Лейтенант машинально витер хусточкою спітніле чоло.
Кінець… Кінець мріям і сподіванням, кінець всьому. Відчув, як затремтіли коліна й відлила кров від серця. Перехопивши здивований погляд Хаблака, вимушено посміхнувся, обмахнувся хустинкою.
— Спекотно тут, — сказав, — а я другу ніч майже не сплю…
Дробаха налив склянку води, Федір жадібно осушив її.
— Бачиш, яка ситуація, — мовив Хаблак. — Тому ми й прилетіли. — Він відчинив вікно, стояв на фоні голубого неба — кремезний, високий. В цей момент Хаблак видався Устимчикові уособленням сили й чоловічої могутності: спокійний, вольовий, енергійний.
Федір завжди заздрив капітанові, а зараз ненавидів. Ненавидів за те, що Хаблак не відчуває страху, який стискає його серце, за те, що прямо й сміливо дивиться йому у вічі, ненавидів і за відкриту посмішку, і за цю манеру повільно, усією п’ятірнею пригладжувати волосся.
Устимчик підвівся й почав ходити по кімнаті.
— І правильно зробили, що приїхали, — витиснув він із себе. — Справа, звичайно, ускладнюється, та я не бачу, як до неї підступитися.
Дробаха вже давно сидів у кутку, дмухаючи на кінчики пальців.
— Хвилиночку, — запитав, витягаючи олівець, — ви уточнили, коли Загорулько повернувся двадцятого вранці до готелю?
— Близько сьомої ранку.
— А коли його знову побачила чергова?
— На початку восьмої вечора.
— Це вона точно пам’ятає?
— Каже, точно. Саме в цей час до неї завітала дочка. Вона поспішала в театр і забігла на хвилинку до матері. Вистава починається о сьомій тридцять. Чергова провела дочку і, коли повернулась, побачила Загорулька, який виходив з номера.
— Чудово. А тепер, лейтенанте, запросіть, будь ласка, аеропорт: коли двадцятого липня з Львова на Київ відправлялись літаки. Ну, й, звичайно, прибували до Львова.
Устимчик знизав плечима.
— Для чого це вам?
— Для спортивного інтересу, — розсміявся Хаблак. — Тут і дитині ясно.
— А-а, — дійшло до Федора. — Не може бути…
— Все може бути. Дзвони.
За чверть години одержали повідомлення з аеропорту. Дробаха відразу обкреслив на папері дві цифри.
— О восьмій п’ятнадцять відлетів АН-24… — постукав олівцем по столу. — У готелі Загорулька бачили о сьомій. Був у нього час доїхати до аеропорту? Був, навіть з резервом. Повернувся назад о вісімнадцятій тридцять п’ять. Два денних рейси. Розумієте, туди й назад. На машині з аеропорту до готелю двадцять хвилин — виходить, саме на початку восьмої вечора міг з’явитися на очі черговій.
— Але ж, — заперечив Устимчик, — Загорулько зайшов у номер вранці дуже п’яний і не виходив до вечора.
— Такі фокуси ми бачили. Та й чергова не прикута до свого місця.
— Все це добре, — підсумував Хаблак, — та є недолік: версія залишається версією. А докази?
— Докази треба шукати, — відповів Дробаха. — На блюдечку з голубою обвідкою нам їх ніхто не піднесе.
— Отже, в аеропорт, — підвівся Хаблак. — Спробуємо відшукати докази там.
Знайомство із списками пасажирів не дало нічого.
— Дурна робота, — буркотів Дробаха, гортаючи папірці. — Що-що, а фальшивий паспорт має — так він і залишить нам візитну картку. Беріть, мовляв, мене, йолопа, голими руками… — Та за професійною звичкою уважно переглядав прізвища.
Хаблак розклав на столі десяток фотографій різних людей, серед яких був і Загорулько. Запросили бортпровідниць, які обслуговували того дня київські рейси: можливо, хтось з них упізнає Сидора Семеновича. Дівчата по черзі знайомились з фото, але жодна з них не могла сказати нічого певного.
