— Два тижні — це дуже малий строк для підготовки! — похмуро заперечив Горелл. — Справа, мабуть, складна. У мене справді був розрив. Потрібно хоч два місяці, щоб увійти в курс.
— Ви людина досвідчена і вкладетесь у два тижні! Нас кваплять з цією справою! — так само різко сказав керівник відділу. — Як ваш фізичний стан?
— Пришліть тренера і лікаря, — сказав замість відповіді Горелл. — І раніше ніж через місяць я нікуди не поїду.
— Мені не подобається ваш тон! — підозріло оглянувши Горелла, зауважив керівник відділу.
— А ви хочете, щоб я стрибав од радості? — грубо відказав Горелл. — Думаєте, весело лізти до чорта в зуби? Москва не Париж. Там тільки куток знайти — ціла проблема!
— У Москві зараз досвідчені люди. Вам допоможуть.
— Дурниці все це! — перебив з досадою Горелл. — Вони допомагають, доки все йде добре. Ну, все?
— Так, їдьте! — з полегкістю сказав керівник відділу. — Сьогодні відпочиньте, а завтра розпочнемо підготовку.
Якби Вася Рубцов довідався, які серйозні наслідки викликала його балаканина в Політехнічному музеї, його все життя мучила б свідомість своєї провини. Але Вася нічого не знав, він складав іспити, ходив з Леночкою на концерти і писав статті про моральне обличчя молодого вченого.
Горелл тим часом жив у відлюдному котеджі. Він усе-таки відвоював собі на підготовку місяць. Під наглядом лікаря він проходив загальний лікувальний курс для зміцнення організму. Тренер масирував його і безжалісно ганяв по гімнастичних снарядах.
Горелл непогано розбирався в сучасній фізиці та біології, але консультанти старанно працювали з ним, пояснюючи йому окремі проблеми, зв'язані з завданням.
У вільний від тренувань і консультацій час Горелл читав радянську пресу. Він перегортав комплекти газет, вивчав урядові укази, читав літературні журнали, переглядав кінофільми.
До нього приїхав консультант з російської мови для розмовної практики, але Горелл відмовився од його послуг. Він знав, що його вимова точна, і дуже боявся зіпсувати її хоч найменшим акцентом.
Місяць кінчався. В останні дні приїхав начальник з картами, і вони почали уточняти місце переходу кордону. Горелл наполіг на афганському варіанті. Правда, цей варіант потребував фізичних зусиль, але зате здійснити його було легше. На радянському боці йшло велике будівництво міст і селищ, загони геологів створювали карту грунтів. Усе це означало пересування людей, безперервне, масове, в якому легко було сховатись одній спритній людині.
За два дні до під'їзду Горелл заявив, що хоче побувати в місті.
Лікар сказав, що фізичний стан Горелла чудовий і невелика випивка на дорогу не пошкодить. Скоріше навіть піде на користь, розрядить нервове напруження.
Начальник поморщився, але відпустив.
Автобусом Горелл приїхав до центра.
Це було велике європейське місто. Одне з найкрасивіших міст Європи.
В рожевому вечірньому небі пливли грифельні хмари. Пахло асфальтом, парфумами і зів'ялою травою. Горелл повільно йшов у натовпі, і юрба витиснула його на площу, де тривожно гуділи тролейбуси і дрімали сірі обвітрені леви з людськими обличчями. Хлопчик у шотландській спідничці випустив із рук зелену повітряну кулю, вона пружно піднялася навскіс над площею і захиталась у повітряних потоках. Люди на площі глянули на мить в небо. Високий сивий чоловік тягнув за собою хлопчика в сльозах, розмірено вичитуючи йому.
— Кожен може зробити помилку! Але плакати на вулиці? За це ти не підеш у гості до маленької Софі…
Горелл повільно посувався в натовпі. Потім він стояв на зупинці тролейбуса. Вдалині світився купол старої церкви, небо темніло. Горелл намагався викликати в собі хоч яке-небудь бажання. Піти в найкращий ресторан міста і пообідати. Зайти в бар, випити чогось міцного. Піти у вар'єте, в театр. І не міг.
Білява кароока дівчина пройшла мимо, заглянувши в обличчя Гореллові. У неї була красива широка хода, і вона гарно тримала голову. Пройшовши, вона оглянулась і навіть усміхнулася куточками рота, але Горелл одвернувся, не відчуваючи нічого, крім роздратування.
