Хаблак і Устимчик уважно слухали Дробаху. Устимчик перестав недбало погойдувати ногою, іронічна посмішка сповзла з його обличчя. Поступово щось прояснювалось… В плутанині фактів, у догадках народжувалося те, що визначало версії, хай ще дуже умовні, можливо, далекі від істини, але це вже був коридор, яким вони, поки що навпомацки, могли просуватися вперед.
Власне кажучи, Дробаха в ці хвилини не робив особливого відкриття. І в Хаблака, і в Болотова якоюсь мірою вже виникали думки, висловлені слідчим, — та не кожен може просто й переконливо підсумувати навіть відоме, одразу відкинути непотрібне, вибрати з багатьох фактів найсуттєвіші. Боязнь загубити в цьому складному переплетінні, здавалось би, знайдену нитку примушує багатьох триматися за цілий клубок. А це зв’язує руки, сковує ініціативу чи, навпаки, розпорошує уяву криміналістів, спрямовує її на другорядні, дрібні факти. І в тому, і в іншому випадках результат може бути тільки один: поразка слідства.
Іван Якович давно вже пережив часи таких шукань. Сотні справ, які довелося вести, навчили його іноді навіть інтуїтивно відділяти головне від другорядного, швидко й точно аналізувати факти, добре бачити перспективу там, де менш досвідчений працівник давно б розгубився. Тому колеги завжди прислухалися до його порад.
Хаблак зрадів: в основному їхні думки збігаються.
— Давайте робити перші висновки, — запропонував він. — Вбивство, певно, справа рук злочинця, який все заздалегідь обміркував. Виходить, маємо справу не з новачком. Слідів не залишив, зробив майже все, щоб ми його не знайшли. Справа складна, як вважаєте?
— Складна, — погодився Дробаха. — Тепер найперше завдання — з’ясувати особу вбитої.
Дробаха розклав на столі фотографії. Стіл мав великий і старомодний, з масивними тумбами, котрі вміщали безліч паперів. На столі мармуровий чорнильний прибор з бронзовими ведмедями на кожному з двох каламарів — чорнило в них не наливалося вже років з десять, Дробаха користувався звичайною кульковою ручкою із змінним вкладишем, та ніяк не міг відмовитися від бронзових ведмедів і особисто протирав їх щоденно спеціально заготовленою для цього м’якою ганчірочкою.
Фотографії зайняли мало не половину столу. Шістнадцять знімків різних форматів, шістнадцять жінок, здавалося, дивилися на Хаблака, якому Дробаха власноручно підсунув стільця до столу. Перемішав фотографії й знову розклав акуратно. Блондинки, брюнетки, дуже вродливі й зовсім некрасиві…
Дробаха переплів випещені пальці на грудях, відкинувся на спинку стільця. Глибоко втягнув у себе повітря, Хаблак гадав, що поведе мову про жінок, знімки яких лежали на столі, проте слідчий запитав зовсім про інше:
— Переселилися?
Капітан знизав плечима: не одразу усвідомив, що саме мав на увазі Дробаха. Нарешті збагнув і одповів:
— Вчора після роботи. Впоралися за дві години. Речей у нас небагато, а хлопців набігло — на великий меблевий магазин повний комплект вантажників.
— Добре, — схвалив Дробаха, — отже, поважають.
Хаблак засміявся.
— Може, не так мене, як частування.
— Гарно посиділи?
— До півночі. Наспівалися, нажартувалися, чесно кажучи, голова ще трохи несвіжа.
— У вашому віці це швидко минає, — зауважив Дробаха й переклав кілька фотографій за тільки йому відомою системою. — Що ж, почнемо.
Хаблак присунувся до столу. Шістнадцять фотографій, починаючи з портретів, зроблених у першокласних ательє і кінчаючи маленьким любительським знімком, трохи потертим, на якому риси обличчя можна було скоріше вгадати, ніж побачити. І сімнадцята: фотографія тої, яка ще недавно ходила київськими вулицями й котрій доля вготувала такий страшний кінець на дніпрових схилах.
Дробаха й Хаблак почали уважно перебирати знімки, порівнюючи кожний з фотографією вбитої. Шістнадцять знімків жінок, надісланих з різних кінців країни, жінок, про долю яких не знають ні рідні, ні знайомі,— на них заведено справи з сухою протокольною назвою: “Пропала безвісти…”
Хаблак пильно вдивлявся в незнайомі риси облич, ніби хотів проникнути в думки тих, які дивилися на нього, розгадати таємницю їхнього зникнення.
