— Доведеться вам, Сергію Антоновичу, виїхати в Євпаторію. Зараз погодимо це питання з Каштановим, і вилітайте. Може, встигнете ще сьогодні?
Хаблак енергійно захитав головою.
— Є домашні справи. Ми з Мариною…
— Гаразд, — погодився Дробаха. — Тоді завтра.
Євпаторію заливало сонце, і від спеки не рятували навіть тінисті дерева міського парку. Хаблак скинув майку, натягнув ажурну теніску просто на голе тіло, але й це не допомагало, особливо коли переходив вулицю.
Капітан приїхав до Євпаторії пізно ввечері. Вийшло так, що на ранкові рейси не було місця, каштана влаштували на додатковий: добре, що хлопці з обласного карного розшуку потурбувалися й забезпечили машиною, а то довелося б ночувати в аеропорту й трястися не менше двох годин автобусом. Хаблак уявив собі атмосферу в цьому набитому людьми автобусі й зіщулився — вранці сонце вже припікає, певно, дихати нічим.
Капітан дістався до Євпаторії близько півночі. Ще в Сімферополі його попередили, що готель забронювати не вдалося й доведеться мешкати на приватній квартирі.
Вранці Хаблак хотів вислизнути з дому непомітно, але господарка перехопила його: сніданок, виявляється, був уже готовий і довелося розділити з хазяями не таку вже й скромну трапезу.
Вулиця Нові плани (чомусь в Євпаторії її називали Нові плани) була мало не на протилежному кінці міста, Хаблак ішов уже півгодини й встиг спітніти — думав, увечері слід обов’язково скупатися, це ж треба, протягом кількох днів купатися аж у двох морях, Азовському й Чорному, а коли ще вдасться натрапити на слід Загорульчиних залицяльників, то взагалі життя можна вважати дивовижно чудовим.
Але ж спека…
Обтер хусточкою спітніле чоло, вийшов на перехрестя й побачив, що нарешті дістався потрібної вулиці. Затишна, з одноповерховими будиночками, клумбами замість тротуарів — для пішоходів лишалися тільки стежки під палісадниками, — вона сподобалася Хаблакові якоюсь патріархальною незайманістю. Якби не “Жигулі”, що приткнулися поміж клумбами цинії та космеї, можна було цілком уявити, що ти в Криму мало не за часів Чехова.
У садочку за білим будиночком Хаблак побачив зовсім прозаїчну картину: четверо чоловіків забивали “козла” за столом під шовковицею. Вони робили це захоплено, з вигуками й міцними ударами кісточок об стіл, либонь, стіл був спеціально прилаштований для таких чоловічих емоцій: товсті дошки покладено на масивні стояки.
На палісаднику Хаблак помітив прикручену дротом бляшанку з номером 23 — це була потрібна йому садиба. Зупинився, з цікавістю спостерігаючи за грою.
Двоє гравців явно належали до когорти курортників, бо хто ж з євпаторійських аборигенів носитиме шорти, сорочки з зображенням отруйно-зелених пальм і напівголих дівчат та величезні дзеркальні окуляри? Якщо ж додати, що в одного з чоловіків на засмаглому пальці виблискував масивний золотий перстень з печаткою, то сумніви відпадали самі собою.
Третій гравець — сивий дідуган із зморшкуватим обличчям, у парусинових штанях, сандаліях на босу ногу й несвіжій майці невизначеного сіро-зеленого кольору — курив “Памір”. Пачка лежала поруч на столі, дідуган витягнув з неї сигарету, розім’яв, запалив і смачно затягнувся.
Курортник з перснем відмахнувся рукою від ядучого диму, дістав пачку “Золотого руна”, спритно вихопив з неї зубами сигарету й заховав пачку назад до кишені.
Четвертий гравець, середнього віку міцний чоловік із засмаглим обличчям і у вигорілій ковбойці, перемішав кісточки, затиснув свої у руці й наказав дідуганові:
— Ти, Гнатовичу, віддупляйся з головою. Дупель, він також корисний. У мене п’ять шісток, а ти відразу шістку. Вони тебе й почали катати.
— Це ж ти знаєш, що п’ять шісток…
— А чуйствувати хто мусить? Я тобі шістки одразу врубав, дивись і чуйствуй.
Курортник із золотим перснем акуратно поклав сигарету на край столу, роздивився кісточки й з гуркотом вдарив першою по столу. Хаблак ступив крок до штахетника. Чоловік У ковбойці зміряв його поглядом і знову заглибився у вивчення кісточок.