З жінками треба розмовляти. Треба розповідати про себе. Горелл не міг більше розповідати про себе.
Йому доводилось надто багато брехати про себе, і тепер він сам іноді не знав, що було правдою. Напружуючи пам'ять, він згадав великі засклені простори. Сходи, коридори і салони великих готелів, у яких жінка, що називала себе його матір'ю, наймала найдешевші номери під дахом, де було завжди дуже жарко або дуже холодно, залежно від сезону, і не текла вода в умивальниках. Мати йшла на цілі дні в справах, і вечорами її не було теж, а він проводив час із підлітками — ліфтерами і посильними. Іноді його кликали в номери нудьгуючі жильці, і там він бачив багато дивних людей і подій.
Потім… Та ні, нічого вартого уваги в його біографії потім не трапилось. Просто одного разу мати не повернулась у готель. Він сяк-так прожив тиждень, харчуючись подачками, а потім його привели в контору готелю, і там по акту, підписаному службовцями, наче вазу чи килим, передали представникові приюту святої Катерини.
А втім, усе це нецікаво. Коли Горелл опинився в університеті, в його душі все було запаскуджено і отруєно.
Хтось платив за його навчання, харчі й одяг. Горелл не дуже цікавився, хто і чому. Вже на другому курсі він одробляв за все, що йому давали, виконуючи доручення поки що в стінах університету.
Існування без мети, без дружби на безіменні подачки остаточно розтлило його. В сімнадцять років Горелл перестав думати про майбутнє.
Закінчивши університет посередньо, як і вимагалось від нього, нічим не вирізняючись серед інших студентів, Горелл перейшов у розпорядження розвідувального бюро.
Про те, що було далі, Горелл не любив згадувати. Останніми роками навіть його залізна психіка почала здавати. Він міг існувати тільки в обмеженому просторі абсолютно конкретного бажання. Або виконуючи завдання. Перебуваючи на завданні, він рухався, думав, жив, скоряючись чужій волі. Але завдання кінчалось, і починалися страшні інтервали часу, нічим не заповнені, — інтервали, коли щось оживало і боліло в мозку і доводило іноді до думок, які навіть Гореллові здавалися божевільними.
Юнак у новому білому плащі, захопившись розповіддю дівчини, штовхнув Горелла і не встиг вибачитись. Горелл повернувся в його сторону всім корпусом, ніхто не помітив, як піднялась його рука, але юнак уже корчився від короткого жорстокого удару, а Горелл з огидою дивився на його потилицю, темнозолотисту, по-хлопчачому кучеряву. Розігнувшись, юнак рвонувся вперед, але дівчина повисла на його руці: вона бачила затуманені очі Горелла, що стали зовсім плоскими в глибоких орбітах, і зрозуміла, — що другим ударом він уб'є.
Горелл плюнув і, розкачуючись, пішов далі, рухаючись разом із натовпом, у курне марево вулиці, пронизане жовтими, червоними і зеленими вогнями.
Зупинившись біля каси вар'єте, він узяв квиток і пройшов наверх, у ложу.
На сцені під прожекторами рухалась білорожева маса сплетених жіночих тіл. Дзвінкі молоді голоси старанно витягували куплети про Мері, яка страшенно любила своє ягнятко. За завісою було видно групу дівчат, вони стояли, притулившись голими спинами до брудної куліси, опустивши великі напудрені робочі руки, і покірно чекали своєї черги.
Горелла почало нудити, він підвівся і вийшов на тротуар.
Закуривши, він обернувся, швидко знайшов у натовпі за своєю спиною коротконогого лисуватого юнака і зробив йому знак рукою. Сконфужено і винувато посміхаючись, юнак підійшов.
— Їдьмо додому! — сказав Горелл, кидаючи недокурок у металеву корзину. — Мабуть, дуже жарко для веселощів!
Коротконогий літній юнак слухняно поліз за ним в автобус. Уже підходячи до хвіртки котеджу, потіючи від страху, він жалібно попросив:
— Сер, ви не скажете старикові, що впізнали мене в натовпі, сер? Я повинен був іти за вами таємно…
Горелл не відповів. Він витягнув верхню губу і зробив звук, від якого у лисого парубка заболіли зуби.