Ось хоч би ця, вродлива блондинка, так і світиться легковажністю. Щось у її мигдалевидних, різко підмальованих очах, визивній посмішці несерйозне, пусте — либонь, прагне будь-що з першого погляду подобатись чоловікам. На це розрахована й зачіска, й модні великі сережки, й тоненькі рисочки брів, й акуратно підведені губи — так, щоб рот здавався більшим і скрадав непропорційно витягнуте підборіддя. Мабуть, забувши повідомити тітку, з якою мешкає й котра кілька місяців розшукує її, відлежується на ялтинських чи сочинських пляжах…
Хаблак відклав фотографію блондинки й потягнувся до іншої. Чорнява, підтягнута, дивиться серйозно й навіть гордовито. Високе чоло, широко поставлені очі.
Де ти, дівчино, і що скоїлося з тобою? Невже хтось посміявся з тебе й тобі зараз соромно глянути у вічі рідним? Д може, заплуталась, схибила? Щось тут загадкове, трагічне… Але дівчина нічим не схожа на жінку, вбиту на дніпрових схилах, і Хаблак також відклав фото.
Наступний знімок досить чіткий. Ця літня жінка прожила важке життя: це видно й по зморшках, котрими щедро зрите її обличчя, і по великій, натрудженій, вузлуватій руці, на яку сперлася, і по добрих, глибоких, сумних очах — ці очі багато бачили й не завжди гарне…
— А я не знав, що ви — лірик.
Це сказав Дробаха. Нахилився до Хаблака, примружився й дивиться розуміюче; Хаблак трохи знітився: так і не збагнув, чи підсміюється з нього слідчий, чи кепкує. Принаймні Іван Якович майже безпомилково прочитав його думки.
— Так, лірик, — повторив Дробаха. — А це, знаєте, добре для нашої надто раціональної професії. Не завжди, звичайно, але без дещиці лірики, їй-бо, зачерствіли б, як гадаєте?
Хаблак засміявся.
— Ви — маг якийсь, та й годі!
— Ну що ви! Просто всі ваші думки на обличчі написані.
— На мить уявив, як багато трагічного, а подекуди й смішного за цими фотографіями.
— І не кажіть, на десяток книжок вистачило б… — Дробаха підсунув Хаблакові фотографію. — Зверніть-но звагу на цю особу, Сергію Антоновичу!
— Щось є. Ніс точнісінько такий, і риси обличчя сходяться. Давайте відкладемо, потім ще роздивимось.
— А як вам ця подобається?
На Хаблака з викликом дивилася зіщуленими очима жінка років тридцяти. Не дуже вродлива: вилицювате обличчя, низьке чоло… Та було в ній щось таке, що, мабуть, примушувало чоловіків звертати на неї увагу. Визивний погляд, ніс з хтивими ніздрями, дрібнуваті білі зуби й головне — якась сила й сміливість у виразі обличчя.
— Це, я вам скажу, штучка! — Дробаха взяв фотографію, підніс до очей, розглядаючи уважно. — Типова хижачка.
— А гарна…
— Е-е, друже мій, гарних жінок багато. А така чоловіка може закрутити, ой як може… У неї ж мертва хватка! Хвилиночку! — слідчий потягнув до себе ще одне фото. — Здається, вона. — Поклав поруч із знімком убитої, зняв і протер окуляри. — А тепер ми остаточно з’ясуємо…
Мугикаючи якусь пісеньку, Дробаха переводив лупу з одного фото на інше. Хаблак зрозумів, що їхня справа зрушилася з мертвої точки — мугикання з кожною хвилиною ставало все бадьорішим.
Нарешті Дробаха підсунув знімок Хаблакові, подмухав на кінчики пальців і сказав:
— Майже одне обличчя. У цієї тільки бородавка на лівій щоці, — постукав нігтем по столу біля фотографії. — А на обличчі у вбитої — подряпини. Ось вони на фото, обличчя спотворене, а одна з подряпин на цьому місці. Давайте ще подивимось…
Дробаха підсунув, до себе два відкладених фото, довго крутив їх, мало не обнюхуючи:
— Оце — таки схожа… Однак і другу не можна відкинути. Дамо експертам, їм остаточно вирішувати. Вважаю, цими двома жінками доведеться зайнятися.
Хаблак переглянув папірці, що супроводжували фотографії.
