Щось із силою, м'яко штовхнуло в груди капітана, і він знов — який уже раз — відчув те високе душевне піднесення, почуття, яке загострює в його душі все найкраще, сильне, розумне, — почуття, яке за все його життя, багате людьми і подіями, допомогла пізнати саме Марійка і без якого він уже не вмів, не міг наближатися до жінки.
Приблизно в той же час, коли шифроване повідомлення Миші Соловйова прийшло по телеграфу з Одеси в Москву, в передмісті Берліна йшов дощ.
Два чоловіки поспішно прямували з саду на терасу маленького кам'яного особняка. За будинком жінки з веселими криками квапливо знімали з вірьовок білизну. Дощ ішов прямий, крупний, з мутним скляним полиском.
На терасі були сутінки, пахло резедою.
— Сідайте, будь ласка, пане майор! Продовжимо нашу розмову тут… — запропонував господар і висунув назустріч крісло, плетене з білої і червоної соломи,
Жінки вбігли в будинок. Краплі дощу з свистом ударялись об листя винограду, що оповивав терасу. Господар дому ходив по терасі, перекочуючи в пальцях довгу чорну сигару. Він мав дивний вигляд: він був худий, але в той же час, глянувши на нього, не можна було не відчути, що кожен м'яз його тіла натренований і сповнений сили. Невисокий, у старомодному довгому широкому сюртуку, по-юнацькому коротко обстрижений, він рухався поривчасто. Вік його не можна було визначити, хоч саме цим займався зараз гість, радянський майор органів державної безпеки. Майор давно і багато знав про Гейнце Штарке, але зустрівся з ним уперше.
З березня 1943 року в одному з міст Радянського Союзу о чотирнадцятій годині Штарке підійшов до першої зустрічної людини, яка виявилась начальником складального цеху, і сказав чудовою російською мовою:
— Гітлер — психопат і зрадник. Решта наших «діячів» — нікчеми і зрадники. Німеччина гине, панове, треба щось робити, поки не пізно. Будь ласка, негайно передайте мене в руки ваших властей, я постараюсь хоча б чим-небудь допомогти моїм нещасним співвітчизникам. Я професіональний розвідник з великим стажем.
Це відбувалося в далекому тиловому місті, і начальникові цеху Штарке здався божевільним. Він пройшов мимо, але через декілька хвилин повернувся і для очистки совісті на всякий випадок одвів Штарке до найближчого міліціонера. У відділенні Штарке розклав перед начальником набір документів і сказав:
— Усі вони «липові», як у вас кажуть. Справжнє моє ім'я, на яке, до речі сказати, у мене ніколи не було документів, — Гейнце Штарке. Чому я піднімаю руки? Бачите, пане начальник міліції, у вашій країні я переконався в одному: людина може існувати без воєн. Досвід співдружності націй у вашій державній системі це довів. Більш того, при вашій державній системі війна невигідна ні людині, ні державі. Отже, в. світі відбувається жахливе, злочинне безглуздя. Я не можу більше в ньому брати участь. Все. Будь ласка, негайно повідомте про мене в Москву, я ще пригоджуся. Я ас — розвідник міжнародного класу!
Дальші події трохи охолодили енергію Штарке. В Москві йому пояснили, що він не «герой», а злочинець, який заявив про свої злочини. Штарке подав заяву з проханням дозволити йому спокутувати свої злочини на фронті боротьби проти фашизму. Суд прийняв до уваги заяву Штарке, і справді, два роки, які лишилися до перемоги, Штарке чесно боровся на тих дільницях фронту, на які його направляли німецькі організації опору фашизмові.
Незабаром після закінчення війни тяжке сердечне захворювання примусило Штарке піти на спочинок.
Нещодавно Штарке минуло сімдесят два роки, але майор вагався у фантастичних межах між тридцятьма п'ятьма і шістдесятьма. Обличчя без зморщок. Палкі, молоді очі, попелястосіре волосся без сивини й без блиску, легкі рухи, чистий звучний голос. Сорок шість? — Ви називаєте це збереженням принципів міжнародної солідарності? — сердито говорив Штарке, розмахуючи сигарою. — Я кваліфікую ваш вчинок як легковажність, недопустиму в справі захисту миру. Навіщо треба було віддавати його союзникам? Треба було самим судити негідника!