— Виходить, тут фіаско, — Устимчик зібрав і заховав фотографії. — Що ж далі?
Хаблак зміряв його задумливим поглядом.
— Ти наче радієш з цього…
Федір спалахнув:
— Яке ти маєш право так казати! Може, і я злочинець?
Та Хаблак не слухав його.
— Почекай, почекай, — відмахнувся. — А що, коли ми зробимо таку штуку… Шансів, правда, малувато, та чим чорт не жартує…
Капітан попросив знову принести списки пасажирів.
— Розумієте, — пояснив товаришам, — літак на Івано-Франківськ відійшов зі Львова через годину після прибуття київського. В ньому могли бути пасажири, що летіли рейсом Київ — Львів. Це ми зараз легко з’ясуємо, порівнявши списки пасажирів обох рейсів. Далі — ці пасажири, якщо вони є, можливо, мешканці Івано-Франківська. Можливо, ми їх знайдемо: Івано-Франківськ не таке вже й велике місто. Можливо, вони знають Загорулька. Якщо знають, повинні запам’ятати його серед пасажирів.
— Чи не забагато “можливо”? Ми ж не фантазери, а криміналісти, — поліз на рожен Устимчик.
— А мені подобається ця думка. Ви не праві, лейтенанте, — м’яко заперечив Дробаха. — То більше, що зараз усе з’ясується. Порівняємо списки, щось знайдемо — добре, ні — значить ні…
Три пасажири пересіли з АН-24, що прибув з Києва о вісімнадцятій годині тридцять п’ять хвилин, у івано-франківський літак: Петров, Василенко й Гітіаров.
— Гітіаров… Чудове, рідкісне прізвище Гітіаров, — розсміявся нараз Хаблак. — Люблю рідкісні прізвища. Певен, коли й живе в Івано-Франківську Гітіаров, то лише один. А Петрових, Василенків як оселедців у бочці. Коли б моя воля, дав би кожній людині звучне й рідкісне прізвище, а то — Петров, Петренко, Василенко… Спробуй знайди потрібного тобі Петренка — тьху…
— І все ж шукати доведеться, — перервав цей монолог Дробаха. — Літак через півгодини, і мене вже повідомили, що місця є…
Івано-Франківськ — гарне, зелене місто. І вулиця, на якій мешкав Гітіаров, чиста, обсаджена каштанами.
Великий дев’ятиповерховий будинок. Третій поверх. На міцних дубових дверях мідна табличка: “Доцент Гітіаров І.С”.
Клацнув замок, на порозі стояла дівчина років дванадцяти.
— Іван Семенович дома?
— Тату, тебе! — покликала дівчина й привітно запросила: — Заходьте, прошу вас.
Доцент медичного інституту Іван Семенович Гітіаров, не старий, але вже майже облисілий чоловік, вийшов до вітальні. Дізнавшись, з ким має справу, запросив гостей сісти.
— Чим можу? — запитав.
Почав Дробаха:
— Двадцятого липня, коли ми не помиляємось, ви летіли з Києва в Івано-Франківськ? Через Львів?
— Був такий факт у моїй біографії.
— Можливо, ви допоможете нам в одній делікатній справі. Доводиться розшукувати людину, котра, за деякими даними, летіла разом з вами з Києва. Сергію Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.
Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.
— Ні, не впізнаю нікого.
— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.
— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.
— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?
— На жаль, ні.
— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.
Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.
— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?
— Якого Петрова?
— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.
Гітіаров закрутив телефонний диск.
— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.
— Адреса Петрова? — запитав Дробаха.
“Жигулі” різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.
— Знову від’їжджаєте? — поцікавилась Люба. — Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.
— Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.
Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.
У передпокої відкинув залізну кришку, помилувався райдужним блиском діамантів, помацав золоті кружальця монет, замкнув, двічі повернувши ключ, заховав скриньку на дно валізи. Зняв з вішалки нове пальто, прослизнув до машини. Валізу поклав поруч себе на переднє сидіння.