Перша — Ольга Іванівна Сидоренко — мешкала в Чернігові. Повідомлялося, що Сидоренко свого часу відбувала покарання у виправно-трудовій колонії за спекуляцію, після цього була хатньою робітницею в кількох сім’ях. Останні три роки працювала в професора Сухорукова, який і повідомив міліцію про те, що Сидоренко, залишивши в них частину речей, місяць тому зникла невідомо куди.
Друга — Софія Григорівна Сорока. З Мелітопольського району Запорізької області. Міліція одержала заяву її чоловіка: два місяці тому Софія Григорівна поїхала до Мелітополя і з того часу про неї нема звістки.
— Доведеться нам з Устимчиком виїхати на місця, — сказав Хаблак і зняв трубку. — Подзвоню полковникові Каштанову, домовлюся. Нехай Устимчик їде до Чернігова, а я подамся до Мелітополя. Що б не казали експерти, а поцікавитись цими жінками потрібно.
— Чекатиму від вас повідомлень, — погодився Дробаха.
Село, де мешкав Валентин Остапович Сорока, простягнулося на кілька кілометрів вздовж Азовського моря. З Мелітополя Хаблака довезли сюди на “Жигулях” районної автоінспекції. Старшина, який сидів за кермом, довідавшись, що має справу з капітаном, який вийшов колись на слід бандитів, котрі вбили власника “Волги” саме в їхньому районі, пройнявся до Хаблака величезною повагою: весь час розважав його розповідями про автовипадки на трасі Москва — Сімферополь, — влітку по ній їдуть тисячі й тисячі машин, найпожвавленіша траса в країні, і, звичайно, всяке буває, — а потім, що виявилось особливо важливим, влаштував Хаблака в одного з районних громадських автоінспекторів.
Село велике, фактично, маленьке містечко, поруч санаторій, а готелю нема, мало не в усіх хатах курортники, і без автоінспекторського авторитету Хаблакові довелося б важко. А так одержав невеличку кімнатку, під вікном якої росли черешні, у кімнатці диван, стіл та комод з порожньою вазою для квітів, а море за кілька десятків метрів: чути, як набігають на берег хвилі, вітер з моря, ось і жене їх одну за одною.
Старшина повіз Хаблака до місцевого ресторану, принаймні так було написано на вивісці: ресторан “Маяк”. Виявився він звичайною темнуватою та, зважаючи на кількість сезонних відвідувачів, трохи бруднуватою чайною. І годували тут не так уже й смачно: стандартні котлети й не менш стандартні, либонь, доставлені з райцентру біфштекси з макаронами, дуже солодкий, та позбавлений будь-якого смаку компот. Проте й за цим обідом треба було постояти в черзі. Що вдієш, улітку тут курортний попит набагато перевершує можливості райхарчоторгу.
Про всяк випадок старшина домовився з огрядною і голосистою завідуючою, щоб столичного капітана, зважаючи на зайнятість, все ж вирізняли серед курортників. Завідуюча пообіцяла обслуговувати Хаблака без черги у власному кабінеті, але на вулиці старшина хитро підморгнув капітанові й повідомив, що це — справді про всяк випадок, бо він уже говорив з дружиною громадського автоінспектора: сьогодні припізнилися, а завтра вона обіцяла насмажити свіжих бичків — виявляється, в Азовському морі ще не перевелися бички, іноді трапляється й сула, якщо Хаблак трохи затримається тут, сула йому забезпечена, а хто не їв свіжопідсмаженої сули, той не знає смаку справжньої риби.
Чесно кажучи, Хаблак не знав навіть, що таке сула, не чув, що існує така риба, й старшина поблажливо пояснив, Що на Азові сулою називають судака, а Хаблаків господар працює шофером у рибгоспі — ось чому перед капітаном і відкриваються необмежені рибні можливості.
Перед тим, як відвідати Валентина Остаповича Сороку, Хаблак скупався в морі. Сороку в селі всі знали, працював він завгоспом у санаторії й приходив додому тільки ввечері, капітан, правда, міг знайти його і вдень, та вирішив, що краще познайомитися з Сорокою вдома, коли ніхто не заважатиме.
Дув свіжий вітер, він розгойдав мілке Азовське море, гнав двометрові хвилі, й більшість курортників сумно лежала на пляжі. Добре, що вітер не наніс дощових хмар — у сльоту в цьому селищі зелена нудьга, єдина розвага — кіно, але фільми міняються раз на тиждень, молодь, правда, пробивається на танці в санаторій, а що робити людям сімейним і літнім, з котрих і складалася тут основна маса курортників?