Пізніше Горелл спробував напитися сам, під час вечері, але так і не зумів сп'яніти. Близько трьох годин ночі до нього прийшов шеф і приніс документи, гроші, пляшку французького коньяку.
— Відпочинете в дорозі, — сказав він. — Вип'ємо і побазікаємо на прощання. За годину я їду. Вас відвезе на аеродром тренер.
Вони випили і спробували пригадати підходящі цікаві епізоди з минулого. Та, мабуть, щось трапилося з обома, бо їм було нецікаво і хотілося пам'ятати якнайменше.
— Можливо, ми просто старіємо, — сказав шеф. — І ще, по-моєму, надто багато останнім часом чути розмов про мир. Це заважає.
Горелла знову почало нудити.
— Давайте про діло, — сказав він. — А то я спатиму.
— Нового нічого немає, — промовив шеф. — Начальство посилає вам привіт. Настанови ті ж самі, постарайтесь узнати все, що можна, про нову роботу Пономарьова і за всяку ціну знищіть його разом з усією групою. В наш час не можна знищити наукове відкриття, але затримати можна. Ваше діло — затримати.
— Спасибі, — сказав Горелл, облизуючи пересохлі губи. — Велике спасибі.
— Не кривляйтесь! — огризнувся шеф і незабаром пішов.
Коли він пішов, Горелл роздягнувся догола, ліг навзнак на ліжко і довго намагався поринути в сон, що нагадував обморок. Цьому навчив його один старий таїтянин. Нічого не вийшло.
Тоді він сів, закурив і спробував пригадати що-небудь. Але свідомість була порожня, він відчував тільки тугу, неспокій і ще бажання розбити голову об стіну, щоб позбавитись цієї терпкої порожнечі.
Тренер заглянув до нього о пів на шосту ранку. В кімнаті пахло тютюном і спиртом. Горелл стояв біля вікна, дивлячись у складки опущеної штори, обхопивши себе за плечі руками. Плечі його дрібно тремтіли, наче від ознобу.
Тренер зачинив двері і за кілька хвилин голосно постукав.
Не зразу сонний голос запитав:
— Що, вже пора?
— Пора, — сказав тренер, стримуючи тремтіння при думці, що йому доведеться масирувати зараз цю людину. — Я жду вас на терасі.
— Зараз іду. Яка погода?
— Пристойна… Вдень буде жарко. Та для вас це вже не має значення! За півгодини ви летите…
— Зараз іду! — озвався Горелл.
Ось так ця небезпечна тварина, яка зберегла всі повадки і навики людини, досконало оволоділа мистецтвом руйнувати і вбивати, опинилася на землі нашої батьківщини.
У серпні сорок першого року Юля одержала похоронну на чоловіка.
Прочитавши повідомлення, вона пішла в кімнату, забралася з ногами на диван і без сліз, не рухаючись просиділа так до вечора. На ніч її почало морозити, температура піднялася до сорока. Юля марила, відштовхувала термометр та чашку з водою, і сусіди викликали лікаря.
Молоденька заплакана лікарка, яка тільки годину тому провела на фронт батька і чоловіка, сказала, що у Юлі тиф. Лікарка помилилась, але Юлю відправили в лікарню, в інфекційне відділення, і там вона справді заразилася тифом.
Через півтора місяця вона повернулася додому схудла, острижена, схожа на сердитого підлітка.
Товариші чоловіка допомогли їй влаштуватися на завод, у той самий цех, де працював до війни чоловік.
Завод перебудовувався на випуск воєнної продукції, роботи було багато. Юлю навчала працювати Пелагія Іванівна, інструктор відділу техконтролю, літня старанна жінка з тонкими рудуватими кісками, туго сколотими на скронях. Переглядаючи деталі, які шліфувала Юля, вона щиро журилася і подовгу стояла біля неї, намагаючись зрозуміти, чому ця молода жінка не може правильно виконати кілька дуже простих операцій.
— Квола ти! — нарешті вирішила Пелагія Іванівна. — Нічого, ось поздоровішаєш після хвороби, звикнешся з своїм горем, діло й піде. А поки що ми тебе на легку роботу, в контору переведемо!