— Принцип міжнародної солідарності, пане Штарке, заснований на точних виконаннях юридичних зобов'язань! — терпляче відповідав майор, з інтересом стежачи за енергійними рухами Штарке. — Я з вами цілком відвертий, пане Штарке, — продовжував він. — Я не знаю, чим викликаний інтерес керівництва до фігури Жаби-Горелла, під останнім прізвищем він фігурує в берлінських даних. Я тільки що одержав термінову вказівку зв'язатися з вами і з'ясувати, чи не знайомі вам ці імена. Тепер про нашу «легковажність». Я не виправдовуюсь, це зайве, я пояснюю. Як ви вже знаєте, Горелл напав у Мюнстенберзі на російську дівчину Машу Дорохову. Судячи по наших даних, у той час, коли він був затриманий радянським патрулем, його впізнав представник розвідки союзників; з документів же видно, що на другий день Гореллу, який перебував під вартою в радянській комендатурі, були пред'явлені найтяжчі обвинувачення у фізичному знищенні цілої групи полонених американських льотчиків. Крім того, союзники подали документальні дані про те, що Жаба не росіянин, як заявляє Дорохова, а француз за походженням, народився в Берліні, має ім'я Стефена Горелла. Відомо, що в 1932 році він змінив підданство.
— А, боже мій! — обличчя Штарке почорніло від приливу крові. — Невже ви вірите всім цим дурницям?
— Бачите, пане Штарке, які б сумніви не виникали у нас, ми завжди зважаємо на факти. Союзники подали юридичну документацію, представили живих свідків. Перевірка показала, що на нашій території Стефен Горелл як розвідник невідомий. А союзники пред'явили офіціальне обвинувачення. У нас не було підстав перешкоджати здійсненню правосуддя. Ми офіціально передали Горелла суду союзників. Вони судили його і стратили 11 жовтня 1945 року. У пресі були розміщені детальні звіти про процес і страту.
— А! «Звіти»!
— Пан Штарке, ми маємо право сумніватися, але ми зобов'язані шанувати законні дії будь-якої країни, — з легким відтінком роздратування повторив майор. — Зараз потрібно уточнити одне: чи знаєте ви Стефена Горелла?
— Біда в тому, — вигукнув Штарке, — що в період з 1936 по 1943 рік я не займався організацією, мене мотало по всьому світу. І я слабо знаю нових людей. Горелл? Ім'я для мене мертве.
На терасу вийшла стара з підносом в руках, в старомодному ліловому капоті. Вона поставила піднос на низький плетений стіл і почала розставляти перед майором срібні вази з льодом і печивом, глек з фруктовим соком, пляшку рейнвейну і келихи.
— Познайомтеся! — буркнув Штарке, сідаючи верхи на перила тераси. — Моя дружина, фрау Этель Гейнце Штарке. Ну, що ти на мене втупилася, Этель? Я не хвилююся. Я просто голосно говорю. Йди, у нас справи.
Майор встав і вклонився, але Этель Штарке, ледве відповівши на його уклін, благально подивилася на чоловіка і мовчки пішла до дверей.
«Так, — подумав майор. — Йому не менше сімдесяти, тому що їй більше»!
— Досі не вірить, що я удома! — пирхнув Штарке, роздивляючись попіл на кінчику сигари. — Так, що ж поробиш. Я не набрид їй за п'ятдесят один рік шлюбу. Нещодавно ми підрахували, в цілому ми були разом п'ять років і три місяці. Ви одружені?
— Так! — неохоче вимовив майор, дивлячись на двері. — Значить, Горелл вам не відомий? Шкода. Ваше здоров'я, пан Штарке.
Вони сиділи близько півтори годин, розмовляючи про достоїнства старої китайської бронзи, в якій Штарке знав толк. Він притягнув на терасу каталоги, фотографії, декілька екземплярів дійсно дивної скульптури. Поверхня бронзи була смуглява і тепла на око, як тіло, і фарби емалі, налічуючі два тисячоліття, не втратили свіжість.
— Я можу подекуди спробувати реакцію на це ім'я! — недбало сказав Штарке, простягаючи майорові статуетку ченця, що сидить на черепасі і перегортає товсту книгу. — Так. Це можливо. Сьогодні ж. Зверніть увагу на деталі панцира черепахи. А в книзі триста сторінок. Усі покриті ієрогліфами і малюнками. Її можна читати, і я іноді цим займаюся.
— Дійсно, бронзові листи не товщі цигаркового паперу, — сказав майор, розглядаючи в лупу листи книги на колінах ченця, — незвичайний екземпляр! Я, пан Штарке, не уповноважений давати вам доручення! — чітко сказав майор, дбайливо опускаючи статуетку на стіл. — В наших стосунках має бути абсолютна ясність. Крім того, як ви знаєте, ми усе робимо для себе самі. Словом, дякую за гостинність! Поспішаю повідомити вашу відповідь керівництву, тому вимушений перервати нашу цікаву бесіду.
