Миша Соловйов прийшов навідати Захарова. У маленькій палаті світло було біле і нерухоме. Захаров напівсидів у подушках, і Миша не відразу впізнав його — капітан весь ніби висох і почорнів. Миша поздоровкався і сів на стілець, підігнувши під сидіння ноги і підібравши поли твердого, з неприємним запахом халата.
— Ну, чого скис? — обережно розсунув губи в посмішку Захаров. — Думаєш, що я вже тепер назавжди зморщився? Ні, я таким буду років у шістдесят. Ось видужаю, знову помолодшаю… Як живеш, Мишко?
Миша через силу усміхнувся.
— Нічого, дуже добре, спасибі, товаришу капітан! — сказав він, одводячи очі від погляду Захарова. — Нормально!
— Навіщо говориш неправду? — Захаров помовчав, набираючись сили. — Знову за папірці полковник посадив?
— Авжеж! — сумовито кивнув Миша. — Я рапорт хочу подавати, щоб послали назад у частину.
— Чого це так? — втомлений і далекий погляд Захарова заглянув Миші в очі.
— Не виходить у мене, товаришу капітан! — покірно відповів Миша. — Соромно. Наче я найгірший за всіх. Навіть до справи тепер не підпускають. Так, у дрібницях, дещо допомагаю… А я… — Миша пригнічено замовк.
— А ти подвиг хочеш зробити? — тепло усміхнувся Захаров.
Миша мовчки зітхнув. Вуха його почервоніли.
— Подвиг, Малий, це не тільки вчинок. Подвиг — це ще й характер! — повільно, заощаджуючи силу і дихання, сказав Захаров. — Я інше зараз подумав, — продовжував він… — Може, в тебе немає покликання до нашої роботи? Адже ти знаєш, що одна справа — професія, а інша — покликання! Лікарем, наприклад, бути — потрібне покликання! Педагогом — також. Буває, що людина закінчить інститут з відзнакою, а працювати як слід у своїй галузі не може. І йому недобре, і людям з ним важко!
Захаров замовк. Повіки його впали, дихання стало ледь чутним. Минуло кілька хвилин, Миша вглядівся в його обличчя і зрозумів, що капітан спить. Та коли Миша скрипнув стільцем, підводячись, капітан розплющив очі.
— Ні, ні, я тут, — сказав він Миші. — Це зі мною тепер буває. Ні з того ні з сього начебто вимикач у мені хтось поверне… Коли поздоровію… Про що ми з тобою? Ні, я повинен сам згадати. Ага, про покликання. Я, бачиш, колись був учителем. Для мене кращої роботи нема. Але не в тому справа. Почалась війна, я пішов в ополчення. Звідти — в армію. Служив у піхоті, розвідником. За партійною мобілізацією послали мене працювати в органи. Відмовлятись я не міг, я ж комуніст, розумів: люди потрібні на важкій ділянці. І ось до цього часу. Але я, Мишко, завжди партійну роботу любив. Ще з комсомольських років звик усе з людьми, все цікавився, чого людині важко та як допомогти. І ось, коли я потрапив в органи, зрозумів — різниці нема. Тут, Малий, така ж сама партійна робота, тільки умови важчі. Завжди лише наступ! А ти ще молодий! Для тебе люди нецікаві, ти ще сам в собі не розібрався. Похизуватись хочеться, ти все ще про себе!..
— Не треба, товаришу капітан, вам важко говорити!
— Та ну, важко!.. — роздратовано зморщився Захаров. — Лікар говорить — видужаю!
Він знову заплющив очі і деякий час лежав мовчки. Миша сидів з ним, скорчившись на маленькому, незручному стільці, і злякано слухав білу тишу.
— Про що я? — голосно сказав Захаров. — Ні, сам… Лікар каже, що це пройде. Ага! Ти хочеш іти від нас? Ну що ж, Михайле. Тут без покликання служити не можна. Але я думаю, ти ще сам себе не знаєш. Я до тебе придивився. Ще трохи, і захочеться тобі всі сили віддати за те, щоб люди жили спокійно… Я раджу — почекай…
— Ось ви повернетесь у відділ, тоді я вирішу!
— Я, Малий, у відділ уже не повернусь! — однотонно сказав Захаров і відвернувся до стіни. — Здоров'я не дозволить…
— Видужаєте, товаришу капітан! Рана заживе! — квапливо підхопив Миша.
— Рана — що! Звичайно, заживе! З отрутою боровся, серце зірвав… Ну та що про це зараз говорити. Розкажи, як живеш. Цікаве що-небудь розкажи!
