янтарний мундштук і жмурився від сонця.
Горелл мовчав. Ні, нехай тепер заговорить оцей новий, хоч про що-небудь та спитає! Запитання — це дуже важливо! У запитанні іноді проявляється вся людина!
Захаров усе мовчав.
Хлопчик років п'яти показався на алеї. Босий, у сірих штанцях, що трималися на одній підтяжці, він діловито біг підтюпцем, розмахуючи великою консервною банкою на дротяній дужці. Він поспішав у якихось своїх, важливих справах.
— Ей! — ліниво гукнув на нього Горелл. Хлопчик спинився і, не припиняючи свого заняття, втупився очима в Горелла і Захарова.
— Хочеш цукерку? — спитав Горелл і усміхнувся.
— Давай! — зневажливо погодився хлопчак, звернув із стежки і затюпав до Горелла.
Горелл ступнув йому назустріч, а коли вони зблизились, він викинув уперед ногу і носком ноги сильно ударив хлопчика в бік. Загриміла, відкочуючись, банка. Хлопчик не скрикнув. Приголомшений ударом, він лежав на спині, худенькі груди його важко піднімались і опускались, і з кожним віддихом шкіра туго обтягувала реберця.
Горелл оглянувся на Захарова і, не відриваючи погляду від обличчя капітана, зробив крок до хлопчака.
— Назад! — різко сказав Захаров. — Не чіпайте дитини!
Та Горелл раптом втратив усякий інтерес до хлопчака. Він повернувся до нього спиною і з новим виразом вдивлявся в Захарова.
— Тікай! — сказав Захаров хлопчикові. — Чуєш? Швидко!
Без жодного звуку хлопчик перекотився на животик і на колінах і руках відповз убік. Потім насилу звівся на ноги і, притримуючи руками бік, все так само мовчки зашкандибав по стежці і незабаром зник за деревами.
— Отже, ти нічого не знаєш? — усміхнувся Горелл в обличчя Захарову.
Захаров мовчав.
Він зрозумів, що програв бій.
Ось вона, поразка! Сталося те, про що він не думав серйозно. Не смів навіть припустити про поразку!
— Що ж тепер? Як бути далі?
І «купив» же його Горелл старим способом, з метою провокації вдавшись до мерзенного вчинку. На цьому вже «горіли» наші розвідники.
Ні, Захаров нічого не міг з собою зробити! Він не міг допустити, щоб тварина вбила дитину! І виказав себе!
— Тихо, тихо! — пересторожливо сказав Горелл, помітивши, що м'яз на правій щоці Захарова здригнувся.
— Виходить, ти, сволото, хотів обдурити мене! — повторив він і, випроставши праву руку, піймав у долоню ніж, що ковзнув із рукава.
Він заніс руку і метнув короткий, важкий ніж.
Тікаючи, Горелл знав, що за ним стежать помічники Захарова. Але це його не дуже турбувало, він надто часто вислизав од погоні, щоб сумніватись цього разу.
Досадно, що прилад, вибухівка, гроші лишились на квартирі у Юлі. А втім, чорт з ними! Робертс підкине другий. Ні, ні, нічого страшного не трапилось. Звичайно, неприємно, що виникли ускладнення, але все життя Горелла — самі ускладнення, і він звик боротися з ними. Він зробив одну серйозну помилку, погодившись відправитись на футбольний матч з Юлею. Горелл був переконаний, що все почалося з тієї зустрічі з товстуном…» Нічого, все ще можна виправити. Головне зараз — стріпнути з хвоста приятелів цього «нового зв'язкового». Адже коли б не нагодився хлопчисько, Горелл довірився б йому! До того йшлося! Але чому ж все-таки важко розпізнавати в них розвідників?
Удалині за березовим гаєм загудів паровоз. Горелл прискорив ходу. Він не оглядався, він знав, що за ним стежать. Друзі покійного радянського розвідника не знають, що він, Горелл, кілька років тренувався стрибати з поїзда на поїзд. Він може вскочити у поїзд уночі і лишитись живим. У всякому разі вони зараз побачать, як це робиться.
Горелл піднявся на насип. Поїзд наближався. Горелл почекав ще кілька секунд і рвонувся вперед паралельно до руху поїзда. Найвищу швидкість Горелл розвинув якраз у той момент, коли повз нього промчався паровоз, обдавши гарячим диханням, запахами вугілля, нафти і масла…
Ось замелькали підніжки. Горелл повис на одній з них, заносячи тіло вбік, як на трапеції, потім не кваплячись, спокійно підтягнувся, сів, кілька хвилин боровся з задухою, віддихався і ще через кілька хвилин зіскочив перед самою станцією.