Майор встав. Штарке пильно розглядав свого гостя. Акуратненький, старанний, молодий, незворушний. Почуття, схоже на свіже садно десь в далекій складочці душі, витіснило гарний настрій, що повернувся до Штарке в останні півтори години.
Заздрість! Так, він заздрив майорові. Заздрив його молодості, здоров'ю, спокою. Скільки він може зробити! Скільки він зробить! Все те, що не зумів Штарке! Усе, що не дісталося Штарке, належатиме цьому щільному здоров'якові з чистими карими очима! Штарке щулився, соромлячись своїх думок, і швидко пішов вперед по доріжці саду.
Він проводив майора до хвіртки і довго стояв, дивлячись йому услід, посмоктуючи гіркий недопалок сигари і борючись з принижуючим, тяжким почуттям — заздрістю, яке, як він це добре розумів, приходить тільки до тих людей, життя яких явно не вдалося.
— Ну що ж, усьому свій час! — пробурчав він, спльовуючи гірку слину. — В його роки я теж не сидів удома.
І стомлено попрямував до тераси.
Полковник Смирнов вийшов з під'їзду Комітету і попрямував вниз, по Кузнецькому мосту до Петрівки. Він йшов не кваплячись, немов гуляючи, часто зупиняючись у вітрин. Він любив думати на людях. Йому допомагали речі, обличчя, голоси. Що б не відбувалося в душевних коморах окремих людей, життя народу, заклопотане, веселе, вимогливе, йшло вперед своєю чергою, служити йому було радісно і необхідно. Це почуття завжди допомагало Смирнову.
Тепер, розглядаючи опудала птахів у вітрині зоомагазину, Смирнов подумки вів стару суперечку з інтуїцією.
Охорона державної безпеки — праця надзвичайно складна, і у кожного розвідника є його вірний помічник і в той же час найнебезпечніший ворог-провокатор — інтуїція.
Ось вже декілька діб інтуїція Смирнова кричала йому, що Горелл — цілком реальна фігура.
Факти — ось що має бути основою розробки всякої справи. Мало фактів в справи Горелла! Вони крихкі і умовні.
Адже могло бути і так: Окунєв помилився. Людина, до якої він кинувся на стадіоні, була насправді не Горелл, а, скажемо, Іванов, що запросив на матч чужу дружину. Щоб уникнути скандалу Іванов ретирувався. Він міг бути також кишеньковим злодієм. Далі. За машиною Соловйова проскочив світлофор недосвідчений аматор. Дуже важливо з'ясувати, чи зафіксований номер порушника. Проста довідка, а возяться другу добу.
Далі. Уранці, прямуючи на роботу, Окунєв міг зіткнутися в підворітті з грабіжниками. Або на нього напали, або він кого-небудь захищав. А Карний розшук, як на зло, зволікає з відповіддю. Смирнов того ж дня запитав, чи не зафіксовані нині випадки нападів на громадян в уранішні години. Якщо такі зафіксовані — цей факт ослаблений.
Штарке нічого не знає про Горелле. Дуже серйозна обставина. Значить, до 1943 року Горелл не був великим розвідником.
Дівчинка в червоному пальті вийшла із зоомагазину. Хтось її штовхнув, і з рук дівчинки посипалися пакети. Вона стояла, розгубившись, по-пташиному підібгавши ногу, а Смирнов акуратно зібрав згортки з крупою й маслом і допоміг їй спорудити із старої газети та обривка мотузки пакет.
— Спасибі велике, — соромливо сказала дівчинка, обхоплюючи пакет двома руками.
— Нічого. Це нічого, — пробурмотів Смирнов. — Біжи швидше додому — мама чекає! — сказав він дівчинці і побрів далі.
Потрібно було вирішити: чи приступити до розробки справи Горелла або відкласти її до виникнення нових, реальних фактів.
— Легко сказати — відкласти! Щодня, проведений Гореллом на нашій землі, приносить нещастя.
І ще, інтуїція із стомливою наполегливістю підказувала Смирнову — Горелл не з числа тих, хто бовтається в коктейль-холі і витягає з п'яних усе, що хоч віддалено нагадує інформацію. Потрібно вирішувати!