— Цікаве… — Миша почав усміхатись, згадавши. — Аякже, є, товаришу капітан! Ще до вас ішов, думав: обов'язково розповім. Я тут з Кубиковим познайомився. З Ігорем Олександровичем. З експертом.
— Та ну? — Захаров пожвавішав, трохи підвівся в подушках, і взяв із столика порожню люльку.
— Їздив до нього матеріали оформляти, ну, він мене залишив обідать. У неділю на глісері катались. Ось бачите, який у мене у відділі авторитет. Для всіх гарячка, а я з Кубиковим… — ображено зітхнув Миша.
— Ну гаразд, я дещо поясню, — усміхнувся Захаров, посмоктуючи порожню люльку. — Використати тебе у справі Горелла більше не можна. Ти сам винен, ти йому показався.
— Коли? — побілів Миша, враз забувши про Кубикова.
— Давно. Ще в самий перший раз, коли ти Окунева підтримував спостереженням… Горелл їхав позаду на іншій машині. Па тій, що світлофор за вами проскочила — пам'ятаєш?
— Дурень я, товаришу капітан… Ой, шляпа!
— Так про це й мова! Зачекай, я поясню, з якого боку шляпа. Біля Нікітських воріт він наказав шоферові обігнати вас спеціально для того, щоб на тебе подивитись. А ти сидів відкрито, наче на іменини їдеш… Ну ось тепер і зміркуй, як тебе використати, якщо з самого початку розшифрувався. На кого тобі ображатись? Мовчиш? Ну, ото ж то й воно. А ти рапорт зібрався подавати.
— Дурень я! — з гіркотою повторив Миша.
— Дурнів у нас не тримають. Незрілий ти ще, Михайле! І надто вже носишся з своєю персоною. Мабуть, тоді на завдання вискочив, любувався собою! Мовляв, ось він, молодий талановитий контррозвідник Михайло Соловйов, безстрашно переслідує ворога… Ти, Малий, простіше! Більше думай про людей, для яких працюєш! Ну, так що ж Кубиков?
— Нічого особливого, товаришу капітан! — мляво відповів Михайло, приголомшений тим, про що дізнався від капітана. Та зараз же інша думка витіснила прикрість. Він з новим, важким почуттям вглядівся в обличчя капітана.
— А як же ви тепер будете, товаришу капітан, якщо не повернетесь у відділ? — несміливо, з співчуттям спитав він.
— Звичайно! — вдруге відвернувся Захаров. — Знову піду в школу. Я історію викладав. Ось трохи зміцнію, вступлю на курси підвищення кваліфікації вчителів. Клас дадуть, Мишко! Тридцять п'ять дитячих душ — це, знаєш, велике господарство!.. Я зараз…
Голос Захарова стих, ніби згас… Він знову задрімав. Миша почекав, але дрімота у Захарова перейшла в глибокий, тихий сон. Тоді Миша написав капітанові записку, в якій прощався з ним і говорив усе те, що говорять тяжко хворим, і навшпиньках, нечутно вийшов.
Кіра вирішила поговорити з матір'ю рішуче й відверто. Це була одна з тих важких, безформних розмов, під час яких люди погано розуміють, чого вони хочуть один від одного, і виливають роздратування, яке зібралось за багато років.
Годині о третій ночі розмова досягла вершини напруження. Аделіна Савеліївна стояла серед кімнати, і її великі чорні зіниці дивились сліпо, нічого не бачачи навколо. Кіра сиділа за столом, підперши голову руками, і голосно, по-дитячому плакала.
— Чого ти від мене хочеш? — з погрозою сказала Аделіна Савеліївна.
— Я хочу, щоб ми були порядними! — сказала з відчаєм Кіра. — Розумієш? Щоб ти хоч що-небудь любила, хоч чомусь раділа! Жити, як усі, спати спокійно! Я ненавиджу твого Мещерського, тому що вій до цього часу заважає нам жити. Не відповідай йому на листи. Нехай не приходять більше від нього, не жди від них нічого…
— Добре! — раптом покірно погодилась Аделіна Савеліївна і сіла за стіл поруч з Кірою. — Я згодна. Тільки давай зараз ляжемо спати!
Вона говорила на диво спокійно і доброзичливо. Кіра надто втомилась, щоб вдуматись у щирість Аделіни Савеліївни; вони помирились і лягли спати.
Рано-вранці Аделіну Савеліївну арештували. Прощаючись, Кіра обняла матір, струснула її за плечі і сказала майже спокійно:
— Мамусю, це помилка. Або тимчасова необхідність. Ти недоладна, але чесна людина, чуєш, мамо? Ти не повинна боятись, тобі нічого боятись! Ми скоро побачимось!