Вибравшись на шосе, він зупинив грузовик, що йшов у Москву, ліг у кузов на в'язки моркви і віддихався вже по-справжньому.
З Берестовим за цей час сталися такі події.
Він бачив зустріч Захарова і Горелла.
Кремезний, спокійний, може навіть трохи флегматичний Берестов завжди все робив дуже акуратно. Тому він прийшов на місце спостереження за кілька годин до строку і зумів так замаскуватися, що Горелл, який прийшов за півгодини і обслідував усю ділянку, нічого не помітив.
Коли Горелл почав тікати, Берестов, що керував групою спостереження, відправив людей за ним, а сам кинувся в інший бік, на шосе.
Він знав, що Горелл надто досвідчена людина, щоб пробувати відлежуватись де-небудь у гаю або в дачному лісі, які найближча військова частина може за першим же сигналом прочесати за півгодини густим гребінцем.
Берестов вирішив, що Горелл негайно ж відходитиме в місто по шосе, де багато людей і машин і легше сховатися.
Добравшись до того місця, де шлагбаум перекриває шосе, Берестов підійшов до сторожа біля шлагбаума, показав свій документ і сказав:
— Слухай, голубе, ми з тобою ось як домовимось! Я зараз залізу на той стовп і начебто ремонтуватиму лінію. Тепер так. Як тільки я подам сигнал, ти держиш шлагбаум закритим, поки я не залізу в машину… Зрозумів?..
— Наче зрозумів! — погодився старий.
Берестов порився в комірчині старого, взяв моток проводу, кліщі і поліз на стовп.
З цієї високої позиції йому було видно кожну машину, що під'їздила до шлагбаума. І якраз у ту хвилину, коли він більш-менш укріпився на старих гаках, забитих кимсь у стовп, на нього гукнув міліціонер.
Сподіваючись перехопити на шосе Горелла, Берестов боявся тільки одного — спізнитись. Він розумів, що Горелл намагатиметься випередити його групу. В розпорядженні Берестова не було спеціальних кігтів, якими користуються електротехніки; він ледве тримався на стовпі, щохвилини рискуючи зірватись, і до того ж повинен був весь час нахилятись, переглядаючи кузови і кабіни машин.
— Громадянине! — скрипуче сказав міліціонер, закинувши голову, жмурячись і притримуючи кашкет, — злізьте негайно.
— Навіщо? — з досадою спитав Берестов, розуміючи, що від міліціонера не так-то легко відкараскатнсь.
— Вам сказано, злізьте!
В цю мить шлагбаум піднявся, машини рвонулись уперед. Берестов скористався паузою і, нагнувшись, заспокійливо сказав:
— Товаришу міліціонер, все в порядку! Документ у мене є!
— Громадянине, вам ясно сказано — злізьте в одну і ту ж секунду! — ламким від обурення голосом сказав міліціонер.
Помітивши, що назріває конфлікт, до стовпа підійшла дівчина з кошиком запиленої зеленої цибулі. Здалека також до стовпа бігли хлопчаки, підхльостуючи себе лозинами. Поважний сивий дідусь у полотняній толстовці і яскравочервоних пластмасових тапочках спинився і почав протирати носовою хусточкою окуляри, готуючись грунтовно вивчити обставини затримання Берестова.
— Товаришу! — хрипло сказав Берестов; він майже оглух від приливу крові. — Товаришу міліціонер, я військовослужбовець, я не можу скинути вам вниз свій документ. І я не можу злізти із стовпа.
— Громадянине! Досить базікати, — твердо сказав міліціонер. — Пройдете у відділ міліції, там розповісте, які у вас такі права, щоб на стовпи зв'язку лазити!
У цей час до шлагбаума підійшла машина, навантажена морквою. В кузові на зелених в'язках лежав ниць Горелл. Берестов обімлів від радості. Він сподівався, але не смів, не міг припустити, що його розрахунок буде таким точним. Наздоганяючи поїзд, Горелл скинув плащ, але Берестов уже впізнав запилену, червонувату шкіру черевиків, коричньовий костюм, костисту потилицю — і з запалом застукав кліщами по залізному болту.