Хаблак повільно роздягнувся й пішов назустріч хвилям, супроводжуваний іронічними посмішками підтоптаних ма-. трон. Постояв трохи на піщаному березі, усім тілом відчуваючи свіжість вітру й солоність важких бризок. Вичекав момент, ступив кілька пружних кроків і пірнув просто під двометрову хвилю, що з гуркотом накочувалась на берег. Якщо б потрапив на пінястий гребінь, хвиля зім’яла б його, перекрутила й викинула назад, а то й непритомного віднесла в море — так трапляється з самовпевненими, та не дуже вмілими плавцями. Але Хаблак виплив уже на гребінь другої хвилі, скотився з неї вниз далі від берега. Тепер міг вільно лежати й гойдатися — дивне відчуття легкості, розкутості й душевної піднесеності, коли людина лишається наодинці з морем і вітром, солоними бризками, пінястими гребенями, невгамовним шумом, — можна співати на весь голос за кілька десятків метрів від берега й ніхто не почує тебе.
Хаблак гойдався й співав, іноді вода заливала йому обличчя, відкашлювався й знову співав — скучив за морем, солоним вітром і безмежним небом, по якому мчали рідкі білі хмарки.
Вийти з бурхливого моря важче, ніж підпірнути під двометрову хвилю, та все ж Хаблак вміло вибрав момент, багатотонна хвиля підняла його й винесла на берег, наступна, ще більша, грізна й ревуча, хотіла накрити з головою, проте капітан не гаявся, рвонувся до берега, й хвиля лише наздогнала його й підштовхнула до пляжу.
Тепер матрони дивилися на Хаблака шанобливо, навіть запопадливо, але капітанові до шмиги були і їхня зверхність, і їхня поштивість, підхопив одяг і подався далі від пляжу з його людським стовпотворінням. Довго лежав, утупившись обличчям у розстелену сорочку, здається, навіть задрімав, потім знову скупався й пішов розшукувати Сороку.
Садиба Валентина Остаповича була схожа на замкнутий прямокутник: з двох довгих боків тягнулися господарські будівлі й дім, вузький і довгий, торець замикали з вулиці високі ворота, а з протилежного боку дерев’яний паркан, за яким височіли фруктові дерева, переважно абрикоси й черешні. Спочатку Хаблак здивувався: для чого відгороджуватися парканом од саду, й лише потім збагнув, що садиба так розпланована для захисту від злих зимових вітрів, які налітають то з моря, то з приморських степів, продувають село з усіх боків, і нема від них захисту, крім парканів та будівель.
Під парканом у глибині садиби Сороки стояв блакитно-оранжевий високий польський намет, схожий на невеличкий пустотливий будиночок. Перед ним під молодою невисокою черешнею за дерев’яним столом, вкритим цератою, вечеряла сім’я — певно, курортники, що приїхали на такому ж оранжевому, як і намет, “Москвичі”.
Крім курортників, на подвір’ї нікого не було, і Хаблак посунув до них, щоб одержати хоч якусь інформацію про Сороку. Та не встиг проминути й половину подвір’я, як з мазаного глиною сарая вийшов невисокий чоловік у полотняних штанях і жовтій майці, перепинив Хаблака, мовивши не зовсім дружелюбно:
— Кімнат нема, все зайнято.
Мабуть, капітан видався йому черговим курортником, що блукає селом у пошуках квартири, а влітку, коли здаються під житло навіть сараї, хазяї стають неймовірно прошеними й нахабними.
Хаблак зупинився, розглядаючи Сороку. Лисуватий, черево випинається з-під майки, очі світлі, глибоко заховані, весь вираз обличчя не те що злий, але принаймні непривітний.
Сорока сприйняв Хаблакове вичікування як прелюдію до умовлянь здати хоч яку-небудь халабуду, а все це, либонь, уже остогидло йому, бо плюнув під ноги зневажливо й сказав грубо:
— Повилазило вам, чи що? Не бачите, намет стоїть, культурні люди мусять у наметі тулитися, а вони ж на “Москвичі” приїхали…
Певно, уявлення Сороки про становище людини визначалося тим, приїхала вона поїздом, автобусом чи власним лімузином. Отож, іще раз змірявши поглядом непорушного Хаблака, одвернувся, сповнений власної гідності.
— А мені квартира не потрібна, — нарешті обізвався Хаблак. — Уже маю.
— То чого ж тоді?.. — Либонь, господар хотів сказати “морочите голову”, та схаменувся вчасно, певно, помітивши, що стоїть перед ним не типово-показовий курортник у м’ятих штанях, неголений і з прохальним виразом обличчя, а людина в свіжій тенісці й начищених туфлях.