Аделіна Савеліївна поморщилась і нетерпляче відштовхнула Кіру.
— Дурниці все це! — сказала вона, ідучи до дверей. — Яке має значення те, що ти базікаєш?
Пан Робертс збирався їхати у лікарню навідати Беллу. Він їздив туди щодня і завжди привозив у чемодані багато склянок і банок з протертою їжею і соками, які вводили дівчинці через зонд.
Звичайно Робертса в лікарню виряджала Мадж, це вона готувала для Белли їжу за рецептами хірурга. І на цей раз вона принесла в квартиру Робертса баночку бульйону з протертим курячим м'ясом і пляшку мигдального молока.
У Робертса сидів Білліджер. Мадж поправила зборки на білому кисейному фартушку, який вона завжди надівала, готуючи їжу для Белли, і цнотливо усміхнулась Білліджеру.
— Дякую вам, Мадж! — роздратовано сказав Робертс. — Поставте все це на стіл.
— Нема за що! — Мадж рожевіючи знову усміхнулась Білліджеру. — Я дуже люблю вашу бідолашну дівчинку!
— Добре, добре, — перебив Робертс. — Ідіть, Мадж, ми заняті!
Ображено усміхаючись, Мадж вийшла і щільно причинила за собою двері.
— Хоч якась користь буде від усього цього безглуздого куховарства! — сказав Робертс, оглядаючи пляшку з мигдальним молоком. — Я заперечував — вони чудово готують там, у лікарні, і можна було не витрачатись! Але дружина настояла! Давайте чемодан, Білліджер! Ваша пропозиція зустрітись у лікарні чудова. Їм ніколи не спаде на думку…
Білліджер встав, підійшов до книжкової шафи, відкрив нижній ящик і дістав звідти шкіряний чемодан, трохи більший за ті, які зберігались у квартирі Юлії.
Робертс приніс з прихожої інший чемодан, з яким він щодня їздив у лікарню.
— Добре! — сказав Робертс, порівнюючи чемодани. — Щоправда, мій трохи темніший і більше зношений, але це не впадає у вічі!
Він відкинув убік свій чемодан і обережно розкрив той, другий.
— Взагалі кажучи, не за правилами! — буркнув він, перекладаючи пачки грошей і документів. — Прилад і вибухівка разом. Але возитись на цей раз ніколи!
— Не варто журитись! — сказав Білліджер, допускаючи в інтонації розумну дозу нахабства. — З деяких пір у нашій операції багато робиться не за правилами. Наприклад, нам з вами не можна переносити вибухівку, не можна зустрічатися з Великим Юліусом…
— А як інакше передати вибухівку і документи? Дестен довго не мовчатиме! — занепокоєно перебив Робертс. — У мене щодо нього немає ілюзій. Добре, якщо він вибовкне тільки те, що можна. Ні, операцію треба закінчити в найближчі два дні.
Білліджер мовчав.
Робертс уже не приховував свого неспокою. Він дивився на Білліджера і намагався вгадати, чи відправив той листа керівництву з переліком всіх його, Робертса, промахів і недоліків, чи ще тільки збирається?
— Кінець кінцем це ваш обов'язок — знаходити нові точки і нових зв'язкових, — вирішив дати залп по ворогові Робертс. — Де вони, ваші нові московські зв'язки? Вас звільнили майже від усіх обов'язків. Ви цілі дні тиняєтесь по місту, а де результати?
— Я не приховую труднощів — здвигнув плечима Білліджер. — Зв'язки, які я встановив, ще не закріплені, і я не хочу рискувати своєю дипломатичною репутацією. Я гадаю, що вам час їхати. Горелл завжди дуже точний.
— Собача робота, собаче життя! — пробурмотів Робертс, скидаючи куртку і надіваючи піджак.
Білліджер не поспішав іти. Він сидів у кріслі, переглядаючи пачку нових книжок на російській мові, куплених учора Робертсом. Ні, він таки нахабно поводиться! Значить, він уже відправив повідомлення про невдачі Робертса і, можливо, навіть одержав відповідь.
До багатьох недоліків Робертса треба додати ще й запальність.
— Ви мені більше непотрібні, Білліджер! — сказав він, зав'язуючи галстук. — Можете йти.
— Дуже добре! — усміхаючись сказав Білліджер, укладаючи книжки на столі Робертса у тому ж порядку, в якому вони лежали раніше. — Щасливої подорожі.