Хаблак запитав:
— Чи можу побачити господаря?
Чоловік у ковбойці нехотя повернувся до. нього:
— Ну, я…
— Треба вас на хвилинку.
— Не бачиш, зайнятий!
— Є справа.
— Якщо кімнату…
“Всюди одне й те ж”, — подумав капітан, згадавши свою подорож на Азовське море, й обірвав господаря рішуче:
— Ні, квартиру не шукаю. А справа є.
Чоловік у ковбойці заворушився на лавці, нерішуче поклав кісточки, але одразу знову схопив їх.
— Не бачиш, граємо, — відрізав не дуже ввічливо. — Почекає твоя справа.
— Трохи почекає, — лагідно погодився Хаблак. Завернув до садиби, примостився поруч гравців на краю лавки. Дідуган зиркнув на нього скоса й підозріливо, виклав свою кісточку без удару, якось ввічливо-пробачливо — мовляв, ходять тут, невідомо хто й для чого, і про всяк випадок можна взяти півтоном нижче.
Господар також час од часу зиркав на Хаблака: все ж капітанова поява закинула в його душу якщо не тривогу, то якусь непевність чи сумнів. Євпаторія — місто не таке вже й велике, ритм життя тут розмірений, і якщо з’являється незнайомець і не в пошуках квартири, то це можна розцінювати як відхилення від норми.
Не звертали уваги на Хаблака тільки курортники — глянули байдуже, видно, капітан нічим не зацікавив їх: такий собі середняк, нема на ньому нічого видатного, ні замшевих шортів, ні туфель на високих підборах, ні стриптизної сорочки.
Господар, певно, поклав не ту кісточку, бо дідуган кинув на нього невдоволений погляд і підсунув до кісточкової смужки дубль — якось тихо й непомітно, немов вибачався за цей хід.
Курортник задоволено зареготав і з усією силою вдарив кісточкою об стіл.
— Риба! — вигукнув переможно. — Рахуйте…
Рахувати, власне, не було потреби, господар з дідуганом програли, старий збентежено поліз за “Паміром”, а господар невдоволено підвівся.
— Прошу, — вказав Хаблакові на криту й щільно заплетену з усіх боків альтанку.
Виноград ще не достиг, але грона вже зачервоніли, звисали з усіх боків — важкі й великі, і Хаблак подумав, що життя на півдні все ж має свої точно визначені переваги, і одна з них — оці апетитні ягоди, що їх можна через якийсь місяць їсти досхочу: свіжі, ароматні, налиті сонцем… І не стояти за мокруватим, трохи придушеним виноградом ’у черзі біля їхнього гастроному.
Абрикоси ж он просто валяються під деревом, великі й жовті, і ніхто не нахиляється за ними. За абрикосовим деревом маленький будиночок, точніше прибудова, мабуть, у це вікно визирала Галина Петрівна, писала, що воно під абрикосом. Ще зовсім недавно сиділа тут, в альтанці, заплетеній виноградом, сміялася, жартувала, складала плани на майбутнє, насолоджувалася життям… І не знала, як закінчиться воно на дніпровських схилах…
В альтанці стояв збитий з грубих дощок стіл і такі ж лавки. Хазяїн прилаштувався на одній з них, насторожено дивлячись, як сідає Хаблак. Капітан показав йому посвідчення, господар не зрозумів, що Хаблак працює у карному розшуку та й ще у Києві, певно, його стосунки з міліцією обмежувалися спілкуванням з дільничним інспектором та працівниками паспортного столу, бо заявив одразу й впевнено:
— У мене всі прописані, повний ажур, на тому тижні приходив молодший лейтенант, і він знає.
— Вас як величати? — запитав Хаблак.
— Михайлом Семеновичем.
— А прізвище?
— Сормов.
— От що, — довірливо поклав руку на коліно господаря Хаблак, буцім те, що його звали Михайлом Семеновичем, мало вирішальне значення. — Сподіваємось на вашу допомогу, шановний.
Видно, Сормов був людиною меткою, бо одразу збагнув, що неприємностями тут не пахне й, навпаки, від нього щось залежить: риси обличчя в нього розгладилися й настороженість зникла.
— Чого ж, — відповів розважливо. — Я завжди… Якщо, звичайно, зможу…
— Недавно у вас, здається, в оцій кімнаті, — Хаблак вказав на вікно під абрикосом, — мешкала жінка з Івано-Франківська. Галина Петрівна Загорулько.
— Галя? — аж зрадів Сормов. — Була така й поїхала. До хворого сина приїжджала.