Так, легко сказати, приступити до розробки! У контррозвідників ніколи не буває мало роботи, тому що світ поки що розділений на дві групи людей: тих, кому не потрібна війна, і тих, хто її домагається. Почати нову справу означає підняти тонни довідкового матеріалу, залучити нових людей, зібрати найдрібніші крихітки відомостей, іноді в десятках країн. Чи стоїть?
Контррозвідник звик дивитися на речі тверезо. Наївно припускати, що апарат контррозвідки супротивника глухий, безглуздий і сліпий. Вони також дещо уміють робити! Що стоїть за Гореллом? Новий ворожий розвідник на території — це завжди нова група питань або новий поворот старих. Яку ще авантюру ворогів світу він готує? Куди спрямований удар? Яка життєво важлива ділянка в країні знаходиться зараз під ударом?
Смирнов відчув голод. Він подивився на годинник — виявилось, що він блукає вже більше двох годин. Він оглядівся і знайшов себе на Ленінградському шосе.
«Подзвоню у відділ, якщо новин немає, поїду обідати»! — вирішив Смирнов і попрямував до станції метро.
Капітан Захаров відповів по телефону, що, мабуть, є сенс зустрітися до обіду.
У відділі Захаров з непроникним обличчям поклав перед полковником декілька листків паперу.
— Під світлофором зафіксована тільки наша машина, — сказав Захаров. — Стверджують, що не було другої. Через це і затримали відповідь, усе перевіряли.
Смирнов закурив і відклав листок. Від роздратування, схожого на озноб, він пересмикнув плечима. Ось, ось, починається. Вже обговорюється в Управлінні, може бути навіть в гаражах, запит про другу машину. Хто може знати, що ця інформація не буде підхоплена ворогом? Не Горелл, звичайно, але дрібний шпигун принесе цю інформацію більшому «збирачеві», той згадає про неї у звіті, звіт потрапить до рук шпика з дипломатичним паспортом, він негайно передасть за призначенням, там матеріал буде ретельно проаналізований, розвідника попередять, що в нього на хвості повисли радянські контррозвідники.
— Виходить, другої машини справді не було! — сердито відповів полковник. — Що там іще? Давайте подивимось.
Далі докладно перелічувалися випадки крадіжок рано-вранці. З грузовика украдено ящик апельсинів. Украдено килим, вивішений для просушування у дворі. Біля черги, яка чекала, поки відкриється молочна, затримано кишенькового злодія. З вікна першого поверху зняли цуценя мисливської породи… І ще безліч таких фактів з датами, цифрами, адресами.
— Та-ак… — похмуро зітхнув Смирнов, не думаючи вже про те, що й з приводу цього запиту могли бути розмови, узагальнення, здогади…
Якби люди тільки знали, якої величезної шкоди може завдати іноді пуста фраза, сказана без будь-якого поганого заміру.
— Небагато! Даремно ми з вами, Олексію Даниловичу, людей турбували…
— Ну, як сказати! — невесело пожартував Захаров. — Я тепер принаймні знаю, що цуценят не можна на підвіконня саджати!
— А може, все-таки ще раз підняти архіви?
— Даремно, товаришу полковник! — похмуро відповів Захаров. — Немає в наших даних імені Горелл! Я до двадцятого року переглянув, глибше вік не витримає…
В двері постукали, і на порозі з'явився Миша Соловйов.
— Прибули? — спокійно зустрів його Захаров так, наче Миша не в Одесу літав, а ходив купити папірос. — Здавайте документи по відрядженню і знову йдіть у розпорядження капітана Берестова.
— Хіба я… — Миша спохватився і змовк, глянув з розпачем на полковника, розкрив рот, але не вимовив ні звуку, почервонів і знову глянув на полковника.
Смирнов з Захаровим мовчали, і Миша зробив ще одну марну, наївну спробу.
— Я думав… Товаришу полковник, дозвольте звернутись! Я думав, що мене вже підключать до цієї справи! Я прошу вас, товаришу полковник! Адже я повинен виправдати… я…
Захаров одвернувся і, немов не чуючи Соловйова, пішов у коридор. Смирнов окинув Соловйова поглядом і запитав:
— Молодший лейтенанте Соловйов, що з вами? В якому ви вигляді?
— Я? — перепитав Миша слабким голосом. — Вибачте, товаришу полковник… А що?
— Якщо ви надягаєте цивільний одяг, умійте носити його! Ваш піджак пом'ятий, сорочка несвіжа! Ви схожі на загулялого командировочного!
— Я тільки що з аеродрому, товаришу полковник! — сказав крізь зуби Миша, відчуваючи, що в нього аж у носі щипає від образи.