“Тепер шукайте мене”, — посміхнувшись, вивів “Жигулі” на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. “Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…” Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…
Справді, якась машина завертала у провулок: фари освітили будинок навпроти. Хто ж це? Сюди, та іде так пізно, майже ніхто не їздить. Може, Ступак?
Машина зупинилась за кілька десятків метрів. Чорні тіні рушили до хвіртки.
Загорулько кинувся до передпокою, клацнув замком і через веранду спустився на подвір’я. Секунду постояв, виглядаючи з-за дерева. Так і є, хтось пройшов садом — і там відрізано шлях. Уже грюкають у двері. Обережно, тулячись до стіни, заліз по драбині на курник, перекинув обважніле тіло через паркан до сусідньої садиби. Тепер перебігти двір, а далі сад, ще паркан…
Біг, поки хтось не збив його сильним ударом. Покотився в канаву, боляче вдарившись, і ледь не втратив свідомість від жаху.
Коли Загорулька вивели після першого допиту, Хаблак дав волю своїм почуттям:
— Який фрукт! Просто нах-хаба! Отак дурити всіх мало не двадцять років! Але ж, певно, весь час жив у страсі божому.
— Що ж далі? — зітхнув Устимчик.
— Проведемо попереднє слідство й додому, — пояснив Дробаха. — Заходьте, будь ласка, — запросив лейтенанта, що зазирнув у двері.
— Капітана Хаблака просить начальник управління, — повідомив той.
— Гляньте-но, капітане, — високий молодий полковник підсунув Хаблакові дві фотографії, — як це вам подобається?
Знімки були погані, проте Хаблак одразу впізнав Устимчика в ліжку поруч з якоюсь напівоголеною дівчиною.
— Не подобається, — просто відповів Хаблак. — Мені чомусь завжди здавалось, що він дуже легко ставиться до цього. А втім, я ж не знаю, хто це з ним. І чому це фото у вас?
— В тому-то й заковика. Знімок зроблено з плівки, знайденої в машині Загорулька, а ця, — тицьнув пальцем у фото, — львівська коханка злочинця. Та, про яку ми вам казали, Віта.
— Не може бути!
— Я й сам спочатку не повірив. Та факт.
— Ну й падлюка! Невже міг?..
— Виходить, міг. Я вже подзвонив у Київ полковнику Каштанову. Він вилітає першим літаком. Наказав відсторонити лейтенанта Устимчика від роботи й нікуди не випускати до його прибуття.
— Зрозуміло.
— Якщо зрозуміло, виконуйте наказ. У деталях розберемося, коли прибуде Каштанов.
Хаблак вийшов з кабінету і, побачивши в приймальні графин, вихилив повну склянку води. Постояв кілька секунд оговтуючись.
Як глянути в очі людині, якій звик довіряти в усьому і котра зрадила? Думав, він просто легковажний, а виявилось… Підла, дрібна натура.
Хаблак повільно йшов коридором. У кабінеті зупинився біля дверей. Устимчик подивився на нього злякано. Не чуючи свого голосу, чужими, казенними словами Хаблак мовив:
— Лейтенанте Устимчик, за наказом полковника Каштанова ви відстороняєтесь від роботи. Полковник наказав також затримати вас до його прибуття.
Дробаха поворушився в кріслі, влаштовуючись зручніше.
Загорулько сидів, утупивши погляд у підлогу. Збоку столу — Хаблак.
Вже з півгодини триває допит, а єдине, в чому зізнався Загорулько, — гроші та коштовності належать йому. Після війни, твердить, мешкав у Чернівцях, знав, що справжній Загорулько перебував там півроку в будинку колишнього місцевого підприємця. Там і знайшов коштовності.