— Ну, і як вона?
— Що, як? — не збагнув Михайло Семенович. — Гарна жінка?
Сормов замислився на мить. Допитливо подивився на Хаблака й відповів упевнено:
— Якщо ви на неї того… Ну, справу якусь… То даремно. Точно кажу, жінка порядна, Галя, значить, і нічого не може бути.
— Порядна, кажете? А чому так гадаєте?
— Дуже просто. У нас тут курорт, а на курорті, знаєте, як? Дехто вважає, все дозволено. Приїжджають усякі фіфи, таких здалеку видно, а буває, що й заміжні жінки, значить, і з дітьми, а тут то з одним, то з іншим… На них, пробачте, й дивитися не хочеться, а розмалюється, сукню довгу натягне, духами ледь не вмиється — і до курзалу жиром трясти… А Галя жінка серйозна. Не така вже й молода, та вродлива. За нею тут бігали, проте вона нікого не підпускала. Посміятися, пожартувати, будь ласка, — і зась.
Сормов сам спрямував розмову в потрібне русло, й Хаблак одразу скористався з цього:
— А хто бігав, знаєте?
Сормов спантеличено зиркнув на капітана.
— Невже міліція вже й цим займається?
— Іноді доводиться.
— Ну, знаєте…
— Я прилетів сюди аж з Києва не для того, щоб перебирати брудну білизну! — раптом розсердився Хаблак
— Не заводьтеся, випустіть пару, — зовсім по-дружньому посміхнувся Сормов. — Потрібно, то й потрібно. Зрозумів вас.
— А якщо зрозуміли…
— Гаразд. Ходили за Галею двоє. Один такий довгий, її років, все Галі квіти й морозиво носив. З морозивом у нас, знаєте, влітку…
— Учитель? — занетерпеливився Хаблак.
— А біс його зна: вчитель чи агроном. Не розбереш. На всіх штани однакові, та й з грішми всі. Ну, звичайно, — кивнув у бік столу під шовковицею, де ще сиділи, перемовляючись, курортники в шортах, — є й такі, на машині аж з Ленінграда приїхали, телевізори ремонтують… От і мені полагодили, я їм відро абрикосів підкинув, призналися: не менше десятки щоденно загрібають.
Господар явно відійшов від теми розмови, це не влаштовувало Хаблака, і він перебив:
— А де мешкав цей довгий, знаєте? Може, ще не поїхав?
Сомов замислився.
— Десь навпроти, — відповів нерішуче. — На нашій вулиці, це точно, і, здається, на тому боці, а в кого, не знаю. Довгий і морозиво носив…
Інформація була не дуже вичерпна, і Хаблак запитав:
— Як звали? Галина Петрівна як зверталась до нього?
Сормов витягнув сигарети, закурив, мабуть, щоб освіжити пам’ять. Нараз посміхнувся щасливо й подмухав на сигарету, здуваючи попіл, хоч затягнувся тільки раз.
— Валерієм Павловичем, — сказав упевнено. — Але я його вже тут не бачу.
— Галина Петрівна поїхала, певно, тому й не заходить?
— Ні, — заперечив Сомов, — вулиця в нас не така вже й велика, і люди повз мою садибу ходять. До моря, тобто. Раніше я цього довгого помічав, ходив він тут, значить, а тепер ні.
— І звідки він?
— Не знаю.
— Випадково не з Києва?
Сормов рішуче похитав головою.
— У мене своїх справ вистачає. Бачите, люди живуть, а я ще кочегаром у лазні. Через день працюю, — пояснив, — сьогодні вільний. Жінки нема, а дітей двійко… Дай боже по господарству впоратися…
— А другий? — поцікавився Хаблак.
— Який?
— Залицяльник Галини Петрівни.
— Солідна людина, — пояснив Сормов з повагою. — Мабуть, професор. Сивий, волосся довге й завжди в піджаку.
— В таку спеку? — не повірив Хаблак.
— Ну, піджак не зовсім того… З короткими рукавами. Самі побачите, він через садибу мешкає.
— Ще не поїхав?
— Сьогодні вранці бачив його. Повертався з базару, фрукти в авосьці ніс.
Хаблак одразу дещо втратив інтерес до другого залицяльника Галини Петрівни: до трагедії на дніпрових схилах той явно не мав відношення. Але ж, подумав, може, цей сивий щось знає про свого суперника?
— Покажіть мені цього професора, — попросив Сормова. — Може, ще не пішов до моря.