— Громадянине! — запротестував міліціонер, якому не сподобався звук ударів кліщами. — Громадянине, громадянине, припиніть зараз же бешкет!
Шлагбаум швидко опустився. Машина спинилась за кілька кроків од переїзду.
Берестов сковзнув униз і потрапив в обійми міліціонера.
— Правильно! — сказала жінка, що тільки-но підійшла з пляшечкою ліків у руці. — Отакі й лазять по дачах. Учора в Черниченка цілий окіст із льоху вкрали…
Натовп навколо стовпа розростався з кожною хвилиною. Хтось уже пояснював із знанням справи, що Берестов і є той самий злочинець, що вкрав окіст у Черниченка.
Берестов подав старому знак, і шлагбаум повільно поповз угору. Машина незадоволено фиркнула, ніби досадуючи на затримку, і пішла вперед, за переїзд.
— Відійдемо вбік! — скрипнув Берестов зубами і розкрив перед міліціонером посвідчення. Той прочитав, побагровів, скинув і знову надів кашкет, ляснув себе долонями по боках і з відчаєм звернувся до натовпу:
— Ну, що тут цікавого? Зовсім нічого цікавого нема, навіть зовсім навпаки! Проходьте, громадяни.
І винувато поплівся за Берестовим.
— Що мені тепер із тобою зробити? — шипів, ідучи поруч з ним, Берестов. — Адже я навіть зробити з тобою нічого не можу, ось що прикро! Ідол ти, і більш нічого! Як я його тепер наздожену!
— Так ви б… Ви б натякнули, товаришу капітан! — з щирим жалем бубонів міліціонер.
— Голову ти з мене стяв, з живого, а більш нічого… — втомлено сказав Берестов, уперше за день згадавши, що він курить, і закурив. — Я через тебе таку сволоту випустив!
— Хвилиночку! — вигукнув міліціонер, віддано дивлячись у вічі Берестову. — Все! Товаришу капітан — все! Хвилиночку!
Він побіг кудись за паркан і незабаром повернувся, ведучи за собою мотоцикл, наче козла за роги. Він вивів мотоцикл на шосе і гукнув Берестову:
— Сідайте в люльку, товаришу капітан! Наздоженемо! Все! Будьте певні! Коли Масютін сказав, значить точно! Все!
— Дякую, товаришу Масютін! — трохи охолонувши, сказав Берестов, виходячи на шосе. — Тільки хіба я можу його наздоганяти на міліцейському мотоциклі? У мене завдання — простежити! Та так, щоб йому це і на думку не спало…
— Можна! — із захватом сказав міліціонер. — Все, товаришу капітан! І це — можна!
Він одвів мотоцикл за паркан, знову вийшов на шосе і спинився.
— Хіба його тепер доженеш? — зітхнув Берестов, витираючи обличчя чорною від пилу хусточкою. — За переїздом надто багато роздоріж. Я це шосе знаю…
— Будьте певні, товаришу капітан! — радо сказав Масютін. — Коли б я не знав, куди машина йде, то, звичайно, наздогнати майже неможливо. А це ж машина Лешаківського радгоспу і йде в нормальний рейс на базу дитячих садків. Стій!..
Він підняв руку, і поряд з ним спинився чистенький зелений «Москвич».
— Миколо Миколайовичу! — сказав міліціонер, прикладаючи руку до козирка. — Вибачайте. Миколо Миколайовичу, як ваше здоров'я? Здрастуйте! Велике прохання, Миколо Миколайовичу, — продовжував він, не чекаючи відповіді. — Ось капітан повинен наздогнати одну машину.
— Стривайте, товаришу Масютін, — почав незадоволено Берестов. — Навіщо ви…
— Товаришу капітан, коли б я не знав людей у своєму районі, тоді інша справа! — рішуче сказав міліціонер. — Микола Миколайович — надійна людина, культурний, архітектор, споруджує будинки. Це ж мій район, невже я своїх людей не знаю! Хвилиночку, товаришу капітан, я вас зараз сам на слід виведу! Коли Масютін сказав…
Він знову побіг по мотоцикл, привів його і скочив у сідло.
— Сідайте, товаришу капітан! — лаконічно сказала людина за рулем і відчинила дверки машини.
Збоку з оглушливим тріском, охоплений, мов полум'ям, ентузіазмом і каяттям, вилетів уперед Масютін. Він оглянувся, зробив привітний і підбадьорливий жест рукою і знову пригнувся до руля.