Юлю перевели на роботу у відділ праці. Їй дали маленький, критий чорною клейонкою стіл, арифмометр, рахівницю і декілька ящиків з карточками. В цих ящиках зберігались історії перемог і поразок, літописи життя цехів, бригад, людей і навіть верстатів. Кожного дня Юля одержувала зведення виробітку і розносила цифри по карточках. Завод перебудовувався, в цехах була гарячка, люди днями й ночами не виходили з цехів, намагаючись використати кожну секунду часу, кожен кусок металу, і все це відбивалось у лаконічній мові цифр, що заповнювали графи рапортичок, які надходили у відділ праці.
Завідуюча відділом праці Ніна Борисівна, товста вусата жінка, мовчки і несхвально придивлялась до роботи Юлії.
Для неї кожна цифра в картонці була священною. Ніна Борисівна працювала у відділі праці з дня його заснування і в звітності вбачала не просто купку рапортичок чи оберемок карточок, а відображення дуже складних процесів, що відбувалися в організмі заводу, процесів, у яких все було надзвичайно важливе і цікаве.
Ніна Борисівна говорила різким чоловічим голосом, рухалась поривчасто, одягалась як попало і робила перманент, стежити за яким не встигала і не вміла, а тому замість зачіски носила щось безколірне і пом'яте, схоже на торішнє гніздо.
Але в малюсінькому кабінетику її, відгородженому од відділу фанерою, завжди було повно людей. Якщо хтось починав на заводі нову справу або в кого-небудь щось не ладилось, усі в першу чергу йшли за порадою до Ніни Борисівни, до неї навіть у їдальні підсідали за столик і радилися.
На думку Ніни Борисівни, Юля робила дивовижні речі: плутала записи, не встигала заносити відомості в рапортички, затримувала їх по два, три дні.
Іноді вона дорікала Юлі за недбальство; та не виправдувалась, і Ніні Борисівні здавалося, що Юля ледве стримується від глузливої посмішки.
Людські характери давно перестали бути для Ніни Борисівни загадкою, адже все своє життя вона займалася тим, що вивчала ділові якості людей. І якби на місці Юлії була інша молода жінка із звичайною долею, Ніна Борисівна просто звільнила б її як таку, що не справилася з роботою, бо все в характері Юлії не влаштовувало її, та й самої основи для виправлення вад вона не бачила.
Але Ніна Борисівна жаліла Юлю простою жіночою жалістю. Вона розуміла, що у Юлі нема ніякої підтримки: родичі, які були, залишились у Білорусії, захопленій окупантами. І скільки вистачало сил — терпіла.
Одного разу вона спробувала поговорити з Юлею. Вона затримала її після роботи і без ніякого вступу сказала:
— Давайте, Харитонова, ще раз спробуємо домовитися. Може, ви просто не розумієте суті нашої справи? Як ви уявляєте собі функції відділу праці?
Юля мовчала. Вона сиділа по той бік стола і покірно слухала. Волосся у неї почало відростати і вилося крупними короткими золотими колечками. Ніна Борисівна подивилась на ці колечка, на худенькі ключиці, що виступали у вирізі бездоганно чистої і добре випрасуваної білої кофточки, і розгублено зітхнула.
— Просто не знаю, що з вами робити! — сказала вона. — І як це Харитонов вас ні до чого не привчив? Сам він був дуже зібраною і глибокою людиною! А втім, що ж зараз про це говорити… — спохватилась вона.
Юлія, ухиляючись од відповіді, мовчала, а Ніна Борисівна дивилася на її блідорожеве лице з важкими темними очима і згадала історію одруження Харитонова, про яку в свій час багато говорили на заводі. Харитонов поїхав у відрядження в Мінськ на зліт стахановців Білорусії і повернувся одруженим. Казали, що Юля — дочка відповідального працівника в Мінську, що батьки пестили й берегли її, потім мати вмерла, батько одружився вдруге, і вередлива Юля не поладнала з мачухою. Харитонов познайомився з нею на вулиці в той момент, коли вона пішла з дому назавжди. Юля стояла, уткнувшись лобом у стіну будинку, і плакала по-дитячому солідно, сопучи і тяжко зітхаючи. Харитонов почав її втішати, повів додому, помирив з батьками і через два дні зареєструвався з нею.
— Будь ласка, звільніть мене! — попросила одного разу Юля. — Я вас дуже прошу! Будь ласка!
— А як ти житимеш? — здивувалася Ніна Борисівна. — Може, попросимо перевести тебе на іншу роботу, легшу?
— Ні, ні… — поспішно відповіла Юля. — Ви тільки звільніть. Я влаштуюсь! У мене є можливості!