І те, що Білліджер не образився, коли його відіслали, як Мадж, за непотрібністю, примусило Робертса ще раз відчути ненадійність свого становища.
Горе об'єднує людей. Але ніде це так не відчувається, як у приймальній дитячої лікарні. Можливо тому, що, крім горя, людей ще об'єднують батьківські почуття. Тут усі розуміють один одного.
Цей чистий, стривожений маленький світ мовчазних батьків, невмілих братів, притихлих сестричок і надміру балакучих матерів здався Гореллу тісним, як коробка з матового, скла. Пахло домашнім печивом і хлором. На столі стояли квіти в горщечках, прикрашених бантами з цупкої білої стружки. Вишневий кафель підлоги щось на мить нагадай, але Горелл загальмував спогад. Ніколи і ні до чого.
В руках у Горелла, за інструкцією Білліджера, був плюшевий іграшковий заєць і коробка цукерок. Він пройшов у кінець залу і сів на стілець біля самого вікна.
На» сусідньому стільці сиділа молода жінка. Спочатку Горелл машинально відзначив, що на ній синє плаття з білим комірцем, а у вухах маленькі перлові сережки. Потім він помітив біля вуха золотисте з полиском тьмяного срібла пасмо волосся, що ледь-ледь завивалось. Вона розгорнула іграшковий сервіз, тільки що куплений у магазині, і вкладала в кожну чашечку по цукерці. Пальці її майже молитовно доторкались до тендітних дрібничок, голублячи їх: скоро до цих іграшок будуть торкатись там, наверху, у палаті.
Помітивши погляд Горелла, жінка усміхнулась.
— Не треба було б приносити! — по-господарськи сказала вона. — Післязавтра повезу додому, та вже нехай розважиться. А у вас, видно, зовсім маленький! — І вона кивнула на плюшового зайця в руках у Горелла.
Горелл зробив невиразний звук горлом.
— Нічого! — заспокійливо сказала жінка. — Тут хороші лікарі. Щоправда, малюки важче хворіють! Вони ж сказати нічого не можуть, з ними все наугад.
Вона пішла до віконця у стіні, за яким чергова сестра приймала передачі для хворих дітей, і по дорозі ще раз оглянулась на Горелла. Ця людина чимсь злякала її. Вона ніяк не могла зрозуміти — чим! І тільки через кілька годин, уже дома, згадавши його погляд, зрозуміла, що він був не людським. Так дивляться тварини — відкрито, коротко, без думки і почуття, підкоряючись інстинктам.
«З такими одружуються!» подумав Горелл, спостерігаючи за жінкою, яка швидко прямувала до виходу, і десь всередині в ньому знову ожив знайомий тужливий біль. Затрусились коліна, але в цей час до приймальної увійшов високий чоловік з дуже маленькою головою, з круглим рожевим обличчям, на якому поблискували окуляри в золотій оправі. У правій руці в нього був шкіряний чемодан.
Він озирнувся і, помітивши Горелла, попрямував до нього. Дійшовши до вікна, він нахилився і поставив чемодан поряд із стільцем, на якому сидів Горелл.
І в ту мить, коли він випрямився, в думці вираховуючи, через скільки секунд можна буде вийти з приймальної, назустріч йому з усіх боків рушили люди; і Горелл і Робертс виявились відрізаними, ізольованими людьми від заклопотаного маленького світу приймальні.
Коротко і злобно свиснувши крізь зуби, Горелл кинувся до підвіконня, але на плечі диверсанта насів капітан Берестов.
— Безглуздо! — сказав Гореллу полковник Смирнов, що саме підійшов. — Що ж ви думаєте, за вікном немає наших людей?
— Взяти в бандита зброю! — наказав Берестов помічникам. Смирнову подали пістолет, взятий у диверсанта.
— Доз-звольте! — заверещав Робертс, до якого тільки зараз повернулась здатність говорити. — З-залиште мене, я протестую! Я вимагаю, щоб повідомили послові! Я недоторканий! Я поскаржусь! Я прийшов навідати свою дитину!
— Авжеж, так, так! — перебив його полковник Смирнов. — Ми знаємо все, що ви говорите в таких випадках. Чули не раз. Можу вас заспокоїти: і послові повідомимо, і формальності всі додержимо, які слід у тих випадках, коли дипломатичного представника хапають за руку на місці злочину як лиходія і вбивцю.
Коли злочинці під надійною охороною були посаджені в машини, а полковник Смирнов, готуючись сісти в свою машину, закурив і вже ступнув з тротуару до машини, до нього підбігла огрядна жінка в білому халаті і схопила Смирнова за руку.