Професор, запнувшись фартухом, підсмажував яєчню. І виявився він зовсім не професором, а звичайним страховим агентом з не менш звичайного, навіть, так би мовити, рядового міста Лебедина на Сумщині.
Колись Хаблакові в якійсь справі довелося побувати там. Чесно кажучи, місто призабулося, лишилася в пам’яті тільки дорога: вони їхали з Харкова, і такої дороги, капітан був певен цього, ще не бачив ніколи. Стара, забрукована, але з такими вибоями, що шофер вів “Волгу” із швидкістю трактора й весь час висловлював, не дуже ввічливо, своє ставлення до шляхового начальства. Проте це було кілька років тому, й Хаблак подумав, що дорогу могли вже й відремонтувати. Чомусь це поліпшило настрій капітанові, і він, дивлячись, як порпається біля газової плити страхагент, трохи покривив душею:
— Гарне містечко Лебедин, — мовив, щоб хоч якось піддобритися. — Зелене, тихе.
— Киньте, — не підтримав його агент. — Брудне й провінційне. Ви коли були в нас? Улітку й у гарну погоду? А восени, коли дощі… Я на околиці мешкаю, то тільки в гумових чоботах і ходжу. До речі, здається, Антін?..
Хаблак уже відрекомендувався, та агент, звичайно, все забув.
— Сергій Антонович.
— А мене звуть Георгієм Івановичем. Георгій Іванович Кучковський.
— Дуже приємно.
— Приємно чи не приємно, а факт залишається фактом. Чим можу служити? — Він зняв яєчню з плити й поставив пательню посеред столу. — Снідали?
— Звичайно.
— А я на базарі затримався. Люблю південні базари. Розкіш! Помідори в два кулаки, фрукти так фрукти, де ще такі персики побачиш, як у Євпаторії? — витягнув з буфета справді величезного червоного персика, подав Хаблакові на тарілочці. — Пригощайтеся, а я вже… — підчепив виделкою величезний шмат яєчні, зажував смачно. Проковтнув і мовив: — Дуже прошу. Якщо міліція приходить до курортника, це вже подія. І я вас уважно слухаю.
— Ви познайомилися тут з Галиною Петрівною Загорулько…
Кучковський відірвався від яєчні. Зиркнув на Хаблака якось розгублено. Але одразу опанував себе й відповів твердо:
— Мав честь. І мушу вам сказати, що одержав від цього задоволення.
— Як вас зрозуміти?
— Буквально. Вельми достойна жінка. Вродлива й розумна.
— А мені казали…
— Що я залицявся до неї? — примружився Кучковський. — Може, це й було на якомусь етапі, й нічого поганого в цьому не бачу. Я чоловік вільний., і ніхто мені цього не може заборонити. Але ми швидко порозумілися з Галиною Петрівною, про курортний роман не могло бути й мови, проте в її товаристві мені завжди було приємно.
Відповідь цілком задовольнила Хаблака, і він запитав:
— А інші? Кажуть, у Загорулько вистачало залицяльників…
— Галина Петрівна жінка серйозна.
— І все ж ви не відповіли на моє запитання.
— А, власне, що сталося? Чому це міліція зацікавилась Галиною Петрівною? Не бачу підстав…
— Я вам поясню трохи згодом, — пообіцяв Хаблак.
— Мені б не хотілося… Знаєте, за своєю професією мушу зустрічатися з багатьма людьми. Набачився всього й всяких. І трохи розуміюся на человєцех. А він — з достойних…
— Бачу, у вас усі достойні.
— Ну, що ви! — образився Кучковський. — Тут усякі є. От у мене сусід поруч живе, — кивнув на стінку, — пройдисвіт і сучий син, з першого погляду видно.
— Краще повернемося до достойних, — посміхнувся Хаблак. — Ви почали…
— Так, про Валерія Павловича.
— Як його прізвище?
— Загуменний.
— Вчитель?
— Здається, ви непогано поінформовані.
— Вчитель з Києва?
— Так.
— Він ще тут?
— Ну, що ви. Разом з Галиною Петрівною й поїхав, одним поїздом.
— І як складалися в них стосунки?
— Я ж казав: Галина Петрівна жінка серйозна.
— А Загуменний?
— Закохався по вуха. Людина вже в роках, а як хлопчисько.
— Ревнував?
— До першого телеграфного стовпа.
— Може, погрожував?
— Несамовитий він якийсь, — несхвально відповів Кучковський. — На мене вовком дивився. Звичайно, людина інтелігентна, за барки не брав, а от поглядом розстрілював.