— Отже, — вів далі Дробаха, — ваша дружина почала догадуватись про темні справи, якими ви займалися. Ви знали, що не подарує вам нічого. Отже, становище у вас було загрозливе й ви вирішили діяти. Знаючи, що дружина двадцятого липня приїздить сімферопольським поїздом до Києва, напередодні виїхали у Львів, ніби у відрядження. Того ж вечора влаштували в ресторані бенкет, ночували в коханки, а ранком, удаючи із себе п’яного, повернулись до готелю. Розмовляли з черговою, навіть лізли до неї цілуватися, домагаючись, щоб вона обов’язково запам’ятала вас, тобто хотіли забезпечити собі алібі. Зайшли в номер. Коли чергова відійшла, непомітно вислизнули з готелю. Сіли на літак і зустріли дружину на вокзалі в Києві. Правда, спочатку вона була з учителем Загуменним, ви дочекалися, поки той сів у тролейбус, потім підійшли до жінки. Поїхали з нею оглядати місто. На дніпрових схилах задушили дружину, імітували згвалтування, знищили всі документи. Відправили від її імені телеграму до Івано-Франківська й пів на сьому вечора повернулись у Львів. У готелі постояли в коридорі, дочекались слушного моменту, щоб потрапити в номер. А через кілька хвилин вийшли, удаючи, що тільки-но прокинулись. Увечері — знову ресторан, а наступного ранку взяли таксі й поїхали на вокзал ніби зустрічати дружину. Все логічно, послідовно і, головне, всюди є свідки. У Івано-Франківську ви одержали телеграму, а згодом подзвонили в Черкаси. Знову все вірогідно й логічно. Самі заявили в міліцію, потім скаржились. Усе обдумано, зважено, вивірено. Проте в одному місці ви схибили: телеграма. Завдяки їй ми й вийшли на вас.
— Все це — дурниці, — відрізав Загорулько. — Фантазії. Я на вашому місці навигадував би більше… Нікуди я не літав, ви цього не доведете.
— Гадаєте? — Дробаха спідлоба зиркнув на Загорулька. — Ну-ну… А є люди, які бачили вас у літаку. Пам’ятаєте, ви ще віталися в Жулянах з одним знайомим?
— Провокація, — спокійно відрізав Загорулько, але Хаблак помітив, як сіпнулася в нього нижня губа.
— Не кидайтесь словами, Сидоре Семеновичу. Може, влаштувати ставку віч-на-віч?
— Знаю я вас, усе організуєте… — Загорулько втратив витримку. — Ви мені чужих гріхів не пришивайте. Нічого у вас не вийде.
— А скажіть, Загорулько, — обірвав його Дробаха, — давно ви стали Загорульком?
— Жартуєте?
— Для чого ж? Ось довідка про загибель Сидора Семеновича Загорулька. Паспорт у вас, правда, новий, а ось у військовому квитку фотографію переклеєно. Маємо акт експертизи. Може, назвати ваше справжнє прізвище? Ми знайшли його по відбитках ваших пальців. Іван Васильович Коцюба. Ви відбували покарання, потім повернулися до бабки в Первомайськ. Там познайомились з сусідом Сидором Семеновичем Загорульком. Ось і фото справжнього Загорулька…
— Ви мені ще портрет папи римського підсунете…
— Досить! — Очі в Дробахи стали колючими. — Досить розігрувати комедію. А втім, нам ваші зізнання й не потрібні: вас повністю викрили свідки й документи. Ваш батько, Василь Свиридович Коцюба, директор одного з одеських гастрономів, був засуджений…
— Не треба… — підняв руки, буцім захищаючись, Сидір Семенович. — Я зізнаюсь…
Обличчя в нього взялося зморшками, це сталося одразу — за кілька секунд він постарів на багато років.
Хаблак подумав: невже так спотворює людину жах? Смертельний жах, від якого стискається серце й паморочиться голова… Чомусь йому видалося, що Сидір Семенович зараз закричить чи застогне, але той лише ковтнув повітря.
Хаблак узяв графин з водою, але Коцюба заперечливо помахав рукою й потягнувся до пачки сигарет на столі.
Дробаха присунув до себе чистий аркуш паперу.
— Почнемо! — гостро зиркнув на злочинця. — Отже, ви зізнаєтесь…